Всенародна апатія

Тепер порівняймо «людський фактор» часів непу і той самий «фактор» за умов ґорбачовської реформи. Спраглі до праці селяни, позбувшись війни та воєнного комунізму, про­тягом якихось двох непівських років відродили народний добробут. І це після страхіть громадянської війни, розрухи й голоду.

Ось що в передмові до «Економічних монологів» пише генерал П. Григоренко з цього приводу:

«М. Руденко цифрами ілюструє величезний господарський стрибок, на який країна здобулася за шість непівських років. А я наочно пам’ятаю, як протягом одного лише сільськогоспо­дарського сезону країна вирвалася зі страшного голоду. Я ніколи більше не бачив такої кількості людей у полі... Усі сміються, сміємося і ми. І так зі сміхом село першого ж року непу саме наситилося і місто нагодувало. А роком пізні­ше країна почала експортувати збіжжя. І з кожним роком експорт зростав, аж до часу, коли почалася колективізація і ліквідація «куркульства як класу», що призвело до нового, ще страшнішого голоду».

Ба навіть у часи пізніші, коли хребет народний був уже перебитий сталінськими репресіями й Другою світовою вій­ною, — навіть у роки сорокові й п’ятдесяті напівголодні, в солдатських черевиках і ватянках, знеможені люди порівняно швидко наповнили міські гастрономи горами ковбас, сирів тощо. Гастрономи ломилися від продуктів. Такі делікатеси, як паюсна ікра, тріскова печінка й краби продавалися на кожно­му розі. Ціни були порівняно приступні — не кусалися так, як нині. Колгоспникам, звичайно, доводилося терпіти, але вони вірили, що це тимчасово; їх, власне, нічим уже залякати не можна: колективізація навчила селянство жити з таких мізерних клаптиків землі, що тут, на присадибних ділянках, продуктивність праці досягла, мабуть, найвищих показників у цілому світі.

Три фактори обумовили повоєнне відродження добробуту:

— залишкова наснаженість гумусу від часів доколгоспних;

— віра народу в те, що економічні труднощі породила війна;

— активна праця селян у колгоспах і на присадибних ді­лянках — праця, яка в наступних поколіннях почала занепа­дати.

Сьогодні все це майже вичерпано — і фактор гумусний, і фактор моральний. Умерла віра в комуністичні гасла. Ба на­віть зникла довіра до законів, які сьогодні видає держава, щоб якось уникнути безпросвітного румунського соціалізму. В нас так довго вбивали особисту ініціативу, що, по суті, сформу­вався новий тип людини: більшості радянських людей уже не треба ні багатства, ні комфорту — аби чарка та кавалок хліба, щоб занюхати сивуху.

Тепер партія спохопилася: як ліквідувати всенародну апа­тію? Інтеліґенція, звичайно, доволі жваво реагує на нові явища в літературі. Тут є певні зрушення. Та хіба їх досить? Хіба вони здатні обновити життя? Кожному видно: ні пар­тійний апарат, ні апарат КДБ не зазнали жодних змін. Ані змін кількісних, ані якісних. Озброєний чорнильними автома­тами (райкоми та обкоми) і автоматами бойовими (міліція й КДБ) державний фактор усе ще лежить страхітливим гнітом на факторі людському. І доки це становище триватиме, все­народна апатія лишиться тією реальністю, об яку розіб’ються найліпші наміри М. Ґорбачова.