Вартість — міра енерґії праці

Вельми дивним виглядає той факт, що Ф. Енґельс поста­вився несхвально до теорії С. А. Подолинського. Можливо, він просто жалів Маркса? Якщо, за Ф. Енґельсом, весь приплив відштовхування ми одержуємо від Сонця, то треба лише побачити нашу власну працю як відштовхування — і все відразу ж набуде повної ясності.

Далі зустрічаються чисто формальні утруднення: енерґія живої праці виступає під личиною вартості. Відбувається це тому, що немає жодних вимірювальних приладів, які оціню­ють видаток і прибуток біологічної енерґії, — тільки гроші. Проте лише індивідууми, зовсім позбавлені хисту аналізувати та узагальнювати, не збагнуть, що вартість як міра праці водночас є мірою біологічної енерґії. І якщо ми всю цю енерґію бачимо як енерґію сонячну, то звідси випливає, що додат­кова вартість є додаткова енерґія Сонця.

Для нас, комуністів, це особливо важливо. (У той час, коли писалася ця книга (1972р. ), я вважав себе комуністом. Сьогодні, безумовно, я далекий від комуністичних переконань. Проте вносити поправки в книгу, написану понад 20 років тому, на мою думку, неправомірно і некоректно. — М. Р.). Коли ми звинува­чуємо буржуазію в тому, що вона незаконно привласнює до­даткову вартість, у нашому звинуваченні ще недостатньо виявляється протиприродність цього акту. У сейфах опиня­ється не Сонце, — туди потрапляють гроші. І лише поети, стихійно прозріваючи істину, звинувачують буржуазних товстосумів у тому, що вони відбирають у трудівників Сонце. Публіці, яка таке читає, це здається всього лише яскравою ме­тафорою, не більше. Про те, що в поетичному рядку прихована наукова істина, рядовий читач навіть не здогадується.

Не сьогодні і не вчора виникло вчення про комунізм. Йому стільки років, скільки налічує людська історія.

Ось тут і потрібно дорікнути деяким філософам за те, що вони, відриваючи соціальне від природного, завдають кому­ністичним ідеям великої шкоди. Соціальне фактично переве­дене на гроші, а гроші у нашій уяві не асоціюються з Сонцем так само, як і багато суспільних явищ. Що гроші роблять політику — це ясно. І тому все соціальне пов’язується не з природно-енерґетичними проблемами, а лише з проблемами політичними. Спостерігаючи піну на гребенях хвиль, наші соціологи не бачать ані самих хвиль, ані, тим більше, величезних глибин Світового океану. Деяким виправданням для них може служити лише надзвичайна складність цих взаємозв’язків і той психологічний настрій, який усе більше й більше затуманює у свідомості сучасної людини реальні явища природи.

Замість живої природи, в якій перебувала людина минуло­го, сучасний світ створив природу штучну, в якій жива речо­вина не бере безпосередньої участі. Камінь, бетон, залізо, вироби з пластмас, нейлоновий одяг — усе це до живої речо­вини не має прямого стосунку. І тільки їжа все ще зали­шається тією енерґетичною пуповиною, що прив’язує нас до Сонця. Але виробництвом їжі зайнята незначна кількість людей. Ми вже згадували, як американці визначають кіль­кість людей, зайнятих у їхньому сільському господарстві. Кількість селян у нашій країні також із кожним роком зменшується. Люди, які живуть у містах і ніколи не голодували, до їжі ставляться як до чогось само собою зрозумілого, їх не хвилює питання про її походження.

Так поступово виникає впевненість, що людина все мо­же — вона може створити навіть їжу і навіть живий організм. Космічні взаємо­зв’язки при цьому не беруться до уваги, людина не почуває себе прив’язаною до якихось енерґетичних джерел. Природою вона називає заміські пейзажі, що для неї не більше, ніж місце для відпочинку від міської метушні. Нерідко вона дивиться на них так, як може дивитися на театральні декорації чи на екран. Духовний зв’язок з природою все більше втрачається, а разом з тим втрачається відчуття, що десь у Космосі відбуваються таємничі процеси, від яких залежить земне життя.

Відрив від природи, відхід до світу штучних цінностей, створених з неживої речовини, не могли не накласти свого відбитку на людську психіку. Маркс це зрозумів, про що буде мова далі. Зрозумів на своєму гіркому досвіді. Ось чому сьогодні, як ніколи раніше, вчені повинні бити тривогу, щоб майбутні покоління не втратили причинних зв’язків. Ні, ми закликаємо не до первісного способу життя, а лише до усві­домлення такого факту: нежива речовина планети тільки тому набуває вартості, що вона перероблена людськими рука­ми, а руки наші — це руки самого Сонця!

Треба зрозуміти: комуністична ідеологія випливає не з са­мого виробництва чи споживання — ні, вона випливає з на­шого уявлення про Всесвіт у цілому. Якщо ж ця ідеологія формується всього лише на споживчих засадах, то вона породжує той вид атеїзму, який обожнює громадське корито. А оскільки за межами цього корита як «суспільної субстанції» інших істин не існує, то мета життя зводиться до того, щоб, розштовхуючи інших, якомога раніше і щільніше притис­нутися до корита. Притиснутися так, щоб ніякі сили на світі не змогли тебе від нього відірвати. Чи може подібний атеїзм прикрасити земну людину?..

Ми не проти атеїзму, як і не проти релігії. Ми вже гово­рили: в об’єктивній реальності існує тільки матерія як суб’єкт, а як ми її називаємо — не має значення. Коли ми прагнемо підкреслити наш духовний зв’язок з субстанцією, можна називати її Богом. Коли ми вивчаємо її об’єктивні закони, потрібно називати її Природою, Матерією. Важливо інше: чи зберігаємо ми святість у душі до цих високих понять? Чи розуміємо власне призначення?..

Християнство зародилося з філософії Піфагора. Це загаль­новідомо. Піфагор бачив у субстанції взаємодію якихось без­розмірних величин — Число. Звідси з’явився хрест — це всього лише знак «плюс». Але це великий знак! Цим знаком ми прилучаємо себе до Бога. Знак «мінус» з’являється тоді, коли ми утверджуємо самість. Але річ тут не в арифметиці, а в духовних сутностях. У Піфагора це була не арифметика, а релігія Космосу. І ось що випливало з цієї релігії:

«Бо ж благополуччя залежить взагалі від Природи і від самої людини.

Храм щастя, до якого всі люди навертають стопи свої, хоч і неправдивими шляхами, має могутнього собі супротивника у демоні якоїсь власності.

Усякий смертний, без сумніву, є власником, але тільки самого себе, тобто своєї особистості, свого неподільного, свого Генія, своїх чеснот; бо сонце, земля і все, що в них міститься, належить усьому світові. Всі політичні незлагоди виникають від власностей загальних і окремих. Якби ми могли запевнити народ у справедливості і дійсності сих двох законів Природи, що складають один: вважайте все спільним, не майте у себе нічого власного, — то і справа загального відродження була б закінчена; людина зберегла б себе доброю в єстві своєму; люди перестали б бути лихими з необхідності, і разом зникло б сріблолюбство, марнославство, війна, різноманітні зловжи­вання і надмірність у забаганках. Самій Природі була б на­дана поміч смертними, смертними, які цілковито розуміють Природу; й отоді все на сій кулі зробиться істинно законним, необхідним»³³.

Зверніть увагу: на сій кулі!..

Піфагор не згадує про Бога — він керується законами природи. Але він дбає передусім про душу людини, а не про її шлунок. Відмова від власності, її усуспільнення необхідні. Але вони необхідні не стільки для того, щоб людина була сита, а головним чином для того, щоб очистити її душу від демона власності. Всесвітові потрібна нова людина — одухо­творений колективіст, а не корисливий сріблолюбець.

Що ж до ситості, то вона прийде сама собою, якщо закони природи не будуть порушуватися.

Чи це не мрія про комунізм? Сказано це було 2500 років тому. До речі, Піфагор знав, що Земля — куля, яка обер­тається навколо Сонця. А від нього до Коперника цілих два тисячоліття!..

І далі:

«Якщо скоро люди взяли б за правило не мати в себе нічого в особистій власності, а користувалися спільним, як усі вони дихають тим самим повітрям, то їм варто було б ступити один лише крок, щоб дійти нарешті рівності, матері неоцінен­ного світу, чесноти і щастя. Але я хочу показати насправді користь цієї рівності, щоб вона не лишалася самим тільки законом, сліпо приписаним. Мені не хотілося б, щоб певні люди могли ще довго безперешкодно говорити: «Нехай філо­соф кричить неосвіченому натовпові, що Сонце освітлює весь світ: слова його лишаться без успіху, і в нас з народом повік не буде нічого спільного, крім самого лише Сонця».

Рівність є головним предметом моїх бажань»³⁴.

Слова ці звернуті до учнів його школи. Піфагорійську школу можна назвати комуною у повному розумінні цього слова: все належало всім і нікому зокрема. Так знищувалось у людині почуття самості — через колектив, через комуну.

Адже слово «комуна» походить від латинського слова «спільне». Тому цілком правомірно звучить незвичне поєд­нання слів: комуністичний капіталізм. Настільки ж незвично, як і матеріалістичний ідеалізм, про який ішла мова в першо­му розділі. Однак і те й інше виникає з уявлення про єдність світу. Комуністичний капіталізм — це капіталізм громадський, але не приватний і не державно-монополістичний. Саме це, а не щось інше, у Леніна називалося соціалізмом. Тільки це! Перехитрити природу неможливо.

І знову ж Піфагор підкреслює, заради чого необхідний комунізм:

«Сим-бо тільки — і зокрема нам, улюблені учні мої! — належить право заснувати, не зволікаючи, республіку рівнос­ті, і під тінню сього покрову проголосити відповідні їй закони. Ми всі, без винятку, народжені з такими чеснотами, в яких рід людський має потребу для свого існування і зберігання; але одночасно маємо схильність до зла, як і здатність робити добро. Наші добрі чи погані якості не зовсім залежать від нас самих: ними зобов’язані ми своєму народженню і потім вихо­ванню, яке отримуємо від своїх батьків. Бувши необхідно мудрими і щасливими при мудрому чиємусь управлінні нашими нахилами, ми робимося також необхідно нещасними, нечутливими при противних сьому засобах. Душа немовляти є не що інше, як походження, або плід батьківського мозку. Якщо зіпсоване саме джерело, то і потік на шляху своєму не може бути свіжим і чистим.

Запропонуємо спершу початок, і потім скажемо: «хоч би яке було твоє призначення, не ремствуй — у людині, як і в інших створіннях, не більше доброго, ніж злого; не більше темряви, ніж світла; не більше холодного, ніж гарячого; не більше сухого, ніж вологого. Рівність є головний закон Все­світу»³⁵.

З цього найдавнішого повчання потрібно зробити висно­вок, як ми повинні ставитися до марксизму. Якщо сьогодні доводиться відмовлятися від ньютонівської картини світу, то чи означає це, що самого Ньютона слід забути чи навіть облити брудом? Тут необхідні уточнення, що випливають з розвитку науки, а не огульне заперечення наукових теорій минулого.