Економічні монологи передмова

Що таке фізика? Дивне запитання — наука, ясна річ! А чому її так назвали? Чому не дали назву по імені за­сновників чи стовпів науки? Наприклад, «Галілеїзм» чи «Ньютонізм», або ще сильніше: «Ньютонізм-Ейнштейнізм».

Важко сказати. Та, мабуть, тому, що фізика, як і будь-яка наука, нескінченна. Вона ніколи не зупиняється в своєму розвитку, безперервно перебуває в пізнанні об’єктивної дійс­ності. Тому «непогрішимі» авторитети та «кінцеві» резуль­тати їй протипоказані. Наука завжди в дорозі, в творчості, в суперечках. Тільки істинність, переконливість і важливість висновків та арґументів визначають вагу вченого, його місце в науці.

Можна роки й роки називати Ейнштейна мракобісом, але його теорію відносності рано чи пізно доведеться визнати. Можна паплюжити майже непомітного в недавньому минуло­му вченого Вінера, проголосити засновану ним науку «бур­жуазною лженаукою», але через кілька місяців доведеться мовчки взятися за вивчення цієї «лженауки». Можна всіляко ганьбити Сахарова, але неможливо заперечувати його вели­кий внесок у фізику. Можна навіть знищити Великого Вче­ного, як знищили Миколу Івановича Вавілова, але нікому і жодними засобами не вдасться викреслити це Велике Ім’я з генетики.

У науці немає догм. Є тільки формулювання об’єктивних законів, експериментальні дані, гіпотези. Суперечка в науці — природне явище. В ній сперечаються, не зважаючи на автори­тети, і в кінцевому результаті приходять до загальної істини, а не до антагонізму.

Певне, в силу всього сказаного, науки з самого початку пішли шляхом умовних назв. Нікому й ніколи не спадало на думку назвати науку власним ім’ям. Науковий подвиг Вінера, здійснений на наших очах, ніколи не забудеться, але створена ним кібернетика буде розвиватись і без нього. При цьому нікому не прийде в голову перейменувати її на Вінерику.

Імена власні дають деяким віровченням — Християнство, Магометанство, Буддизм... Та це й природно, оскільки їхньою основою є догмати віри, закладені в кожне таке віровчення його засновником. Ці догмати залишаються незмінними, доки існує віровчення.

Це не означає, що тут немає суперечок. Вони є, але їхній характер інший, ніж в науці. Тут сперечаються про розуміння догматів, тлумачення Святого Письма і про обрядові, культові питання релігії. І розв’язуються ці суперечки інакше, ніж у науці — ухвалою вищого церковного органу і покаянням єре­тиків або відлученням їх від церкви. В надто гострих ситуа­ціях, особливо при відсутності єдності у вищому церковному органі або при неавторитетності його рішення для значної частини віруючих відбувається розкол. При цьому розколоті частини ворогують поміж собою.

У науці нічого схожого трапитися не може. Не можна відлучити від науки справжнього вченого. Щоправда, власті в СРСР намагалися це робити, але домоглися таким шляхом тільки того, що країна наша втратила талановитих учених. Тим більше не можна розколоти науку. Наука може тільки розвиватися і дати нові паростки. Досвід Радянського Союзу, в якому робилися свого часу спроби створити в противагу «буржуазній науці» пролетарську фізику, математику та інші «пролетарські науки», є досить переконливим прикладом марності подібних спроб.

Ну, а що таке марксизм?

Відповісти на це запитання важче. Сам себе він називає наукою, але поводиться як віровчення: висновки, гіпотези, висловлювання Маркса, Енґельса, Леніна перетворені в догми, за якими можна сперечатися тільки в сенсі їхнього розуміння, але не спростування чи розвитку. Вирішальне сло­во у таких суперечках, як і в церкві, належить вищому органу (партійному) та ієрархам. Після цього «єретикам» треба кая­тися або їх «відлучають» (виключають). Розколи теж мають місце. Великий розкол відбувається і нині. На нараді кому­ністичних і робітничих партій Європи не тільки Тіто уза­конив свій відкол (домігся офіційного визнання югослав­ського варіанту марксизму-ленінізму), але виступили з за­явою на право по-своєму проповідувати це вчення Берлінгуер, Марше і Карільйо. І нарада (так і кортить написати «все­світній собор») зафіксувала це право. І не тільки для італійсь­кої, французької та іспанської, але й для будь-якої національ­ної компартії.

Разом з тим ми спостерігаємо в марксизмі небачену ідолотворчість. Не кажучи вже про Маркса, Енґельса та Леніна, перед якими можна стояти тільки зігнувшись і славословити їх, кожна компартія має незмінних «безгрішних» вождів, яким усі засоби партійної інформації й усі партійні функціонери творять повсякденний «намаз», а висловлювання вождів перетворюють у «священні тексти». Деякі партії встигли на­віть мощі відкрити.

Незважаючи на ці та інші чисто культові риси марксизму, він продовжує називати себе наукою. Автор «Монологів» прийняв серйозно це твердження і повівся з марксизмом як з наукою. Не дивлячись на Марксову бороду й сивину, заго­ворив як рівний з рівним: мовою фактів, наукових даних і логічних доказів. «Ми не повинні — каже він, — вибачатися ні перед ким за критику марксизму: ця критика спрямована на те, щоб наш спільний космічний корабель по імені Земля був стійкіший серед небезпек, які йому доведеться пережити в недалекому майбутньому». Іншими словами: «Я несу відпо­відальність тільки перед наукою. І якщо в її інтересах дово­диться засумніватися в слушності навіть міцно укорінених авторитетів, я роблю це без жодних вагань». Це єдина гідна поваги позиція ученого. Та коли йдеться про Маркса і про таких захисників його теорії, як сучасні комуністичні партії, то ця позиція вимагає немало мужності.

Від таких захисників можна очікувати зубодробильної критики, в тому числі критики в’язницею або спецпсихлікарнею. Але ми не будемо розводитися про таку критику. Вона звична і всім зрозуміла — це наш побут. Тому поговоримо краще про критику друковану або усну. Ця критика з’явиться лише у випадку видання книжки на Заході. І буде вона надто своєрід­ною. Ніхто не вступить у суперечку з головного питання. Почнуть вишукувати «бліх» і, перекручуючи текст, припи­сувати авторові те, чого він не говорив. Про те, що написано в праці, будуть висловлюватися так, щоб ніхто не зрозумів, про що ж та праця. Головним же арґументом проти автора буде: «Хто ж підняв руку на Маркса! І як насмілився!»

Однак ми віримо нашому читачеві. Знаємо, що він буде судити не з того, що говорить казенна критика про працю та її автора, а з самої праці. Досвід навчає. Ми занадто довго пізнавали найзлободенніші питання нашого життя через авторитети. Прийшла пора самим «доторкнутися» і переко­натися. Був час, коли марксистами ставали, навіть не пере­горнувши Маркса. Дуже мало було тих, хто хоча б прочитав його праці, передусім «Капітал», до кінця. Ще менше тих, хто зрозумів прочитане. Але... мода, мода! Той, хто не прочитав і хто не зрозумів, соромилися говорити про це. Віддавали пере­вагу авторитетному повторюванню розхожих марксистських догм.

Щоб сперечатися, треба знати. А щоб повторювати розхо­же, достатньо побувати на кількох мітингах і повірити в мож­ливість приходу світлої ери соціалізму. Після цього можна вже самому повчати і вдавати при цьому знавця модної науки. Ну, а кому це не імпонує! Та якщо згадати, як дорого коштувала така мода радянському народові, а потім і багатьом іншим народам, то самостійне пізнання головного питання економічної теорії Маркса не видасться занадто важкою пра­цею. Тим більше, що автор зробив усе можливе, щоб якомога простіше викласти складні економічні питання.

З Миколою Руденком я познайомився (заочно) невдовзі після свого звільнення (26. 06. 74 р. ) з більш ніж п’ятирічного ув’язнення. Мені пощастило прочитати декілька його листів до ЦК КПУ. У цих листах він порушував питання, які тепер включені в дану працю як головні. Природно, що мені, хто теж неодноразово звертався до вищих партійних і державних органів з вельми важливих питань і отримував, замість відпо­відей на звернення безстрокові ув’язнення у спецпсихлікарні, захотілося зустрітися і поговорити зі своїм своєрідним коле­гою. До того ж з листів мені стало зрозуміло, що, незважаючи на різницю у віці та докорінну відмінність у життєвих шля­хах, у нас є важлива спільність.

Обидва ми, кожен свого часу, безоглядно повірили в марксизм-ленінізм, але не обмежилися самою вірою, а пробу­вали збагнути його суть. Штатні пропаґандисти не могли допомогти нам у цьому. Вони були здатні тільки на те, щоб повторювати розхожі догми, що набили оскому, та сипати цитатами — в лапках чи без лапок. Жодної живої думки, жодного сміливого висновку чи судження, яке зв’язує теорію з сучасністю. В цих умовах кожен з нас знайшов вихід у тому, що наполегливо продирався крізь нетрі творчості самих кла­сиків марксизму-ленінізму. Це було не просто. Партійно-дер­жавне керівництво сховало справжнього Маркса, Енґельса, Леніна в багато десятків грубих томів, не давши нам ані компаса, ані орієнтирів. Треба було продиратися крізь ці нетрі, керуючись тільки власним чуттям.

Почали ми обидва з «Капіталу» і приділили цій праці основну увагу. Я особисто проробив цю працю за своє життя 5 чи 6 разів. При кожній проробці, крім останньої, доводилося працювати уривками і при різкому браку часу. Цьому я приписував труднощі розуміння, хоча справжнього розуміння я не зустрічав і у фахівців, до яких доводилося звертатися по роз’яснення.

Остання моя робота над «Капіталом» належить до 1970— 1973 рр. Я перебував на цей час у в’язниці — тобто в спец-лікарні, у гіршій з існуючих будь-де в світі тюрем. Поспішати мені було нікуди, тому я читав не кваплячись і неодноразово перечитував незрозуміле, намагався збагнути суть. Але... Збагнув інше...

Не буду, однак, забирати хліб у автора: наші думки про цю працю не дуже різняться.

Приблизно таким же шляхом, але тільки глибше осмис­леним, йшов і М. Руденко. Тому, коли наприкінці квітня 1976 року доля в особі Андрія Дмитровича Сахарова, Ва­лентина Федоровича Турчина і моєї дружини звела нас у 63-й московській лікарні, де я лікувався з приводу цукрового діа­бету, це вилилось у зустріч людей, які давно і добре знають одне одного. Не доводилося шукати тему і вибирати тон. Це була розмова друзів, які давно не бачилися, яким треба дуже багато сказати одне одному. Один говорить, інший розуміє його з напівслова, підхоплює думку і розвиває її.

Дві години минули непомітно, а розмова, можна сказати, лише розпочалася. Продовжили в травні, після моєї виписки з лікарні, у мене на квартирі. У ході розмови виникла думка про передмову. Автор наполегливо просив мене взятися за це діло. Я довго роздумував, чи зможу при моїй майже повністю втраченій (в результаті комплексу важких захворювань, при­дбаних в ув’язненні) творчій дієздатності гідно представити настільки складну наукову працю. Врешті я згодився. Що з цього вийшло, судити читачеві.

Перед нами дуже не проста робота. Навіть жанр її визна­чити не просто. Відкриваємо книгу і відразу занурюємося в цікаву автобіографічну повість. Але повість раптом перери­вається і автор звалює на нас, хоча й цікаво написані, еконо­мічні та філософські судження, що вимагають інтенсивної роботи мислення. Потім знову цікава повість, на якій і закін­чується перша книга — «Прощавай, Марксе!».

У другій книзі — «Добридень, Франсуа Кене!» — автобіогра­фічний тільки вступ. Решта, окрім останньої глави, присвячена розглядові економічних теорій та їхніх історичних доль, головним чином «Економічної таблиці» Ф. Кене. Але виклад не такий, як прийнято в політекономії. Як письменник, що добре оволо­дів економічною теорією, він дав її в гранично популярному викладі і добре проілюстрував життєво переконливими, а нерідко й художньо-образними прикладами. Немало і автобіографіч­них відступів, органічно пов’язаних з теоретичним матеріалом. Завдяки цьому виклад живий і навіть захоплюючий, хоча й вимагає постійного напруження думки.

Заключна глава — про майбутнє нашої Батьківщини і про релігійні аспекти економічних теорій.

Так що ж це за праця?

Художній твір? Науково-популярна історико-філософська робота? Критичний аналіз економічних теорій К. Маркса і Ф. Кене? Чи, може, це критика — заперечення всього марк­сизму? Адже назвав же автор першу книгу своєї дилогії «Про­щавай, Марксе!».

Ні, це не художній твір. Це написане в художній формі наукове дослідження. Така форма зумовлена, по-перше, інди­відуальністю автора (він письменник-професіонал), а по-друге, умовами нашого життя. Марксизм для радянської лю­дини — побут. Ми з дитинства обплутані догмами марксизму, урочистими співами і славослів’ями на його адресу. Марксизм у нашій країні значно більше, ніж православ’я в царській Росії. Ти можеш не знати вчення Маркса, як його і не знає ніхто, але ти зобов’язаний славословити і Маркса, і партію, що спирається на його вчення, вірити в те, що тебе ведуть по Марксовому шляху і що шлях цей єдино вірний, а марк­сизм — вершина науки, кінцевий (найвищий) результат до­сягнутого для людської думки. До цього тебе починають призвичаювати з дитячих ясел і все життя втлумачують одне і те саме. Вирватися з-під впливу цього виховання психоло­гічно майже неможливо. А якщо ти все ж вирвався і нама­гаєшся думати самостійно, тебе чекають численні лиха. Тобі не дозволять ні навчатися, ні працювати за обраною профе­сією, а то просто заарештують і сховають на довгі роки у в’язницю, концентраційний табір, спецпсихлікарню.

М. Руденко як митець не міг дати критику теорії Маркса відірвано від цього марксистського побуту, не показавши на власному прикладі, як тяжко вибиратися з цих теоретичних тенет. Саме тому науково-критична робота прийняла форму художньої оповіді. І все ж це критика. Щоправда, критика не кабінетного ученого, не теоретика від політекономії, а прак­тика, що отримав досвід власними мозолями і... боками. Але це критика не всього марксизму і навіть не «Капіталу» в цілому, а лише Марксового вчення про додаткову вартість. Та оскільки це вчення, за твердженням Леніна, є «наріжний ка­мінь економічної теорії Маркса», то дана робота протиставле­на всій цій економічній теорії.

М. Руденко, спираючись на економічну теорію Ф. Кене, до­тепно висміює твердження Маркса, нібито додаткова вартість створюється працею.

Праця, — каже він, — це робота. А вона може виконуватися тільки завдяки використанню якоїсь енерґії. Для людини джерело енерґії — їжа. Скільки енерґії отримано з їжею, стільки і можна її витратити на всі енерґетичні потреби людини, тобто на внутрішні витрати організму і на виробничу діяльність — ані джоулем більше. Фактично, як ми знаємо, людський організм, зважаючи на свої фізіологічні особли­вості, витрачає менше, ніж отримує з їжею, але більше — ні! Якщо б це трапилося, ми були б свідками порушення закону збереження енерґії, а цього ніхто і ніколи не спостерігав. Твердження, що праця створює додаткову вартість, рівнознач­не твердженню: трансформатор — джерело електроенерґії.

І ось таку нісенітницю несуть у маси мільйони марксист­ських пропаґандистів, і вірять цьому сотні мільйонів наївних людей. У часи Маркса це ще можна було зрозуміти. Наука в той час не могла підраховувати енерґетичний баланс людини, і нікому на думку не спадало тоді порівнювати її з транс­форматором електричної енерґії. Тепер будь-який школяр сприйме як належне порівняння людини з трансформатором і не задумуючись скаже: скільки було енерґії на вході, стільки буде отримано і на виході (якщо не враховувати внутрішні втрати). Але марксисти продовжують своє. І будуть продов­жувати. Вони ухиляться від наукової суперечки, звинуватять автора в спрощенні, у тому, що він не розуміє творчого ха­рактеру людської праці, що він прирівнює її до механічної роботи тварин і машин, що він перетворює людину на машину. І все це з пафосом, спрямованим на те, щоб про­будити в людях інстинктивний протест проти «приниження» вищої істоти і тим придушити реалістичну людську думку. І всі ці спекуляції лише для того, щоб зберегти любу серцю Марксову додаткову вартість. Надто добре підходить вона до теорії пролетарської революції, до диктатури пролетаріату, до «провідної ролі робітничого класу» й до... ГУЛАҐу. А заради таких любих серцю «теорій» не гріх і фізичні закони спрос­товувати.

Справжню вартість з погляду розвитку людства, його проґресу має тільки енерґія. Отже, і додатковою вартістю може стати лише додаткова енерґія. Єдиним же, відомим нам, дже­релом енерґії є Сонце. Вугілля, нафта, газ, сланці... не є са­мостійними енерґетичними джерелами. Вони немовби вико­нують роль акумуляторів сонячної енерґії або, точніше, во­ни — законсервована сонячна енерґія, яку природа розумно й великодушно заклала у свої комори для нашого ґарантійного запасу.

Це тепер загальновідома істина. Джон Уїлкелм у «Нешнл Джіоґрефік» (Вашінгтон) пише: «Практично вся енерґія, яка споживається людиною, породжується Сонцем. Вугілля, нафта і газ являють собою залишки рослин і тварин, пробу­джених колись до життя теплими променями нашого світила. Тепло найближчої до нас зірки запускає дощовий цикл планети і сучасні гідроенерґетичні ґенератори. Вітряні двигуни, які перекачують воду або виробляють електроенерґію, обер­таються під дією потоків повітря, що нагріваються Сонцем.

Навіть дрова являють собою одну з форм сонячної енерґії. Подібно до нафти та вугілля, дерево — це сонячна енерґія, укладена «в зручну упаковку».

Але на землі швидко виснажуються дорогоцінні ресурси «накопиченого сонячного світла». При наших нинішніх темпах споживання в наступні 25 років ми витратимо стільки енерґії, скільки її було витрачено за всю історію людства». (Прибор­кання сонячного променя. За рубежом, № 25. —976. — с. 20).

Але Джон Уїлкелм нічого не сказав про ще один вид со­нячної енерґії, який є першоосновою всякого проґресу, — про їжу для людей. І це не дивно. Деякі марксистські, а точніше навіть смітівські перекручення понять так глибоко проникли в наше життя, що для людей промислового класу, в тому числі для вчених, енерґія це тільки те, що рухає фабрики, заводи, машини, транспорт, авіацію, ракети, космічні кораблі. «Зем­ний» же хліб наш повсякденний за енерґію приймати якось незручно. Безсумнівна заслуга М. Руденка у тому, що він привернув нашу увагу до цього енерґетичного продукту, куди важливішого, ніж нафта, газ та інші енерґетичні ресурси. До продукту настільки важливого, що ми навіть не помічаємо його, коли маємо у достатній кількості. Зате досить трапитися неврожаю, голоду, і ми дізнаємось, що хліб — дар безцінний, а все інше в порівнянні з ним нічого не варте.

Щоб працювати, людина повинна їсти. Їжу ж людині дасть Сонце через фотосинтез. Запасів їжі, як інших енерґетичних ресурсів, природа не створила. Їжа безупинно відтворюється. Розвиток людства, його проґрес залежить передусім від того, чи в достатній мірі поширюється це відтворення. Іншими словами, чи достатньо буде вироблено додаткової сонячної енерґії у вигляді їжі для людей. От ця додаткова енерґія і є те, що М. Руденко називає істинною додатковою вартістю або енерґією проґресу. Цю додаткову вартість створює не тільки праця, але й розум і воля людини, що пізнала природу і діє в союзі з нею. Не під впливом праці проростає зерно в ґрунті і, завершивши цикл розвитку, перетворюється в колос. Відбу­вається це під впливом природних факторів. Людина, спи­раючись на закони природи, сприяє тому, щоб зерно проросло і розвився паросток, щоб цикл його розвитку проходив у найсприятливіших умовах, щоб колос набрав сили і не заги­нув у полі, а потрапив до комори. Виходить, додаткову вар­тість створює не праця, а природа за участю людини. Людина може збагатити себе тільки через природу. Збагачуючи її че­рез підвищення родючості ґрунтів, вона збагачує себе. Висна­жуючи ґрунт, грабує себе і своїх нащадків. Підбиваючи під­сумок міркуванням на цю тему, М. Руденко пише: «Якщо ми хоча б на декілька кілокалорій збагатили землю, тоді можна сказати: ми створили багатство! І навпаки: якщо заради про­мислової і військової могутності нами виснажується земля — ми пропащі люди». Наша країна багато років робила останнє. Зараз ми пожинаємо результати Марксового догмату пере­важного розвитку промислових засобів виробництва і озброєння також.

Тут авторові можна пред’явити тільки одну претензію. Пе­реконливо показавши важливість сонячної енерґії, яка над­ходить до людства через сільське господарство, він майже зов­сім не порушив проблему отримання промислової енерґії без­посередньо від Сонця. Промислова енерґія — це теж «хліб» — для промисловості, транспорту, машин, які беруть участь у сільськогосподарському виробництві. Людство потребує без­перервного зростання промислової енерґії. Енерґетична криза продемонструвала, яке велике її значення, а отже і вартість. Арабські країни, на території яких містяться нафтові джерела, одержують тільки у вигляді орендної плати і податків коло­сальні гроші і все, що їм необхідно, — продовольство, машини, технологію; будують сучасні упорядковані міста, насичують водою пустелі і вводять їх у сільськогосподарський обіг.

Та якщо через сільське господарство ми одержуємо енерґію безпосередньо від Сонця і ця енерґія воістину додаткова, то промислова енерґія є, по суті, енерґією, яка вичерпується. Ми споживаємо запаси природи, її страховий фонд, забираємо цей фонд у своїх нащадків. Щоб отримати додаткову промислову енерґію, треба навчитися брати і її безпосередньо від Сонця. Тільки таку енерґію людство зможе (і має право) споживати у дедалі більшій кількості, не боячись її виснаження.

* **

Природа дала нам гумусний шар Землі, рослини, здатні на фотосинтез, і серед них диво природи — злаки, дозволила нам використовувати для своїх потреб тваринний світ, створила в землі легкодоступні комори законсервованої сонячної енерґії і надала час. Всього цього цілком достатньо, щоб людство могло прилучитися до вічних, невичерпних сил природи. Не оволодіти — це дурне фанфаронство — прилучитись. Адже й ми самі лише їх частка, цілком залежна від них — від сил космічних. А ми втрачаємо дорогоцінний час, необачно ха­паємо природні багатства, обжираємося, топчемо собі під ноги, псуємо і запевняємо, що це проґрес.

Передові вчені намагаються добитися прямого використан­ня сонячної енерґії, але, як було сказано у статті Джона Уїлхелма, що вже цитувалася, «дослідна система не може конкурувати з дешевим денверським природним газом...» І далі: «Сьогоднішня вартість типової сонячної нагрівальної системи виходить за межі можливостей більшості домовлас­ників». (Підкреслене мною. — П. Г. ). До чого ж ми дійшли з нашою економічною «наукою»! Що ж дешевше — енерґія, яку безупинно, незалежно від наших бажань, Сонце невичерпним потоком відсилає нам на Землю, чи ця ж енерґія, що закон­сервувалася (не нами) в природному газі і закладена в під­земні комори як страховий фонд? Селянин, навіть помираючи з голоду, не дозволяв собі скористатися зерном із страхового фонду. Тільки сталінська адміністрація забрала у селян і стра­хові фонди. Але ж то була нерозумна і нелюдяна камарилья. А людству треба б ощадливіше ставитися до своїх страхових фондів і не витрачати їх в усіх тих випадках, коли є заміна, навіть якщо остання з погляду сьогоднішньої економіки є дорожча, ніж вміст страхового фонду.

Як же ми деформували, перекрутили всі поняття. Земля нічого не коштує (за Марксом). І ось в СРСР знищені всі приміські зони хліборобства. Затоплені родючі річкові за­плави. Виведені з сільськогосподарського обігу величезні території найкращих у світі чорноземів: забудовані заводами, фабриками, містами, зайняті аеропортами, знищені відкри­тими розробками корисних копалин і кар’єрами. Неосяжні степові простори, бездумно пущені під оранку, наштовхну­лися на нищівну вітрову ерозію. Необачною і хижацькою експлуатацією орного клину знижено його врожайність. І ось країна, якій належить одна чверть світових сільськогоспо­дарських угідь, не може прогодувати власне населення, яке становить близько 1/14 населення світу. Але... Земля нічого не коштує. Нічого не коштує вода. Нічого не коштує повітря. Адже працю в них не вкладено. Отже, витрачай їх не шкоду­ючи, забруднюй, як тобі заманеться. А от сонячна енерґія, яка йде на потребу людині, надто дорога. І це наука!

Найвищий Розум подбав про нас. Дав нам життя і їжу. Створив запаси різноманітних багатств. Живи, людино! Роз­множуйся, заповнюй Землю! Але думай! Не про себе тільки думай, а про життя свого роду — про своїх дітей, онуків, правнуків і нескінченно пра-пра-пра-внуків! Провидь життя, а не смерть свого роду! Веди його до безсмертя! До безсмертя через прилучення до безсмертного життя космосу. Для цього, тільки для цього тобі подаровано життя, їжу, всякі запаси, якими ти можеш розпорядитися. Так, розпорядитися. Але не як тобі завгодно, а тільки для досягнення означеної мети. Ти можеш усе витратити, але не для того, щоб зжерти, витоптати, обгидити, позбавити своїх нащадків засобів існування і тим винищити свій рід, а для того, щоб заохотити його до вічного і невичерпного джерела життя.

Тобто все, що нам дано природою — дар безцінний. А ми неоціненність прийняли за «нічого не коштує». То де ж наш розум! Зійтися всім на тому, що ціну має тільки праця, що творить тільки вона, що тільки вона створює вартості — та це ж якась недоумкуватість! Яка праця створює? Та, що очищає танки корабля від решток пального і скидає їх в океан? Праця екскаваторників, які виконують земляні роботи і перетворю­ють найродючіші поля в місячний ландшафт? Та їм і життям не розплатитися за шкоду, завдану природі! А може, праця робітників, які затоплюють родючу заплаву? Чи праця хімі­ків, які щодобово і щогодини отруюють атмосферу? Чому все це коштує дешево, а запровадження технології, яка виключає знищення безцінних дарів природи, дорого? Тому, що всі поняття деформовані, втратили істинне своє значення.

І не один Маркс у цьому винен. Він — дитя своєї епохи. Принципово (в розумінні політекономії) він нікуди не пішов від Адама Сміта, Давіда Рікардо. Він лише довів до крайнощів не ним створену економічну теорію. Він не побоявся навіть натяжок, умовчань, а інколи, можливо, і містифікацій, аби лиш довести, що класова боротьба з неминучістю веде до пролетарської революції і диктатури пролетаріату. Але і тут його можна зрозуміти. Адже не він відкрив міфічні «класи» і «класову боротьбу». А критикувати прийняте в той час ділен­ня на класи йому навряд чи могло спасти на думку. Це ділення було цілком у дусі часу.

Це тепер спробуй збагни, хто сидить за кермом власного автомобіля — фабрикант чи робітник. А в той час різниця між ними була очевидна, хоч де б ви їх стріли — на роботі, на гулянні чи у храмі. Тоді важко було збагнути, що класи повинні визначатися не явними відмінностями — не багатст­вом, не освіченістю, а сферами людської діяльності. Це зміг усвідомити тільки великий розум Ф. Кене, одначе його ніхто не зрозумів. Для того часу безглуздим і смішним здавалося твердження, що багатій і злиденний робітник — люди одного класу. Загалом тоді ділення на класи, сприйняте і Марксом, уявлялося обґрунтованим, і цьому не можна було тоді дивуватися. Дивно те, що тодішнє антинаукове визначення класів живе й сьогодні. Ми і тепер продовжуємо бездумно повторювати: «буржуазія», «пролетаріат», «робітничий клас», «диктатура пролетаріату». А між тим ніхто навіть не нама­гається визначити, що ж таке цей самий «робітничий клас» чи «буржуазія».

Якось «Правда» надрукувала під девізом «Питання теорії» двопідвальну статтю: «Робітничий клас — передовий клас суспільства». Автор довго мусолив питання про те, що таке робітничий клас: «Одні включають у нього всіх працюючих за наймом. Це занадто розширене тлумачення. ...Інші включа­ють у нього тільки промислових робітників. Це занадто зву­жене розуміння». А як треба розуміти, так і не було сказано. Аналогічним чином стоїть справа і з поняттям «буржуазія». Для практичного обігу воно просто непридатне. Коли після Жовтневого перевороту виникла потреба в практично вжива­ному терміні, Ленін увів поняття «багаті». Але багаті окремо­го класу не складають. Вони є в усіх економічних класах: і серед землеробів, і в промисловому класі, і в класі, що утво­рює державу. Характерно, що і Ленін для визначення багатих прийняв не класові ознаки в дусі класів Маркса, а місячний прибуток, поза залежністю від того, яким чином цей прибуток отримується. Тому серед багатих, поряд із заводчиками, ко­мерсантами, володарями прибуткових промислів, були і ліка­рі, і юристи, і професори, і модні ворожки. Навряд чи кому-небудь спаде на думку проголосити класом цей конгломерат.

Але навряд чи хто здивується, якщо ми скажемо, що всі зайняті в сфері промисловості належать до одного класу. Всі без винятку — від робітника біля конвейєра до вищого мене­джера, власника підприємства, голови правління компанії чи начальника главку і міністра промислового міністерства. Ні­кого не можна виключити, бо всі вони беруть участь в процесі виробництва і зацікавлені в його безперебійності. Ця спільна робота і об’єднує їх у клас. Тільки клас як такий, тільки в єдності вони здатні заробити їх спільний шматок хліба. Вони, зрозуміло, одержують від нього нерівні частки, і це частенько когось не задовольняє. Точиться боротьба за перерозподіл. Але це боротьба внутрікласова, яка сама себе обмежує розу­мінням того, що шматок, який вони намагаються переділити, буде в них у наявності лише доти, доки спільна робота триває безперебійно. Якщо роботу зупинено, ділити нічого.

Саме так і сталося в Росії після Жовтневого перевороту. Революція, проголосивши робітників класом, зруйнувала промисловий клас. Самі робітники, без організаторів промисло­вості, без інженерів, техніків і майстрів, без комерційних пра­цівників і рахівників нічого виробляти не можуть. Проясни­лося це зразу. Зупинилися фабрики і заводи. Урядові довелося вживати екстраординарні заходи для відновлення еконо­мічних класів. У селі це питання було вирішене введенням непу. В промисловості, щоб повернути їй організаторів, тех­нічних керівників, комерційних працівників, довелося вда­тися до особливих заходів: рішення про «спеців», яке включає питання їхньої матеріальної зацікавленості і правового ста­новища. Клас, який утворює державу, не був зруйнований. Він лише зазнав кадрових змін, але роботи своєї не припиняв ані на мить. Тому на нього лягло і завдання відновлення тих двох економічних класів, які революція зруйнувала. В ході цього відновлення новому «панівному класові» довелося вка­зати його місце — колишнє місце у виробництві під началом «переможених» пролетаріатом капіталістів, їхніх адміністра­торів і технічних керівників, яких тепер називали «спецами».

Та повернімося до додаткової вартості. Ми вже з’ясували, що це реальна енерґія, яку створює природа за участю людини. В суспільство вона потрапляє тільки через клас зем­леробів. Решта класів можуть виконувати свої функції лише за умови, що енерґії проґресу вироблено в достатній кількості і що вона обертається в суспільному організмі без перешкод.

Ну, а як же з експлуатацією? Її що, немає?

«Експлуатація існує. Але в тім-то й річ, що до сукупних фондів суспільства від неї немає жодної додачі. Це втрата для робітників і прибуток для капіталістів. Не більше, ніж кар­тярська гра. Тут існує величезна моральна проблема, однак економічних теорій на цій основі будувати не можна. Більш того: експлуатація не збагачує державу, а веде її до неминучої загибелі». До цього слід додати, що саме поняття «експлуата­ція» у Маркса, а особливо у послідовників його вчення пере­кручене неймовірно.

По-перше, стверджується, що вартості створює тільки фізичний труд, а люди праці інтеліґентної оплачуються за рахунок робітників. Виходить, що люди типу Туполева, Ільюшина не самі себе окупають, а живуть за рахунок експлу­атації праці авіаційних робітників, які будують літаки їхніх конструкцій. Щоб зрозуміти, наскільки безглузде таке твердження, досить поставити запитання: чи можуть робітники, зібравшись гуртом, почати створювати, наприклад, літаки, якщо немає авіаційного підприємства, не спроектовано і не сконструйовано літак, не організовано вчасне надходження необхідних матеріалів, деталей і частин літака, не організова­но саму працю робітників і немає постійного технічного і організаційного керівництва їхньою роботою. Маркс мав найпримітивніше уявлення про виробництво. Та й виробництво, про яке він писав, це така сива давнина, що й читати незручно.

Та навіть і в тому виробництві тільки повне незнання Маркса не дозволило йому помітити, що роль організаторів виробництва, технічних керівників і наглядачів була у кож­ному разі не меншою, ніж роль робітників. Бертольд Брехт у п’єсі «Добра людина із Сезуана» переконливо показав, на що здатні робітники, навіть маючи капітал в своєму розпоряд­женні, якщо серед них не виявиться людини, яка змогла б їх організувати, знайти кожному відповідну справу і примусити всіх працювати. Вони будуть тільки рвати від наданого їм капіталу, намагаючись захопити якомога більший шматок, бу­дуть обжиратися, пиячити, псувати добро, топтати його собі під ноги.

По-друге, стверджується, що весь прибуток від вироб­ництва, який потрапляє не в руки робітників, є результат експлуатації їхньої праці, в тому числі і все те, що йде на оплату зайнятих у виробництві людей не фізичної праці, а також весь капітал, який іде на розширення виробництва. Мисляча людина з цього повинна зробити висновок, що експлуатація благо. Без неї виробництво, ледве почавшись, припинило б своє існування, бо робітники з’їдали б усе, що заробили. Тут не місце критикувати плутанину міркувань Маркса про норму експлуатації. Слід лише сказати, що засо­бами, отриманими від експлуатації, можна вважати лише те, що йде на особисте споживання капіталіста і його сім’ї. Все інше, що йде на відтворення і все, що йде на оплату людей праці не фізичної, є законні витрати нормального виробни­чого процесу при розширеному відтворенні.

І, нарешті, по-третє. Існує переконання, що капіталіст може брати на особисте споживання зі своїх капіталів скільки завгодно. Якось «Комсомольская правда» опублікувала пам­флет «Бідний мільйонер». Це була реакція на публікацію, здається, в «Штерні», кореспонденції «Звичайний мільйо­нер». Відтоді минуло років п’ятнадцять, а я досі пам’ятаю той памфлет — настільки яскраво відбилися в ньому два різнома­нітні моральні критерії в підході до витрачання багатств. З одного боку «Звичайний мільйонер» і з іншого той (памф­летист), хто існує на народні кошти, ставить себе на місце того, хто має можливість необмежено розпорядитися капі­талом.

Памфлетист бере витяги зі штернівської публікації й іро­нізує з приводу кожного з них. У «Штерні» говориться, наприклад, що мільйонер має одну легкову автомашину і сам водить її. Дружина свого авто не має і користується машиною чоловіка, коли він дозволяє. Водить машину вона теж сама, бо водія у них немає. Прибирає машину наприкінці робочого дня і готує її до наступного виїзду людина, яка виконує в домі мільйонера обов’язки двірника і садівника. За обслуговування машини він одержує певну доплату. Памфлетист з цього приводу вигукує: «Бідний мільйонер, він не може мати другу, третю... десяту машину з шоферами!»

З приводу повідомлення «Штерна» про те, що, окрім двір­ника-садівника, родину мільйонера обслуговують ще тільки двоє — кухарка й покоївка, через що у веденні домашнього господарства бере участь і дружина мільйонера, памфлетист вигукує: «Бідний мільйонер, він не може утримувати достат­ній штат домашніх слуг!» І в тому ж дусі весь памфлет. Особливо розвеселило памфлетиста повідомлення «Штерна» про те, що мільйонер видає дружині щомісяця на домашні витрати певну суму і зобов’язує її вкладатися в свій бюджет. Якщо в якомусь місяці дружина перевищила витрати і чоло­вік погодився з необхідністю цього, то він покриває пере­витрату, але в наступні місяці утримує всю цю суму з бюдже­ту дружини. Чого тільки не наговорив памфлетист, розважа­ючись на тему про те, що «бідний мільйонер» не може від­ступити від певних правил навіть для коханої дружини. А я, бувши в той час правовірним марксистом, подумав: «Не дай Бог нашому народові таких слуг, як цей памфлетист!» (Адже міркував він цілком у дусі Маркса). І навпаки: «Допоможи нам, Боже, мати таких господарських керівників, як цей мільйонер».

Памфлетисту і невтямки, що мільйонер робить усе це зов­сім не з примхи. Він справді не може витрачати на особисті потреби скільки забажається. Його обмежує, по-перше, кон­куренція. Вона спонукає безупинно розширювати і вдоскона­лювати виробництво, всіляко заощаджуючи кошти для цього. По-друге, державні податки, які, хай буде відомо, відривають левову частку від прибутків. І, нарешті, профспілки, постійно борючись за збільшення частки робітників і службовців у прибутках. Крім того, неабияку роль грає і морально-етичний бік питання. І серед мільйонерів чимало людей, котрі не праг­нуть жити в розкоші і виділитися цим з маси своїх спів­вітчизників. Тільки людям з мораллю памфлетиста на це начхати. Читаючи його опус, зримо відчуваєш слину, яка стікає з куточків його губ. От йому б ці мільйони, він би «труснув» ними — марксистська ідеологія в тім не завада. А мільйонер економить. Щоправда, його економія інша, ніж у робітника, але і необмежених особистих видатків він допус­кати не може.

Боротьба між бідними і багатими, як і експлуатація, існу­вали завжди. Але боротьба ця не класова, а тільки моральна і цензова. Найкраще це можна простежити на досвіді США. Там завдяки «повній політичній свободі»¹ (підкреслене мною. — П. Г. ) робітники через профспілки і підприємці через свої спілки навчилися домовлятися про розподіл і перерозпо­діл прибутків, не порушуючи єдності того економічного класу, до якого належать і ті й інші. Вони не доводять справу до конфліктів, які призводять до зупинки виробництва. В результаті США — найбагатша країна світу, а американський робітник — найбільш високооплачуваний у світі.

Зовсім інші результати принесла трудящим Марксова тео­рія. Обґрунтувавши неминучість боротьби між неіснуючими класами і неминучість світової пролетарської революції, Маркс закликав до дій, спрямованих на розвал реальних еко­номічних класів, тобто до розвалу економічного життя су­спільства. А «знайшовши» додаткову вартість у праці, відво­лік увагу своїх послідовників від того єдиного джерела, яке творить життя на Землі, і закликав до створення суспільства максимальної неволі, суспільства, в якому додаткову вартість повинні створювати «трудові армії» або, згідно з радянським досвідом, ГУЛАҐ.

Ця економічна теорія дістала трагічну експериментальну перевірку в Росії. І першим з марксистів, який зрозумів не­обґрунтованість цієї теорії, був Ленін. Проте ніхто в той час Леніна не зрозумів. Хоча й зрозуміти було важко. Йому, щоб не порвати зі своїми однодумцями, доводилося прикривати свій відхід від марксизму димовою завісою псевдомарксистської фразеології і посиланнями на вимоги реальної дійсності. В політичному звіті XI з’їзду партії, говорячи про неп, він заявив: «Необхідно справу поставити так, щоб звичайний хід капіталістичного обігу був можливий, бо це потрібно народові, без цього жити не можна»². В цій же доповіді він, у дещо завуальованій формі, говорить, що неп — не марксизм: «...Ми впадаємо в інтеліґентщину, в лібералізм, мудруємо про те, як розуміти державний капіталізм, і заглядаємо в старі книжки. А там написано зовсім не про те... Жодної книжки немає, яка була б написана про державний капіталізм, що буває при комунізмі. Навіть Маркс не здогадався написати жодного слова з цього приводу і помер, не залишивши жодної точ­ної цитати і неспростовних вказівок³. (Підкреслене скрізь мною. — П. Г. ). Тут Ленін не виступає прямо проти Маркса, але явно іронізує над його економічною теорією, яку біль­шовики намагалися застосувати в період так званого воєнного комунізму, але, наштовхнувшись на всенародний опір, змуше­ні були повернутися до «звичайного ходу капіталістичного господарства і капіталістичного обігу». Виявилося, що «без цього жити не можна».

М. Руденко цифрами ілюструє величезний господарський стрибок, який країна здійснила за шість непівських років. А я наочно пам’ятаю, як протягом одного лише сільськогоспо­дарського сезону країна вирвалася із страшного голоду. Я ніколи більше не бачив такої величезної кількості людей у полі. Громадянська війна майже повністю позбавила село коней. Землю обробляли на коровах і вручну. І все це робилося напівголодними людьми весело і з жартами. Під час воєнного комунізму, коли люди вимирали від голоду, аґіта­тори малювали казкові картини майбутнього сільськогоспо­дарського виробництва з тракторами та іншими машинами. І люди не забули про це. Ось ми, вдвох із братом, саджаємо кукурудзу. Один ударом сапки (рід мотиги) робить ямку. Другий опускає туди зерно і ногою або рукою засипає ямку. Нас обминають кілька односельців, теж із сапками на плечах. Худі страшенно, але веселі, жартують, сміються. Хтось кри­чить нам: «Що, трахтор включили? Сапою трах-трах!» Всі сміються, сміємось і ми. І так зі сміхом село в перший же рік непу саме наситилося і місто нагодувало. А через рік країна почала експортувати зерно. І з кожним роком експорт зрос­тав, аж доти, доки почалася колективізація і ліквідація кур­кулів «як класу», що призвело до нового, ще страшнішого голоду.

Почався жахливий період життя нашого народу. За запев­неннями уряду, ми багатіємо. І це цілком відповідало Марксу, бо небаченими темпами розвивалася важка промисловість — «основа могутності країни», — а робітничий клас жив надго­лодь, селянство вимирало, а з десятків мільйонів абориґенів архіпелагу ГУЛАҐ витискалися всі соки, і вони масою йшли в тундровий перегній і перетворювалися на табірний пил. Минали роки, десятиліття, а ми ніяк не могли зрозуміти, що істинне багатство країни міститься в хлібі. США багата країна не тому, що вона найпередовіша в промисловому відношенні, а тому, що її промисловість зародилася і росла на базі мо­гутнього сільського господарства і досі спирається на здорову основу. Сільське господарство цієї країни не тільки подає з надлишком енерґію проґресу для свого народу, але й робить країну найпотужнішим у світі експортером зерна. США виробляє половину товарного зерна, що постачається на сві­товий ринок.

Важко, зі скрипом та скреготом починають і в нашій країні усвідомлювати, що потрібні не тільки машини і озброєння, але й хліб. Ухвалюються постанови за постановами, плану­ються, здавалося б, найрозумніші заходи. А хліба немає і немає. Нам усе щось заважає мати його вдосталь — то посуха, то перезволоження, то вітри, то ще якісь незрозумілі причини. Причини ці шукають, знаходять, усувають, але з’являються нові — і проблема лишається нерозв’язаною. А йдеться про те, що «енерґію проґресу виробляє свобода». На жаль, у керівництві нашої країни немає розуміння цього. Радянські керівники, називаючи себе ленінцями, не розуміють того, на чому неодноразово наголошував Ленін. Так, виступаючи 1 січня 1914 року в газеті «Пролетарская Правда» з приво­ду гасла американських робітників «4000 доларів на рік і 6-годинний робочий день», він вказував, що в США — най-передовішій державі з повною політичною свободою і найбільш розвиненими демократичними установами — таке гасло здійс­ниме. «Застосування машин в Америці завдяки повній полі­тичній свободі... розвинуто сильніше, ніж будь-де у світі...»

«Країна неосяжно багата вже тепер, і вона може відразу потроїти свої багатства...»⁴. Він писав далі: «У кожній цивілі­зованій країні світу ця мета американських робітників є теж цілком досяжною метою, але для цього вимагаються основні умови свободи в країні»⁵. (Підкреслене скрізь мною. — П. Г. ). Цих умов у нашій країні якраз і немає.

Люди обмежені не можуть зв’язати, здавалося б, різнорідні речі — політичні свободи і виробництво суспільних багатств. Але вони зв’язані найбезпосереднішим чином.

Політичні свободи є природним наслідком вільного під­приємництва, яке прийшло на зміну феодальному способові виробництва. Феодалізм заважав проґресові не тим, що він не давав трудитися. Ні, трудитися він спонукав. Але він заважав свободі обігу і тим порушував нормальний хід життя. І життя змело його. Марксизм породив лад прямо протилежний ладові вільних підприємців, і тому, як і феодалізм, ворожий полі­тичним свободам.

«За зовнішньою видимістю феодалів тепер не існує. Однак тисячі, десятки тисяч дрібних чиновників роблять те ж саме, що робили феодали — не купують, а відбирають силою. З безлічі напівголодних наглядачів і обліковців ліпиться тисячоликий феодал — Держава. Нікому від цього не легше, ніхто не виграє — всі ми опиняємось в якихось титанічних жорнах, які перемелюють наші душі і кістки. Класових ворогів немає, кожен із цих чиновників вважає себе трудівником, а не визис­кувачем. Але експлуатація все ж існує: народ експлуатує сам себе. Починаєш підозрювати, що цим процесом керують не люди, а якась містична сила, що іменується Пітьмою».

«Але ось що залишається непорушним: хоч би як експлуату­валися люди, держава від цього не багатіє, а навпаки — ру­хається до зубожіння. Чому? Тому що експлуатація населення ніколи не збільшує кількості виробленого хліба. Навпаки: його виробництво невпинно знижується через втрати інтересу до хліборобства і до самої землі. Зменшується кількість худоби, земля чимраз менше одержує органічних добрив. А без орга­ніки мінеральні добрива мертві. Весняні води й вітри виносять рештки родючості в моря і океани. Держава прямує до немину­чої загибелі. Ані грізна зброя, ані могутня промисловість їй уже не допоможуть — з-під ніг вислизає земля». Саме про це каже нам життя, щорічно ставлячи країну на межу продовольчої ка­тастрофи. «Проґресивна економічна формація або реґресив­на — ясно з того, скільки вона виробляє хліба. Природа сама підбиває підсумок нашої господарської діяльності. Вона — найвищий суддя, нам лишається тільки вислухати її вирок. Жодні ідеологічні спекуляції в цій справі не допоможуть».

Єдина гідна відповідь на цей вирок — цілковита політична свобода, яка одна лише може розв’язати ініціативу трудів­ників землі для повернення до нормального хліборобства, заснованого на визнанні землі головним виробником вартості, яку треба постійно захищати — зупинити знищення і висна­ження землі і почати поступове, але неухильне відновлення і збагачування її.

М. Руденко в своїй роботі неодноразово звертається до релігійно-філософських питань. Я не вважаю для себе можливим вступати в їх обговорення.

За народженням, обрядом хрещення, родинним і шкільним вихованням я — православний християнин, але все свідоме життя був у партії, яка сповідувала зоологічний атеїзм. І хоча сам я завжди ставився до віри інших з повагою, але над питаннями релігії не замислювався і без роздумів дотриму­вався офіційного партійного світогляду. З релігійно-філософ­ських питань майже нічого не читав, а головне, і не замислю­вався над ними. Отож я в релігійно-філософських питаннях навіть не дилетант, а просто невіглас. Тому не буду висловлювати суджень з порушених автором релігійно-філософ­ських питань, а лише відгукнуся на них двома своїми суджен­нями в релігійному аспекті.

Перше. Досвід побудови соціалізму в СРСР можна роз­глядати як результат експерименту, поставленого за теорією Маркса. Якщо це так, то не можна не звернути уваги на те, що експеримент поставлений з урахуванням щілинного зако­ну, тобто вжито всі заходи, щоб досвід пішов суто задуманим шляхом і в ході його здійснення не міг ухилитися вбік — піти в яку-небудь не передбачену експериментатором щілину.

Розглянемо ті умови, за яких на нас експериментували, і пересвідчимось, що справу було поставлено саме так.

Почнемо з того, що революція перемогла зразу на 1/6 зем­ної кулі. Територія революційної країни розміщена компакт­но і має природні вельми зручні для оборони кордони. Через це можливість перервати експеримент шляхом військового втручання було практично виключено.

При владі стала добре організована, дисциплінована, до­статньо далекоглядна в розумінні захисту своєї влади і вкрай рішуча партія, здатна на будь-які, навіть найжорстокіші і не­людяні, заходи придушення всякого опору. Завдяки цьому експеримент був захищений і від загибелі в результаті внут­рішньої протидії.

На території СРСР виявилася 1/4 орних земель світу. І не яких-небудь, а не гірше земель штату Айова (США) та іта­лійських лесових ґрунтів. Це величезні масиви українських, донських і кубанських чорноземів. Це родючі землі Сибіру і Далекого Сходу. Це сонячні землі Середньої Азії, Кавказу, Криму. Це знаменита Центрально-чорноземна смуга. Та й так звана нечорноземна область і перезволожені землі Білорусії віками годували своє населення. Таким чином, і стихійний голод не міг зірвати експеримент, тим більше, що на 25% орних земель світу припадало менше 8% людства.

У підземних коморах країни виявилися закладені дуже великі енерґетичні ресурси у вигляді вугілля, сланців, нафти, газу, а також, по суті, всі корисні копалини. Це був, можна сказати, «страховий фонд» експерименту.

Загалом нашій країні все було дане в такій кількості, що хоч би як ми калічили природу, хоч як транжирили б її ресурси, хоч би як заражали навколишнє середовище, хоч би як знищували ґрунти і їхню родючість — експеримент цим не можна було зірвати. І якщо експеримент в таких умовах дав неґативні результати, якщо не вдалося добитися того єдиного, що було обіцяно теорією — економічно квітучого суспільства, — є всі підстави вважати ганебною саму теорію. Незримий експериментатор немовби спеціально потурбувався досягнен­ням однозначної відповіді на поставлене ним питання, щоб провал теорії не можна було нічим пояснити, окрім ганебності самої теорії, щоб ані в кого не було підстав для політичних спекуляцій, щоб ніхто не міг сказати: «Теорія добра, але умови були погані». Кращих умов, аніж ті, які були створені для теорії Маркса в СРСР, просто придумати неможливо.

За експериментом немовби хтось спостерігав весь час. Коли Ленін, зрозумівши згубність наміченого Марксом шляху, спробував перервати експеримент і під димовою заві­сою марксистської фразеології повернути життя в його нор­мальне русло, смерть зняла цю загрозу зі шляху експери­менту: ленінський неп було ліквідовано, настала жахлива ера марксистської колективізації і ліквідації куркульства як класу (створення трудових армій для сільського господарства); почався масовий ГУЛАҐ (трудові армії для промисловості), голод і війни, тобто все те, що закономірно випливає з теорії марксизму.

І вже зовсім виглядає дивом те, що через чотири десяти­ліття після Жовтневого перевороту був закладений дослід в іншому кінці земної кулі, в інших умовах і при інших вико­навцях (Куба). Результат такий самий. Такий же нелюдяний тоталітарний режим, з тими ж пороками. Тепер уже не можна виправдати теорію неспроможністю чи невмінням виконавців. Дана теорія не могла дати іншого результату. Це тепер става­ло незаперечною істиною.

Друге. Досвід Радянського Союзу можна розглядати і як експеримент вироблення нової, позарелігійної моралі.

Комуністичну ідеологію сформовано на споживацьких заса­дах. «Від кожного за здібностями, кожному за потребами» — ось суть цієї ідеології і та єдина мета, до якої повинні праг­нути люди. Ця ідеологія, — говорить М. Руденко, — «по­роджує той вид атеїзму, який обожнює суспільне корито. А оскільки за межами цього корита, як «суспільної субстанції», інших вартостей не існує, то мета життя зводиться до того, щоб, розштовхуючи інших, якомога раніше і щільніше при­тиснутися до корита. Притиснутися так, щоб жодні сили в світі не змогли тебе від нього відірвати». Це ми і спостері­гаємо в нашому повсякденному житті. Від суспільного кори­та, або, що те ж саме, від влади, відривають тільки з кров’ю (сталінський терор). Ті ж, хто тримається дуже міцно, пере­бувають біля суспільного корита до смерті. А оскільки тих, хто міцно тримається і довго живе, в багатомільйонному народі знаходиться чимало, то ми прийшли врешті до правління герократії, що є ще однією причиною застою в суспільному житті. У нас найстаріший у світі уряд (не тільки за триваліс­тю перебування при владі, але й за віком його членів).

Чи можуть описані якості прикрасити людину?

І чи краща така людина за ту, яка зростає на релігійній моралі і на чільне місце ставить духовні цінності?

Я далекий від того, щоб викладати тут релігійну мораль, але гадаю, що прагнення людини, вихованої в любові до ближнього і в повазі до свободи кожного, до спілкування з Вищим Розумом, з Творцем усього сущого, прагнення бути схожим на нього в своїх діях підносить людину, робить її життя духовно наповненим і щасливим. А споживацька мо­раль плодить кар’єристів, владолюбців, здирників, донощиків, провокаторів, катів і... п’яниць.

Ось, власне, до якого висновку доходимо ми на основі аналізу радянського морального експерименту. Всі віруючі люди, з якими звело мене життя, люди високої моральності, незрів­нянно вищої, ніж люди без віри, без прагнень, без високої мети. Ніхто з тих віруючих ніколи не намагався навернути мене до своєї віри. Але однією лише своєю поведінкою привернули мій розум і душу до думок про духовні цінності.

***

Крах марксизму після радянського експерименту фактично відбувся.

Чому ж, незважаючи на це, він продовжує поширюватися по Землі? І до того ж з наростаючою швидкістю.

Однозначно відповісти на це запитання важко. Можна ви­словити лише припущення, засновані на аналізі теоретичної спадщини Маркса і на досвіді нашої країни.

Теоретична спадщина Маркса настільки ускладнена, заплу­тана, та ще й перебуває нерідко в незавершеному стані, що розібратися з нею, осягнути її, не маючи великої кількості вільного часу і без спеціальної наукової підготовки, майже неможливо. Тому маси сприймали його через розхожі догми, головним чином, через комуністичний «Маніфест», через програмні заяви марксистських партій, через партійну пропаґанду. А ця остання, правильно виражаючи душу марксизму, зверталася до таких почуттів, як заздрість, жадібність, често­любність, владолюбність, інстинкт звіриної зграї (той ін­стинкт, що збиває хлопчаків у банди для хуліганських нападів на дорослих або для їхнього пограбування). Ось ті «п’ять китів», спираючись на які марксизм приваблював до себе дедалі більші маси.

З часом це вчення ставало модним. А якщо вже мода — кожному імпонує, щоб його вважали знавцем модної науки, хоча про неї він лише чув і здатен тільки на повторення найбільш розхожих догм. А закони моди — чи в одязі, чи у взутті, в палінні, модному читанні або належності до модної політичної течії — незбагненні. Важко розвиваючись в епі­центрі, деякі з них раптом починають навально розповсюджу­ватися по периферії. І коли в епіцентрі вже сміються над якоюсь із давніших мод, вона буквально на кур’єрських швидкостях мчить до якнайдальшої периферії. І що менш культурна ця периферія, то міцніше тримається вона за заста­рілу моду. Якраз це і відбувається зараз із марксизмом. Він утверджується в найменш культурних, економічно слабо-розвинених, напівдиких країнах.

Проте пояснювати це явище тільки модою було б несерйоз­но. Є вагоміші підстави. Гадаю, що головне — неінформова­ність і підсвідома тривога за долю свого народу, за людство. Весь світ зараз у тривозі. Всі відчувають — щось не так іде як треба. І всім хочеться змінити становище на краще. Всім! І тим, хто живе в «капіталістичних», і тим, хто живе в «соціа­лістичних» країнах. Але в країнах соціалізму народ пригноб­лений тоталітарною диктатурою і позбавлений можливості висловлювати свої тривоги. Зате офіційна пропаґанда під браві марші повідомляє на весь світ про «успіхи» соціалізму, про «щасливе» життя своїх громадян, про їх любов до Бать­ківщини і відданість партії. І багато громадян «капіталістич­них» країн, перед якими ніхто досі не розгорнув жодної нової позитивної програми, починають думати: «А може, «там» справді створюється краще майбутнє людства?» Може, слід спробувати віддати владу своїм комуністам?» Їм невтямки, що між сучасними «капіталізмом» і «соціалізмом» в еконо­мічній сфері принципових відмінностей немає. І той, і той будують свою економіку на чимраз більших витратах нако­пичених природою енерґетичних і сировинних ресурсів Землі. Єдина різниця в тому, що «соціалізм» довів цей прин­цип до крайнощів і тому підійшов до прірви набагато ближче, ніж капіталізм. Однак люди не знають про це і думають: «А може, спробувати»? Деякі народи і «пробують». Далі слово бере тоталітаризм, і ми починаємо чути з таких країн тільки нескінченні невгамовні славослів’я «народному» урядові і пар­тії та зрідка притлумлені стогони, які прориваються з каті­вень.

Слово! Воно дуже винне в тому, що в світі відбувається. Пріоритет має Брехливе Слово. Брешуть так багато і настільки витончено, з витратами таких величезних коштів, що правді, буває, просто не пробитися. Марксизм тепер виступає під багатьма вивісками: соціалізм, комунізм, радянство, інтер­націоналізм, марксизм-ленінізм, маоїзм тощо. Про марксизм невпинно провіщають усіма мовами світу радіостанції Ра­дянського Союзу й інших «соціалістичних» країн. Його пропа­ґують марксистські партії всіх країн світу і їх дочірні організа­ції. При цьому ніколи навіть не згадується про істинні резуль­тати радянського експерименту. Навпаки, завжди наголо­шується про безупинний переможний хід марксизму по Землі.

А що протиставлено цій тотальній масованій пропаґан­дистській атаці? «Свобода» і «Вільна Європа»? Здається, і все. Але їх глушать. Наглухо глушать. І правителі Заходу не можуть навіть з цим електронним піратством упоратися. Про передачі російською мовою «Голосу Америки», «Бі-Бі-Сі», «Німецької хвилі» й інших можна говорити як про контрпро­паґанду лише умовно, їхні «голоси» пом’якшені нерідко до напівправди. Преси і організацій, які б критично обговорю­вали соціалістичну теорію і практику всередині країн соціа­лізму, взагалі немає. За такі обговорення притягають за ст. 70 Кримінального Кодексу (антирадянська пропаґанда: 7—8 ро­ків ув’язнення і 5 років заслання), а то й ст. 64 (зрада Бать­ківщини) — аж до розстрілу.

Ведучи найбезсоромнішим чином брехливу пропаґанду, марксизм душить будь-яке викривальне слово правди і з без­соромним нахабством називає правду наклепом. Цьому нахаб­ству практично нічого не протиставлене. Мало того. Немає навіть відсічі прямому насильству — діям терористів, які за­хоплюють літаки і заручників, втручанню в справи інших країн для збройного нав’язування народові влади промарксистських угруповань (В’єтнам, Ангола, Лаос). Як же після цього можна дивуватися територіальному приростові марксизму! Щоб покласти край цьому, треба передусім виключити насильство з життя суспільства, в тому числі й те насильство, яке живе під машкарою визвольного. І, по-друге, забезпечити справжню свободу інформації, свободу обговорення будь-яких питань, тобто позбавити тоталітарні режими права вводити обмеження на інформацію і називати все це своєю внутрішньою справою.

І ще одне важливе питання: як критикувати, з яких пози­цій? Нині критика марксизму (соціалізму) іде, головним чином, на поверхні. У ній багато емоцій, але зовсім недостатньо нинішнього наукового аналізу, нинішньої наукової критики, ясних наукових висновків. Навіть теоретичні твори найчастіше виглядають як окремі авторські думки. Марксиз­мові, який претендує називатися наукою, треба не окремі думки протиставляти, а поставити його на очну ставку з новітніми науковими досягненнями і показати його антинаукове і заста­ріле реакційне нутро. Народові потрібні не окремі думки, а справжня наука, ясний виклад незаперечних економічних за­конів природи.

«Наші думки можуть мінятися, — каже М. Руденко, — зако­ни природи — ніколи».

В умовах витонченої, замаскованої під правду тотальної брехні правда потребує солідних, безперечно наукових обґрунтувань і дохідливого, образного викладу. Пропонована праця, на мою думку, відповідає обом цим вимогам. Це тим більше дивно, що написані «Монологи» в Радянській країні, на матеріалі, доступному будь-якій радянській людині. А ма­теріали ці — ой! — небагаті. «Ми позбавлені найнеобхіднішої інформації», — каже автор. Скільки ж сил мислення довелося витратити йому, щоб досягнути настільки значного наукового і літературного результату, щоб дати справді наукове і до­ступне розумінню будь-якої освіченої людини спростування «шверпункту» економічного вчення Маркса, його теорії до­даткової вартості, і обґрунтувати на противагу їй вчення про енерґію проґресу.

Питання, яке хвилює кожного письменника — чи знайде його книжка читача, чи відгукнуться на неї, — для М. Руденка вже вирішилося. Зараз, коли я пишу ці рядки, книжка вже крокує по «Самвидаву» і на неї великий попит. Напевне, читач давно чекає книжку, що не тільки критикує, але й показує вихід з тупика. Влада і офіційна преса книжку поки що не помітили або ведуть свою відому тактику замовчуван­ня. Десь у спостережних інстанціях книжку, можливо, спро­бують зарахувати до антирадянщини, але антирадянською вона не є. Більше того, автор, зробивши книжку доступною кожній освіченій людині, адресує її в першу чергу комуністам і людям, що вивчали або вивчають політекономію.

Автор відкрито і недвозначно заявляє себе прибічником комуністичного світогляду і саме його відстоює в своїй праці. Він піддав нищівній критиці Марксове економічне вчення, але це виступ не проти комунізму, а на його захист. Еконо­мічне вчення Маркса взагалі не наука, а трагічна омана на шляху до кращого майбутнього. Викриття антинаукової тео­рії — заслуга перед комунізмом. Не скинути комунізм розвінчанням антинаукових теорій, а витягти його з моря політич­них спекуляцій, брехні, бруду, ворожнечі, ненависті, взаємо-винищування. Витягти, поставити на наукові підвалини і зв’язати з вірою у Вищий Розум, з високою моральністю — ось те, до чого прагне автор. І він заявляє про це прямо і відкрито. Так, висловлюючись про книжку К. Буржуадемова «Нариси зростаючої ідеології», М. Руденко пише: «К. Буржуадемов, заперечуючи марксизм, не заперечує ні ідею комуніз­му, ні ленінський неп. Але, звичайно, комунізм Буржуадемова (як і мій) не має нічого спільного з комунізмом Маркса і Сталіна»...

Виступаючи непримиренним супротивником марксизму, як вчення антинаукового і антигуманного, М. Руденко твердо відстоює позитивне в теорії соціалізму. Він пише: «Марк­сизму, як такого, немає — в теоретичному сенсі він є фікція. Про Ленінізм цього сказати не можна. Ленінізм є! Звичайно, він є тільки там, де Ленін виявляє повну самостійність — тобто в непі». І далі: «Ми говоримо про неп, як про еконо­мічне вчення, яке нам здається вдалим. Ми вчинили б неро­зумно, якщо б відкинули свій власний досвід, на якому можна поставити знак «плюс»».

Думаю, теоретична позиція автора ясна, і вона зовсім не антикомуністична. Мені вона зрозуміла і прийнятна. Бувши нетерпимим до всього антинаукового в комунізмі, автор дуже м’яко, але з докором відповідає тим, хто з вірою в марксизм втратив довіру і до комунізму, хто, беручи участь у демо­кратичному русі, готовий дратуватися термінами — комунізм, комуніст, комуністичний. М. Руденко пише: «”Капіталізм, який буває при комунізм” — ось основний зміст непу! Чи розумі­ють цю формулу ті, хто настільки нетерпимо ставиться до людей, що продовжують називати себе комуністами навіть тоді, коли крах марксизму фактично відбувся?» Яке глибоке зауваження! Якщо читач згадає, що перехід до інших порядків здійснюється не від нуля чи теоретично обчисленого пункту, а в поточному житті, при тих порядках, що продовжують і будуть продовжувати існувати поряд з новим, то він зрозуміє і геніальність формули «капіталізм, який буває при комуніз­мі». А з іншого боку, і докір автора за те, що судять про людей не за суттю їхніх поглядів, а за назвою, теж дуже доречний. Скільки витерпів наш народ за те, що не судження, не думки інших осягали, а судили про них за назвами, які кимось дані або вони їх взяли собі самі.

Висновки із свого дослідження автор звертає до ке­рівництва КПРС. Немає сумніву, знайдуться ті, хто осудить автора за таке адресування. Але підстава у цих «суддів» тільки одна: «Що їм писати? Вони все одно не відповідають». Одначе ця позиція, може, і виправдана з морального погляду, проте короткозора. Це радше позиція людини, ображеної за те, що не відповідають і чинять беззаконня. У М. Руденка позиція інша. Щоб двері відчинили, треба постукати. Врешті знайдеться хто-небудь, хто не витримає стуку і підійде до дверей. Кулак у М. Руденка (його робота) настільки потуж­ний, що розмахувати ним просто в повітрі нерозумно. Краще грюкнути в двері. У відповідності зі своїми поглядами автор звертається до тих, кого вважає реальною владою і в кому має надію знайти сили, здатні до оновлення нашого суспільного організму. Він пише: «Партія винна в тому, що ленінський неп був розтоптаний... Вона ж, партія, і зобов’язана вивести наш народ із смертельної пастки. Це на її совісті. З особистого досвіду знаю, що в її лавах є чимало чесних, самовідданих людей. Тут вся річ у тому, чи прийдуть до керівництва антисталінські сили, які сьогодні придушені, або ж їм назавжди перегороджено шлях до вищих партійних посад. Але в довговічність сталінських методів керівництва я не вірю. Те, що визріло в душах людських, силою придушити не можна. Країна потребує глибоких демократичних перетворень».

Таке звернення, і обґрунтоване і доречне, свідоцтво глибо­кого оптимізму автора, його впевненості в правильності своїх висновків і віри в творчі сили народу. Немає сумніву, що звернення до інших комуністичних і робітничих партій теж було б цілком доречним. Комуністи зобов’язані піддати науковій перевірці догми і відмовитися від захисту антина­укових теорій. Вони повинні припинити культивування во­рожнечі і ненависті, розпалювання чвар усередині суспільст­ва. Їм треба думати не про завоювання влади, а про майбутнє людства.

Партії, для яких найвище за все благо народу, а не влада, повинні задуматися над тим, як припинити розтринькування природних запасів землі без користі для людства і на ство­рення надмірного комфорту, їм слід було б виступити з про­грамою боротьби за приріст енерґетичних ресурсів земної кулі, за бережливе ставлення до природних багатств і ощад­ливе споживання, за повну ліквідацію завданої природі шкоди і відновлення первозданної чистоти всіх водних артерій і акваторій, за безперервне нарощування рослинних багатств, особливо врожаїв продовольчих культур, за відновлення і раціональне використання рибних багатств. За дедалі більше споживання некопалин (сила вітру, морські течії, припливи відпливи, різниця температур прошарків води) і позаземних енерґетичних ресурсів.

У комуністів великий борг перед людством. Занадто довго, затято і наполегливо вони нав’язували народам антинаукове, жорстоке вчення — марксизм. Зараз перед ними відкривають­ся небачені перспективи творчої діяльності. Але щоб вико­ристати ці перспективи, треба зрозуміти зміст загально­людських завдань. Якщо комуністи виявляться нездатними на це, знайдуться інші сили. Не можуть не знайтися, оскільки від прилучення людства до невичерпних джерел космічної енерґії залежить життя на Землі. В цьому випадку комуністи, як сила, що виконала свою неґативну роль (на них було доведено антинауковість марксизму), виявляться відкинути­ми туди, де опинилось і їхнє вчення — марксизм — у за­пасники архівів історії.

Петро Григоренко. Червень—липень 1976 р.