Адам Сміт і Євгеній Онєґін Чи винен Євгеній Онєґін?

Перш за все виникає питання: що перед нами — абсо­лютний закон природи чи умовна схема, яку можна розгля­дати лише як першу спробу встановити деякі взаємозв’язки в економіці?..

Не тільки в нашій країні, а й у всьому світі Адам Сміт тішився незмірно більшою популярністю, ніж автор «Еконо­мічної таблиці». Для того щоб мати славу освіченої людини, чомусь необов’язково знати, хто такий Франсуа Кене. Та коли не знаєш, хто такий Адам Сміт, скажуть, що ти не маєш навіть початкової освіти. Так це виглядає сьогодні, так було й пів­тора століття тому, коли Євгеній Онєґін, що вчився «чему-нибудь и как-нибудь»,

Бранил Гомера, Феокрита,

Зато читал Адама Смита

И был глубокий эконом.

То есть умел судить о том,

Как государство богатеет,

И чем живет, и почему

Не нужно золота ему,

Когда простой продукт имеет.

Але навряд щоб у салонах онєґінських часів серйозно обго­ворювали «Економічну таблицю» Ф. Кене. І навряд щоб Євге­нію було відомо, що його кумир здобув світову славу як перший критик фізіократів. Чому ж засновник фізичної еко­номії Ф. Кене був майже забутий, а його критик (засновник економії політичної) не тільки став широко відомий, а й під­готував ґрунт для виникнення марксизму? Причин багато. І не завжди вони мають науковий характер.

На відміну від хімії, фізики й інших природничих наук, економія як наука розвивається вкрай повільно. Нове слово в ній з’являється не частіше, ніж раз на століття. Воно відразу захоплює запальні уми, негайно виникають політичні течії, які вимагають докорінної перебудови світу.

У фізико-хімічних дослідах реакції перебігають протягом частки секунди. Протягом місяця чи року можна тисячі разів повторити той самий дослід, щоб потім вивести незаперечну формулу. Економія також пропонує свої формули, одначе їхня перевірка потребує століть. Поки та чи інша економічна формула може бути перевірена, мають з’явитися і загинути цілі імперії. Потім має прийти синтетичний розум, який зуміє розібратися у корінних причинах, що породили народні тра­гедії. І це велике благо, коли такий розум нарешті приходить! Найчастіше йому не дозволяють з’явитися на світ Божий — чи то згноять у божевільні, чи розстріляють.

Матеріал, з яким доводиться працювати економові, надзви­чайно невдячний, бо він є держава. Кожна держава має своїх батьків-благодійників, які дуже упереджено ставляться до нових ідей. Для них ліпше, коли все йде по-старому. Анато­мувати можна лише померлі держави, а живі вимагають без­перервного вихваляння.

Та будемо сподіватися, що ми далеко відійшли від середньо­віччя. Так, будемо сподіватися! Гіркий досвід нашого народу має бути узагальнений і усвідомлений. Тому зміцнімося в муж­ності, щоб займатися тією працею, якої сьогодні найбільше потребує наше суспільство.

Мені здається, що трагічний бік нашого досвіду освітлений достатньо: Хрущов почав, Солженіцин завершив. Навряд чи можна що-небудь додати до того, що вони вже сказали. Я маю на увазі не кількісний, а якісний бік справи. Хоч скільки б нам тепер повідомляли нових фактів, це не прояснить суті. Тому не будемо ще раз нагадувати про жертви таборів і в’язниць. У мене інше завдання — я спробую відповісти на запитання: чому все це стало можливим?..

Моя відповідь може здатися дивною і навіть безглуздою: в тому, що у нас з’явився архіпелаг ГУЛАҐ, винен Євгеній Онєґін. Мова йде, звичайно, про верхній шар російського суспільства.

Ні, це не спроба обілити Сталіна. Одначе було б наївно припускати, що сталінізм є лише наслідком деспотичного ха­рактеру Йосифа Кривавого — у нього є історичне коріння, і воно дуже глибоке.

Онєґіна задумав Пушкін як узагальнений образ освіченої верстви початку XIX століття, коли світ вступив у промислову революцію, її луна докотилася й до Росії. Це була тільки луна — її підхоплювали лише петербурзькі і московські салони. Сама Росія ще не замислювалася над тим, щоб відкрити шлях паровому двигуну.

Завжди, за всіх часів справжніх інтеліґентів було менше, ніж тих, що вміли удавати з себе інтеліґентів. Добре відомо, що ідеї носяться у повітрі. Але саме тому вони легко пере­творюються на моду. Онєґін не випадково був «как денді лондонскій, одєт». Не випадково також він «браніл Гомера, Феокріта» — Євгеній прагнув мати славу «глибокого еконо­ма». Це відповідало уявленням того часу про справді освічену людину, і не тільки в Росії, а й на Заході.

Хоч які б великі були ті культурні цінності, які дісталися нам від попередніх епох, одначе ми знаємо, що вони, оті цінності, не змогли убезпечити Старий Світ від занепаду і загибелі. Освічені люди одразу відчули велич завдань, що їх ставила перед собою економія. А що все в цей світ приходить згідно з законом заперечення, то на тлі епічної величі, якою дихнула на сучасників нова наука, навіть Гомер здавався не­робою, що бринькає на лірі. Тому Онєґін його й лаяв. Це теж була мода.

Ідеї носяться у повітрі тому, що людям властиво набувати досвід з побаченого і пережитого. Усі бачили, яких успіхів досягнула Англія, ставши на шлях промислового розвитку. І хоч російське дворянство колись у всьому наслідувало фран­цузів, одначе Франція занадто довго залишалася аграрною країною. Тому за часів Пушкіна відбулася духовна пере­орієнтація — Онєґін навіть зовнішньо, в манерах й одязі, наслідує англійців, а не французів. Ось чому якась там дивна таблиця, що її колись уклав доктор Кене, у Росії лишилася непоміченою. Зате ідеї Адама Сміта, підсвічені й розквітчані успіхами його батьківщини, відразу ж облетіли світ і докоти­лися до петербурзьких салонів. Вони виявилися науковими не тому, що такими були насправді, а тому, що походили з Лондона.

Адам Сміт стверджував те, що зовні відповідало досвідові. Доктор Кене хоча й був засновником економії як науки, але його вчення здавалося багатьом людям таким, що суперечить здоровому глуздові. Воно найменше відповідало досвідові, що впадав у око, лишалося в царині чистої теорії.

Вдумаймося в основоположний висновок Ф. Кене, на якому будується його «Економічна таблиця»: тільки труд хлібороба є продуктивний, інші види праці цілковито безплідні. Про­мисловість Кене вважав не тільки безплідною, а навіть усіх людей, що працюють на фабриках і заводах, називає без­плідним класом. І капіталіст, і робітник нічого не створю­ють — вони творять уявні вартості...

Перш за все обурилося серце англійця, який законно пишався своєю промисловістю: що за дивак той Кене? Промислові вироби Лондона завойовують світ, приносячи ка­піталістам казкові прибутки. Яка ж це безплідність? Зарапор­тувався старий Кене — його треба поправити. Науку заснував корисну, її належить розвивати! — але в найголовнішому він, звичайно, помилявся.

«Здоровий глузд», який підвів колись французьких акаде­міків, котрі не хотіли визнати, що каміння може падати з неба, переміг і цього разу. Що ж до тих салонів, в яких пишався Онєґін, то тут справа стояла ще простіше: про Кене нічого не чули. З Заходу приходило тільки найголосніше, тобто модне. Мода на фізіократів під кінець XVIII століття почала пригасати, англійська економія (уже не фізична, а політична) перемагала.

Та якби навіть ідеї Кене проникли до петербурзьких сало­нів, то навряд щоб їх схвалив Онєґін. Мало того, що він був поверхового розуму, — йому ще була властива зневага до селянської праці. І раптом саме ця праця оголошується єдино продуктивною! Звичайно, це мало бути поціноване як відста­лість думки — не комільфо.

І хоч М. Г. Чернишевський був далекий від того, щоб гребу­вати запахом селянського поту, однак він також успадкував від російського дворянства неґативне ставлення до теорії Ф. Кене. За батьком фізичної економії на два століття за­кріпилася репутація ретрограда.

Тому немає нічого дивного, що К. Маркс, заходившись вивчати політичну економію, усе життя витратив на те, щоб нарешті усвідомити: та вони ж мали рацію — ці поховані А. Смітом фізіократи!..

Але трагедія полягала ось у чому: усвідомивши це, К. Маркс уже нічого не міг удіяти. За його спиною стояли грубі томи «Капіталу», величезного за обсягом твору, з яким, по суті, ніхто не сперечався. А як і сперечався, то при цьому висувалися такі арґументи, які не мали стосунку до наукового боку питання — вони стосувалися тільки політики. Справді наукова суперечка з теорією К. Маркса мусить виглядати майже так само, як і з теоріями А. Сміта і Д. Рікардо. Одначе ці теорії до наших днів дуже шанують у світі, а фізіократи все ще зазнають усіляких нападок. Вони зазнали часткової реабі­літації тільки завдяки К. Марксові.

Остання сторінка четвертого тому «Капіталу», де К. Маркс цілковито переходить на їхній бік, видасться чимось мікро­скопічним порівняно з тисячами сторінок, на яких він піддає їх критиці. Але, навіть критикуючи фізіократів, Маркс не забуває відзначити:

«Істотна заслуга фізіократів полягає в тому, що вони в межах буржуазного кругозору дали аналіз капіталу. Саме ця заслуга і робить їх справжніми батьками сучасної політичної економії»²⁵.

А. Сміт також один з класиків буржуазної політекономії, але чи дав він аналіз капіталу — бодай навіть з буржуазних позицій?..

Дане питання нам і належить розглянути. Адже це надзви­чайно багато — дати аналіз капіталу! А який аналіз кращий — буржуазний чи пролетарський — справа інша. Не з’ясувавши цього, ми нічогісінько не зрозуміємо в нашій історії.

Моє твердження, що в наших нещастях завинив Євгеній Онєґін, містить деяку частку гумору, але це сумний гумор. Ми маємо підстави звинувачувати вітчизняну інтеліґенцію у верхоглядстві — усі духовні цінності вона звикла брати з Заходу, але погано орієнтувалася в тому, що бере. Так, наприклад, західна інтеліґенція, маючи вчення К. Маркса, не поспішала застосовувати його на практиці. Західні інтеліґенти, що мають великий досвід інтелектуального життя, ба­чили чимало теорій, які на початку здавалися безсмертними, а потім зовсім спокійно відходили в небуття. Тому вони ціл­ком резонно розважили: спочатку принаймні належить дочитати Маркса до кінця, потім робити висновки. А ми, не дочитавши, вхопилися за зброю. От і опинилися в пастці...

Мертвих ми вже не воскресимо. Одначе будемо нещадні в аналізі, щоб зберегти живих — дітей та онуків наших. Це завдання дає нам право розмовляти без страху — незважаючи на те, що комусь наші розмови можуть не сподобатися. Воро­гом нашим є тільки невігластво — жодна людина, яка любить інших людей, ворогом Істини бути не може.

Отож зосередьмо увагу на вихідних субстанційних пози­ціях Ф. Кене й А. Сміта — найперших антиподів, чиї розход­ження спричинили бурхливі події, з яких складається історія двох останніх століть. Пристрасних трибунів лишимо осто­ронь — той, хто говорить про головне, розмовляє тихо. Кене і Сміт не були трибунами, одначе сотні полум’яних Маратів не зробили того, що зробили ці тихі люди.

Адам Сміт був молодший від Ф. Кене майже на три десяти­ліття, проте на ниві економії вони виступили приблизно в той самий час. Деяка різниця в часі мала тільки те зна­чення, що А. Сміт був не перший — він уже міг читати Ф. Кене, розмірковувати над його творами і піддавати їх критиці.

Друга половина XVIII століття була періодом бурхливого розвитку мануфактурного капіталізму. З усіх кінців світу до берегів Темзи сунули кораблі з колоніальною сировиною, яка потребувала переробки. Це був світовий конвейєр, початки якого ховалися від очей Адама Сміта десь за морями й океа­нами. І ось перед нами той випадок, коли психологічні при­чини породжують найпоширенішу з усіх помилок людства. Сміт не міг зрозуміти фізіократів — йому для цього бракувало життєвого досвіду. Те, що людям дарує земля, вивантажува­лося з корабельних трюмів. Далі починалася праця людей на підприємствах. Ось з якої причини земля, її матірне лоно, цілковито не враховується в теорії А. Сміта. Коріння еконо­мічного дерева повисло в повітрі. Одначе Сміт цього не помі­чає — йому здається, що він охопив процес виробництва повністю. Насправді виробництва тут взагалі не було, бо воно, виробництво, разом з землею лишилося там, де завантажу­валися корабельні трюми, тобто в колоніях. (Щоб уникнути зайвих повторень, я змушений послатися на першу книжку, де це питання розглядається докладно.).

Слід також вказати на ту обставину, що А. Сміт за освітою був філолог. Своє трудове життя він починав як викладач літератури. З іншого боку, Ф. Кене все життя присвятив лі­карській діяльності, і лише під шістдесят років зацікавився економією. Зрештою, це було не зовсім так: не він шукав і нарешті знайшов «Економічну таблицю», а мабуть, вона сама знайшла його.

Чому я фіксую увагу на цих фактах? Тому що Ф. Кене в своїй «Економічній таблиці» лишився анатомом і фізіологом. Він чудово знає, що в людському тілі існує орган, який по­стачає весь організм енерґією. Суспільство — це якась сума людських організмів, які в своїй фізичній сутності не відріз­няються один від одного. Тому столиця Франції має своє «Черево», так протягом віків називали паризький продоволь­чий ринок.

Усе це, звичайно, було й у Лондоні. Але так уже сталося, що едінбурзький викладач літератури не зауважив цього орга­ну в англійській економіці. Сміт народився і виріс у роди­ні митного чиновника, хліборобство ніколи не привертало його уваги. До того ж англійська промисловість спиралася не на власне хліборобство (його не вистачило б для такого розмаху!), а на сільське господарство колоніальних країн. На неї працював майже весь гумусний шар земної кулі. І, нареш­ті, найголовніше: недостатнє знайомство з природознавством не дало можливості Смітові виявити ту послідовність думки, до якої з молодих літ призвичаївся королівський лікар Фран­суа Кене.

Тут доречно буде нагадати про іншого лікаря, який відкрив і обґрунтував закон збереження і перетворення енерґії. Мова про Юліуса-Роберта Майєра. Сталося це через сто років після появи «Економічної таблиці», одначе вихідні позиції цих великих відкриттів ті самі — і Кене, і Майєр починали з люд­ського шлунка, що постачає організм енерґією. До речі, саме Майєр уперше вказав на Сонце як на єдине джерело енерґії, якою користуються люди. Цілком природно, що ця енерґія перш за все приходить до нас у вигляді злаків.

При глибокому вивченні цього питання виявиться, що закон збереження і перетворення енерґії відкрив не Майєр, а Кене. Він відкрив його не на окремому організмі, а на су­спільстві в цілому. Одначе Ф. Кене обчислив енерґію не в джоулях, а в ліврах — тобто саме так, як вона може і повинна обчислюватися в економіці.

Але саме тому, що енерґія, якою користується суспільство, набирає характеру вартості, ні Сміт, ні Рікардо, ні Маркс не зрозуміли справжнього змісту теорії Ф. Кене. Не зрозуміли тому, що в них не дозріла відповідь на питання: що таке гроші?

Зрештою, сучасники не зрозуміли також Майєра — він закінчив своє трудове життя у психіатричній лікарні. І те ж саме сталося з Сергієм Подолинським — єдиним із смертних, хто дав справжнє наукове пояснення додаткової вартості: це є додаткова енерґія Сонця!..

Досить об’єднати відкриття Кене з відкриттям Майєра — і ми легко дістанемо те, що дістав С. Подолинський. Але ж яка це клята проблема: до цього часу легко поєднуване існує відокремлено – і тому економічне життя лишається ділянкою легких на вагу теорій, якими устаткували його дуже далекі від природознавства А. Сміт і Д. Рікардо. Потім на їхніх тео­ріях з’являється теорія Маркса, а на ній — сталінізм...

Так виглядає ця трагічна генеза, яка починалася досить невинно: далекі від науки люди уявили себе вченими. І світ чомусь їм зааплодував: браво! браво! Тим часом справжні вчені гинули в психіатричних лікарнях. З цього видно, що наші нинішні психіатри не виявляють особливого «новатор­ства» — за цією наукою завжди було багато гріхів.

Та обставина, що енерґія в економіці вимірюється не якимись там хитромудрими приладами, а ліврами, доларами, карбованцями, завжди створювала ілюзію, що основою полі­тичної економії може бути бухгалтерія. Саме так зрозумів «Економічну таблицю» Ф. Кене його сучасник А. Сміт — і з того часу ця найгрубіша помилка гуляє по світу, загрожуючи людству загальним знищенням. Насправді економія — це особлива галузь фізики: вона розглядає енерґетичні процеси суспільства.

Сміт вивчив рух вартості від корабельних трюмів через мануфактурні підприємства до покупців. Усюди він бачив працю людей, його це надихало — він своєю теорією сказав те, що через півтора століття М. Ґорький висловив крилатою фразою: «Людина — це звучить гордо!» Проти цього можна було б не заперечувати, якби не сталося небезпечне переплу­тування фізики з лірикою. «Низькі» істини науки були від­кинуті й забуті, фізіологія суспільства розчинилася в побож­ному схилянні перед моторними руками трудівників — і ось уже до сліз зворушений викладач літератури прорікає далеко не філологічну сентенцію: неправда, що чистий продукт твориться тільки в хліборобстві, — кожна праця творить до­даткову вартість.

Ми тільки прикидаємося, що не любимо підлещування — усі ми любимо підлещування! До нас підлестилися, нас звеличили — і ми утішилися: ось вона, справжня наука!

Тут — саме тут! — відбувається затемнення проблеми, яке затягнулося на віки.

Затемнилася сама суть економії як науки: вона перестала розуміти свій власний предмет, тобто саму себе. Замість того щоб вивчати енерґетичні процеси, що відбуваються в суспіль­стві, з фізичної перетворилася на політичну, заходилася коло вивчення суспільних відносин. При цьому вона до такої міри зрослася з політикою, що втратила справжню субстанцію — єдиносутню, всеохоплюючу! — і вигадала для себе таку «суб­станцію», з якою можна виробляти все, що першому-ліпшому чиновникові спаде на думку.

Уже саме це свідчить про те, що після Адама Сміта еконо­мія зіскочила на платформу суб’єктивного ідеалізму. У цьому вигляді вона дісталася К. Марксові, який з недомислення ого­лосив її матеріалістичною. Але ж сама її субстанція не є матерія — де ж тут матеріалізм?!

Чистий продукт фізіократів був найменований додатковою вартістю. Цим було сказано те, що хотів сказати Сміт: кожна праця продукує вартість; формально це так, якщо мати на увазі самі лише грошові знаки. Але хіба справа в самій лише формі? Суть втрачається при цьому — достеменна суть! Тепер центр ваги переноситься не на природознавство, а на фінан­сові відносини. Природа взагалі випала з поля зору економіс­тів — вони стали бухгалтерами і політиками, але не дослід­никами природи. І так це глибоко закорінилося, що нам з ними неможливо порозумітися — доводиться звертатися до фізиків.

Чистий продукт фізіократів можна ототожнювати з додат­ковою вартістю лише в тому разі, коли мати на увазі абсо­лютну додаткову вартість — тобто споконвічну, первісну, яка виникає в хліборобстві за рахунок надлишків. Сонячну енерґію сприймають тільки рослини — цю шкільну істину треба твердити знову й знову, бо політекономи призвичаїлися від­ривати гроші від енерґії. Вимірювальний прилад (гроші) або виготовлена з металу річ набуває в їхніх очах самостійного життя, хоч ніякої енерґії в собі не містить. Немислимо навіть уявити, щоб хто-небудь з енерґетиків, забувши побудувати електростанцію, задовольнився трансформаторною будкою чи навіть вольтметром — і при цьому одержував скільки завгод­но енерґії.

Чистий продукт фізіократів має характер споживчої вар­тості — це є лишок продовольства, який селянин вивозить на ринок. І тільки на ринку зерно, м’ясо і т. ін. робляться това­ром, тобто набувають мінової вартості.

Саме ця формальна обставина стала теоретичною основою для «Капіталу» К. Маркса:

«Але звідки в такому разі береться додаткова вартість, тобто звідки береться капітал? Така була проблема, що стояла перед фізіократами, їхня помилка полягала в тому, що при­ріст речовини, яка внаслідок природного зростання рослин і природного розмноження тварин відрізняє хліборобство і ско­тарство від промисловості, вони плутали з приростом мінової вартості. Для них основою була споживча вартість»²⁶.

Саме на формальній відмінності двох видів вартості — споживчої й мінової — ґрунтується велетенська споруда, яку вибудував К. Маркс у «Капіталі». Його «Капітал» живить­ся лише коштом трансформаторної будки — електростанція Марксові не потрібна.

От що накоїв А. Сміт! Завдяки людям на взірець Онєґіна впродовж ста років до смітівської теорії так призвичаїлися, що Маркс навіть не помічає: його власна теорія додаткової вартості є ніщо. Бо ж від того, як ми визначаємо пшеницю — споживчою чи міновою вартістю, її загальна кількість не міняється. Але саме вона, пшениця, являє собою основу ви­робництва. Ставити її в один ряд з сукном, сокирами, чайниками і т. ін. не можна тому, що ці товари з’являються з пшениці, а не навпаки.

У наведеній цитаті Маркс не заперечує природного приросту речовини — він тільки не відрізняє органічної речовини (харчу) від речовини неорганічної, з якої виготов­ляються промислові товари. Так причина підміняється на­слідком, а життя — бухгалтерською книгою. У результаті отримуємо те, чого немає, тобто абсолютний нуль.

Фізик про це повинен сказати так: тут має місце кричуще порушення закону збереження. А що ніде у Всесвіті це не­можливо, то й сама теорія не витримує критики.

І от доводиться визнати: Євгеній Онєґін (тобто російський денді від культури й науки) дійсно винен. Це завдяки його верхоглядству в Росії з’явилася сталінщина.