Шлях до хаосу битва економічних теорій Революція і гумус

Моє життя почалося грижею, котру я накричав біля материнських грудей, бо в них не було молока. Голод 1921 року радянська держава не приховувала — на відміну від штучно створеного голоду 1932—1933 років. Перший стався внаслідок так званого воєнного комунізму. То був час, коли більшовики іще навіть не знали, чи слід вводити гроші, бо Маркс у своїх неосяжних писаннях не сказав жодного слова про те, які економічні закони діятимуть після перемоги про­летаріату. Одне було ясно — не буржуазні, бо революція спрямована саме проти буржуазії. Селянство вважалося дріб­нобуржуазною стихією, отже, з ним також можна не цере­монитись. Озброєні пролетарі в шкірянках (продзагони) вривалися в селянські хати, розвалювали печі, переривали заступами долівки — після їхнього гостювання села нагаду­вали справжні руїни. У такий спосіб шукали прихований від міського пролетаріату хліб. Скаржитися було нікому — все діялося законно, навіть «науково»: пролетаріат на практиці здійснював свою диктатуру.

Саме він, озброєний пролетаріат, і є державою в розумінні Маркса. І в розумінні Леніна того періоду.

Ця, здавалось би, струнка й надійна теорія (саме такою вона уявлялася російським марксистам) негайно ж пока­зала, що кабінетні розумування із рожевих ілюзій здатні народжувати страхітливих монстрів. Диктатура пролетаріату на практиці виродилася в узаконений бандитизм, тисячоруке мародерство й таке пограбування селянства, яке увірвало саму можливість орати й сіяти. В усій неосяжній імперії запанував нечуваний голод. Гинули люди — мільйони людей! Вони проклинали більшовиків, Леніна, пролетарську револю­цію.

Я почав себе пам’ятати з не вельми естетичної частушки, яку співали ті, хто змушений був кинути землю, що з году­вальниці перетворилася на катувальницю, й вирушити на Донбас — у його темні, жорстокі, та все ж рятівні надра. Частушка, мабуть, народилася у 20—21-му роках і за інерцією докотилася до року 1926-го. Пізніше вона стерлася з пам’яті народу — неп швидко покінчив з голодом. А коли неп було ліквідовано, з’явився інший герой анекдотів і в’їдливих час­тушок (надовго — на ціле тридцятиліття!), але тепер такі співанки коштували життя.

Ось вона — частушка, з якої розпочався для мене світ:

Сідіт Лєнін на лугу,

Гризьот конскую ногу.

Ах, какая гадіна —

Конская гов’ядіна!

Звісна річ, шестилітня дитина нездатна осягнути різницю поміж алегорією і реальністю — я сприймав ці слова букваль­но. Леніна я вже бачив на портретах. Один із його портретів височів над мостом через річку — на вершині примітивної дерев’яної арки. Я вдивлявся в обриси дивакуватого чоловіка в кепочці, з червоним бантом на грудях, і не тямив: хто ж він є — людина чи вовкулака із страшної казки? Вдень, мабуть, живе людським життям, а надвечір робиться схожим на вовка. Бо інакше навіщо ж йому тікати в луги, щоб там потай від людей гризти «конскую гов’ядіну»?..

Відтак мій дитячий мозок доріс до сприйняття страшної реальності: скільки я себе пам’ятаю, стільки в Радянському Союзі не зникає проблема їжі. Вона завжди злободенна — то мільйони людей гинуть від страхітливого голоду, то рятують трудящих продовольчі картки або спецталони. І це за умови, що СРСР володіє найбільшим орним полем земної кулі. Йому належить (подумати тільки!) 2/3, світових чорноземів. І то найглибших, найліпших. Без особливих зусиль ці землі могли б прогодувати 1,5 мільярда людей. Та з якихось таємних причин вони неспроможні прогодувати навіть насе­лення Радянського Союзу.

Протягом десятиліть сотні тисяч тракторів виконують лише одну-єдину функцію: вельми успішно винищують при­родну родючість ґрунтів. Майже всюди на неосяжних просто­рах імперії — від Балтики до Тихого океану — ось уже близько шести десятиліть оранка провадиться за принципом «з гір вода». Тобто не впоперек схилів, як це роблять добрі господарі, а уздовж — бо так воно легше і для трактора, і для тракториста. Цим створюються ідеальні умови для того, щоб осінні і весняні води рік за роком зносили найвартісніше, чим володіє людство, — гумусний шар планети! — в замулені ріки, а відтак у моря й океани, звідки гумус уже ніколи не повер­неться на зубожілі лани. Мільйони або й мільярди років Сонце нагромаджувало на поверхні земної кулі оту енерґію життя, — поверхневий покрив, що насправді є живим тілом планети. Так, справді: гумусний шар — тоненьку плівку, якою, мов немовля пелюшкою, обгорнена земна куля, — лише його й можна назвати живим тілом. Його та ще живі організми, тобто біосферу. Все інше на Землі мертве.

Живі організми існують завдяки гумусу. Якщо його знищити, то й усі живі організми також помруть. На поверхні земної кулі запанують неосяжні пустелі. Земля стане схожою на безживну поверхню Марса.

Це добре, що люди сьогодні повстали проти нагромаджень атомної зброї. На жаль, не всі поки що розуміють, що загибель загрожує нашій цивілізації не лише з цього боку. Погляньмо на світову карту: всі старі цивілізації оточені без­водними пустелями. Часом серед пустель археологи викопу­ють засипані пісками старовинні міста. Історики засвідчують: Сахара в давні часи була житницею й багатющим пасо­виськом. Там римляни вирощували сотні тисяч коней для бойової кінноти. А нині?..

Ми з дружиною прибули в Західну Європу просто із сибірського заслання — з передгір’їв Гірського Алтаю. Благо­словенний світ! Невисокі гори довкола Горно-Алтайська вкри­ті таким родючим чорноземом, що навіть на вершинах їхніх вирощують картоплю. Орати їх розпочали порівняно недавно, родючість ґрунтів іще не зруйновано — і ось погляньте, як тут сьогодні господарюють. Я сам це бачив: гній із корівників не вивозять на поле, а вивалюють у найближчі яри. Відтак весняні води змивають його в Катунь. Я звернувся до дядьків: хіба ж так можна? Адже ж у світі не існує кращих органічних добрив, ніж коров’як. На це сибіряки презирливо відповіли:

— Ми нашу святу землю занехаювати лайном не будемо.

Гірські схили заорюють так само, як усюди в Радянському Союзі: уздовж, а не впоперек. Може, колгоспних трактористів і звинувачувати не годиться: бракує відповідної техніки. Адже ж це справа не проста — орати на схилах гір. Ми з дружиною мало не плакали, споглядаючи буйноплинну Катунь після дощів: її волошкові води ніби хтось зафарбував сажею. То з гірських оранок дощі вимивали сонячну енерґію, без якої неможливе життя на Землі. Ця форма землекористування нагадує продовження людського роду в такий спосіб: акушери вбивають матір, щоб з її лона видобути дитя...