1.2.3. Проблеми розуміння сутності об’єкта злочину в контексті окремих післяреформених доктрин кримінального права.

У теорії кримінального права колишнього СРСР, у т.ч. України, з початку 1920-х років протягом майже семи десятиліть домінує точка зору про те, що об’єктом злочину є суспільні відносини. У цілому ця концепція, навіть за висловленням її сучасних противників, відіграла позитивну роль у розвитку законодавства та кримінально-правової науки. На нашу думку, суспільні відносини є категорією універсальною, вони і сьогодні займають центральне місце серед будь-яких інших цінностей, на які посягає злочин. Виявлення їх співвідношення з іншими цінностями дозволяє встановити характер і ступінь суспільної небезпеки злочинних діянь різних видів, вибирати основні напрямки кримінально-правової політики та шляхи її успішної реалізації через вдосконалення правового врегулювання суспільних відносин, в межах яких встановлюються правила щодо всіх інших цінностей – як-то життя, здоров’я, свободи взагалі, волевиявлення зокрема, матеріальні і пов’язані з ними нематеріальні блага людини, суспільства, держави. Все це є цінності , які тим чи іншим чином перебувають в межах системи координат «суспільні відносини». Останні не є статичними, а постійно змінюються – розвиваються чи деградують відносно будь яких матеріальних, не матеріальних цінностей, духовних благ, життя, здоров’я тощо, а відповідно потребують захисту через відповідне правове врегулювання того чи іншого сегменту суспільних відносин. Це в цілому забезпечує відносну ефективність кримінального законодавства. Саме тому ця концепція має прихильників і у наш час, у т.ч. і через визнаних теоретиків кримінального права.

Водночас, в наш кон’юнктурно-перемінний час з’явились ідеї, в яких стверджується, що суспільні відносини не є універсальною категорією, що містить всі елементи об’єкта злочину. Нібито, цим поняттям не охоплюються такі особисті блага людини, як життя та здоров’я. Окрім того, концепція визначення об’єкта злочину як суспільних відносин нібито «…не зовсім відповідає сучасним поглядам відносно оцінки соціальних цінностей, які бере під захист кримінальний закон. Суттєвим її недоліком є певне перебільшення значення категорії «публічного» відносно категорії «приватного» у сфері соціального життя. По цій причині людина з її потребами, інтересами, правами відсувалась на другий план», відзначає вельмишановний професор Є.В. Фесенко.

Як основний аргумент прибічники цієї концепції відзначають, що у Конституції України 1996 р. закладено нові ціннісні орієнтації. Стаття 3 наголошує на тому, що найвищою соціальною цінністю визнається людина, а її права і свободи, відповідно до цієї ж статті, визначають зміст та спрямованість діяльності держави. А відтак, такий принцип має бути втілений і у галузевому законодавстві, у т.ч. кримінальному.

На думку вельмишановного професора Євгена Володимировича Фесенко, з врахуванням наведених вище аргументів, існують підстави для того, щоб відмовитись від традиційного для кримінального права колишнього СРСР, у т.ч. України, визначення об’єкта злочину як суспільних відносин. У той же час він вважав, що не зовсім правильним є вважати таким блага, як це пропонують окремі науковці (зокрема, А.В. Наумов). Блага можуть бути лише частиною тієї сукупності компонентів, які утворюють об’єкт злочинного посягання.

Оригінальна точка зору була висловлена Г.П. Новосьоловим, який запропонував таке визначення: «Об’єкт злочину – той, проти кого він вчиняється, тобто окремі особи або ж певна множинність осіб, матеріальні чи нематеріальні цінності які, будучи взятими під кримінально-правову охорону, піддаються злочинному впливу, в результаті чого цим особам завдається шкода або ж створюється загроза заподіяння шкоди». Практично у цьому визначенні об’єктом злочину визнається потерпіла сторона та належні їй цінності. Однак, по-перше, сама потерпіла особа також є цінністю, причому найвищою. По-друге, запропонований комплекс ознак є далеко неповним.

О. Зателенін пропонує таке визначення об’єкта злочину: «об’єкт злочину – це охоронювана кримінальним законом соціальна безпека, тобто стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави, що піддається злочинному посяганню, за яке передбачена кримінальна відповідальність».

Є.В. Фесенко для визначення сутності об’єкта злочину вважає за доцільне використовувати категорію цінностей. Саме цінності (особисті, суспільні, державні) повинні визнаватись, на його переконання) об’єктом злочину. За його визначенням, цінності – це різноманітні об’єкти матеріального світу, у т.ч. й сама людина, котрі мають суттєве позитивне значення для окремих осіб, соціальних груп та суспільства у цілому. Тому вони охороняються нормами різних галузей права, а найважливіші з них бере під захист кримінальне законодавство. Будь-яке злочинне діяння, спрямоване проти цих найважливіших цінностей, створює загрозу заподіяння чи заподіює їм шкоду. Саме тому, на думку Є. Фесенка, вказані цінності і виступають в якості об’єкта злочину.

Вся наведена аргументація, починаючи від переваги в минулому «публічного» над «приватним» і, що, «найвищою соціальною цінністю стала людина і, що шкода заподіюється саме цінностям, як об’єктам матеріального світу», є, м’яко кажучи, не переконливою як з етимології змісту цих понять, так і в плані забезпечення «нових цінностних орієнтацій» в новій Конституції країни.

В контексті етимології наведених аргументів слід зазначити, що «шкода» спричиняється скоріше всього власнику матеріальних цінностей, ніж самим цінностям. Останнім байдуже законно чи ні їх перемістили від одного власника до іншого. Якщо так, то яку шкоду спричинено саме матеріальним цінностям як об’єкту посягання? Забезпечуючи різні аспекти недоторканості власності, житла чи інших об’єктів матеріального світу, або життя, здоров’я, честь, гідність права, свободи та інші матеріальні та нематеріальні категорії, ми врегулюємо нормами права здоров’я, честь, гідність? Навряд чи це так? Скоріше всього, суспільство, через законодавчі органи, встановлює правила суспільних відносин, за допомогою яких забезпечується недоторканість «її цариці», непомірно бажаної сьогодні приватної чи будь якої іншої власності, або недоторканість життя, забезпечення безкоштовного лікування, навчання, честі, гідності, свобод, рівності громадян перед законом, а також інших цінностей як природних чи визначених суспільством складових суспільних правовідносин. Саме суспільні правовідносини , в межах яких забезпечується недоторканість тих чи інших матеріальних чи не матеріальних цінностей, і є об’єктом посягання злочину.

Щодо «публічного і приватного у сфері соціального життя», то ці досягнення суспільства як категорії суспільних відносин, не слід протиставляти. Вони впливають на людські відносини позитивно лише тоді, коли є гармонійно збалансованими. Історія і сучасна практика показує, що надання переваги «приватному» у сфері соціального життя породило не лише надмірну соціальну нерівність, а й порушення самих елементарних прав громадян, як з боку самої держави (непоодинокі випадки не виплати зарплатні, пенсії, платного навчання, лікування, безробіття і т.ін.), так з боку, так званої, еліти, вирощеної державою шляхом перекачки у «закрома злодійкуватої еліти» багаторічних заощаджень населення за рахунок змодельованих державою кредитних та інфляційних механізмів). Вчорашні рівні серед рівних товароведи, завсклади, завмаги та інші «завідувачі» суспільної власності стали елітою, олігархами, власниками – роботодавцями, які експлуатують визначену (їх) конституцією «найвищу соціальну цінність – людину» по 12-15 годин на добу, без вихідних, на спеці чи морозі, без елементарних умов праці, за мізерну зарплатню, яку не виплачують місяцями, а то не платять взагалі. Користуючись безробіттям, розповсюдженим стало прийняття на роботу з випробувальним терміном, який закінчується звільненням «найціннішого» – «маленького українця» відразу після того, як він рішився вияснити, коли закінчиться випробування і коли йому почнуть виплачувати заробітну плату.

В межах цінностей «публічних суспільних правовідносин» погляд був не лише більш соціально ціннісним, а й реально забезпеченим. Замінена Конституція на «сучасну» не просто декларувала «надання права на труд, відпочинок, восьми часовий робочий день, безкоштовне лікування, навчання» та інші природні права. Вона чітко визначала що, «…Держава забезпечує право на труд, відпочинок…» та ін. І держава, не протиставляючи «публічне» і «приватне», «суспільне» і «індивідуальне», через врегулювання законом відносин, забезпечувала право на восьми часовий робочий день, або подвійну оплату за роботу понад восьми годин, роботу у вихідні, чи у святкові дні, не декларувала, а забезпечувала безкоштовне навчання, або безкоштовне лікування тощо. Саме ця формула, що «держава забезпечує право…» , спонукала доморощених псевдодемократів-реформаторів змінити конституцію на новітні «прогресивні», «соціально ціннісні» формули «людина визнається найвищою соціальною цінністю», «громадянин має право на труд, …», які, на тлі того, що фактично відбувається з усіма «природними», але «не забезпеченими державою правами» є декларативним фарсом. Однак, це лише щодо прав «маленького пересічного українця». Олігарх, зі своєю особистою охороною, корумпований чиновник, із своїми владними повноваженнями та командно відданим державним репресивним апаратом забезпечать всі права надані і не надані їм конституцією.

Таким чином, перемога приватного над публічним створила, а не розв’язала проблеми, а відповідно, у нас не має ні етимологічних, ні теоретичних, ні соціально-практичних підстав підміняти суспільні відносини як об’єкт злочину. Продуктивніше буде зосередити зусилля науковців і практиків на вдосконаленні правового врегулювання особистісних і публічних складових суспільних відносин та розв’язанні, відповідним чином, проблем протидії порушенням прав індивіда найбільшої цінності суспільних правовідносин. Реально захистити особистість можливо лише в межах суспільних відносин, гармонійно врегульованих законом. Відповідно, суспільні відносини є не лише об’єктом злочинного посягання, а й об’єктом вдосконалення правового врегулювання з метою підвищення ефективності захисту індивіда від злочину чи будь-яких інших видів протиправних посягань.

Питання для самоконтролю:

1. Назвіть ревні методології, їх співвідношення, системоутворюючі елементи та засади формування.

2. Якими є основні проблеми методології науки кримінального права?

3. Якими є нормативні, гносеологічні та соціально-правові особливості складу злочину?

4. Назвіть функції та значення кримінально-правової конструкції «склад злочину».

5. Чи можливе лібертарно-юридичне розуміння сутності кримінального права?

6. Розкрийте співвідношення «верховенства права» і «верховенство закону».

7. Визначте межі поняття «природи права» особистості, індивіда.

8. Чи спростовують сучасні концепції кримінології та кримінально-правової науки традиційні методологічні підходи до пізнання сутнісної природи злочинності?

9. Які проблеми вирішують сучасні концепції кримінально-правової науки та кримінології?

10. Чи існують догматичні наукові чи прикладні проблеми визначення понятійного апарату, «замах на злочин», готування, стадій вчинення злочину та співучасті у злочині?

11. Якими є основні аргументи необхідності зміни об’єкта злочину на сучасному етапі розвитку доктрини кримінального права?

12. Розкрийте теоретичні, етимологічні, соціальні та конституційні підвалини заміни об’єкта злочинного посягання в контексті теорії цінностей сучасних вітчизняних та зарубіжних вчених.

Рекомендована література

1. Хилюк С.В. Методологія дисертаційних досліджень з питань Особливої частини кримінального права України // Кримінальне право України. – 2006. – № 5. – С. 43-53.

2. Чистов А. Есть и реализуются современные концепции уголовно-правовой науки и криминологии // Уголовное право. – 2005. – № 5. – С. 67-69.

3. Ляпунов Ю. Состав преступления: гносеологический и социально-правовой аспекты // Уголовное право. – 2005. – № 5. – С. 44-48.

4. Норсенсянц В.С. Ценность права как единство свободы, равентсва и справедливости. В кн. Проблемы ценностного права: традиции и обновления. – М., 1996. – С. 4-11; Философия права. – М., 1997. – С. 5-25.

5. Кауфман М. Об уголовном праве в его либертарно-юридическом понимании // Уголовное право. – 2005. – № 5. – С. 24-27.

6. Гонтарь И. Догмы в науке уголовного права // Уголовное право. – 2003. – № 3. – С. 22-23.

7. Фесенко Е. Объект преступления с точки зрения ценностной теории // Уголовное право. – 2003. – № 3. – С.71-73/

8. Зателенин О. К вопросу о понятии объекта преступления в уголовном праве // Уголовное право. – 2003. – № 1. – С. 29-31.