4.2.3. Проблеми кримінальної відповідальності за насилля в сім’ї та торгівлю людьми.

Досліджуючи проблеми удосконалення норм особливої частини КК, що впливають на відповідальність за насилля в сім’ї, П. Пономарев та А. Ільяшенко, піднімають низку проблем [3], які доцільно розглянути через призму їх актуальності КК України.

Практика застосування ККУ 2001 р. показує, що з’явилося багато нових проблем, які пов’язані з недосконалістю конструкцій тих кримінально-правових норм, які частіше всього використовуються при кваліфікації насильницьких діянь, які вчиняються відносно членів сім’ї. Розглянемо деякі з них, які викликають найбільший науково-практичний інтерес з точки зору більш надійного кримінально-правового захисту членів сім’ї від насильницьких посягань.

Важливою теоретико-приладною проблемою слід вважати питання про поняття насильницького злочину, яке відсутнє в діючому кримінальному законодавстві України. В ст. 11 ККУ дається визначення тільки загального поняття злочину.

Розмежування насильницьких та ненасильницьких злочинів має важливе значення як з точки зору теорії кримінального права, так і з позиції слідчо-судової практики.

В кримінальному законодавстві деяких іноземних країн є роз’яснення поняття насильницького злочину. Напр., в § 16 Частини 1 (“Злочини”) Розділу 18 (“Злочини і кримінальний процес”) Зводу законів США встановлено, що термін “Насильницький злочин” означає:

а) посягання, елементом якого є застосування, спроба застосування чи погроза застосування фізичної сили; чи б) будь-яке інше посягання, котре є філонією (злочин, за який може бути передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше 1 року), яке по своєму характеру містить в собі значну небезпеку того, що в ході вчинення посягання відносно особи чи майна іншого може бути застосована сила. Виходячи з вище сказаного та погоджуючись з думкою проф. Пономарьова, варто визначити поняття насильницького злочину в новій статі 11¹ ККУ: “Насильницьким визнається злочин, який посягає на життя чи здоров’я іншої людини, яке вчиняється шляхом протиправного безпосереднього впливу на її організм, органи, тканини або фізіологічні функції чи шляхом реальної загрози такого впливу, який містить протиправний вплив на її психіку”.

Новою проблемою є застосування до осіб (які вчинили насильницькі злочини проти свої дітей та підопічних) специфічного покарання, яке здатне позбавити потерпілих від подальшого кримінального насилля зі сторони батьків, опікунів та піклувальників. З цією метою, варто доповнити ст. 51 та 52 ККУ новим видом додаткового покарання: позбавлення батьківських прав, прав на опіку та піклування.

Позбавлення батьківських прав, прав на опіку та піклування існує в якості кримінального покарання в ряді країн (ст. 131-26 КК Франції, ст. 46 КК Іспанії).

Застосування цього додаткового покарання дозволить захистити неповнолітніх від насильства батьків, опікунів та піклувальників, що буде суттєвим етапом кримінально-правової охорони їх прав та законних інтересів від кримінального насильства в сім’ї.

Вивчення слідчо-судової практики показало, що нерідко насильницькі злочини вчиняються в процесі захисту членів родини або інших близьких родичів від злочинних посягань. Однак судами ця ситуація далеко не завжди визнається обставиною, що пом’якшує покарання винного. Сформоване положення, на нашу думку, не відповідає принципу соціальної справедливості.

Варто доповнити ст. 66 ККУ новою обставиною, яка пом’якшує покарання “вчинення насильницького злочину при захисті члена своєї сім’ї чи іншого близького родича”.

Залишилась невирішеною в ККУ 2001 р. проблема вчинення насильницького злочину відносно членів сім’ї та інших близьких родичів в якості обставини, яка обтяжує покарання. На даний час, аналогічні обставини враховуються в якості обтяжуючих в ряді зарубіжних країн.

Напр., згідно ст. 24 КК Іспанії зазначається, що обставина є обтяжуючою, якщо потерпілий є чоловіком або особою, що перебуває в близьких відносинах подібного характеру з потерпілим, а також перебуває у споріднені по висхідній та низхідній лініях, по походженню або усиновленню.

Отже, виходячи з вище сказаного, пропонуємо доповнити ст. 67 ККУ новою обставиною, яка обтяжує покарання “вчинення насильницького злочину відносно члена своєї сім’ї чи іншого близького родича”.

В чому полягають проблеми застосування кримінальної відповідальності за торгівлю людьми (ст. 149 ККУ) розглядає В.А. Козак [4].

Аналіз ч.1 ст. 149 КК дозволяє стверджувати, що діяння, як обов’язкова ознака об’єктивної сторони торгівлі людьми, може виражатися в наступних формах: 1) вербування людини; 2) переміщення; 3) переховування; 4) передача або одержання людини, вчинені з метою експлуатації, з використанням обману, шантажу чи уразливого стану особи.

Вербування – це дії, пов’язані з набором особи працювати чи надавати послуги на певних умовах. До таких дій слід віднести психічний вплив на людину в формі запрошення, умовляння, переконання чи іншого спонукання для подальшого її набору, а також сам набір особи працювати чи надавати послуги за наймом. Наприклад, запрошення працювати танцівницями, офіціантками, покоївками, охоронцями, різноробочими тощо. Ці запрошення можуть вчинюватися як щодо невизначеного кола осіб (наприклад, по радіо чи телебаченню, в друкованих засобах масової інформації, через мережу Інтернет), так й адресуватися певній особі чи певному колу осіб (наприклад, при особистій зустрічі винного з потерпілим).

Злочин у цій формі слід визнавати закінченим з моменту вчинення дій, пов’язаних із набором потерпілої особи працювати чи надавати послуги на певних умовах.

Викладене дозволяє стверджувати, що віднесення вербування .людини безпосередньо до ознак об’єктивної сторони торгівлі людьми навряд чи є виправданим. Адже вербування це дії, які лише передують самій торгівлі людьми, тобто передачі потерпілого однією особою іншій за винагороду або без такої. Тому доцільно було б взагалі виключити із проекту нової редакції ч. 1 ст. 149 КК таку дію як вербування й розглядати ці випадки як готування до торгівлі людьми (тобто застосовувати положення ст.14 КК).

Наявність в запропонованій редакції ч.1 ст.149 КК мети експлуатації людини, може унеможливити застосування цієї статті у тих випадках, коли de-facto торгівля людьми все ж таки має місце (наприклад, купівля малої дитини сім’єю, яка не може мати своїх дітей, без мети експлуатації такої дитини). Торгівля людьми повинна визнаватися у будь-якому випадку злочином незалежно від поставленої злочинцями мети.