Тема 1.2. Проблеми теорії, методології та гносеології в кримінально-правових дослідженнях вітчизняних та зарубіжних вчених.

1.2.1. Проблеми методології кримінально-правових досліджень, гносеологічне та соціально-правове значення складу злочину.

1.2.2. Лібертарно-юридичне розуміння сутності кримінального права, співвідношення «верховенства права» і «верховенство закону» та деякі інші сучасні концепції щодо окремих інститутів кримінально-правової науки.

1.2.3. Проблеми розуміння сутності об’єкта злочину в контексті сучасної доктрини кримінального права.

1.2.1. Проблеми методології кримінально-правових досліджень, гносеологічне та соціально-правове значення складу злочину.

Термін методологія походить від грецького metodoc – спосіб і logos – вчення metodologеs і за переважною думкою вчених означає вчення про методи пізнання. На нашу думку, методологія, взагалі і науки кримінального права, зокрема – це не просто вчення про методи пізнання, а і систему інтерпретації методів притаманних предмету дослідження. С.В. Хилю піднімає ряд проблем щодо методологічного забезпечення кримінально-правових досліджень. В той же час, наголошує, що методологія кримінального права, як і будь-якої іншої науки, не зобов’язує дослідника до використання суворо визначеного переліку методів, оскільки наукове пізнання процес творчий. Разом з тим, визнає слушними зауваження П.М. Рабіновича про те, що методологічний плюралізм не повинен перетворюватися на методологічний анархізм, на методологічну нерозбірливість, сваволю, «всеїдність». Щоб запобігти таким непродуктивним «витратам» у ході дослідницького процесу, вчений П.М. Рабинович слушно пропонує дотримуватись таких трьох загально методологічних постулатів: об’єктивна обумовленість обраних методів дослідження його предметом; необхідність встановлення єдиної істини, вірогідність якої можна довести й перевірити за допомогою певного об’єктивного критерію; спроможність методу наближувати, призводити до розкриття соціальної сутності явищ, що вивчаються. У цілому погоджуючись з наведеними постулатами, С.В. Хилюк вважає за необхідне доповнити цей перелік, а саме: використовуючи відомий науці метод, дослідник повинен дотримуватися вимог формальної логіки, а також адекватно називати застосовуваний ним метод. При цьому відзначає, про існування трьох рівнів методології: філософська (фундаментальна); загальнонаукова і конкретно-наукова. Число рівній методології є, на нашу думку, більшим. Принаймні можна говорити про співвідношення методології загальнотеоретичних галузевих наук (наприклад, теорії держави і права) і наук утворених в контексті конкретних галузей права (кримінальне, цивільне, трудове та інших галузей права), а також методологій дослідження конкретних проблем в межах того чи іншого інституту різних галузей права. Набір методів і особливо система їх інтерпретації в межах кожного рівня методології буде мати свої особливості, свою специфіку, залежну від меж, спрямованості і специфіки предмета дослідження. Методи, методики і технічні засоби дослідження – від філософських методів до методів і методик конкретних наук підбираються залежно від предмета дослідження, але система їх інтерпретації при проведенні досліджень залежить не менше від потреб предмета дослідження, а й вимог і правил, сформованих у методологіях вищого рівня. Наша позиція, у контексті підпорядкованості різних методологій співпадає повністю, окрім кількості рівнів методології. Так, цитуючи вчених А.Ф. Шикуна, Х.И. Лейбовича автор публікації відзначає, що філософська чи фундаментальна методологія є вищим рівнем методології, визначає загальні принципи пізнання явищ, процесів, сфер діяльності, загальну стратегію, всезагальні філософські методи які визначають генеральні регулятиви дослідження.

У радянський період питання методології суспільних наук вирішувалося просто й однозначно. М.Д. Шаргородський писав: «Метод науки соціалістичного кримінального права метод діалектичного матеріалізму, єдиний науковий метод вивчення дійсності». «І цією тезою до 60-х років XX століття дослідження методології кримінального права вичерпувалося», відзначає С. Хилюк. «Хоча з 1991 року діалектичний матеріалізм втратив статус єдиного та загальнообов’язкового, проте зберігає своє значення для юридичної науки і в наші дні»,небезпідставно наголошує Молодий.

Діалектичний матеріалізм – це одна з трьох відомих в історії філософії форм діалектики, основи якої були розроблені «класиками марксизму» з урахуванням здобутків античної діалектики та німецької ідеалістичної діалектики. Як філософський метод діалектичний матеріалізм це сукупність принципів, підходів до пізнання реального світу, які базуються на таких постулатах: матерія первинна, а свідомість похідна; в об’єктивному світі відбувається постійний розвиток, в якому домінує сходження від нижчого до вищого, від простого до складного, від старого до нового; принцип історизму, тобто всі предмети розглядаються в їх розвитку; загальний зв’язок предметів і явищ реального світу відображається з допомогою законів діалектики: єдності і боротьби протилежностей; взаємного переходу кількісних і якісних змін; заперечення заперечень.

Науковець відзначає, так склалося, що з ідеологічних причин українські вчені-криміналісти у своїй більшості твердо переконані, що філософський рівень методології науки представлений одним єдиним методом діалектичним.

На думку С. Хилюка, у сучасній науці кримінального права України абсолютизована роль діалектичного методу, причому без вказівки на конкретний вид діалектики (ідеалістична чи матеріалістична); можливість інших філософських підходів до розуміння та пізнання кримінального права навіть не обговорюється, так само як відсутня аргументація доцільності застосування діалектичного методу.

Щодо використання загальнонаукових методів слід відзначити, що аналіз авторефератів дисертацій, присвячених проблемам Особливої частини кримінального права, проведений С.В. Хилюком, показує, що українські дисертанти декларують лише часткове використання арсеналу загальнонаукових методів. Крім того, в очі впадає відсутність єдиного розуміння змісту та призначення окремих методів, а також термінологічна плутанина в позначенні відповідних прийомів, способів дослідження. Піддаючи аналізу це питання науковець відзначає, що другий рівень методології представляє загальнонаукова методологія, яка за твердженням С.В. Хилюка, є вченням про методи пізнання, які застосовуються в усіх науках, або в більшості з них. Вона входить до предмета логіки та науковознавства. Вона концентрує три види методів. Зокрема – це емпіричні, теоретичні і змішані, методи що використовуються у дослідженнях як емпіричних, так і теоретичних матеріалів.

До змішаних, тобто емпірично-теоретичних відносяться такі методи: 1) абcтрагування (відхід від другорядних і концентрація на головних рисах явищ); 2) моделювання (це дослідження не безпосередніх явищ, а їх замінників – моделей); 3) індукція (висновок про ознаки множини елементів робиться на основі їх вивчення у частини елементів цієї множини); 4) дедукція (уявна конструкція, в якій висновок щодо якогось елемента множини робиться на аксіоматичних знаннях всієї множини); 5) аналіз (розчленування цілого на елементи); 6) синтез (з’єднання елементів у єдине ціле. Аналіз і синтез взаємопов’язані методи, представляють собою єдність протилежностей).

До емпіричних методів дослідження відносяться: 1) спостереження; 2) порівняння; 3) рахування; 4) вимірювання; 5) експеримент. Як відзначає дослідник, методи спостереження і рахування в жодному авторефераті не згадувались хоча об’єктивно застосовувались при вивченні судової практики, статистики законотворчого процесу тощо. При застосуванні методу порівняння співставлялись неоднорідні предмети, різнорівневі явища і т. ін. Методи вимірювання і експеримент на думку науковця у кримінально-правовій науці застосовуватись не можуть. Перший – з причини відсутності еталона для встановлення числового значення кримінально-правових явищ. Другий – у зв’язку з тим, що право не дає можливості створити штучні умови його застосування.

До теоретичних загальнонаукових методів дослідження відносяться наступні: ідеалізація (конструювання ідеального об’єкту); формалізація (відображення структури об’єктів у знаковій формі штучних мов); аксіоматичний метод (загальновизнані твердження, що сприймаються без доведень); історичний метод (дослідження об’єкта в контексті історії його розвитку – найбільш використовуваний метод дисертантами-дослідниками); системний метод (комплексне розкриття сутності об’єкта як системи); метод висунення гіпотез (припущень необхідних для пояснення, перевірки і творчого обґрунтування досліджу вальних явищ).

Третій конкретно-науковий рівень методології науки кримінального права на думку С.В. Хилюка представлений догматичним методом, або як його називають дисертанти – формально-догматичним, логіко-юридичним, формально-логічним тощо, за допомогою яких з’ясовують дійсний зміст дефініцій, законів шляхом їх тлумачення; додержання правил законодавчої техніки конструювання диспозицій і санкцій норми.

Водночас, якщо методологію розглядати не просто як «вчення про методи», а як вчення про методи і систему їх інтерпретації в процесі дослідження, то конкретно-наукова методологія в юридичній науці має ще декілька рівнів. При чому, кожний рівень конкретно-наукових методологій, опираючись від філософської, загальнонаукової і галузевої конкретно-наукової методологій, буде формувати методи і специфічну систему їх інтерпретації залежно від специфіки конкретного предмету дослідження.

В юридичній науці першим рівнем конкретно-наукової методології є методологія теорії держави і права, яка є базовою для всіх галузевих юридичних наук, у тому числі і для кримінально-правового блоку наук. В свою чергу, в кримінально-правовому блоці наук другий рівень методології формується з структуроутворюючих елементів предмету кримінології. За предметом охоплення, рівнем узагальнення і елементами свого предмета (злочин, злочинність, особа злочинця, причини злочинності і закони запобігання злочинності) кримінологія має загальнотеоретичний потенціал щодо визначення і розв’язання кримінально-правових, криміналістичних, кримінально-процесуальних проблем та проблем всіх інших наук, методи, методики і методологія яких, спрямовані на розв’язання проблем виявлення, документування, розслідування, розкриття і запобігання вчиненню злочинів. Всі ці науки формують кожна свою специфічну систему знань (методологію) про притаманні методи предмету цих наук та систему їх інтерпретації в процесі визначення та розв’язання проблем протидії злочинності.

Таким чином, в контексті нашого предмету дослідження ми можемо говорити про третій конкретно-науковий рівень методології, що утворює теорія держави і права, четвертий – кримінологія, п’ятий – кримінальне право, кримінальний процес, криміналістика, судова медицина, судова бухгалтерія, судова статистика і т.д.

Можна говорити і про шостий рівень методології, яку утворює конкретне дослідження тих чи інших кримінально-правових, кримінологічних чи інших конкретних проблем, методи і система інтерпретації яких буде залежати від особливостей того чи іншого предмету дослідження. При чому вдало вибудовані структура дослідження і притаманна їй система інтерпретації методів може мати гносеологічний характер і застосовуватись багатократно, на різних етапах розвитку об’єкта дослідження.

Проблеми гносеологічного та соціально-правового аспектів складу злочину розглядає російський вчений, професор Ю. Ляпунов. Він зазначив, що наука кримінального права визначає поняття складу злочину, (corpusdelicti) одної із центральних системоутворюючих категорій (інститута) кримінального права, як сукупність об’єктивних та суб’єктивних ознак, котрі складають цілісну систему та характеризують конкретне суспільно небезпечне діяння як злочинне. На основі складу злочину формується Особлива частина КК, усуваються прогалини в законі, регулюються і охороняються суспільні відносини, здійснюється кваліфікація злочину і, нарешті, реалізується основна функція інституту «склад злочину» – здійснюється боротьба із злочинністю.

Важливо підкреслити, що, на думку професора Ю. Ляпунова, деякі російські вчені стали надавати складу злочину суто нормативне значення, відриваючи його від соціального факту – суспільно-небезпечного діяння, за яким складу злочину у соціальній дійсності не існує. Є всього лише часті абстракції поняття про нього, яке належить лише виключно закону, а не реальному житті. Згідно нормативної (Е. Белінь) теорії склад злочину як сугубо абстракція не має вини. Відповідно, підставою кримінальної відповідальності є не склад злочину, а порушення порядку, яке встановлює суддя згідно із своїми суб’єктивними уявленнями.

Необґрунтованість такого обмеження категорії «склад злочину» вузькими рамками тільки законодавчого чи наукового поняття легко виявляється, якщо поглянути на проблему з гносеологічної позиції, тобто виходити із постулатів матеріалістичної теорії пізнання, теорії відображення, вихідним пунктом яких служить основоположний принцип, згідно з яким вироблене у результаті пізнання справді наукове поняття повинно співвідноситись, а точніше базуватись на своєму джерелі – оригіналі, реально існуючому явищі, процесі в матеріальному та соціальному світі. Стосовно кримінального права із його системою нормативних понять таким об’єктивно існуючим джерелом – явищем оригіналом є суспільно небезпечна поведінка людини і при цьому лише в такому об’ємі свого змісту і у таких межах, котрі виявляють специфічні та типові ознаки суспільної небезпеки вчинку і, за оцінкою законодавця, достатні та необхідні для віднесення його до числа злочинних та кримінально караних. Саме склад злочину як поняття, сформоване на основі детального вивчення рис, ознак, властивостей реально існуючого діяння (дії бездіяльності) – оригіналу (фактичного аналогу) і закріплене у диспозиції правової норми, є своєрідним «правовим масштабом» для оцінки всіх подібних діянь даного роду та виду. Поза цими взаємозалежними категоріями (складу злочину та суспільно-небезпечне діяння) поняття складу злочину, на переконання Ю. Ляпунова, стає «витвором чистого розуму», умоглядною понятійною конструкцією, а тому «свавільною, відірваною від явищ соціальної дійсності і в силу цього позбавленою наукової цінності та пізнавального значення».

Склад злочину, якщо він сформульований достатньо повно і точно, відповідно свого джерела – суспільно-небезпечного діяння, як на законодавчому, так і на науковому рівнях, не може не відображати відповідного антисоціального змісту крадіжки, убивства, хабара чи іншого, конкретного виду суспільно небезпечного діяння. Відповідно конкретний склад злочину дещо вужчий від об’єму змісту умовно визначеного загального поведінкового акту. Цей більш вузький зміст конкретного антисоціального факту, який відображає у всіх своїх суттєвих, необхідних та типових оригінальних властивостях, сторонах, рисах та ознаках склад злочину як нормативно-правове поняття, можна назвати «складом суспільно небезпечного діяння».

Ці міркування дозволяють підсумувати: реальною соціальною основою формування юридичного поняття про злочин певного виду (законний склад злочину) є фактично існуючий склад суспільно небезпечного діяння. Останній і склад злочину, закріплений в нормах Загальної та Особливої частин КК України, співвідносяться один з одним як явище в його масовидному виді та поняття яке це явище віддзеркалює. Елементи складу злочину (як об’єктивні та суб’єктивні ознаки) є системоутворюючими елементами, які мають пізнавально-орієнтуюче, тобто гносеологічне значення для процесу виявлення, кваліфікації, розслідування та інших видів пізнавальної діяльності в процесі вивчення (пізнання) суспільно-небезпечного діяння визнаного законодавцем злочинним.

1.2.2. Лібертарно-юридичне розуміння сутності кримінального права, співвідношення «верховенства права» і «верховенство закону» та деякі інші сучасні концепції щодо окремих інститутів кримінально-правової науки.

Чи можливе лібертарно-юридичне розуміння сутності кримінального права?

Поняття ліберальний (libereti – свобода) декларує приоритет чи главенство особистісних інтересів над суспільними. Тобто, право в цьому контексті часто розглядається не як нормативна категорія, а як природне право індивіда на реалізацію своїх інтересів. У зазначеному контексті категорія «Верховенство права» інколи протипоставляють категорії «Верховенство закону». Під впливом цих тенденцій сучасна юридична наука поступово відходить від вузько-нормативного розуміння права, яке постійно й особливо в останній час піддається критиці. Саме у цьому контексті академіком В.С. Нерсесянцом була висунута лібертарно-юридична концепція розмежування права і закону, яка визначає і обґрунтовує розуміння права як всезагальної форми і рівної міри свободи індивідів.

Така постановка питання сприймалась і відповідним чином розвивалась лише в рамках загальної теорії права. В науці кримінального права, як і в інших галузях права, ця ідея щодо широкого не нормативного розуміння права визнання не отримала. Виникає питання: можливо це викликане тим, що для потреб практики кримінального права в силу його специфіки лібертарно-юридична концепція взагалі не придатна, або ця проблема просто недостатньо розроблена? Спробуємо відповісти на це питання.

На думку російського вченого М. Кауфмана, кримінальне право повністю відповідає лібертарно-юридичній концепції права. Не дивлячись на специфічні, властиві лише даній галузі права ознаки, кримінальне право, безумовно, володіє й такими властивостями та характеристиками, які відповідають змісту такої категорії, як «формально-всезагальна рівна міра, свобода і справедливість». Скажімо, якщо ми говоритимемо про таку складову лібартарно-юридичного розуміння права як «справедливість», то стосовно кримінального права вона проявляється передусім у вигляді кримінально-правового принципу «співрозмірності злочину та покарання». Вона проявляється також у справедливому формуванні кола злочинних діянь та у визначенні в законі справедливої санкції за діяння, яке ним забороняється. Зовні кримінальне право нібито проявляється в антитезі свободи – у її обмеженні. І нехай це обмеження спрямоване на суспільно-небезпечні дії злочинця, на думку прибічників принципу «Верховенство права» над «Верховенством закону» у лібертарно-юридичному розумінні виходить, що ідея свободи є витісненою із кримінального права, а останнє практично перетворюється у право «несвободи». Але всупереч цим досить поширеним в останній час уявленням – для вираження «більшої міри правової свободи» в якості методу правової регуляції необхідно використовувати правову заборону, а для вираження «меншої міри свободи» – правовий дозвіл, інакше реалізація необмежених природних прав одного індивіда порушить «природні права» іншої особистості. Тобто, «формально-всезагальна рівна міра свободи» у кримінальному праві проявляється у принципі рівності всіх громадян перед законом. Отже, реалізація прав одних не може порушувати права інших. При характеристиці змісту даного принципу у кримінально-правовій літературі робиться акцент на існуванні однакових, єдиних, рівних підстав кримінальної відповідальності. У зв’язку з цим, іноді цей принцип називають принципом «рівності відповідальності». В цьому контексті кримінальний закон може відповідати природному прояву індивіда щодо реалізації його суспільно-позитивних прав, так і суперечити його абстрактно-необмеженому природному праву, якщо реалізація його права порушує права іншого індивіда. Отже, тільки у випадку відповідності сутності права, тобто співвідношення природних прав індивіда і принципів справедливості та рівності перед законом, кримінальний закон може розглядатися як правове явище.

В цьому контексті виникає питання про співвідношення понять «Верховенство права» та «Верховенство закону». Безумовно, у правотворчій діяльності принцип «Верховенство права» є приоритетним. Він є категоріальним структуроутворюючим орієнтиром, еталоном чи стандартом удосконалення закону в процесі його конструювання. Законодавець і прийнятий ним закон має як найбільш повно забезпечити реалізацію природних прав індивіда, не забуваючи при цьому про принцип «справедливості» та рівності перед законом всіх інших членів суспільства. Момент з якого наступає порушення природних прав інших індивідів – членів людської спільноти, є межею законодавчого обмеження природних прав індивіда. Лише таким чином може бути найбільш оптимально реалізоване «природне право індивіда» як «всезагальна форма і рівна міра свободи індивіда – члена суспільних відносин».

Щодо принципу «Верховенства закону» то він є приоритетним у правозастосовчі діяльності. Аксіоматичною є позиція про необхідність дотримуватись принципу «Верховенство закону» у правозастосовчі практиці навіть, якщо закон недосконалий.

Leks dura leks – закон суворий, але це закон і його слід дотримуватись, інакше виникають такі небезпечні явища, як правовий нігілізм, суб’єктивізм, порушення таких фундаментальних принципів, як розподіл функцій законодавчої і виконавчої влади.

Не виконання закону під приводом що він поганий, або, що суперечить природному праву індивіда, породжує такі негативні явища, як правовий нігілізм, суб’єктивізм, корупція, зловживання, наслідки яких не зрівняти з наслідками застосування недосконалого закону.

В той же час, недосконалий закон необхідно вдосконалювати, доводити до відповідності всім вищезазначеним принципам, які закладені у понятті «Верховенство права».

Зазначені та низка інших сучасних концепцій кримінології і кримінально-правової науки виникають з різних, втому числі й кон’юнктурних, а не науково-вивірених об’єктивних причин. В цьому контексті виникають питання в чому сутність та значення сучасних концепцій викладення і змісту кримінально-правової науки та кримінології.

Як позитив слід відзначити, що сучасні концепції організації викладання правових та інших гуманітарних наук дозволяють переходити від хрестоматійно-сталої, догматично-пізнавальної форми навчання до науково-дослідної пізнавально-інноваційної форми навчання. Як приклад зазначеного можна навести спеціальний навчальний курс «Актуальні проблеми кримінального права». Це дає можливість поглибити знання проблем практики майбутніми фахівцями і це безумовно слід вітати. Водночас, виникають різні твердження, які викликають дискусію. Так, за твердженням російського вченого А. Чистова, традиційна кримінологія втратила свої позиції, оскільки не в змозі була передбачити та протистояти «криміналізації». Іще, на зміну традиційній кримінології прийшла «сучасна концепція», суть якої полягає у пізнанні істинної природи злочинності, конкретного злочину та кримінологічної безпеки суспільства, держави, сім’ї, особи. Її інформаційною базою є знання, отримані в результаті вивчення природи «криміналізації» та вибору шляхів цивілізованих перетворень. Створення системи кримінологічної безпеки країни – один із кроків до національно-державного виживання. Свій внесок для досягнення цієї цілі вносять (і ще внесуть) сучасні оновлені теоретико-прикладні науки – кримінологія і кримінальне право. Традиційне розуміння причин та умов економічної злочинності відображає її істинну природу.

«Оновлена методологія цих наук, теорією кримінологічної причинності – антидержавні рішення щодо Горбачовської перебудови, що стали передумовою й певною причиною криміналізації відносин на всіх рівнях соціальної формації, дозволяє переосмислити традиційні погляди кримінологів на положення Загальної частини та Особливої частини, ввести новий розділ «Спеціальна частина, або Кримінологічна кібернетика», розробити більше 20 нових теорій, інститутів, наголошує Чистов А. За сучасною кримінологічною концепцією, наприклад, економічна злочинність – це система заподіяння шкоди окремим елементам та усій економіці суспільству віктимною державною політикою, корпоративних та фізичних осіб, управляючого суб’єкта та особистими корисними кримінальними діяннями суб’єкта, яким управляють.

Стосовно цілей та завдань кримінального права кібернетика створює кримінально-правові системи події злочину, ознак складу злочину (і всіх інших інститутів кримінального права) із специфічними функціями, пов’язаними між собою не тільки прямими, але й зворотними зв’язками для пізнання істини їх природи, відзначає А. Чистов.

Щодо необхідності підвищення ролі кримінологічної кібернетики у боротьбі із злочинністю та розвитку кримінології і кримінального права створення системи кримінологічної безпеки думка слушна. Вона кореспондується з давніми пропозиціями і розробками криміналістів і кримінологів щодо використання у боротьбі із злочинністю науково-технічного прогресу та досягнень інших наук, у тому числі кібернетики, інформатики тощо. Дискусію визивають деякі безапеляційні твердження щодо «втрати позицій» кримінологією, оскільки «…вона не змогла передбачити та протистояти криміналізації», а «…вибрати шляхи цивілізованих перетворень», а також, що «…на зміну їй (традиційній кримінології – примітка наша) прийшла сучасна концепція, суть якої полягає у пізнанні істинної природи…» і так далі по вищенаведеному тексту.

По-перше, термін «криміналізація» має відоме, визнане у кримінально-правовій науці значення, яке полягає у визнанні законодавцем суспільно-небезпечного діяння злочином та встановленні за його вчинення кримінальної відповідальності.

Чистов, як і багато інших сучасних авторів використовують цей термін не традиційно – «криміналізація економіки», «криміналізація підприємства», «криміналізація суспільства» і т. ін. В цьому питанні, на нашу думку, доцільно дотримуватись сталих у науці визначень, або вказувати, що криміналізація використовується не в традиційному значенні, а як процес зростання, продукування чи відтворення криміногенного потенціалу у сфері економіки, управлінні, підприємництві чи в інших сферах суспільних відносин.

По-друге, щодо появи сучасної криміногенної концепції на заміну традиційній кримінології, інші подібні твердження і не лише Чистова, а й деяких інших авторів, про нібито втрату значення поділу юридичних наук на Загальну і Особливу чистини і т. ін., доцільно відзначити, що структурно-утворюючі елементи предмету кримінології – вчення про: злочин і злочинність, особу злочинця, причини злочину й злочинності, а також заходи щодо запобігання злочинності не втратили і навряд чи втратять свого методологічного і гносеологічного значення. Як методолого-гносеологічні категорії, наведені елементи предмету кримінології орієнтують і направляють дослідницькі розвідки вчених і практичних фахівців на встановлення юридичних, технічних, інформаційно-технологічних, фінансово-обігових, психологічних, ідеологічних механізмів, факторів і особливостей вчинення тих чи інших злочинів, на тому чи іншому етапі розвитку деградації суспільних відносин. Якщо застосовувати зазначені вчення об’єктивно, без псевдонаукового словоблудства чи примітивних комерціоналізованих, пропахлих нафталіном ідеологічних штампів, на кшталт «господар у себе красти не буде», то вони дають фахівцю можливість проникнути на бажану об’єктивно-сутнісну глибину технологій, механізмів, причин, умов і навіть психологічних мотивацій вчинення злочинів, розповсюдження злочинності та глобалізації криміногенних, за своєю природою, тіньових відносин майже у всіх сферах життєдіяльності суспільства. Такі глибокі, насичені об’єктивною технологічно-правозначущою інформацією кримінологічні дослідження визначають не лише «…істинну природу злочинності, конкретного злочину, кримінологічної безпеки суспільства, держави, сім’ї, особи», а й реальні, не надумані, методологічно руйнівні шляхи розвитку всіх кримінально-правових дисциплін. Не заперечуючи факту, що першопричиною кримінальної революції і багатократного зростання злочинів, глобалізації криміногенного потенціалу є антидержавні рішення Горбачова і його оточення щодо цілей та шляхів перебудови і т. ін., маю наголосити, що «передумава», «певна причина» чи «першопричина» – це не нова кримінологічна теорія. Вона не спростовує і навіть не доповнює інституту причинності. Зміст причин та умов, їх першочерговість чи детермінаційність визначався через механізм причинно-наслідкового зв’язку. У методологічному значенні причини є причини і встановити їх сутнісний зміст, говорити про методологічну втрату значення причин та умов навряд чи коректно. В той же час, шановному вченому, навряд чи доцільно перебільшувати можливості кримінології кримінального-права, чи будь-яких інших наук, нібито вони «…не змогли передбачити та протистояти криміналізації», або «…вибрати шляхи цивілізованих перетворень». Шляхи перетворень вибирають не кримінологія, і навіть не кримінологи, а політики. Започаткував кримінальну революцію Горбачов зі своїм оточенням, продовжили, створенні його політикою, родинно-олігархічні клани, рухомі накопичувально-корисливим рефлексом всезростаючого оточення, знаходяться перманентно у стані жаги до захвату чи утримання, на користь свого клану, влади. В процесі постійної боротьби за владу, опозиційні чи привладні правоохоронці – члени олігархічно-політичної команди, роздають обіцянки – векселі по «тверді» наміри вести жорстоку боротьбу із злочинністю. Боротьбу вони ведуть дійсно жорстоку, але не із злочинністю, а зі своїми опонентами в цілях чергового перерозподілу власності. В такій ситуації завданням вчених кримінологів, на нашу думку, є: зберегти і розвивати, а не руйнувати напрацьовані роками методологічні досягнення кримінології, кримінального права та всіх інших кримінально-правових дисциплін; науково-вивірено віддзеркалювати криміногенні процеси, об’єктивно показувати їх різноаспектні негативні наслідки, тим самим озброювати цими знаннями суспільство в особовий склад відповідних правоохоронних органів, який, в силу своїх службових обов’язків, різноманітних інших мотивів (у т.ч. і політичного замовлення влади) до певної міри буде стримувати розповсюдження злочинності, а у випадку появи послідовної державницької політичної волі в країні зможе компетентно нанести удар злочинності шляхом застосування кримінально-правової практики і, особливо, за допомогою зміни кумулятивної податкової політики держави, обмеження приватної власності на засоби виробництва у базових ціноутворюючих галузях економіки, та шляхом здійснення деяких інших макроекономічних управлінських і соціальних заходів, які є основними детермінантами розширеного відтворення й глобалізації корупції, загально-кримінальної і економічної злочинності.

Із ряду теоретико-методологічних проблем в публікаціях піднімаються й проблеми визначення (понятійного апарату) стадій вчинення злочину, співучасті у злочині тощо.

Так, доцент Дальносхідного Університету, к.ю.н. І. Гонтарь стверджує, що поняття «готування до злочину», «замах на злочин», «співучасть у злочині» та ряд інших догм, що стали аксіомами по суті представляють собою кримінально-правовий нонсенс, у той же час, із всією серйозністю описуються в якості наукових доктрин. Продовжуючи аналіз таких аксіоматичних понять вчений вважав, що вони не є об’єктивним віддзеркаленням реальної соціальної практики.

Зокрема, злочин – це юридичний факт, котрий обумовлює можливість застосування покарання. Однак, юридичний факт або є або ні, як, наприклад, народження дитини, яке тягне за собою ряд правових наслідків. Говорити про готування до юридичного факту чи замах на юридичний факт, на думку цього автора, є безглуздо. Така ж ситуація, на його думку, втілена і у поняття «співучасть у злочині», тобто співучасть у юридичному факті. На нашу думку у понятті проблеми є дещо надуманим. Як точно, чи не зовсім адекватно поняття віддзеркалюють дійсність при їх визнанні є завжди елемент умовності і навіть певної домовленості. До того ж, говорячи про вищезазначені поняття, автор «забуває» додати термін «вчинення». Ці юридичні факти є «рукотворні». Якщо їх, в тій чи іншій формі конкретних дій вчиняють – то вони відбуваються, не вчиняють – їх, цих факторів немає й не буде. Тому відкидаючи псевдонаукову демагогію, наявні у науці кримінального права, науково вивірені і витребувані практикою правові конструкції «Замах на вчинення злочину», «готування до вчинення злочину», «співучасть у вчиненні злочину», за допомогою яких держава переслідує організаторів та інших співучасників вчинення злочину. Ці питання в теоретичному, етимологічному, і, практично, правовому сенсі добре, відпрацьовані. Вони є не проблема, а досягнення кримінально-правової науки, яка дозволяє переслідувати організаторів, замовників та інших співучасників, таких суспільно-небезпечних юридичних фактів як «замах», «готування» та «співучасть» у вчиненні злочину». Ця правова конструкція має потужний направляюче-орієнтуючий профілактичний потенціал щодо попередження і розкриття злочинів. Якщо в процесі практичного застосування цих і подібних правових конструкцій їх наповнюють відповідними заходами, то їх профілактичний потенціал реалізується і стає ефективним засобом запобігання виявлення і розкриття злочинів. Що ще слід вимагати від кримінально-правової науки.