4.2.5. Проблеми кримінально-правової систематизації злочинів проти правосуддя.

Досліджуючи проблеми “Злочинів проти правосуддя”, П. Кравцов і В. Мульченко відзначають [7], що розглядаючи розділ XVIII «Злочини проти правосуддя», слід визнати, що поряд з позитивними моментами – спроба об’єднати у одному розділі всі склади, які посягають на правосуддя, не вдалася.

Проте має місце (як і у КК 1960 р.) невизначеність щодо працівників правоохоронних органів, чия діяльність знаходиться у сфері виконання завдань правосуддя. Якщо діяльність захисника віднесена до тієї, що спрямована на здійснення завдань правосуддя, то діяльність слідчого, особи, яка провадить дізнання, прокурора, що бере участь у судочинстві, працівника пенітенціарної системи, ще більш очевидно знаходиться у сфері правосуддя. Як і у КК 1960 p., злочини щодо зазначених осіб у зв’язку з діяльністю по забезпеченню виконання завдань правосуддя залишилися за межами розд. XVIII “Злочини проти правосуддя”. Такі склади у новому КК віднесені до злочинів проти органів державної влади, що посягають на їх авторитет, органів місцевого самоврядування й об’єднань громадян, і знаходяться у розд. XV (ст. 343 “Втручання у діяльність працівника правоохоронного органу”, ст. 345 “Погроза або насильство щодо працівника правоохоронного органу”, ст. 347 “Умисне знищення або пошкодження майна працівника правоохоронного органу”). Цю проблему можна було б вирішити відповідним доповненням у норми розд. XVIII КК “Злочини проти правосуддя”. Наприклад, ст. 377 назвати “Погроза або насильство щодо судді, народного засідателя, присяжного, працівника правоохоронного органу або пенітенціарної системи у зв’язку з їхньою діяльністю у сфері правосуддя”.

Крім того, якщо йдеться про єдину судову систему, то незрозуміле віднесення кримінально-правового захисту Голови або судді Конституційного Суду України чи Верховного Суду України до захисту авторитету органів державної влади (ст. 346 КК).

Невже судді місцевих і апеляційних судів діють не від імені держави? Або голови і судді Конституційного і Верховного судів наділені повноваженнями, аналогічними повноваженням Президента України, Голови Верховної Ради, Прем’єр-міністра України, члена Кабінету Міністрів (тощо за текстом ст. 346) і звільнені від правозастосовчої діяльності? А якщо не звільнені, то як можуть поєднувати діяльність судді з іншою державною або громадською діяльністю і наскільки це відповідає Конституції України і Закону “Про статус суддів”?

До того ж постає питання про конкуренцію норм ст. 346 і ст. 377 КК. Не зовсім зрозуміла і диспозиція ч. 2 ст. 387 КК, де передбачена відповідальність суддів і працівників правоохоронних органів за розголошення даних досудового слідства або дізнання, якщо останні ганьблять людину, принижують її честь та гідність. У таких випадках шкода заподіюється особі, а не правосуддю. Якщо йдеться про порушення суб’єктом якихось морально-етичних норм, то у світлі загальної (на нашу думку, зовсім не обґрунтованої) декриміналізації у новому КК діянь, що посягають на честь і гідність особи, такі дії можуть бути проступком, а не злочином. За межами злочинів проти правосуддя також знаходяться діяння, передбачені ст. 392 КК, які повинні бути віднесені до злочинів проти суспільної безпеки.

Частина 2 ст. 387 КК, так само як і ст. 392 “Дії, що дезорганізують роботу виправних установ” – яскравий приклад хибності поділу злочинів проти правосуддя за суб’єктами, що вчиняють злочин.

При вирішенні питання про внесення складу ст. 392 до групи злочинів проти правосуддя законодавцем недостатньо враховані всі елементи, які складають об’єкт злочину, а також характер і ступінь суспільної небезпеки даного посягання. Дійсно, відповідно до запропонованої М.Бажановим системи злочинів проти правосуддя (точку зору якого з цього питання ми поділяємо), такими злочинами є ті, що посягають на суспільні відносини, які забезпечують виконання вироку (рішення) і призначеного до відбуття покарання.

Діяльність адміністрації виправної установи регулюється не тільки кримінальне-виконавчим законодавством, а й низкою інших нормативних актів, що визначають і регулюють відносини, які виникають у процесі відбуття засудженими покарання, призначеного їм вироком суду. За спрямованістю така діяльність більше стосується забезпечення належних умов відбуття покарання і контролю за належним, відповідно до закону, відбуванням засудженими покарання, ніж виконання завдань правосуддя. Хоча заперечити цілком причетність цих органів до виконання таких завдань було б не вірно. Наведений підхід не суперечить запропонованій вище системі злочинів проти правосуддя, а лише вказує на багатогранність діяльності адміністрації виправних установ, що, як й інші правоохоронні органи, можуть виконувати функції як у сфері правосуддя, так і у інших (наприклад, функції органу дізнання, господарська діяльність, діяльність у сфері суспільної безпеки в умовах місць позбавлення волі тощо).

Таким чином, тероризування у виправних установах засуджених, які стали на шлях виправлення, або напад на адміністрацію, якщо останнє не пов’язано зі спробою втечі з місць позбавлення волі або з-під варти, є посяганням на відносини, що забезпечують суспільну безпеку взагалі та в умовах місць позбавлення волі, зокрема, і для завдань правосуддя байдуже.

Інша справа, коли напад на адміністрацію установи поєднано зі спробою втечі з місць позбавлення волі або з-під варти, коли виникає загроза виконанню завдань правосуддя, виражена у спробі перервати визначені вироком, що вступив у законну силу, термін, порядок і режим відбуття покарання, або сховатися від правосуддя. Крім того, на наш погляд, дезорганізація роботи виправних установ має вищий ступінь суспільної небезпеки, ніж злочини проти правосуддя.

Розглядаючи склад злочину, встановлений ст. 392 КК, потрібно визнати: даним злочином шкода заподіюється або особі засудженого, до якого застосовані незаконні, не передбачені вироком, що набрав чинності, додаткові страждання, або представникові адміністрації установи. Причому щодо останнього склад є усіченим і вважається закінченим з моменту нападу. І не має значення: зроблений такий напад у зв’язку з виконанням представником адміністрації службового обов’язку або з особистих неприязних стосунків, хуліганських спонукань. Головне — місце вчинення: “...у виправних установах”.

При цьому умови обмежень і позбавлень, викладених у вироку щодо суб’єкта злочину, залишаються незмінними і не перериваються (як, наприклад, у разі втечі з місць позбавлення волі). Винний не просто відмовляється виконувати визначений законом порядок відбування покарання (як у випадках злісної непокори законним вимогам адміністрації виправної установи — ст. 391), а намагається диктувати свої правила, встановити свій порядок поводження не тільки для засуджених, а й для адміністрації установи, застосовуючи при цьому фізичне насильство. Таке поводження людей, уже визнаних суспільне небезпечними настільки, що як міра державного примусу стосовно них обрано позбавлення або обмеження волі, свідчить про явне посягання на суспільну безпеку. Адже вироком, що вступив у законну силу, не регламентуються правила поводження для осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення або обмеження волі. Останні визначаються кримінально-виконавчим законодавством, що регулює, у тому числі, й питання суспільної безпеки в місцях позбавлення й обмеження волі[6].

Вчиняючи такі злочини, винний демонструє особливу зухвалість, виражену в тому, що, усвідомлюючи своє становище, характерне певними обмеженнями, він своїми діями виявляє явну зневагу не тільки до встановленого законом порядку відбуття покарання, а й (якщо хочете) до внутрішньої політики держави, що визначає пенітенціарну систему та порядок відбуття покарання в її установах.

Отже, дії, які дезорганізують роботу виправної установи, знаходяться за межами злочинів проти правосуддя і повинні бути віднесені до злочинів проти суспільної безпеки.

Питання для самоконтролю

1. Якими є основні проблеми кримінальної відповідальності за порушення виборчого права у контексті існуючих пропозицій у КК України та правових позицій Європейського суду з прав людини?

2. Проаналізувавши національне та зарубіжне законодавство про злочин «екоцид», виокреміть спільні та відмінні риси у правовому регулюванні даного діяння.

3. Які існують проблеми удосконалення норм особливої частини ККУ, котрі впливають на відповідальність за насилля в сім’ї ?

4. В чому полягають проблеми кримінальної відповідальності за торгівлю людьми, ст. 149 ККУ?

5. В чому полягають проблеми розмежування одержання хабара від проявів корупції та невиконання службовою особою своїх повноважень і обов’язків.

6. Охарактеризуйте основні проблеми відповідальності за умисне невиконання службовою особою своїх повноважень?

7. Які особливості невирішених проблем розд. XVIII “Злочини проти правосуддя”?

Рекомендована література

1. Тихий В.П. Правові позиції Європейського суду з прав людини та проблеми кримінальної відповідальності за порушення виборчого права // Кримінальне право України. – 2006. – № 1. – С.99-106.

2. Куцевич М. Екоцид як злочин проти безпеки людства за кодексами деяких європейських та азійських держав: порівняльне дослідження // Підприємництво, господарство і право. – 2006. – № 3. – С.118-121.

3. П.Пономарев, А.Ильяшенко. Проблемы совершенствования норм общей части УК, влияющих на ответственность за насилие в семье // Уголовное право. – 2003. – №3. – с. 48 – 50.

4. Козак В.А. Кримінальна відповідальність за торгівлю людьми: чи рухаємось у вірному напрямку? // Кримінальне право України. – 2006. – № 1. – С.56 – 61.

5. Барков В. Получения взятки за общее покровительство и попустительство по службе // Уголовное право. – 2003. – №3. – с. 7 – 8.

6. Стренин А. Проблемы ответственности за умышленное неисполнение должностным лицом своих служебных полномочий // Уголовное право. – 2003. – №1. – с. 55 – 57.

7. Кравцов П., Мульченко В. Невирішені проблеми у новому КК України.