Закон України "Про загальну середню освіту"

Загальна середня освіта є основною ланкою в системі освіти України. Вона виконує дуже важливу соціально-культурну функцію відтворення духовного й інтелектуального потенціалу українського народу, є основою, на якій будується економічний потенціал держави.

У непростих соціально-економічних умовах система освіти продовжує реформуватися, адаптуватися відповідно до сучасних вимог суспільства, її вдосконалення відбувається з урахуванням вітчизняного і зарубіжного досвіду, надбань кращих учительських колективів, результатів педагогічних експериментів, що цілком відповідає міжнародним тенденціям розвитку освіти і сприяє інтеграції в європейський та світовий освітянський простори.

Однак реформування загальної середньої освіти стримується труднощами перехідного періоду. У Законі України "Про освіту" відображено проблеми, які стосуються загальної середньої освіти. Проте ще досі залишається незадовільним стан матеріально-технічного забезпечення загальноосвітніх навчальних закладів, затримується виплата заробітної плати педагогічним працівникам, низька якість навчально-виховного процесу. Широка розгалуженість системи, велика різноманітність загальноосвітніх навчальних закладів за своїми функціями зумовили потребу створення Закону України "Про загальну середню освіту", у якому відображено структуру середньої освіти, специфіку типів загальноосвітніх навчальних закладів, організацію навчально-виховного процесу, права та обов'язки його учасників, кадрове забезпечення, функцію державного стандарту освіти, участь у громадському управлінні загальною середньою освітою, повноваження центральних та місцевих органів виконавчої влади тощо.

Проект Закону готувала велика група фахівців, у ньому враховано близько 2500 пропозицій, які надійшли з областей, міст і сіл України після його .публікації.

Закон складається з 46 статей, їх поділено на XI розділів, їх зміст охоплює всі напрями діяльності навчальних закладів та установ, які забезпечують повну загальну середню освіту.

У загальних положеннях (ст. 1—7) більш детально конкретизовані завдання загальної середньої освіти та її системи, в них зазначається, що загальна середня освіта є обов'язковою основною складовою освіти, наголошено на єдності навчання і виховання, здобуття знань із формуванням національних цінностей українського народу. Уперше включено до системи загальної середньої освіти професійно-технічні та вищі навчальні заклади І—П рівнів акредитації, які поєднують професійну та загальноосвітню підготовку юнаків і дівчат.

У ст. 6 сказано, що всім громадянам незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних та інших ознак забезпечується доступність і безоплатність здобуття повної загальної середньої освіти у державних і комунальних навчальних закладах. Відповідальність за здобуття повної загальної середньої освіти неповнолітніми громадянами покладається на їхніх батьків чи опікунів, на інтернатні заклади, де вони виховуються.

Розділ "Загальноосвітні навчальні заклади" (ст.8—11) закріплює не тільки різноманітність загальноосвітніх навчальних закладів, а й специфіку їхньої діяльності. До загальноосвітніх навчальних закладів належать: початкова школа І ступеня (пропедевтичного спрямування); основна (базова середня) школа II ступеня з навчанням прикладного спрямування; старша (повна середня) школа III ступеня з навчанням переважно профільного спрямування; гімназія — заклад II—ІІІ ступенів гуманітарного профілю навчання; ліцей — заклад III ступеня природничо-наукового, технічного профілю і допрофесійної підготовки; колегіум — заклад III ступеня філологічно-філософського та культурно-естетичного профілів; спеціалізовані школи І—III ступенів з поглибленим вивченням окремих предметів і курсів; школи-інтернати, спеціальні школи, школи соціальної реабілітації; вечірні та заочні школи — заклади II—ІІІ ступенів; санаторні школи І—ІІІ ступенів; навчально-виховні об'єднання, комплекси; навчально-виробничі комбінати — професійні заклади III ступеня, які забезпечують допрофесійну підготовку та профорієнтацію. Загальноосвітні навчальні заклади можуть бути державної, комунальної та інших форм власності залежно від основного засновника (центрального чи місцевого органу виконавчої влади).

У розділі "Організація навчально-виховного процесу в загальноосвітніх навчальних закладах" (ст. 12-16) пропонуються нові підходи до збільшення тривалості здобуття повної загальної середньої освіти, яка у більшості європейських країн складає 12—13 років. Тому обов'язковий термін навчання 11 років є мінімально необхідним. Визначено нові терміни здобуття повної загальної середньої освіти за формулою 4+4 + 3. Навчальний рік розпочинається 1 вересня і закінчується не пізніше 1 липня наступного року, тривалість навчального року в закладах І ступеня не може бути менше ніж 175 робочих днів, а в закладах II—III ступенів — 190 робочих днів без урахування часу на складання заліків та випускних іспитів, тривалість яких не може перевищувати трьох тижнів. Структура навчального року (за четвертями, півріччями, семестрами) та тривалість навчального тижня встановлюється загальноосвітнім навчальним закладом за погодженням із відповідним органом управління освітою.

У розділі IV "Учасники навчально-виховного процесу" (ст.18) підкреслено, що учасниками навчально-виховного процесу є не тільки учні, педагоги, спеціалісти та представники установ освіти, а й батьки та представники підприємств, установ та організацій, які беруть участь у навчально-виховній роботі. Цим самим підкреслюється, що школа й освіта — всенародна справа, а не монополія органів освіти.

У ст. 22 "Педагогічні працівники" визначено, що педагогічний працівник — особа, яка має відповідну освіту, належний рівень професійної підготовки, забезпечує результативність своєї роботи, володіє фаховою, психолого-педагогічною, загальною культурою, має високі моральні якості, хороше психічне та фізичне здоров'я. У ст. 36 законодавчо закріплено діяльність органів громадського самоврядування: опікунської ради, учнівського і батьківського комітетів, самоврядних об'єднань тощо.

У розділі V (ст. 28—32) "Державний стандарт загальної освіти" визначається зміст стандартів шкільної освіти, порядок їх розроблення та перегляду (один раз на 10 років). У ст. 32 подано види державної підсумкової атестації учнів — іспити, тестування, виконання творчих робіт, контрольні роботи. Стандартизація — це нове явище у національній системі освіти, воно не дозволяє некомпетентного втручання у зміст шкільної освіти, нав'язування предметів, збільшення кількості навчальних годин.

У ст. 33—37 визначені основні завдання управління системою загальної середньої освіти, повноваження органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

Уст. 40—41 відображено питання фінансово-господарської діяльності, матеріально-технічного та міжнародного співробітництва.

Прийняття Закону України "Про загальну середню освіту" забезпечить створення нової моделі загальної середньої освіти, введення в дію механізму її здобуття, еквівалентність загальної середньої освіти в Україні та інших країнах, досягнення чіткого розподілу повноважень центрального регіону органів виконавчої влади, місцевого самоврядування, формування державно-громадського управління галуззю, поліпшення соціального захисту учнів та педагогів.

Головна мета української системи освіти — створити умови для розвитку і самореалізації кожної особистості як громадянина України, формувати покоління, здатні навчатися упродовж життя, створювати й розвивати цінності громадянського суспільства.

Пріоритетами державної політики в розвитку освіти є:

§ особистісна орієнтація освіти;

§ створення рівних можливостей для дітей і молоді у здобутті якісної освіти;

§ удосконалення системи неперервної освіти та освіти впродовж життя;

§ розвиток україномовного освітнього і культурного простору;

§ забезпечення освітніх запитів національних меншин;

§ формування національних та загальнолюдських цінностей;

§ формування через освіту здорового способу життя;

§ забезпечення економічних і педагогічних умов для професійної самореалізації педагогічних працівників, підвищення їх соціального статусу;

§ упровадження інформаційних педагогічних технологій, розвиток бібліотечної справи, забезпечення доступності інформації, навчальної і довідкової літератури;

§ створення індустрії навчальних засобів;

§ створення ринку освітніх послуг;

§ інтеграція української освіти в європейський та світовий освітній простір;

§ гармонійне поєднання навчального процесу та наукової діяльності вищого навчального закладу;

§ використання наукових результатів як бази і змісту навчання.

Освіта спрямована на втілення в життя української національної ідеї. Вона підпорядкована консолідації українського народу в українську політичну націю, яка прагне жити в співдружності з усіма народами і державами світу.

Освіта виховує громадянина і патріота України, прищеплює любов до української мови та культури, повагу до народних традицій. Вона підпорядкована формуванню системи національних інтересів як головних пріоритетів світоглядної культури особистості і разом із тим сприяє оволодінню багатствами світової культури, вихованню поваги до народів світу. Українська освіта має гуманістичний характер. Вона не допускає поширення шовіністичних, расистських та інших антигуманних ідей і поглядів.

Реалізація Доктрини забезпечить перехід до нової гуманістично-інноваційної філософії освіти, що виходить із її пріоритетності для розвитку України. Це забезпечить відчутне зростання інтелектуального, культурного, духовно-морального потенціалу суспільства та особистості, нації і народу, у результаті чого відбудуться потужні позитивні зміни в системі матеріального і духовного виробництва, структурі політичних відносин, побуті і культурі.

Зростуть самостійність і самодостатність особистості, її творча активність, що істотно зміцнить демократичні засади громадянського суспільства, прискорить розвиток і духовно-моральну збалансованість ринкових відносин.

Зміцняться самосвідомість особистості, національний характер, національна гідність людини. Зросте авторитет української національної культури. Активізуються процеси національної самоідентифікації особистості. Істотно знизяться меншовартісні риси характеру, підвищиться громадянський авторитет індивідуальності, зміцниться статус українця в міжнародному соціокультурному середовищі.

Українська освіта стане конкурентоспроможною в європейському і світовому освітньому просторі, людина — захищеною, мобільною на ринку праці і в контексті особистісного духовно-світоглядного вибору.

Зростаючий освітній потенціал суспільства забезпечить упровадження нових і новітніх інформаційних технологій, що дасть змогу протягом наступних 10—15 років скоротити відставання в темпах розвитку, а з часом — істотно наблизитися до рівня і способу організації життєдіяльності розвинутих країн світу.

Випереджуючий розвиток освіти, упроваджений на основі цієї Доктрини, забезпечить вихід України з нинішнього стану, усебічну модернізацію суспільства і держави, нації та народу, досягнення рівня життя, гідного людини.

27/ Розкрийте зміст таких методів закріплення знань, як семінари та практичні заняття.

Семінарські заняття є ефективною формою організації навчальних занять, з якими органічно поєднуються лекції.  Семінар (від лат. "зетіпагішп" - "розсадник", переносно - "школа") – це особлива форма навчальних практичних занять, яка полягає у самостійному  вивченні студентами за завданнями викладача окремих питань і тем лекційного курсу з наступним оформленням навчального матеріалу у вигляді рефератів, доповідей, повідомлень тощо.  Основними дидактичними цілями їх проведення є:  - забезпечити педагогічні умови для поглиблення і закріплення знань студентів з основ даного курсу, набутих під час лекцій та у процесі вивчення навчальної інформації, що виноситься на самостійного опрацювання;  - спонукати студентів до колективного творчого обговорення найбільш  складних питань навчального курсу, активізація їх до самостійного вивчення наукової та методичної літератури, формування у них навичок самоосвіти;  -                     оволодіння методами аналізу фактів, явищ і проблем, що розглядаються та формування умінь і навичок до здійснення різних видів майбутньої професійної діяльності.  Семінарські заняття виконують такі основні функції (відповідно формулюють дидактичні цілі заняття: навчальну, виховну і розвивальну):  - навчальну (поглиблення, конкретизацію, систематизацію знань, засвоєних під час лекційних занять та у процесі самостійної підготовки до семінару);  - розвивальну (розвиток логічного мислення студентів, набуття ними умінь працювати з різними літературними джерелами, формування умінь і навичок аналізу фактів, явищ, проблем тощо);  - виховну (патріотичне виховання, виховання економічної, екологічної культури і мислення, прищеплення інтересу до вивчення конкретної дисципліни та до фаху, формування потреби здорового способу життя тощо);  - діагностично-корекційну (контроль за якістю засвоєння студентами навчального матеріалу, виявлення прогалин його засвоєнні та їх подолання) та ін.  Отож, визначаючи методичну концепцію організації і проведення семінарських занять, слід виходити з того, що:  - під час вивчення різних дисципліни студенти повинні засвоїти їх провідні ідеї (зміст понять, положень, законів, теорій та ін.); знати галузі їх використання; вміти застосовувати набуті знання, вміння й навички під час вивчення фахових дисциплін, у майбутній практичній діяльності тощо;  - до семінарських занять ставляться загально дидактичні вимоги (науковість, доступність, єдність форми і змісту, забезпечення зворотного зв'язку, проблемність та ін.);  - у методиці проведення семінарських занять є певні особливості, зумовлені логікою викладання конкретної дисципліни;  - необхідно забезпечити високий рівень мотивації (вивчення теми слід розпочинати із з'ясування її значення для засвоєння даної чи інших дисциплін, у майбутній професійній діяльності тощо);  - дотримання принципу професійної спрямованості та здійснення різнорівневих між предметних зв'язків з іншими дисциплінами, практичним навчаннямзабезпечує формування єдиної системи знань умінь та навичок студентів;  - важливим є також формування професійної культури і мислення;  - у процесі проведення семінарського заняття необхідно забезпечувати органічну єдність теоретичного і дослідницько-експериментального пізнання;  - семінарські заняття мають гармонійно поєднуватися з лекційними, практичними і лабораторними заняттями та самостійної роботою студентів.  Відмінною особливістю семінару як форми навчальних занять є:  - активна участь самих студентів у з'ясуванні сутності проблем, питань, що були винесені на розгляд;  - викладач надає студентам можливість вільно висловлюватися під час розгляду питань, що винесені на обговорення, допомагає їм вірно будувати свої  міркування;  - така навчальна мета семінару вимагає, щоб студенти були добре підготовлені до заняття;  - якщо студенти непідготовлені до заняття, то семінарське заняття перетворюється у фронтальну бесіду (викладач задає питання, студенти відповідають на них).  Існує багато різновидностей семінарських занять, які відрізняються як за змістом, так і за формою організації роботи

Практичні заняття (грец.prakticos - діяльний) - форма навчального заняття, на якому педагог організує детальний розгляд студентами окремих теоретичних положень навчальної дисципліни і формує уміння і навички їх практичного застосування шляхом виконання відповідно поставлених завдань. У структурі практичного заняття домінує самостійна робота студентів. Практичні і лабораторні заняття отримали поширення в університетській освіті у другій половині XIX ст.. Зусиллями М.В. Ломоносова лекція знайшла поєднання з практичними заняттями і науково-дослідною роботою.

Перелік тем практичних занять визначається робочою навчальною програмою дисципліни. Практичними заняттями називають заняття із розв'язування задач з вищої математики, фізики, теоретичної механіки, нарисної геометрії та інших предметів, виконання вправ на побудову схем, графіків, діаграм, виконання розрахунково-графічних робіт із спеціальних дисциплін, виконання вправ на читання, наприклад, аудіювання, розмовне мовлення при вивченні мов.

Правильно організовані практичні заняття мають важливе виховне та практичне значення (реалізують дидактичний принцип зв'язку теорії з практикою) і орієнтовані на вирішення наступних завдань:

- поглиблення, закріплення і конкретизацію знань, отриманих на лекціях і в процесі самостійної роботи;

- формування практичних умінь і навичок, необхідних в майбутній професійній діяльності;

- розвитку умінь спостерігати та пояснювати явища, що вивчаються;

- розвитку самостійності тощо.

За дидактичною сутністю практичні роботи близькі до лабораторних робіт. У деяких випадках використовується термін "лабораторно-практичні роботи" (наприклад, в фізиці, хімії, геодезії, тощо). Лабораторні роботи (від лат.labor ~ труднощі, робота; laboro - трудитися, працювати, долати труднощі, турбуватися) - один з видів самостійної навчальної роботи студентів, яка проводиться за завданням викладача із застосуванням навчальних приладів, інструментів, матеріалів, установок та інших технічних засобів. Зміст лабораторних робіт пов'язаний з іншими видами навчального експерименту (демонстраційними дослідами, розв'язанням експериментальних задач)та науковими спостереженнями. Одна з важливих переваг лабораторних занять у порівнянні з іншими видами аудиторної навчальної роботи полягає в інтеграції теоретичних знань з практичними уміннями і навичками студента в єдиному процесі діяльності навчально-дослідницького характеру. Виконання лабораторних робіт вимагає від студента творчої ініціативи, самостійності у прийнятті рішень, глибокого знання і розуміння навчального матеріалу, надає можливості стати "відкривачем істини", позитивно впливає на розвиток пізнавальних інтересів та здібностей.

Поєднання теорії і практики, що відбувається в спеціально обладнаному апаратурою і матеріалами приміщенні-лабораторії, зміст і зовнішній вигляд якої має активізувати пізнавальну діяльність студентів, надає конкретного характеру вивченому на лекціях та при самостійній роботі, сприяє детальному і більш глибокому засвоєнню навчальної інформації. Лабораторії повинні відповідати вимогам технічної естетики та ергономіки: необхідно методично доцільно і ергономічно правильно обладнати робочі місця студентів, що сприятиме вихованню у них культури праці. Можна використати так зване "методичне розфарбування" установок (об'єкт дослідження пофарбувати червоним, деталі - синім і т.д.). Корисно додати до кожної установки наочний методичний плакат, де чітко і лаконічно викласти зміст лабораторної роботи, її мету, ідею і завдання, методи їх реалізації, які доцільно деталізувати у відповідній "Інструкції" чи "Методичних рекомендаціях". У такому випадку лабораторно-практичні роботи будуть органічно доповнювати лекції та семінарські заняття, на яких основним каналом сприйняття інформації є "вухо-мозок". А це входить у протиріччя з психологічними вимогами до організації навчального процесу, адже відомо, що близько 80-90% людей звикли отримувати інформацію через зоровий аналізатор "око-мозок" і пропускна можливість якого в 100 разів вище слухового каналу ("вухо-мозок"). Про це свідчать і надбання народної педагогіки, яка стверджує, що "краще один раз побачити, ніж сто разів почути". Отже, методичне обґрунтування лабораторних занять мусить бути одним з тих важливих чинників, який може позитивно вплинути на якість навчально-пізнавальної діяльності студентів і їх практичну підготовку.

Різновидом лабораторних робіт у вищій школі є лабораторний практикум - система спеціально розроблених, змістовно і методично об'єднаних лабораторно-практичних занять за великим розділом, темою чи цілісним навчальним курсом. Під час практикуму студентам зазвичай пропонують складніші і трудомісткіші роботи, які повинні сприяти формуванню фахівця, в арсеналі якого мають посісти чільне місце дослідницькі вміння у відповідній практичній галузі.

При проведенні лабораторно-практичних занять кількість студентів не може перевищувати половини академічної групи. На мистецько-творчих спеціальностях практичні заняття з фахових навчальних дисциплін можуть проводитися з одним, двома чи трьома студентами. Психологічно важливо створити для студентів такі умови діяльності на практичних заняттях, які б викликали у них бажання працювати творчо. Тому важливо щоб навчально-допоміжний персонал, зокрема препаратори і лаборанти, мали фахову і педагогічну підготовку. Вони повинні розуміти коли, чим і як можна допомогти студенту, а за яких обставин "допомога" може завдати лише шкоди. Наприклад, якщо лаборант надасть у розпорядження студента одну з раніше виконаних схем проведення експерименту, у той час як викладач планував це одним із завдань лабораторної роботи, то це буде не допомога, а принаймні безплідне для студента витрачання часу. Тому викладач повинен постійно працювати над формуванням у своїх помічників відповідального відношення до організації навчальної роботи студентів в лабораторії.

Методика підготовки і проведення лабораторно-практичних робіт охоплює декілька етапів:

Попередня підготовка до лабораторної роботи полягає у вивченні студентами теоретичного матеріалу у відведений для самостійної роботи час, ознайомлення з інструктивними матеріалами з метою усвідомлення завдань лабораторної роботи, техніки безпеки при роботі з електричними приладами, хімічними та вибуховими речовинами тощо.

Консультування студентів викладачами і допоміжним персоналом з метою надання вичерпної інформації, необхідної для самостійного виконання запропонованих викладачем завдань, ознайомлення з правилами техніки безпеки при роботі в лабораторії.

Попередній контроль рівня підготовки студентів до виконання конкретної роботи (отримання так званого "допуску" до виконання роботи).

Самостійне виконання студентами завдань відповідно до окресленої навчальною програмою тематики.

Опрацювання, узагальнення отриманих результатів лабораторної роботи і оформлення індивідуального звіту.

Контроль і оцінювання викладачем результатів роботи студентів.

У практиці вищих навчальних закладів сформувалися різні підходи до методики проведення лабораторних занять:

1. За місцем лабораторних робіт у структурі навчальної дисципліни: виконання лабораторних робіт чи тематичного лабораторного практикуму після теоретичного курсу (послідовний метод);

2. За організаційними особливостями: фронтальні лабораторні роботи (коли всі студенти виконують одне й те ж завдання на одному обладнанні) та групові лабораторні роботи (коли студенти поділені на підгрупи з 2-4 осіб, які виконують різні за тематикою, планом і змістом роботи).

Фронтальні і групові форми лабораторно-практичних занять мають свої недоліки і переваги, які слід враховувати. До переваг фронтальних лабораторних робіт можна віднести:

- безпосередній зв'язок з матеріалом, що вивчається, і засвоюється одночасно усіма студентами;

- реалізацію принципів систематичності і послідовності;

- сприятливі умови для викладача: усний інструктаж перед початком роботи і в процесі її виконання, підготовка типового обладнання, досить легкий контроль за виконанням студентами лабораторної роботи та її результатами.

Обговорення результатів, яке здійснюється на даному чи наступному занятті, дозволяє їх узагальнити у процесі колективного обговорення, виявити типові помилки студентів та здійснити їх корекцію.

Однак при фронтальних лабораторних роботах найчастіше використовується досить просте обладнання: 25-30 однотипних комплектів устаткування, і тому для проведення більш складних експериментальних досліджень доцільно організовувати індивідуально-групові роботи з використанням більш складного, сучасного обладнання. Вони мають різне дидактичне спрямування та вимагають різного рівня самостійності студентів. Науковці-методисти В.І. Мокін, В.О. Папьєв, О.В. Мокін пропонують використовувати такі різновиди лабораторних робіт як:

1. Ознайомчі лабораторно-практичні роботи, що передбачають формування вмінь і навичок користування приладами, пристроями, необхідних для виконання професійних завдань.

2. Підтверджуючі лабораторно-практичні роботи, виконання яких має на меті підтвердження правильності отриманих теоретичних знань.

3. Частково-пошукові лабораторно-практичні заняття, що стимулюють самостійність та творче мислення студентів. В інструкціях та методичних рекомендаціях до таких робіт окреслюється тема, мета, завдання, загальний план досліджень та орієнтований перелік запитань, на які слід знайти відповіді. Студенти самостійно деталізують план дослідження і вибирають траєкторію руху для досягнення мети дослідження.

4. Дослідні практичні роботи мають лише мету дослідження, усі інші етапи роботи студенти планують самостійно. Такий вид лабораторних робіт вимагає великих часових затрат, високої інтелектуальної напруги і передбачає відповідне оцінювання.

Наш досвід свідчить про можливість і необхідність диференційованого підходу до студентів при виконанні лабораторно-практичних робіт. У цьому випадку можлива система багатоваріантних завдань з правом вибору студентом рівня складності завдання і відповідної оцінки за його правильне виконання. Для виконання лабораторно-практичних робіт різного рівня складності студентів можна об'єднувати в гомогенні групи з урахуванням рівня їх підготовки (високий, середній, низький). Індивідуалізуючи завдання, викладач має окреслити рівень знань та умінь, який відповідає завданням вищої школи, і забезпечити безперервне його підвищення для кожної групи. При цьому заняття повинні організовуватися таким чином, щоб кожен студент (сильний, середній, слабкий) відчував підвищення рівня своєї підготовки. Індивідуалізуючи завдання лабораторно-практичних робіт, слід, зберігаючи цілісність системи теоретичної і практичної підготовки, їх взаємозв'язок, розглядати їх як єдине ціле, у якому кожне заняття - це тематично завершена ланка навчального процесу.

28/ З’ясуйте значення самостійної роботи студентів як важливої форми навчання у вищій школі.

В описаній технології навчання значно збільшується частка та важливість самостійної роботи студентів. Як відомо, самостійна робота — це форма організації індивідуального вивчення студентами навчального матеріалу в аудиторний та позааудиторний час. Мета СРС — сприяти формуванню самостійності як особистісної риси та важливої професійної якості молодої людини, суть якої полягає в уміннях систематизувати, планувати, контролювати й регулювати свою діяльність без допомоги й контролю викладача. Завданнями СРС можуть бути засвоєння певних знань, умінь, навичок, закріплення та систематизація набутих знань, їхнє застосування за вирішення практичних завдань та виконання творчих робіт, виявлення прогалин у системі знань із предмета. Самостійна робота дає можливість студенту працювати без поспіху, не боячись негативної оцінки товаришів чи викладача, а також обирати оптимальний темп роботи та умови її виконання. Організація самостійної роботи студентів з навчального предмета має здійснюватися з дотриманням низки вимог, зокрема таких: Обґрунтування необхідності завдань у цілому й конкретного завдання зокрема, що вимагає виявлення та стимулювання позитивних мотивів діяльності студентів. Відкритість та загальна оглядовість завдань. Усі студенти повинні знати зміст завдання, мати можливість порівняти виконані завдання в одній та в різних групах, проаналізувати правильність та корисність виконаної роботи, відповідність поставлених оцінок (адекватність оцінювання). Надання детальних методичних рекомендацій щодо виконання роботи (у якій послідовності працювати, з чого починати, як перевірити свої знання). За окремими завданнями студенти мають отримати пам’ятки. Надання можливості студентам виконувати творчі роботи, які відповідають умовно-професійному рівню засвоєння знань, не обмежуючи їх виконанням стандартних завдань. Здійснення індивідуального підходу за виконання самостійної роботи. Індивідуальні завдання можуть виконувати за бажанням усі студенти або окремі з них (які творчо обдаровані, вимогливі, мають великий досвід практичної діяльності, навчання та роботи за кордоном тощо). Індивідуалізація самостійної роботи сприяє самореалізації студента, розкриваючи в нього такі грані особистості, які допомагають професійному розвитку. Нормування завдань для самостійної роботи, яке базується на визначенні витрат часу та трудомісткості різних їхніх типів. Це забезпечує оптимальний порядок навчально-пізнавальної діяльності студентів — від простих до складних форм роботи. Можливість ведення обліку та оцінювання виконаних завдань і їхньої якості, що потребує стандартизації вимог до вмінь майбутніх спеціалістів та розроблення комплексу професійноорієнтованих завдань. Для цього ми пропонуємо такі типи завдань, які передбачають отримання матеріалізованого результату (продукту). Під час їхнього виконання формуються також особистісні риси студента. Підтримання постійного зворотного зв’язку зі студентами в процесі здійснення самостійної роботи, що є фактором ефективності навчального середовища. Отже, самостійна робота студентів потребує чіткої організації, планування, системи й певного керування (обсяг завдань, типи завдань, методичні рекомендації щодо їхнього виконання, аналіз передбачуваних труднощів, облік, перевірка та оцінювання виконаних робіт), що сприяє підвищенню якості навчального процесу. Успіх цієї роботи багато в чому залежить від бажання, прагнення, інтересу до роботи, потреби в діяльності, тобто від наявності позитивних мотивів. Велике значення під час самостійної роботи студента мають його спрямованість, психологічна готовність, а також певний рівень бази знань, на який будуть нашаровуватися нові знання. Для реалізації самостійної роботи в процесі вивчення навчального предмета студенти виконують комплекс завдань різних типів відповідних рівнів складності. У цілому, завдання для самостійної роботи студентів мають відповідати таким вимогам (за В. А. Козаковим): Професійна результативність — формулювання завдання, яке має гарантувати формування хоча б одного професійного вміння в термінах та поняттях майбутньої спеціальності студента. Продуктивність — передбачає отримання квазіпрофесійного продукту навчальної самостійної праці студента після завершення всіх дій з вирішення цього завдання. Конструктивність — наявність визначеної структури завдання-задачі (мета, вихідні дані, умови, що їх зв’язують). Когнітивність — перевага розумових дій над психомоторикою в процесі вирішення завдання. Самостійність — переважна кількість дій студента має бути самостійною, що забезпечується переліком вихідних даних, умовами задачі та необхідністю отримання різноманітних квазіпрофесійних продуктів. Кожен з елементів завдання-задачі має спонукати студента до того, щоб він сам приймав рішення, порівнював умови, здійснював необхідний інформаційний пошук тощо. Розроблення завдань для СРС різних рівнів є основною умовою належного планування та організації самостійного навчання. Приклади основних видів завдань для самостійної роботи студентів подано в табл. 2.5. Затрати часу, подані в таблиці, ми визначили на основі аналізу виконання робіт, анкетування та співбесід зі студентами. Виявлено також залежність між рівнем успішності студентів та затратами часу на законання різних типів завдань.

Результати дослідження ефективності самостійної роботи студентів у навчальному процесі дають змогу висловити такі припущення: 1. Основним джерелом теоретичної інформації для студента є конспект лекцій. Це означає, що повнота й адекватність сприйняття цієї інформації студентами залежать від рівня організації лекційних занять та їхнього інформаційно-методичного забезпечення. Вирішальну роль при цьому також відіграє вміння студента працювати на лекції та вести конспект. 2. Зменшується тривалість роботи студента в бібліотеці з навчальною літературою, що часто пояснюється збільшенням навантаження в аудиторний час, зростанням кількості завдань та необхідністю одночасно вчитися і працювати. Це вимагає від викладача розробки методичних рекомендацій щодо роботи з літературою та чіткого обґрунтування доцільності такої роботи. 3. Зменшуються затрати часу на виконання традиційних видів завдань щодо опрацювання теоретичної інформації (аналізу, порівнянь, відповідей на запитання, пояснень тощо). У той же час збільшується питома вага затрат часу та, відповідно, продуктивності завдань, які забезпечують алгоритмічно-дійовий і творчий рівні засвоєння знань (зокрема завдань на вміння розв’язувати задачі, ситуації, випадки, виявляти позитивні та негативні сторони, випробувати, пропонувати, створювати нове). Це також свідчить про прагнення студентів до самореалізації та професійної рефлексії в процесі навчання, що, з іншого боку, вимагає від викладача дотримання системи вимог за організації самостійної роботи студентів. Ці припущення були підтверджені під час анкетувань та співбесід зі студентами. 4. Найбільшу увагу порівняно з іншими видами завдань у процесі виконання самостійної роботи студенти приділяють навчальному проектуванню. Над виконанням цього завдання студенти працювали близько половини часу, відведеного на самостійну роботу в цілому з предмета. На етапі проектування не лише використовується теоретична інформація, отримана студентами з літератури й на лекціях, а й проводяться консультації, співбесіди з викладачами та студентами, друзями і знайомими для оптимізації творчого й наукового пошуку. Розроблені проекти студенти не тільки представляють і захищають у своїх навчальних групах, але й прагнуть апробувати їх у реальних умовах практичної діяльності. Студенти виконують завдання, моделюючи економічні задачі, наводять приклади економічних ситуацій і випадків та розробляють алгоритм розв’язання проблеми тощо. Це також сприяє активізації навчально-пізнавальної діяльності студентів та підвищенню ефективності навчання. Наведені факти свідчать про значне зростання мотивації студентів, ефективність їхньої навчально-пізнавальної діяльності за застосування квазіпрофесійних та професійних завдань у навчальному процесі. Це також підтверджується можливістю диверсифікації застосування методу проектів у сучасних умовах професійної підготовки майбутніх фахівців. Методичні рекомендації щодо організації самостійної роботи студентів з навчального предмета Ураховуючи цілі навчального предмета (теми), конкретизуйте вимоги до знань, умінь і навичок, які потрібно сформувати в студентів в процесі реалізації самостійної навчально-пізнавальної діяльності. Відповідно до вимог організації СРС розробіть систему завдань різних рівнів складності згідно з наперед визначеними рівнями засвоєння знань. Складаючи систему завдань для СРС, ураховуйте необхідність актуалізації мотивів навчальної діяльності студентів та трансформації характеру цих мотивів від пізнавального й наукового до професійного. Проаналізуйте можливості виконання завдань в аудиторний та позааудиторний час, прогнозуючи та обґрунтовуючи терміни їхнього опрацювання студентами. Надайте студентам конкретні ситуації, у яких вимагалося вирішення завдань, запропонованих для самостійного опрацювання. Контекстний характер такого підходу дає змогу використати морфологічний аналіз проблеми та знайти нетипові рішення. Запропонуйте студентам технологічний ланцюжок виконання необхідних завдань, що дасть змогу раціонально розподілити час, дії та прийоми навчання студентів. Забезпечте виконання СРС відповідним збірником інформаційно-методичних матеріалів (література, методичні рекомендації, практикуми, конспекти, сітковий план тощо). Зразки виконаних робіт, надані студентам, породжують у них конкуренцію та спонукають виконати свою роботу краще від інших.

30/ Охарактеризуйте сучасні технології в освіті та їх методичний зміст у курсі культурології.

Останнім часом у навчальних закладах набули поширення технології навчально-виховного процесу, які ґрунтуються на використанні новітніх електронних засобів, насамперед ЕОМ. Мета HIT полягає у підготовці учнів до повноцінної діяльності в умовах інформаційного суспільства.

Основними завданнями нових інформаційних технологій навчання є: інтенсифікація всіх рівнів навчально-виховного процесу, підвищення його ефективності та якості; побудова відкритої системи освіти, яка забезпечує кожній дитині можливість самоосвіти; системна інтеграція галузей знань; розвиток творчого потенціалу учня, його здібностей до комунікативної діяльності; формування інформаційної культури учнів; розвиток експериментально-дослідницької діяльності та культури навчальної діяльності; реалізація соціального замовлення, обумовленого інформатизацією сучасного суспільства (підготовка фахівців у галузі інформатики та обчислювальної техніки, користувачів засобів нових інформант них технологій).

Для вирішення цих завдань необхідно забезпечити навчальні заклади навчальною обчислювальною технікою локальними і глобальними навчальними комп'ютерними мережами, електронним демонстраційним обладнанні) комп'ютерними навчальними лабораторіями тощо. Реалізація нових інформаційних технологій потребує програмно-методичного (навчальні, контролюючі, імітаційно-моделювальні, інструментальні, службові програми, програмно-методичні комплекси) та навчально-методичної (навчальні та методичні посібники, нормативно-технічні документація, організаційно-інструктивні матеріали тощо) забезпечення. Серед засобів HIT навчання особлива роль належить комп'ютеру.

Комп'ютер як засіб навчання.

Чільне місце сері сучасних засобів нових інформаційних технологій навчання належить комп'ютеру (ЕОМ). Перелік професії пов'язаних із використанням комп'ютера, дедалі ширшає. Тому вміти працювати з ним повинен кожний.

Використання ЕОМ у педагогічному процесі забезпечує:

- унаочнення основних понять і об'єктів навчальнім дисципліни, основних закономірностей, зв'язків теоретичних тверджень із практикою і т. д.;

- моделювання й унаочнення фізичних процесів, що відбуваються у технічних пристроях, які досліджують;

- автоматизація навчання;

- автоматизація проектування;

- розв'язування задач, оброблення результатів вимірювань і експериментальних досліджень;

- контроль успішності.

Ефективне використання комп'ютера в навчально-виховному процесі залежить від програмного забезпечення. Програми, що використовують у закладах освіти, поділяються на:

- навчальні — спрямовують навчання залежно від наявного рівня знань й індивідуальних здібностей учнів, студентів, а також сприяють засвоєнню нової інформації;

- діагностичні (тестові) — призначені для діагностування, перевірки й оцінювання знань, умінь, навичок і здібностей;

- тренувальні — розраховані на повторення і закріплення пройденого матеріалу;

- імітаційні — представляють певний аспект реальності за допомогою обмеженої кількості параметрів для вивчення його основних структурних чи функціональних характеристик;

- моделюючі — відображають основні елементи і типи функцій, моделюють певну реальність;

- типу «мікросвіт» — подібні до імітаційних і моделюючих, однак не відображають реальність, а забезпечують створення віртуального навчального середовища;

- бази даних — сховища інформації з різних галузей знань, у яких за допомогою запитів на пошук знаходять необхідні відомості;

- інструментальні програми засобів — забезпечують виконання конкретних операцій, наприклад оброблення текстів, складання таблиць, редагування графічної інформації.

Робота з ЕОМ сприяє підвищенню інтересу й загальної мотивації до навчання; індивідуалізації навчання; активізації учіння завдяки найширшому використанню привабливих і швидкозмінних форм подання інформації; доступності для учнів «банків інформації»; створенню ситуацій змагання учнів із машиною та із собою; розширенню тестового матеріалу; об'єктивності контролю.

Важливо також враховувати і негативні моменти у використанні ЕОМ. Так, робота з ЕОМ швидко стомлює, може погано впливати на зір, навіть спричиняти розлад нервової системи. До того ж комп'ютеризоване навчання недостатньо розвиває логічне, образне мислення, істотно обмежує можливості усного мовлення. Більше того, в діалозі з комп'ютером формується переважно формальна логіка мислення на шкоду почуттям і творчим розумовим операціям. Дослідження показали, що в умовах автоматизованого навчання формуються егоїстичні нахили людини, загострюється індивідуалізм.

Жодна освітня технологія не може розглядатися як універсальна. Організація навчального процесу в сучасних умовах вимагає поєднання різних технологій, творчого підходу до використання кожної з них, а також створення нових навчальних технологій.

31/ Охарактеризуйте культурологію як науку і навчальну дисципліну.

Культурологія як навчальна дисципліна: її філософський сенс

У сучасній культурі домінуючими стають процеси загальної інтеграції. В інтелектуальній діяльності це виявилось у взаємодії донедавна далеких одна від одної наук і виникнення на їхньому перетині нових: біохімії, генної інженерії, біофізики тощо.

Культурологія є також інтегративною сферою знання, народженою в широкому багатоаспектному діалозі на перетині філософії, історії, психології, мовознавства, етнографії, релігієзнавства, соціології культури та мистецтвознавства. Базисом культурологічного знання виступають окремі науки про культуру, в межах яких досліджуються певні феномени культури. Таким чином, культурологія належить до соціогуманітарних наук, хоча активно використовує як методи природничих наук, так і спеціальні методи дослідження в соціальній сфері.

Специфіка культурології полягає саме у її інтегративному характері, в орієнтації на буття та діяльність людини й суспільства як цілісних феноменів.

Культурологія є системою знань про сутність, закономірності існування та розвитку, людське значення та способи пізнання культури. Тому важливим завданням теорії культури є пізнання сутності культури і виявлення законів та механізмів функціонування конкретних форм і сторін культури.

Основні завдання культурології:

1. аналіз культури як системи культурних феноменів;

2. виявлення ментального змісту культури;

3. дослідження типології культури;

4. розв'язання проблем соціокультурної динаміки;

5. вивчення культурних кодів та комунікацій.

Культура завжди цікавила філософів, соціологів, психологів, істориків як феномен суспільного життя, що розкриває особливості поведінки, свідомості та діяльності людей в конкретних формах життя (культура праці, культура побуту, художня культура, політична культура), а також як спосіб життєдіяльності людини, колективу і суспільства в цілому. Без світу культури важко собі уявити світ особистості. До культури в цілому відноситься широкий діапазон людських почуттів і думок від пошуку смислу життя до естетики.

Вже у давніх міфах є спроба відповісти на питання про початок культурної історії людства. В легендах і міфах кожного народу є легендарні герої, які вчать людей оволодінню культурними досягненнями. Наприклад, Прометей навчив людей користуватися вогнем. Гермес — виготовляти знаряддя, опрацьовувати метали. Характерно, що доля культурного міфологічного героя майже завжди складалась трагічно. Прометей порушив волю богів та видав їх секрети людям, за що Зевс прикував його до скелі і прирік на страшні муки.

Еволюція природи та людини, як особливого виду в природі, є вихідним моментом культурної історії людства. Той чи інший досягнутий рівень культури людства визначає кожен раз заново «окультурення» кожної народженої людини, в результаті чого врешті решт відбувається окультурення людської природи.

Елементи людської природи представляють собою єдність природного і соціального, або природного і окультуреного. Наприклад, фізичне тіло людини представляє собою не тільки природне утворення, а ще і наслідок багатовікової трудової, тобто культурної діяльності. Навіть не дивлячись на те, що фізичне тіло людини з часом практично не змінилося, рука сучасної людини істотно відрізняється своїми вміннями від руки первісної людини.

Потрібні були століття розвитку культури, щоб рука сучасної людини змогла навчитися виготовляти складну техніку, створювати високодосконалі твори скульптури, твори живопису чи музики, найвищі досягнення які відтворюються, за словами Енгельса «в картинах Рафаеля, статуях Торвальдсена, музиці Паганіні».

Ще більше це стосується духовного світу людини, який формується під впливом культурної діяльності і в процесі здійснення культурних зв'язків та відношень між людьми.

Проблема полягає в тому, що кожна народжена людина повинна стати повноцінною, бо вона повинна не просто успадкувати природні задатки своїх батьків, а і самостійно засвоїти все багатство культурних цінностей.

Одним із істотних моментів культурної історії людства є потреби, які на відміну від потреб тварин здатні зростати. Зростання потреб і було першим історичним актом, що визначив суперечливу культурну історію людства.

Одвічно людина і людство не мали інших потреб, окрім тих, які започаткувала в нас природа. Це, перш за все, потреба до самозбереження роду «людина» та окремого індивіда. Але щоб зберегти себе як вид в природі, людина свої вітальні потреби може задовольнити лише способами принципово відмінними від тих, за допомогою яких зберігають себе тварини. Для людини в природі потрібна особлива їжа, житло, одяг. Тому перший культурно-історичний акт був спрямований на виробництво засобів, необхідних для задоволення цих потреб, на виробництво власне матеріального життя, або другої природи.

Отже, акти людської діяльності відповідно слугували задоволенню природних потреб людського суспільства, хоча в цілому здійснювались у формі культурної творчості окремих індивідів, що реалізувалась в постійно здійснюваних актах спілкування людей один з одним.

Культурна творчість людей, таким чином, проявляється відразу в якості подвійного відношення — природного і суспільного.

Природне відношення підказано людській діяльності самою природою. Воно полягає у тому, що людині потрібно вирішити питання, що їй робити, щоб вижити в природі.

Суспільне життя народжувалось у процесі спілкування індивідуумів і завжди зводилося до того, щоб загальними зусиллями визначити, як здійснити ту чи іншу діяльність. Відповісти на це питання індивід мав сам, бо природа з приводу цього нічого не підказала.

Таким чином, суспільна потреба в праці та індивідуальна потреба в спілкуванні зумовили початок культурної історії людства й органічно поєднують людських індивідуумів в суспільне ціле Саме в цьому полягає філософський сенс культури. Потреба в праці та спілкуванні — це потреба культурної історії людства, пов'язаної з появою повсякденного завдання, викликаного необхідністю й можливістю самому обирати свій образ життя, створювати самого себе і власний світ культури — державу, мораль, право, науку, мистецтво; створювати уявлення про добро й справедливість, совість і честь, які народжувались лише у процесі спілкування.

32/ Визначте структуру культури.

Оскільки до сфери культури належать результати людської діяльності (тобто певні матеріальні цінності, надзвичайно різноманітні за своєю матеріальною формою) та способи, засоби, методи самої людської діяльності, також дуже різноманітні, проте вже такі, що мають не матеріальну, а духовну форму, то розрізняють культуру матеріальну і культуру духовну.

Матеріальна культура охоплює різноманітне коло речей, у середовищі яких, власне, й протікає все життя як кожної окремої людини, так і суспільства в цілому. Під матеріальною культурою розуміють сукупність будь-яких матеріальних цінностей, створених людством протягом історії, що збереглися донині. До матеріальної культури відносять: знаряддя і засоби виробництва, техніку, технологію; культуру праці й виробництва; матеріальний бік побуту; матеріальний бік навколишнього середовища.

До духовної культури належить сфера виробництва, розподілу і вжитку найрізноманітніших духовних цінностей. Галузь духовної культури включає всі результати духовної діяльності людства: науку, філософію, мистецтво, мораль, політику, право, освіту, релігію, сферу керівництва суспільством і управління ним. До духовної культури разом з цим належать також і відповідні установи, організації, заклади (як-от: наукові інститути, вузи, школи, театри, музеї, бібліотеки, концертні зали тощо), які у своїй сукупності забезпечують функціонування духовної культури.

Поділ культури на духовну і матеріальну є відносним. Дуже часто неможливо однозначно віднести ті чи інші явища до галузі матеріальної чи духовної культури. Одними своїми гранями вони належать до культури матеріальної, іншими - до культури духовної. Так, зокрема, виготовлення знарядь праці чи будь-яких предметів, що задовольняють матеріальні потреби людей і суспільства (а це елементи матеріальної культури), неможливі без участі людської думки, і, таким чином, цей процес належить до сфери духовної культури, одночасно належачи й до матеріальної культури. З другого боку, продукти духовного життя - ідеї, художні твори, суспільні норми - знаходять свій вираз у певній речовій матеріалізованій формі, тобто в рукописах, книгах, картинах, нотах, кресленнях тощо. Уже через це їх включають до елементів матеріальної культури.

Духовна культура-важливий чинник суспільного прогресу. її рівень визначає ступінь інтелектуального, естетичного, художнього та морального розвитку суспільства. З поняттям "культура" пов'язаний процес набуття знань та досвіду в тій чи іншій галузі діяльності, засвоєння людиною певної системи цінностей, визначення власної лінії поведінки.

Кожна людина вже з дитинства перебуває під впливом певної культури, а точніше - певного культурного середовища з тим або іншим (високим чи низьким) рівнем культури, опредмеченої у відповідних цінностях чи антицінностях. Виховання і навчання людини полягає в її залученні до культури, у засвоєнні нею накопичених суспільством знань, умінь, навичок, а також духовних цінностей і норм поведінки тієї країни, в якій вона живе. Характер виховання й освіти, що притаманні суспільству на певному ступені його розвитку, є показником рівня культури даного суспільства.

Існує певна типологія культур. Так, зокрема, виокремлюють культуру: національну (українську, російську, французьку тощо); регіональну (слов'янську, американську, африканську і т. д.); культуру певних соціальних суб'єктів. Вирізняють також певні культурні епохи: культура античної епохи, культура Середньовіччя, культура епохи Відродження; певні форми культури: політична, соціальна, правова, економічна, екологічна, етнічна, фізична, моральна і т. ін. культури. У літературі називають також такі специфічні культурні пласти і культурні підрозділи, як масова, елітарна, молодіжна культура тощо, а також офіційна культура.

32/ Охарактеризуйте основні функції культури

Культура як суспільне явище виконує певні функції. Основними є такі: перетворювальна, пізнавальна (гносеологічна), комунікативна, регулятивна, або нормативна, функція емоційного регулювання життєдіяльності людини, ціннісно-орієнтаційну, які органічно взаємопов'язані. Але, на думку багатьох культурологів, інтегруючою функцією культури є людинотворча функція.

Перетворювальна функція. Культура є знаряддям творчої діяльності людей з метою задоволення їхніх різноманітних потреб і потреб суспільства. Ця функція здійснюється людьми за допомогою різних засобів виробництва, наукових досліджень тощо.

Пізнавальна, або гносеологічна, функція. Культура, яка концентрує в собі кращий суспільний досвід багатьох поколінь людей, іманентно накопичує знання про світ, таким чином сприяючи його пізнанню і освоєнню.

Комунікативна функція. Культура це єдиний механізм передавання суспільного досвіду від одного покоління до другого, від епохи до епохи, від однієї держави до другої. Через це невипадково культуру вважають суспільною пам'яттю людства. Спадкоємність культурної традиції не повинна перериватися, бо це призводить до втрати суспільної пам'яті.

Регулятивна, або нормативна, функція. У сфері праці, побуту, між-особових відносин культура так чи інакше впливає на поведінку людей і регулює їх вчинки, дії і навіть вибір матеріальних і духовних цінностей. Регулятивна функція культури спирається на такі нормативні системи, як мораль і право.

Функція емоційного регулювання життєдіяльності людини. Вона знаходить свій вияв у виробленні і застосуванні різноманітних форм емоційного настрою і знімання психологічних напруг, які виникають у процесі розумової та фізичної праці, побутових відносин людей. Засобами емоційного регулювання є співи, танці, ігри, кіно, телебачення тощо.

Ціннісно-орієнтаційна функція. Культура як система цінностей формує в людини певні ціннісні потреби й орієнтації. За рівнем і якостями знань, а також за моральними якостями оцінюють рівень її культури. Моральний та інтелектуальний зміст, як правило, виступає критерієм відповідної оцінки.

Людинотворча, або гуманістична, функція. Це інтегруюча функція. Культура є способом і засобом саморозвитку індивіда, його матеріального і духовного світу. Вона є мірою "олюднення" самої людини, мірою людяності її ставлення до природи, суспільства, інших людей, до самої себе. Культура є тим виміром людського буття, який відповідає за розвиток людини як людини. Усе, що створене, будь-який предмет цивілізації зберігає в собі здібності і властивості людини, відображує її історичний досвід, потреби, цінності. Саме в процесі предметної діяльності, в історичному процесі соціального життя створюється тіло цивілізації і культури - світ людини, світ її сил, можливостей.

Отже, культура невіддільна від людини як соціальної істоти. Те повсякденне розуміння, з яким ми зустрічаємося, говорячи "це - некультурна людина",-невірне з філософської точки зору. Тут правильніше було б сказати, що людина погано вихована або недостатньо освічена. З філософської точки зору людина завжди культурна, тому що вона є соціальна істота, а суспільства без культури не існує. Ступінь же розвиненості культури може бути різним залежно від умов, у яких розвивається людство, від можливостей, які воно має. Таким чином, культура служить мірою розвитку людини.

Висновки

1. Духовне життя суспільства є надзвичайно важливим елементом його життєдіяльності, від оптимального процесу розвитку якого залежить його загальний процес.

2. Суспільна свідомість - це сукупність ідеальних форм, які охоплюють і відтворюють суспільне буття і які вироблені людством у процесі освоєння природи й історії.

3. Культура - це сфера специфічної діяльності людини, те, що відрізняє олюднений, гуманізований світ від усього іншого. Хоч би з яких позицій підходити до визначення шляхів розвитку суспільства: економіки, соціальної, політичної і духовної сфер - вирішальним фактором завжди буде сама людина і перш за все її культурний розвиток.

4. Культура - це історично розвинена система створених людиною матеріальних і духовних цінностей, соціокультурних норм, способів організації поведінки і спілкування, а також обумовлений способом матеріального виробництва процес розвитку суттєвих сил людини.

34/ З’ясуйте, у чому проявляється поліморфізм культури?

Поліморфізм культури - множинність форм культури, різноманіття; чим складніше обво, тим значніше диференціація властивих йому цінностей, що створює П.к., що не зводиться до к.-л. однозначним характеристикам. Це різноманіття має кілька джерел: соціальна різнорідність об-ва (еліта - народ: дворянство, духовенство; селяни; місто; село і т.д.), відповідно і його культурне розмаїття; відмінність у змісті кожного соціокультурного компонента (різні еліти, різні етніч. групи, конфесії, страти і т.д.); функціональне розходження цінностей за рівнями і сферам.

Символічний. виразом такої розбіжності для європ. культури епохи Відродження і Реформації стала формула «палац, собор, багаття». Відома метафоричний. формула російську культуру визначає як «ікону і сокиру» (Д. Біллінгтон), японську - «хризантеми і меч» (Р. Бенедикт), а філіппінську - «сампагіта (місцевий квітка), хрест і долар» (І.В. Подберезький) .

Відомі практич. опозиції, що часто зустрічаються в житті і отримали розробку у філософії та соціології: бути-мати, робота-дозвілля, багатство-солідарність, наука-мораль і т.д. Ці опозиції по-різному розподіляються залежно від соціальної приналежності індивіда, від типу культури або від характеру функціональної діяльності. Культивування дозвілля - у великій мірі привілей багатих і знатних, а солідарність має більш високий статус, ніж «безсердечний капітал» в середовищі з стійкою реліг. регуляцією. Коли ці відмінності переносяться в ідейну сферу, виникає гостра идеол. боротьба «трудящих» проти «пустопорожніх», «світу» проти «куркулів» (або «кровопивців»), «високої чоловіче. моралі »проти« нелюдської науки і техніки »і т.д.

О дно і те ж явище може набувати разл. значення в залежності від типу об-ва або соціального середовища. У нерозвиненому традиц. об-ве за спостереженнями етнографів краса може не мати цінності, тому занадто ненадійні умови виживання від. індивіда, сім'ї або колективу. У більш розвиненому об-ве краса може стати предметом безкорисливого споглядання або ідеалізованої любові, а також предметом розважливою комерції, стимулом для розширеного споживання і т.д. Тут можливо безліч градацій згідно і з класовими критеріями, так і діленням на субкультури. Разл. соціальні страти виробляють специфічний. набори цінностей, котрі вступають у складну взаємодію один з одним і тими цінностями, к-які затверджуються як спільне надбання в нац., цивілізаційних або интернац. рамках.

В рамках власне духовної системи ціннісна орієнтація може вступати в протиріччя зі сформованими «засадами». Усяке худож. новаторство, напр., означає в тій чи іншій мірі навмисне порушення вже прийнятого стилю в прагненні до відкриття нових варіантів естетичний. або морального бачення світу. На рубежі 19-20 ст. у Франції та ін. європ. країнах такі прориви супроводжувалися товариств, скандалами навколо імпресіоністів, постімпресіоністів і т.д. Пізніше «перманентний авангардизм» став визнаним явищем худож. життя і товариств. свідомість поспішало визнати чергове незвичайне явище в мистецтві.

При соціол. розгляді культури цінності постають як рухлива і залежна сфера культурної регуляції, обумовлена ​​загальною динамікою, вовлекающей в свій рух і те, що стверджувалося як «безперечне», «непорушну», «однозначне», «вічне» і «священне». Про це свідчать не тільки зруйновані стародавні храми і святилища, але і нещодавно повалити культи, символи, «верховні закони», зняті «непорушні кордони» і т.д. В умовах соціальних потрясінь і «прості чоловіче. норми », і« високі цінності »піддаються не тільки ситуативному відстороненню, але й інтелектуальної критиці.

В умовах різких зрушень (революції) в об-ве можуть виникати тенденції до швидкого і радикального повалення перш високо почитавшихся цінностей заради нових, часом прямо протилежних. У стійких культурах виробляються свої способи і механізми подолання протистояння різних ціннісних мотивацій без їх взаємного зруйнує, зіткнення.

В упорядкуванні ціннісного протистояння і розкиду можна виділити два основ, принципу. Перший заснований на иерархизации, на виділенні домінантних цінностей, по відношенню до яких інші виступають як вторинні. Це допомагає об-ву чи індивіду подолати зіткнення любові і боргу, чоловіче. відносини і практичності, общегос. і локального інтересів, влада й особистості і т.д. Принципове рішення дає христ. формула «Богу богове, а кесарю кесареве»: у владній і духовній сферах повинні діяти різні принципи, не усуваючи один одного.

У суперечці СР-вікового лицаря і селянина з приводу участі в хрестовому поході на невірних другий співрозмовник посилається на гідність своєї праці, благо сім'ї та особисту безпеку як на аргументи проти виконання «високого боргу», але врешті-решт погоджується з лицарем і йде в похід.

Інший спосіб упорядкування цінностей, як і норм, полягає в їх розподілі по різних сферах діяльності. Жорстка раціональність професійної роботи може змінитися «духовним сходженням» через музику, молитву або медитацію - або ж грою і розвагою, щоб «внутрішньо розслабитися».

Лише в граничних тлумаченнях цінності, що належать до різних сфер, фігурують незалежно один від одного (напр., За принципом «моралі немає, є тільки краса»). Зазвичай вони перетинаються один з одним, хоча в розвиненому об-ве ніколи не збігаються. Чим вище рівень цінностей, тим більше вони пов'язані зі свідомою вірою в їх значення; тому необхідно тривале виховання здібності сприйняття вищих цінностей. Особливо велика тут роль реліг. інститутів і системи освіти, прийнятої в об-ве.

35. Поясніть поняття «національної» та «світової» культури.

Предметні й особисті форми культури являють собою неподільну цілісність і становлять певний тип культури. Свій тип культури притаманний кожному народові як етнічній та історичній цілісності. Культурна цілісність характерна і для регіонів (культура європейська, африканська, арабо-мусульманська та ін.), а також історичних епох (антична культура, культура Середньовіччя, доби Просвітництва та ін.). І хоч зі зміною історичних епох змінюється тип культури, це зовсім не означає розриву культурної спадщини і традицій, бо кожна нова доба з необхідністю успадковує культурні досягнення попередньої. Все це дає змогу розглядати культурну історію людства як світовий процес, вживати поняття світової культури. Співвідношення світової та національних культур — одна з найскладніших проблем сучасної культурології. її розв'язання передбачає з'ясування самого факту існування світової культури як певної цілісності. Серед прихильників існування світової або загальнолюдської імена таких відомих мислителів, як П.Тейяр де Шарден (1881-1955 pp.), В.Вернадський (1863-1945 pp.), А.Швейцер (1875-1965 pp.), Р.-Дж.Коллінгвуд (1889—1943 pp.). Вони вважали, що світова культура — це система духовних цінностей, що виробляються в надрах національних культур, але набувають загальнолюдського значення. Протилежний табір представлений не менш відомими мислителями,зокрема О.Шпенглером (1880—1936 pp.), АТойнбі (1889—1975 pp.). Вони визнавали лише множинність культур, заперечуючи єдність цієї множинності, їхню історичну спадкоємність, загальнолюдський зміст. Наприклад, німецький історик і філософ О.Шпенглер вважав, що людство як спільність — "це пусте слово". Адже "у людства нема жодної мети, жодного плану, так само як нема мети у виду метеликів або орхідей". Реально існують лише самостійні "культурні організми". Він розумів їх як "замкнені в собі монади" з власною формою, власною ідеєю, власним життям, власною смертю. Немає людства, яке старіє. Існують культури, що старіють і розвиваються. "У світовій історії, — писав О.Шпенглер, — я бачу картину вічного утворення і зміни, дивовижного становлення та вмирання органічних форм. А присяжний історик вбачає в ній подобу якогось стрічкового черв'яка, який невтомно нагромаджує епоху за епохою". Згідно з концепцією Шпенглера, кожна культура як живий організм має свою "душу". (Вчення про "душу культури" розробив наприкінці XIX стародавній німецький етнограф Лео Фробеніус (1873—1938 pp.). Все, чим живе і в що вірить людина, це, за Шпенглером, лише відображення колективної "душі культури". Сутність культури полягає в особливій формі сприйняття простору і часу. Так, для "аполлонівської" (античної) душі було притаманне тілесне, зриме, пластичне сприйняття простору і відсутність відчуття часу. Культури мають життєвий цикл. Вони народжуються, досягають зрілості та вмирають, вичерпавши життєві сили. На останній стадії розвитку, на думку Шпенглера, перебуває сучасна західна культура. Визнання феномена світової культури притаманне насамперед тим філософам, які сприймають людину і людство не як випадкове, а як закономірне і необхідне явище в еволюції Землі та Всесвіту, визнають існування найвищої мети і сенсу в історії людства, що розглядають як фактор космічної ваги. Зокрема, ця позиція втілилась у поглядах К.Ціолковського (1857 — 1935 pp.), у філософії "всеєдності" відомого російського мислителя В.Соловйова (1853 — 1900 pp.) і його послідовників, у вченні видатного християнського гуманіста XX ст. П.Тейяр де Шардена. Останній, зокрема, вважав, що з появою людини поряд з біосферою виникає сфера культури, розуму — ноосфера, яка є закономірним наслідком еволюції природи. Шедеври ноосфери — це думка, людська особистість, багатоманітність і єдність свідомостей. Духовне об'єднання людства у ноосфері приводить до нового витка еволюції — Наджиття, Над-людства. Тейяр де Шарден вірив, що "гомінізація" Землі та світу, творчі зусилля безсмертних людських особистостей на цьому шляху — все це слугує всесвітній Божественній Меті. Все прекрасне, творче, пронизане любов'ю, що здійснюється на Землі, означає д\я Тейяра "знамення часу", передвістя прийдешнього перетворення. Він оптимістичний пророк прогресу, який дивиться на еволюцію, розвиток Землі та людства очима віри. Близьке до поглядів П.Тейяр де Шардена вчення про культуру Павла Флоренського (1882—1943 pp.). На його погляд, основний закон світу — закон ентропії, всезагального зрівнювання (Хаос). Хаосові протистоїть закон ектропії — організації, ускладнення (Логос). Отже, культура — вияв Логоса засобом боротьби зі світовим Хаосом, тобто смертю. Осмислення культури як засобу перетворення Землі та людства притаманне й видатному українському філософу-натуралісту В.Вернадському, засновнику антропокосмізму, який вчив про гармонійне злиття у єдине ціле природної (в широкому розумінні космічної) та соціально-гуманітарної еволюції. Отже, ми переконуємося, що визнання або заперечення феномена світової культури має не тільки теоретичний, а й світоглядний характер, впливає на світосприйняття людини, на розв'язання проблеми сенсу буття людини і людства. Мабуть, позитивна відповідь на питання про існування світової культури, а отже, і людства як єдиного цілого, сприяє виробленню оптимістичного погляду на наше майбуття. Водночас погляд сучасної людини на культуру випливає з емпірично наочного факту множинності культур, їх національної своєрідності. Світ, у якому ми перебуваємо, складний і багатоманітний у культурному відношенні. Мудрість нашого часу полягає у визнанні за кожною національною культурою права на самостійне існування та розвиток, у відстоюванні принципу рівноправного співіснування всіх культур, що заперечує не тільки будь-який культуроцентризм (наприклад, європоцентризм), а й взагалі претензію на культурне лідерство окремої національної культури. Світова культура за природою не моністична, вона плюралістична — такий переважаючий умонастрій нашого часу. В ситуації культурного розмаїття, коли в межах однієї державної території, зазвичай, історично співіснують різні народи, підвищується інтерес до національних особливостей культури. Мабуть, не буде перебільшенням стверджувати, що зараз культурна самобутність власного народу оцінюється нами набагато вище, ніж його військова могутність. На шкалі цінностей культура починає потіс-няти силу, і кожен намагається відшукати у своєму родоводі не тільки уславлених перемогами воїнів, а й діячів культури. Минуле нашого народу, корені його культури, старовинні перекази, пам'ятки давнини зацікавлюють нас. Чого в цій зацікавленості більше — національної самосвідомості, що прокинулась, почуття провини за тривале культурне безпам'ятство, страху перед бездуховним сьогоденням або невіри в майбутнє? Напевне, всього разом, але передусім — усвідомлення глибинного зв'язку між власною долею й долею культури свого народу. Народ живий, доки живе його культура, — такий символ віри сучасної людини, для якої надія на культуру сильніша від сподівань на державу, партії, вождів, ідеологію, у що так бсззастережливо вірили ще вчора. Отже, можна дійти висновку, що попри антигуманні тенденції, які виявились у XX ст. (світові війни, революції, всесилля тоталітарних режимів, дикі пароксизми безкультур'я, відчайдушна ненависть до "інших" — носіїв інших ідей, представників інших національностей тощо), буття сучасної людини повільно, поступово зміщується до культури, її світогляд стає "культурологічнішим", що дає надію та відкриває для людства певні перспективи у XXI ст. Зауважуючи світоглядне значення поняття національної культури, зупинимось на ньому докладніше. Передусім зазначимо, що в сучасній культурології розрізняються поняття "етнічна" та "національна культура". Перша є предметом вивчення етнографії (або етнології) — однієї з культурологічних дисциплін. Приналежність до етнічної культури визначається спільністю походження — кровним спорідненням. Ця культура патріархальна, позбавлена розвинутої індивідуальної самосвідомості. Культура, яка є достатньою для існування етносу, перестає бути такою, коли йдеться про життя нації. На відміну від етнічної культури національна передбачає існування нових типів комунікації (взаємозв'язку) між людьми, складніших стосунків, ніж природні кровно-родинні. Таким принципово новим типом комунікації є писемність. За допомогою писемності загальні для всієї нації ідеї поширюються серед населення. Писемна культура, до складу якої входять різні тексти, ніби протистоїть стихії живої народної мови з її місцевими діалектами та семантичними відмінностями. Носіями такої культури стають освічені шари суспільства. Національна культура, отже, твориться не етносом загалом, а тими представниками суспільства, які беруть на себе функцію індивідуального авторства, — письменниками, філософами, вченими, священиками, митцями та ін. До певного часу така культура може навіть залишатися чужою для народу,* мати на собі відбиток кастовості, елітаризму. Проте творці такої культури говорять, зазвичай, від імені народу, звертаються до скарбниць народного досвіду й мудрості. Розрив між інтелігенцією, яка є провідником національних цінностей, національної культури, і традиційною етнічною культурою долається розвитком освіти в народі, його піднесенням до рівня загальнонаціональної ідеї, з одного боку, а з іншого — через зміни соціальних засад народного буття, пробудження не тільки національної, а й розвинутої індивідуальної самосвідомості. Адже на відміну від власної етнічної приналежності, яка не становить жодної особистої заслуги, належність до нації вимагає від кожного певних особистих зусиль і свідомого вибору. Тому існування істинно національної культури, нації як її носія передбачає не стільки наявність натурального господарства з притаманними йому традиційними зв'язками між людьми, скільки товарної економіки зі загальнонаціональним ринком, коли на зміну локальним традиційно-замкненим спільностям людей, пов'язаних між собою кровною спорідненістю, приходить зв'язок самостійних і незалежних один від одного індивідів, котрі обмінюються продуктами матеріального і духовного виробництва. Нація не заперечує, не відкидає етнос, а пристосовує його для існування в умовах нового громадянського суспільства, в умовах духовної та економічної самостійності індивідів. Етнічні елементи — обряди, традиції, звичаї, міфологія — зберігаються в межах національної культури, але вже не обмежують її змісту. Це вищий рівень культурного життя, коли народна й елітарна (інтелігентська) культури гармонійно поєднані. Національне відродження є не стільки відновленням "забутих традицій", скільки становленням сучасної цивілізації з її ринковою економікою, правовою демократичною державою, громадянським суспільством, високою освіченістю населення.

36. Проаналізуйте співвідношення понять «культура» і «цивілізація».

Поняття “культура” і “цивілізація” мають органічний зв’язок. Але переважна більшість соціальних філософів вважає, що культуру і цивілізацією необхідно розрізняти. У свій час це підкреслював ще видатний німецький філософ І. Кант. Він поставив питання: що таке людська цивілізація й чи може людина відмовитись від неї? З його точки зору, цивілізація починається зі встановленням людиною правил людського життя й людської поведінки. Цивілізована людина – це людина, яка не зробить неприємного іншій людині, вона ввічлива, тактовна, люб’язна, привітна, поважає людину в іншій людині. Культуру ж Кант пов’язував з моральним категоричним імперативом (про нього йшла мова раніше, при розгляді філософії І. Канта), який мав практичну силу і був зорієнтованим головним чином на розум самої людини, її совість. Виходячи з сучасних розумінь, доцільно підтримати одну з поширених точок зору на співвідношення культури і цивілізації, не розглядаючи детально саме поняття цивілізації, оскільки про нього йшла мова раніше, при розгляді цивілізаційного і формаційного підходів до історії.

Цивілізація відображає рівень розвитку культури і суспільства в цілому і водночас – спосіб освоєння культурних цінностей, і матеріальних, і духовних, які визначають все суспільне життя, його специфіку. Такий підхід дозволяє побачити відмінність цивілізації від культури. Розглянемо їх детальніше.

Перша ознака цивілізації – рівень розвитку культури – досліджена в етнографічній, історичній, соціологічній та філософській літературі. Але саме при вивченні даної ознаки найчастіше відбувається ототожнення культури і цивілізації.

Друга ознака – спосіб освоєння культури – ще недостатньо досліджена як у західній, так і вітчизняній літературі, хоча знання цієї ознаки надзвичайно важливе: світовий досвід, історія людства свідчать, що який спосіб освоєння культурі, така і цивілізація. Звернемось до такого прикладу – відмінності Західної і Східної цивілізацій. Цінності у них ті ж самі, способи ж освоєння – різні: на Заході переважав раціоналістичний підхід до цінностей, сприйняття їх функціонування через науку, на Сході освоєння цінностей здійснюється на основі релігійно-філософських традицій. Дослідження свідчать, що з самого початку специфіка цих цивілізацій була пов’язана з особливостями трудової діяльності, на яку впливали географічне середовище, густота населення та інші чинники. Зокрема система зрошування вимагала управління постачанням води з одного центру, вона багато в чому стимулювала розвиток азійського способу виробництва, характерними рисами якого були єдиноначальність і “суспільний” характер праці, ієрархія соціальних привілей, а в духовній сфері – орієнтація на підпорядкування свідомості людини світовому абсолюту – Богу (Небу, Сонцю) і його наміснику – імператору чи феодалу. На розвиток і особливості цивілізацій впливав зміст релігійних та філософських форм суспільної свідомості, їх використання як найважливіших засобів оволодіння всіма іншими цінностями суспільства в Індії – буддизм, брахманізм, філософія йоги, в Китаї – буддизм і конфуціанство зробили значний вплив на регламентацію всієї людської діяльності. Західна цивілізація розвивалась під меншим впливом монолітних культових структур і єдиноначальства, вона активніше змінювалась під впливом науки, мистецтва, політики. Далі, для Східної цивілізації характерне засвоєння матеріальних і духовних цінностей в умовах авторитаризму, всезагальної слухняності, особливого особистісного сприйняття держави, старшого в общині та сім’ї тощо. Тому формування людини як слухняної і доброчесної, відобразилося на всій життєдіяльності людини східних країн, на самій культурі і способах її засвоєння. Для Західної цивілізації характерні прискорений розвиток науки і техніки, швидкі зміни предметного світу і соціальних людських зв’язків, оскільки в її культурі домінувала й домінує наукова раціональність як особлива самодовліюча цінність. Водночас сьогодні не викликає сумніву взаємодія східних і західних типів цивілізацій, результатом чого є виникнення так званих “гібридних” суспільств, які на основі своєї культури засвоюють нову культуру. Сьогодні починає домінувати розуміння цивілізації як єдиного, спільного для всього людства явища. В основі такого обґрунтування – ідея єдності, цілісності та взаємопов’язаності сучасного світу, спільного для всього людства, наявності глобальних проблем та загальнолюдських цінностей.

Загалом, можна визначити такі співвідношення культури та цивілізації:

І Цивілізація ототожнюється з культурою

ІІ Цивілізація протиставляється культурі — визначається як занепад, самознищення культури.

ІІІ Цивілізація — як рівень розвитку культури, певний рівень досягнень у політиці, економіці, комфорті, людських свободах.

ІV Цивілізація — як матеріальна частина культури, спрямована на задоволення біологічних (матеріальних) потреб людини. Культура, поряд з цивілізацією у такому розумінні, ототожнюється з духовним світом людських потреб.

37. Типологія культур

Типологія культури. Типологія - це "науковий метод, основа якого - розчленовування систем об'єктів та їх групування за допомогою узагальненої моделі або типу; використовується з метою порівняльного вивчення зв'язків, функцій, відносин, рівнів організації об'єктів" (Великий енциклопедичний словник, 1991).  Важливою відмінністю типології від класифікації є те, що в першому випадку дослідник повинен розподілити, виходячи з якогось їм створеного ідеальногопринципу, а не на основі природних передумов (іноді - квазіестественних), як у випадку класифікації. Спостерігаючи над культурними феноменами, вчений робить певні висновки, що дозволяють йому створити критерій, який допоможе побачити багато сторін досліджуваного об'єкта, колишні досі прихованими при використанні класичної класифікації.  Основними логічними параметрами культурологічної типології є діахронія - синхронія і лінійність - дискретність. Діахронія реалізує історичний підхід до типології культури, розглядаючи її в системі простору-часу, горизонталі й вертикалі. Синхронія розглядає культуру тільки в системі просторових координат, виділяючи, як основну, горизонталь. Синхронія вивчає культуру в певний період часу, роблячи як би одночасний зріз, що використовується перш за все при порівняльному вивченні культур в рамках цілком конкретного часового відрізку.  Лінійний підхід бачить в історії культури безперервну неразомкнутую ланцюг розвитку, тоді як дискретний підхід реалізує ідею про уривчастості світового культурно-історичного процесу.  Ймовірно, одна з перших типологій представлена ​​в книзі пророка Даниїла з Старого Завіту, де автор виділяє п'ять царств: "золоте" (ассиро-Вавілонське), "мідне" (Перське), "залізне" (Македонське), "глиняно-залізне" ( Римське) і останнє - Царство Небесне, "що навіки не зруйнується, ... Воно потовче і покінчить усі ті царства, а само буде стояти вічно ".  У V столітті до н.е. грецький історик Геродот, описуючи греко-перські війни, розділив всі народи на дві частини - еллінів і варварів. До останніх він відніс всіх відомих тоді сусідів Стародавньої Греції: лідійців, мідян, єгиптян, ассірійців, персів, фракійців і т.д. Як ми бачимо, у Данила була діахронному типологія, а у Геродота - синхронна, тобто просторово-горизонтальна, що характерно для давньогрецької культури з її концепцією циклічного часу.  Епоха Відродження, звернувшись до Античності як культурного ідеалу і бажаючи дистанціюватися від Середньовіччя, заклала основи історичноїдіахронному типології, якої ми так чи інакше користуємося дотепер. Гуманісти Відродження представили розвиток історії та культури як синусоїду, що починається зі зльоту Античності і через занепад Середніх століть знову підноситься до епохи Відродження. Подібна типологія використовувалася і в епоху Нового часу, ставши цілком традиційною. Більшість сучасних підручників з історії культури побудовані, маючи в основі дану історичну типологію - Стародавній світ, Античність, Середні віки, Відродження, Новий час.  У XIX столітті німецький філософ Георг Гегель написав, ймовірно, перший власне культурологічний працю "Феноменологія духу", в якому він представив типологію культур у формі конкретно-історичних проявів поступального розвитку Абсолютного Духа. Філософ виділяє типи культури, виходячи з того, наскільки той чи інший тип опанував "свободою духу": східний тип (вільний один - монарх), грецький тип (вільні деякі - громадяни поліса), німецький тип (вільні всі - демократія).  Ідеї ​​Гегеля, лише в перевернутому вигляді, втілилися в формаційної теорії К. Маркса, який висунув думку про зміну суспільно-економічних формацій. За Марксом, суспільно-економічна формація - це історичний тип суспільства, що грунтується на певному способі виробництва і виступаючий як щабель прогресивного розвитку світової історії людства від первіснообщинного ладу до комунізму. Таким чином, у попередній йому історії Маркс виділяє 4 типи суспільно-економічних формацій: первіснообщинний лад, рабовласницький лад, феодалізм і капіталізм. Культура ж виступає як величина вторинна по відношенню до типу суспільно-економічної формації, їм зумовлена.  Розуміння історії культури як історії замкнутих культурних типів вперше з'явилося в "Підручнику із світової історії в органічному викладі" Г. Рюккерта (1857). Наш співвітчизник Н.Я. Данилевський, розвиваючи ідею про особливе культурно-історичному шляху Росії і її самобутності, у книзі "Росія і Європа" (1869) виділив ряд культурно-історичних типів, на які розбивається історія культури. Єдиної історії культури не існує. Немає історії культури, але є історіякультур.  Щоправда, в Росії того часу на теорію Данилевського не звернули належної уваги, і вона повернулася до нас вже в обробці О. Шпенглера, що опублікував в 1916 році перший том культурфілософской праці "Занепад Європи". Шпенглер писав: "У кожної <культури> своя власна ідея, власні пристрасті, власне життя, бажання й відчування, і, нарешті, власна смерть". Тобто розвиток окремого культурно-історичного типу тотожне розвитку живого організму. І вся історія культури складається з зміни окремих замкнутих етапів - культурно-історичних типів. Таких вчений визначає вісім: єгипетський, індійський, вавілонський, китайський, античний, візантійсько-арабська, європейсько-християнський і майя, припускаючи появу в майбутньому російсько-сибірського типу.  Отже, що ж таке "культурно-історичний тип"? Це відносно замкнутий освіта, вміщає в себе деяку культурно-історичну спільність людей, об'єднаних єдинимкультурним самосвідомістю, світоглядом і світовідчуттям і які проживають на певному локальному географічному просторі, що має у власному історичному розвитку стадії зародження, підйому, кульмінації, занепаду і загибелі. Період існування культурно-історичного типу вимірюється століттями, іноді - тисячоліттями.  Ідею локальних культурно-історичних типів підтримав у середині ХХ століття англієць Арнольд Тойнбі, правда, він називав ці типи "цивілізаціями". У 1961 році Тойнбі закінчив великий 12-ти томну працю "Дослідження історії". У сучасному світі вчений налічує 5 "цивілізацій": західна, російська, китайська, ісламська та індійська. Але його робота особливо цікава тим, що він запропонував закон розвитку "цивілізації", названий їм законом "виклику і відповіді". Цей закон говорить: "цивілізація" розвивається динамічно і позитивно, якщо активний громадський меншість знаходить адекватну відповідь на кожен виклик історії, і навпаки, "цивілізація" знаходиться в стані стагнації, занепаду і негативного розвитку, якщо активний громадський меншість не здатне дати адекватної відповіді на кожен виклик історії. Наступним етапом такого розвитку стане смерть "цивілізації", її розпад, дезінтеграція.  У Тойнбі прозвучала дуже важлива для сучасної історичної ситуації в Росії думка. Він вважає, що якщо активний громадський меншість для вирішення своїх проблем застосовує зброю, то це яскравий знак того, що дана "цивілізація" знаходиться в стані занепаду і спрямована до загибелі. З цього приводу згадаємо Чечню.  Отже. Які ж підходи нам слід вибрати при розгляді історичного аспекту культурології? Чи буде це лінія або окремі точки в чотиривимірному просторі-часу? Чи будемо ми розглядати історію культури як безперервно розвивається ланцюг, в якій кожна епоха виростає з попередньої і плавно переростає в наступну? Або кожна культура постане в нашій свідомості як замкнута величина, забирає у момент своєї смерті в могилу історії створені і накопичені цінності? Чи є історія культури історією культури чи історією культур? Що вибрати: лінійний або дискретний (переривчастий) підхід до історії культури.  Але нам ближче інший, третій варіант, який поєднує два перших. Спробуємо прищепити теорію відносності Альберта Ейнштейна. Тоді при дискретному підході ми можемо сказати, що розглядаються нами культури лише "щодо" народжуються і "щодо" вмирають. Лінійний підхід проявиться, якщо ввести якусь абсолютну систему координат, тоді ясно можна побачити, що культури окремих епох, будь то Античність або Середньовіччі, в цілому являють собою справжню ланцюг, в якій кожна ланка з'єднана з попереднім і наступним. Таким чином, з одного боку, кожна культурно-історична епоха розвивається відносно автономно, з іншого ж боку, вона перетворює і зберігає в іншій якості залишки минулої культури і сама служить фундаментом для своєї преемственніци. 

38. Визначте основні концептуальні парадигми культурології

Існує багато визначень культури. Одні під культурою розуміють цінності духовного життя. Інші, звужуючи це поняття, відносять до культури лише ідеологію, яка повинна обслуговувати сферу виробництва. Деякі культурологи вважають, що сьогодні існують понад 500 визначень культури. Це пояснюється багатогранністю феномена та широким вживанням терміна «культура» в конкретних дисциплінах.

Термін «культура» у початковому його тлумаченні не позначав якогось особливого предмета, стану або змісту. Він був пов'язаний з уявленнями про дію, зусилля, спрямовані на дію чогось, і тому вживався з певним доповненням, позначаючих завжди культуру чогось: культуру духу, культуру розуму тощо. Пізніше культуру стали розуміти як «людяність», що виділяє людину з природи, варварського стану. Культура стала мірою, що відрізняє римлянина від варвара, цивілізовану людину від дикуна, природне від неприродного (штучного).

Незважаючи на різноманітність визначень культури, в них можна виділити синтезуюче ядро, що об'єднує різні точки зору. Таким ядром виступає слово «культура» (лат. cultura —- обробіток, вирощування, догляд). Первісне це стосувалось землеробської праці. В переносному значенні культура — це догляд, покращання, ушляхетнення тілесно-душевно-духовних нахилів та здібностей людини; відповідно існує культура тіла, душі і духовна культура (в цьому смислі Цицерон говорить уже про cultura animi) — культуру душі.

Отже, культура — є сукупність матеріальних і духовних цінностей, які відображують активну творчу діяльність людей в освоєнні світу, в ході історичного розвитку суспільства.

Специфіка культури як якісної характеристики духовно-практичного освоєння людиною світу (зовнішнього та власного, внутрішнього) відбивається у тому, що вона (культура) свідчить, в якій мірі людина стала для себе та інших людиною, як вона відчуває та усвідомлює себе такою. Культура відповідно, в такій же мірі, як і праця, робить людину людиною. Але якщо праця — це єдина соціальна субстанція, що створює людину та розвиває її сутнісні сили, то культура є єдиною соціальною мірою, демонструючи, в якій мірі людина стала людиною. Інакше кажучи, культура є якісна характеристика розвитку суспільства.

Американський філософ Мемфорд вважав, що культурна робота була для розвитку людини важливішою аніж фізична праця. Важливіше, аніж обробіток землі, було створення тотемних стовпів, молитвенних дощечок, ритуальних танців і пісень, виконання обрядів, тобто здійснення чисто людських дій, що формували душу людини.

Аналіз сутності культури, її місця, ролі в суспільстві дозволяє виділити основні взаємопов'язані сторони, аспекти культури:

• культура — народжене суспільством, властиве суспільству соціальне явище, що відбиває його якісну характеристику та збагачує духовне життя людини;

• культура — процес творчої діяльності людини, спрямованої на пізнання оточуючого світу і самої людини у цьому світі, на отримання об'єктивної і достовірної інформації про світ, де головну роль грає наука і мистецтво;

• культура покликана допомогти людині не тільки пізнати світ й саму себе, але й визначити своє місце в світі, світоглядні установки;

• культура включає в себе сутність досягнутих людиною у процесі освоєння світу матеріальних і духовних цінностей, а також відповідних ціннісних орієнтацій людини в світі;

• культура, створюючи необхідні для орієнтації людини у світі норми поведінки та оцінки, забезпечує регулювання соціальних відносин людей;

• культура виступає як потужній фактор формування людських сутнісних сил, формування людини в людині, перетворення її природних захоплень, потреб, емоцій в справжні людські. Саме цьому полягає її гуманістичний зміст.

Культурологія порівняно молода наука. Оформлення її як специфічної сфери гуманітарного знання сягає Нового часу і пов'язане з філософськими концепціями історії Дж. Віко, І. Гердера і Г. Гегеля.

Більшість культурологів сходяться на тому, що у розвитку культурології можна виділити кілька основних теоретичних концепцій або парадигм як більш менш відрефлексованих теоретичних і методичних положень, на які спираються культурологічні дослідження.

Основні теоретичні концепції або парадигми:

• циклічна концепція (або концепція циклічних круговоротів);

• еволюціоністська;

• антропологічна;

• філософська;

• революційно-демократична.

Основоположником концепції циклічного розвитку культури вважається італійський філософ Дж. Віко (1668-1740). Кожний народ, на думку вченого, проходить цикл в своєму розвитку, який включає три епохи: дитинство, або бездержавний період, де провідна роль належить жерцям; юність, для якої характерне формування держави і підкорення героям; зрілість людського роду, де відносини між людьми регулюються совістю та усвідомленням свого обов'язку. Формою правління в цей період є монархія або демократична республіка. Досягнувши вищого ступеню розвитку, люди знову падають на нижчий. Епоху середньовіччя Віко, наприклад, трактує як «друге варварство».

Концепція циклічного розвитку дістала подальшого розвитку у працях М.Данилевського (1882-1885), О. Шпенглера (1880-1936), А. Тойнбі (1889-1975) та інших вчених.

Еволюціоністська теорія культури представлена в працях американського вченого Л. Моргана (1818-1881) і англійського історика Е. Тейлора (1832-1917) та інших дослідників. Сутність цієї концепції культури полягає у тому, що висувається і обґрунтовується принцип єдності людського роду та спорідненості потреб різних народів у формуванні культури.

Аналізуючи культуру первісного суспільства, Е. Тейлор зробив висновок, що розвиток того чи іншого народу відбувається прямолінійно, від простого до складного. Л. Морган у розвитку суспільства виділяє такі основні стадії: дикість, варварство, цивілізацію. Провідна ідея еволюціонізму — це прямолінійність культурного прогресу та обов'язкова вимога для кожного народу пройти всі необхідні стадії розвитку. Сучасний неоеволюціонізм у розумінні культури (Ю. Стюард, Дж. Мйорок). Релігійний еволюціонізм П. Тейяра де Шардена; рефлексія як імпульс виникнення і розвитку культури. Меметика як спрямованість сучасної нееволюційної думки.

Антропологічна або функціональна концепція культури представлена в працях видатного англійського етнографа і соціолога Б.К.Малиновського (1884-1942), французького етнолога і соціолога К.Леві — Строса (1908-1991), американського етнографа А.Кребера (1876-1960) та інших. Сутність цієї концепції полягає у тому, що виникнення і розвиток культури пов'язується з потребами людства. Б.К.Малиновський ділить потреби, що обумовили виникнення культури, на первинні, похідні та інтегративні.

Первинні потреби спрямовані на продовження роду і забезпечення його життєдіяльності, їм відповідає розвиток знань, освіти, житлових умов. Похідні потреби спрямовані на виготовлення та вдосконалення знарядь праці, їм відповідає розвиток економіки і культури господарювання. Інтегративні потреби проявляються у необхідності згуртування і об'єднання людей, у потребі авторитету. Задоволенню цих потреб відповідає політична організація суспільства. Відмінність між культурами обумовлена різними способами задоволення потреб.

Засновниками революційно-демократичної або марксистської концепції культури були К.Маркс (1818-1883) та Ф.Енгельс (1820-1895). Вона ґрунтується на принципі, що визначальним у походженні і розвитку культури є матеріально - перетворююча суспільна діяльність людей, яка спрямована перш за все на задоволення матеріальних потреб, а також на формування висококультурної людини як суспільного суб'єкта діяльності.

39. Визначте загальні риси та особливості елліністичної культури.

Основні риси еллінізму  Що ж таке еллінізм, які його характерні риси? Еллінізм став насильницьким (тобто досягнутим в результаті запеклих війн) об'єднанням давньогрецького і давньосхідного світу, раніше розвивалися окремо, в єдину систему держав, що мають багато спільного у своїй соціально-економічній структурі, політичному устрої, культурі. У результаті об'єднання давньогрецького і давньосхідного світу в рамках однієї системи склалося своєрідне суспільство і культура, які відрізнялися як від власне грецького (якщо виходити з особливостей Греції V-IV ст. До н.е.), так і власне давньосхідного суспільного устрою і культури і представляли сплав, синтез елементів давньогрецької і давньосхідної цивілізацій, який дав якісно нову суспільно-економічну структуру, політичну надбудову і культуру.  Як синтез грецьких і східних елементів еллінізм виростав з двох коренів, з історичного розвитку, з одного боку, давньогрецького суспільства і перш за все з кризи грецького полісу, з іншого - він виростав з давньосхідних суспільств, з розкладання його консервативної, малорухомої суспільної структури. Грецький поліс, який забезпечив економічний підйом Греції, створення динамічної соціальної структури, зріле республіканський устрій, включаючи різні форми демократії, створення чудової культури, врешті-решт вичерпав свої внутрішні можливості і став гальмом історичного прогресу. На тлі постійної напруженості у відносинах між класами розгорнулася гостра соціальна боротьба між олігархією і демократичними колами громадянства, яка вела до тиранії і взаимоуничтожению. Роздрібнена на кілька сотень дрібних полісів невелика по території Еллада стала ареною безперервних воєн між коаліціями окремих міст-держав, які то об'єднувалися, то розпадалися. Історично необхідним для подальших доль грецького світу уявлялося припинення внутрішніх заворушень, об'єднання дрібних ворогуючих між собою незалежних полісів в рамках великого державного утворення з твердою центральною владою, яка б забезпечила внутрішній порядок, зовнішню безпеку і тим самим можливість подальшого розвитку.  Іншою основою еллінізму стала криза давньосхідних суспільно-політичних структур. До середини IV ст. до н.е. давньосхідних світ, об'єднаний (окрім Індії і Китаю) в рамках Перської імперії, також переживав серйозний суспільно-політичну кризу. Застійна консервативна економіка не дозволяла освоїти великі простори пустуючих земель. Перські царі не зводили нових міст, приділяли слабку увагу торгівлі, у підвалах їхніх палаців лежали величезні запаси валютного металу, які не пускали в обіг. Традиційні громадські структури в найбільш розвинених частинах Перської держави - Фінікії, Сирії, Вавілонії, Малої Азії - розкладалися, і приватні господарства як більш динамічні виробничі осередки отримали деяке поширення, але цей процес йшов повільно й болісно. З політичної точки зору Перська монархія до середини IV ст. до н.е. представляла собою пухке освіта, зв'язку центральної влади і місцевих правителів ослабли, а сепаратизм окремих частин став звичайним явищем.  Якщо Греція середини IV ст. до н.е. страждала від зайвої активності внутрішньополітичному житті, перенаселеності, обмеженості ресурсів, то Перська монархія, навпаки, від застійності, слабкого використання величезних потенційних можливостей, дезінтеграції окремих частин. Таким чином, на чергу дня вставала завдання якогось об'єднання, своєрідного синтезу цих різних, але в перспективі доповнити одне одного соціально-економічних і політичних систем. І цим синтезом стали елліністичні суспільства і держави, що утворилися після розпаду держави Олександра Македонського.  Які сфери життя охопив синтез грецьких і східних елементів? З цього питання в науковій літературі існують різні точки зору. Одними вченими (І. Дройзен, В. Тарн, М. І. Ростовцев) синтез східних і грецьких почав розуміється в плані об'єднання деяких елементів культури та релігії або, найбільше, як взаємодія грецьких і східних розпочав у галузі політичних установ, культури та релігії . У вітчизняній історіографії еллінізм розуміється як поєднання і взаємодію грецьких і східних елементів у галузі економіки, класово-соціальних відносин, політичних установ, культури та релігії, тобто у всіх сферах життя, виробництва та культури. Еллінізм став новим і більш прогресивним етапом у долях давньогрецького і давньосхідного суспільства у великому регіоні Східної половини Середземномор'я і Передньої Азії. Синтез давньогрецьких і давньосхідних почав у кожному регіоні елліністичного світу, в кожному елліністичному державі був неоднаковим за ступенем своєї інтенсивності і ролі беруть участь у ньому елементів. В одних державах і суспільствах превалювали грецькі початку, в інших - східні, в третіх їх співвідношення було більш-менш рівномірним. До того ж цей синтез в одних країнах охопив більше одні елементи, наприклад громадські структури, в інших - політичні установи, в третіх - сферу культури чи релігії. Різна ступінь поєднання грецьких і східних почав залежала від конкретно-історичних особливостей існування тих чи інших елліністичних товариств та держав. 

1.2 Географічні рамки елліністичного світу  До його складу включаються дрібні і великі територією державні утворення від Сицилії та Південної Італії на заході до Північно-Західної Індій на сході, від південних берегів Аральського моря до перших порогів Нілу на півдні. Інакше кажучи, до складу елліністичного світу увійшла територія класичної Греції (включаючи Велику Грецію і Причорномор'я) і так званий класичний Схід, тобто Єгипет, Передня і Середня Азія (без Індії та Китаю). У рамках цієї великої географічної зони можна виділити чотири регіони, що мають ряд загальних ознак як географічного, так і історичного порядку, відому спільність громадського і культурного розвитку: I) Єгипет і Близький Схід (Східне Середземномор'я, Сірія, Вірменія, Вавілонія, більша частина Малої Азії ), 2) Середній Схід (Іран, Середня Азія, північно-західна частина Індії), 3) Балканська Греція, Македонія і західна частина Малої Азії (Пергам), 4) Велика Греція та Причорномор'я (рис. 1). Найбільш характерні риси еллінізму як синтезу грецьких і східних почав у всіх сферах життя, виробництва та культури виявилися в Єгипті і на Близькому Сході, так що цей регіон може розглядатися як район класичного еллінізму [1, С. 293].  В інших регіонах було більше соціально-економічних, політичних і культурних відмінностей від класичного еллінізму Близького Сходу. Зокрема, у двох останніх регіонах, а саме у Балканській Греції і Македонії, Великій Греції і Причорномор'ї, тобто на території власне Стародавньої Греції, синтезу давньогрецьких і давньосхідних почав не існувало. Історичний розвиток в цих областях проходила на одній основі, а саме основі давньогрецької цивілізації як такої. Тим не менше, і ці регіони стали частиною еллінізму з кількох причин. Перш за все, вони входили в загальну систему елліністичних держав як певного соціально-економічного, політичного і культурного цілого. Емігрували з Еллади, Македонії й інших областей грецького світу елліни і македоняне як воїни (вони складали кістяк армій елліністичних правителів), як адміністратори (державний апарат у центрі і частково на місцях комплектувався з них), як громадяни численних грецьких міст, заснованих в різних частинах елліністичного світу, стали грати велику роль в житті нових суспільств і держав. 

2. Підйом матеріальної і духовної культури  2.1 Розвиток матеріальної культури  В епоху еллінізму в значній мірі зникає характерний для класичної епохи розрив між теорією і практикою, наукою і технікою. Це характерно для творчості знаменитого Архімеда (бл. 287-212 до н.е.). Він створив поняття нескінченно великого числа, ввів величину   для обчислення довжини кола, відкрив гідравлічний закон, названий його ім'ям, став основоположником теоретичної механіки і т.д. У той же час Архімед зробив великий внесок у розвиток техніки, створивши гвинтовий насос, сконструювавши безліч бойових метальних машин і оборонних знарядь.  Будівництво нових міст, розвиток мореплавання, військової техніки сприяли підйому наук - математики, механіки, астрономії, географії. Евклід (бл. 365-300 до н.е.) створив елементарну геометрію; Ератосфен (бл. 320 -250 до н.е.) досить точно визначив довжину земного меридіана і таким чином встановивсправжні розміри Землі; Аристарх Самоський (бл. 320 -250 до н.е.) довів обертання Землі навколо осі і її рух навколо Сонця; Гіппарх Олександрійський (190 - 125 до н.е.) встановив точну довжину сонячного року і обчислив відстань від Землі до Місяця і Сонця; Герон Олександрійський (I в. до н.е.) створив прообраз парової турбіни.  Успішно розвивалося і природознавство, особливо медицина. Давньогрецькі вчені Герофіл (рубіж IV-III ст. До н.е.) і Ерасістрата (бл. 300-240 до н.е.) відкрили нервову систему, з'ясували значення пульсу, зробили великий крок вперед у вивченні мозку і серця. У галузі ботаніки слід відзначити праці учня Аристотеля - Феофрата (Теофраст) (372-288 до н.е.).  Розвиток наукових знань вимагало систематизації та зберігання накопиченої інформації. У ряді міст створюються бібліотеки, найбільш відомі з них - в Олександрії і Пергамі. В Олександрії при дворі Птолемеїв був створений Мусейон (храм муз), який служив науковим центром. У ньому знаходилися різні кабінети, колекції, аудиторії, а також безкоштовне житло для вчених.  2.2 Розвиток філології, літератури та історіографії  В епоху еллінізму розвивається нова галузь знання, практично повністю якої було у класичну епоху, - філологія в широкому сенсі слова: граматика, критика тексту, літературна критика та ін Найбільше значення мала Олександрійська школа, головною заслугою якої є критична обробка тексту і коментування класичних творів грецької літератури: Гомера, трагіків, Арістофана та ін  Література епохи еллінізму, хоча і стає більш різноманітною, значно поступається класичною. Епос, трагедія продовжують існувати, але стають більш розумовим, на першому плані - ерудиція, вишуканість і віртуозність стилю: Аполлоній Родоський (III ст. До н.е.), Каллімах (бл. 300 - бл. 240 до н.е.) [5, С. 117].  Своєрідною реакцією на життя міст став особливий вид поезії - ідилія. Ідилії поета Феокріта (бл. 310 - бл. 250 до н.е.) стали зразками для більш пізньої буколічної, або пастушої поезії.  В епоху еллінізму продовжує розвиватися реалістична побутова комедія, чудово представлена ​​творчістю афінянина Менандра (342/341 - 293/290 до н.е.). Сюжети його дотепних комедій будуються на побутових інтригах. Широке поширення отримують короткі драматичні сценки з життя звичайних городян - міми.  Менандру приписують крилату фразу:  «Кого люблять боги, помирає молодим».  Елліністична історіографія все більше перетворюється на белетристику, основна увага приділяється цікавості викладу, стрункості композиції, досконалості стилю. Чи не єдиним винятком є ​​Полібій (бл. 200-120 до н.е.), який прагнув продовжити традицію Фукідіда і першим спробував написати цілісну всесвітню історію. 

3. Філософія епохи еллінізму  3.1 Філософія Діогена Синопського  Віра в місцевих богів значно ослабла. Під впливом східних релігій виникли нові культи. Цивільні ідеали поступалися місцем індивідуалізму. Національна чутливість змінилася байдужістю, байдужим ставленням до питань національного походження людини. Соціальне становище, а не походження почала визначати значення особистості. В елліністичний період виникло кілька філософських шкіл: перипатетиків, епікурейців, стоїків, скептиків, кініків.  Філософи як б відмовлялися від космосу, до якого були звернені уми попередньої епохи. Їх тепер більше цікавив людина не в його громадянський стан, а як якась самодостатня одиниця. Громадські, цивільні ідеали відходили на другий план, метою ж людського існування оголошувалося індивідуальне щастяособистості.  Примітна постать Діогена Синопського (400-323), представника філософської школи кініків. Ця школа виникла дещо раніше, але свого розквіту досягла в епоху еллінізму і проіснувала тисячоліття, аж до VI століття нашої ери, коли за розпорядженням візантійського імператорського двору афінські філософські школи були закриті.  Діоген нічого не писав, він просто жив, особистим прикладом ілюструючи свої ідеї, а саме: що цивілізація, всі винаходи людського розуму шкідливі і віддаляють людини від щастя, що багатство, суспільний стан, слава, влада - все це суть дим і метушня. Філософ ходив у лахміття і жив у бочці, й, коли, за легендою, Олександр Македонський, здивований і захоплений мужністю мудреця, запропонував йому висловити найсильніше своє бажання, щоб він, владика напівмиру, задовольнив його, Діоген попросив його відійти і не загороджувати йому сонця.  3.2 Філософія Епікура  Звернена до людини була і філософія Епікура (341-270). У 307 році в Афінах він заснував школу в одній з гаїв, назвавши її «Садом». На воротах красувався напис: «Мандрівник, тут тобі буде добре, тут вище благо - насолоду». Знову, як видно, філософія зайнята проблемою щастя людини, і Епікур бачить вирішення її у відмові особистості від будь-яких прагнень, пов'язаних з марнославством. «Проживи непомітно! - Закликав він своїх слухачів. - Подалі від пристрастей і хвилювань, живи в безтурботним відчуженості від суспільних справ (атараксія)! »Епікур вважав, що держава якщо і необхідно, то як страж індивідуального щастя особистості. Від літературної спадщини Епікура до нас дійшло кілька його листів до друзів і фрагменти творів. Однак про йогофілософії в цілому можна судити за поемою римського автора Лукреція «Про природу речей». [4, С. 176].  В епоху еллінізму процвітала і філософія стоїцизму, зовні протилежна епікуреїзм. Стоїки (від храму Стоа) теж займалися проблемою щастя людини, але вирішували її дещо по-іншому. Оскільки різних бід людині все одно не уникнути, міркували вони, то треба привчити себе до них. У цьому порятунок. Треба так організувати свій духовний світ, щоб ніякі страждання не змогли вивести тебе з рівноваги і принизити тебе. Встань вище за них. Ти можеш бути рабом, але внутрішньо ти завжди вільний. Врешті-решт у тебе є право смерті, вільного догляду з буття. Християнство багато запозичило у стоїцизму. Особистістьбула в центрі уваги і філософів-скептиків (хто сумнівається), або, як їх інакше називали, еффектіков (утримуються від суджень). 

3.3 Філософія Піррона  Філософ Піррон (360-270), засновник школи, прийшовши до висновку, що абсолютних знань немає і бути не може, а значить, боротьба за якісь принципи безглузда, бо ніхто не може бути впевнений у правоті своїх думок, радив своїм послідовникам не лише ухилятися від боротьби, а й від будь-яких суджень взагалі.  Як бачимо, головним предметом філософських роздумів епохи еллінізму стала людина, його взаємозв'язку з суспільством, його особиста, індивідуальне щастя. Система моральних цінностей змістилася: раніше на першому плані стояло суспільство, колектив, держава і особистість розглядалася лише крізь призму її корисності суспільству. Тепер особистість зайняла провідне місце, вона стала цікавити мистецтво сама по собі. Така перестановка цінностей намітилася вже у філософії Сократа і в трагедіях Евріпіда, що свого часу чуйно вловив Арістофан і марно намагався їй перешкодити. 

4. Література епохи еллінізму  4.1 Комедія епохи еллінізму  Елліністична ідеологія проявилася вже в новій комедії (історики її називають новоаттической), настільки відмінної від комедії Аристофана. Творець її Менандр (342-292) відмовився зовсім від політичних тем, які складали головний і єдиний предмет комедійної дії в театрі Арістофана, і повністю віддався відтворення побуту рядових греків своїх днів, з їх життєвими проблемами і конфліктами. Змінилася і форма комедії. У Арістофана вона сповненафантастичних фігур, алегорій, умовностей, фарсових сцен. Комедії Менандра присвячені побуті, життєвим історіям, цілком реалістичні, вишукані по мові і, мабуть, кілька сентиментальні. Але це подобалося тодішнім глядачам. Їх читали вголос на гулянках і домашніх святах [3, С. 167-168].  П'єси Менандра повні інтриг, кумедних пригод, помилок, впізнавання, у них і який-небудь скупа старий, і молоді закохані пари, і спритні раби.  Греки з задоволенням дивилися на самих себе, простих, буденних, цілком природних, мабуть, втомившись від богів і міфічних героїв, які заповнювали їх театральні сцени раніше.  «Менандр і Життя, хто з вас кого відтворив?» - Патетично вигукував вже в I столітті нашої ери александрійський філолог Арістофан Візантійський.  Проте час все-таки розпорядилося інакше: від 100 п'єс, написаних Менандра, збереглися лише фрагменти п'яти. 

4.2 Пастораль - особливий жанр у світовій літературі  Елліністична епоха донесла до нас імена і твори, іноді добре збереглися, багатьох грецьких поетів, але в культурний фонд наших днів вони не увійшли. Їх знають, звичайно, фахівці-філологи, широкі читацькі кола пам'ятають хіба що ім'я Феокріта, що жив у III ст. до н.е. (Народився в 315 г .). До нас дійшло від нього 30 ідилій у збірнику, складеному приблизно через два століття після його смерті (не всі з них вважаються справжніми.)  З нього починаються особливі жанри у світовій літературі, так звані пасторалі у віршах і в прозі. Ми знайдемо їх в літературі римської і через століття у творах західноєвропейських авторів аж до роману «Поль і Віргінія» французького письменника XVIII століття Бернард де Сен-П'єра. Вже одне це - настільки тривала життя ідей і мотивів, породжених античним автором, - заслуговує нашої уваги до нього. Художній ефект, який виробляли і хотіли робити на читача всі автори пасторалей, мабуть, можна виразити одним словом - «розчулення». Даль у своєму «Тлумачному словнику» так пояснив значення цього слова: «чіпати морально, порушувати ніжні почуття, любов, жалість» [3, С. 170].  Все це вичерпно пояснює і сенс усіх пасторалей. Не можна розчулюватися трагедією: вона збуджує в нас бурю почуттів, вона нас потрясає; не можна розчулюватися комедією: вона нас смішить, викликаючи часом гомеричний регіт, не можна розчулюватися публіцистичної промовою: вона народжує в нас почуття гніву чи захоплення. Не можна розчулюватися пристрасної ліричної рядком - в ній сильні почуття - словом, там, де мова йде про великі ідеї, великих почуттях, великі проблеми, - там немає місця для розчулення, для тихих і солодких сліз, сліз крізь посмішку, для скарг, змішаних з замилуванням. Якщо ж нам хочеться тихих радощів, ніжно пестять нас почуттів, милування приємною красивістю вчинків, емоцій, жестів, рухів, природних ландшафтів і облагороджених тварин, тоді ми шукаємо предмети для розчулення, і нам їх представляє пастушача література, а початок їй поклав Теокріт, так принаймні вирішила давня історична традиція. Найбільший бібліографічний довідник Свида, або, інакше, Сіда (не встановлено, що означає це слово: ім'я автора або назву самої праці), створений, як вважають, в X столітті у Візантії, повідомляє: «з так званих пастуших поетів першим був Теокріт» . Правда, знавець олександрійської поезії і перекладач М.Є. Грабар-Пассек хотіла б внести тут деякі корективи: «ідеалізація людей і життя в повному сенсі слова у самого Теокріта немає, він сам ще далекий від нудотно пасторалі, але його милування життям простих людей і природою привело згодом до штучної ідеалізації її».Поет малює цілком натуральні, життєві сцени. Перед нами світ прекрасних юнаків та юних дів. Вони співають, змагаються у співі або висловлюють скарги з приводу нерозділеного кохання:  «Усюди весна, і всюди стада, і всюди налилися Солодким груди молоком, юних живлячи телят ...  Дівчина мимо проходить, красуня, коли ж зникне, марніють, сумуючи, бики - з ними зачахну і я ».  У літературі еллінізму з'явилося ще одне нововведення - роман. Слово «роман» не було відомо грекам, його долучили до нового прозового жанру пізніше, за зразком середньовічного лицарського роману. У ньому багато чудесного, казкового. Після походів Олександра Македонського світ широко відкрився еллінові. Далекі країни, дивовижні звичаї інших народів хвилювали уяву. Герої елліністичного роману мандрують, мінливості долі закидають їх далеко від рідного дому. Тема цих романів - любов. Два юних істоти, випадково зустрівшись, навіки зв'язані узами любові, але доля ставить перед ними одну перешкоду за іншим. Самі неймовірні пригоди чекають кожного з них, нещастя, страждання, але вони через все це проносять свою любов [2, С. 116].  Через кілька століть після Феокріта з'явилася чарівна прозова казка Лонга «Дафніс і Хлоя», дуже близька за духом і фарбам до жанру пасторалей, - ті ж прекрасні пастушки, та ж ідеалізована природа, та ж сентиментальна дружба людини і тварини і любов. 

Висновки  Давньогрецька культура справила величезний вплив на розвиток європейської цивілізації. Досягнення грецького частково лягли в основу естетичних уявлень наступних епох. Без грецької філософії, особливо Платона і Аристотеля, неможливо було б розвиток ні середньовічної теології, ні філософії нового часу. До наших днів у своїх основних рисах дійшла грецька система освіти. Давньогрецькі міфологія і література вже багато століть надихають поетів, письменників,художників, композиторів.  Елліністична епоха донесла до нас імена і твори, іноді добре збереглися, багатьох грецьких поетів, але в культурний фонд наших днів вони не увійшли. Їх знають, звичайно, фахівці-філологи, широкі читацькі кола пам'ятають хіба що ім'я Феокріта, що жив у III ст. до н.е. До нас дійшло від нього 30 ідилій у збірнику, складеному приблизно через два століття після його смерті. З нього починаються особливі жанри у світовій літературі, так звані пасторалі у віршах і в прозі.  Філософія в цей період мала цілий ряд особливостей. Найважливішими з них є еклектизм (від грец. Eklektikos - вибирає) - прагнення поєднувати елементи різних шкіл, етична спрямованість, перше місце займають питання моралі. Криза поліса, падіння його колективістської моралі призводять до аполітичності, втрати цивільних чеснот. У результаті філософи відгороджуються від зовнішнього світу, займаються питаннями особистого самовдосконалення. Найбільш типовими для елліністичної епохи були дві нові школи - епікурейство і стоїцизм. 

41. З’ясуйте особливості розвитку давньогрецької культури класичної епохи.

В класичний період Греція переживає бурхливий економічний розвиток, який ще більше посилюється після перемоги над персами.

Нові кроки вперед роблять в класичний період філософія та інші науки. Серед філософських проблем на перший план висувається проблема з'ясування сутності та місця людини у світа, продовжується розробка проблем буття, першооснови світу.

Найбільш відомими філософами класичного періоду були Демокрит, софісти, Сократ, Платон, Арістотель. У галузі науки у цей час відбувається процес накопичення знань про навколишній світ, їхнє осмислення та узагальнення. Значного розвитку досягли астрономія, медицина, географія, механіка, історія. Великий внесок у медицину зробив Гіппократ, який був переконаний, що лікар повинен лікувати не хворобу, а хворого, беручи до уваги його індивідуальні особливості, середовище i характер захворювання. Історія того часу представлена іменами таких вчених, як Геродот, Фукідід. Геродот написав "Історію", основною темою якої є історія греко-перських воєн. Фукідід у своєму творі "Історія" на основі власних спостережень та свідчень учасників висвітлив події пелопоннеської війни. Першим з істориків він почав використовувати історичні документи.

Математика перетворюється в самостійну наукову дисципліну, перестає бути прерогативою одних тільки піфагорійців, становлячись предметом професійної діяльності вчених, які не приєднуються ні до якого філософського напрямку. Прогрес математичних знань особливо помітний в арифметиці, в географії, стереометрії. Найвизначнішим вченим IV ст. до н.е. був Євдокс Книдський. Він відкрив в математиці загальну теорію пропорцій, яку змогли оцінити по справжньому лише в XIX ст. Велику роль він відіграв у розвитку античної астрономії, створивши по суті теоретичну астрономію. Небачений розквіт в епоху класики переживає художня культура, і в першу чергу—архітектура і містобудівництво. Значний внесок в розвиток містобудівництва вніс Гіпподам—архітектор з Мілету, який розробив концепцію регулярного планування міста.

Вершиною давньогрецької архітектури вважається акрополь в Афінах. Цей ансамбль складався з парадних воріт—Пропілеїв, храму Ніке Аптерос, Єрехтейону і головного храму Афін-Парфенону. Храм богині мудрості Афіни Парфенон був втіленням могутності і величності Афінської держави. Архітектори Іктін і Каллікрат надали храмові вигляду періптера, оточеного колодою з 46 колон. Храм мав багате скульптурне оздоблення: 92 метопи та іонічний рельєфний фриз, що проходив за колонадою по периметру споруди. Храм відзначався спокійною урочистою величністю, почуттям міри і гармонії, досконалістю пропорцій, досягнутим синтезом архітектури і скульптури. Все це робить його одним з шедеврів не лише грецької, але й світової архітектури.

Посилання за темою:

• ▶ Особливості естетики Київської Русі

• ▶ Просвітництво на Україні та в Європі

• ▶ Духовні цінності країн Західної Європи

• ▶ Єгипетські піраміди

Скульптура в епоху класики звільнилась від архаїчної умовності зображення людини. Серед її досягнень—уміння зобразити тіло в русі. При цьому слід підкреслити, що митці великої класики вміли передавати не лише рухи тіла, а й порухи душі. Скульптуру цієї доби представляє багато геніальних майстрів. Самими великим серед них є Фідій. З точки зору еллінів уособленням божественності були спокій, повага, гідність. Цим вимогам відповідала виконана Фідієм статуя Зевса, давні зараховували її до чудес світу. Він створив і статую Афіни Парфенос, яка знаходилась в центрі Парфенону. Висота її 12,5 метра. Крім цієї статуї він створив ще одну скульптуру—бронзову фігуру богині Афіни Промахос, грізної й суворої захисниці свого міста.

Сучасниками Фідія були – Мірон – автор видатної, всесвітньо відомої статуї “Дискобол” і майстер бронзової скульптури – Попіклет, який створив “Дорифора” і “Поранену амазонку”, а також написав першу теоретичну працю про пропорції людського тіла – “Канон”.

Пізню класику репрезентують скульптори Пракситель, Скопос, Лісіпп. Першого з них прославила перед усім Афродіта Кнідська, яка стала першою оголеною жіночою фігурою в грецькій скульптурі. Мистецтву Праксителя притаманне багатство почуттів, вишукана і витончена краса, гедонізм. Скопас створював пристрасно-патетичні образи, його статуї вражають витонченістю ліній, виразністю поз і рухів. Скульптури Лісіппа вражають своєю вишуканою граціозністю. Він розробив новий пластичний канон, який змінив класичний канон Поліклета.

Для живопису епохи класики характерна тенденція до реалістичного зображення людини. З іменами Полігнота та Аполлодора пов'язані його важливіші досягнення. Полігнот створив багатофігурні композиції, намагаючись передати глибину простору. Аполлодор відкрив ефект світлотіні, поклавши початок живопису в сучасному змісті слова.

Класична епоха - час розквіту драматичного мистецтва. Самими важливими жанрами були трагедія, сюжетами якої були міфи про богів і героїв і комедія, частіше всього політична. Трагічний герой бореться проти несправедливості, виступає за торжество добра, за те, щоб світ став кращим, щоб пробудити в людях мужність, допомогти їм жити. Герой частіше всього приречений на загибель, але його загибель викликає не відчай, не жах, а захоплення і віру в силу людини, в велич її духу. В цьому вічна цінність давньогрецької трагедії.

Яскравим втіленням трагедії є творчість трьох видатних афінських—драматургів - Есхіла, Софокла та Єврипіда. Есхіл і Софокл - творці античної трагедії в її класичній формі. В їх творах зображені зіткнення з питань моралі, конфлікт між державою і родом, свободою і деспотизмом, неписаним і писаним законом, страждання в ім'я обов'язку, співвідношення між суб'єктивними намірами людини та об'єктивним змістом її вчинків. На відміну від Есхіла і Софокла, які показували людей такими, якими вони мають стати, Еврипід зображував людей такими, які вони є. Він відкидав принципи високої трагедії з її орієнтацією на ідеальних героїв. Його трагедії наближаються до побутової драми, можливо тому, що навколишнє життя стає драматичнішим. Творчості драматурга притаманний інтерес до окремої особи.

Період еллінізму. Спосіб життя еллінів визначався також такими цінностями, як істина, краса і добро, які знаходились у щільній єдності. У греків існувало особливе поняття “калокагатія”, що означало “прекрасне-добре”.

В еволюції культури Стародавньої Греції виділяють п’ять періодів:

• Егейська культура (3 тис. – 11 ст. До н.е.).

• Гомерівський період (11 – 8 ст. До н.е.).

• Архаїчний період (7 – 6 ст. До н.е.).

• Класичний період (5 – 4 ст. До н.е.).

• Елліністичний період (4 –1 ст. До н.е.).

Становлення давньогрецької культури відбувалося на протязі перших трьох періодів. Егейську або кріто-мікенську цивілізацію вважають попередницею власне грецької культури, Егейська культура була створена племенами які жили на островах Егейського моря, узбережжі Малої Азії та на Балканському півострові. Її головним центром був острів Кріт. Високого рівня тут досягло землеробство і скотарство, розвиток ремесел, витонченістю відрізняються ювелірні вироби з золота та емалі, посуд прикрашений рослинними орнаментами. Крітські гончари виготовляли також теракотові статуетки богів, людей та тварин.

Крітська культура зазнала значного виливу стародавніх культур Єгипту та Передньої Азії, що яскраво проявилося в образотворчому мистецтві. Але за своїм змістом вона була своєрідною і неповторною принципово відмінною від культур Стародавнього Сходу. Якщо монументальне мистецтво Месопотамії, Єгипту прославляло грізну могутність богів, то пам’ятки крітського мистецтва відтворюють красу людини.

Крітська культура мала вплив на розвиток мікенської культури. В материковій Греції у 15 – 14 ст. до н.е. утворились рабовласницькі міста-держави Мікени, Тірінф, Пілос. Мешканці цих міст –греки-ахейці будували свої фортеці на високих пагорбах. Звідси і з’явилась назва “акрополь” – верхнє місто, де зводились царські палати. До пам’яток архітектури належать також розкішні гробниці, серед яких виділяється гробниця Атридів у Мікенах. Досліджуючи гробниці археологи знайшли багато золотих речей: маски, які накладались на обличчя померлих, жіночі прикраси, посудини. Стіни палаців прикрашались фресками, присвяченими сценам полювання та битв.

Хоча мікенське мистецтво дещо поступається в художньому рівні крітському, воно успадковує від нього захоплення красою людини, возвеличує її силу, могутність та волелюбність. Близько 1260 р. до н.е. коаліція ахейських племен захопила і зруйнувала Трою. Події пов’язані з Троянською війною, становлять основу давньогрецького героїчного епосу. Але хоробрих ахейців, які виснажились у територіальній екагансії в середині 12 ст. завоювали дорійські племена. Загибель Мікен, Тірінфа та інших міст означала кінець егейської цивілізації. Однак кріто-мікенська спадщина відіграла велику роль в розвитку культури власне Греції.

Початок гомерівського періоду пов’язаний з регресом в галузі культури. Деякі елементи досягнутого рівня цивілізації були втрачені. Зокрема, була втрачена державність, палацовий уклад життя, писемність. Дорійські племена принесли з собою примітивні форми культури і так званий геометричний стиль мистецтва, дуже подібний до мистецтва неоліту.

Однак період культурного занепаду в історії Стародавньої Греції мав тимчасовий характер після якого наступає нове піднесення в усіх сферах культурного життя. В цю епоху греки оволоділи технікою виплавки і обробки заліза, його гартування і перетворення на сталь.

У гомерівський період відбувається упорядкування грецької міфології, яка набуває все більш завершених, досконалих форм. Цикли міфів - сказань про божества і героїв, що виникли в різних частинах Греції, поступово злилися в систему своєрідного міфологічного світогляду.

Архаїчний період фахівці вважають часом найбільш інтенсивного розвитку грецького суспільства. Саме в цей період розвинулись ті соціально-економічні та політичні явища, які надали античному суспільству певну специфіку в порівнянні з рабовласницькими суспільствами Сходу: класичне рабство; система грошового обліку та ринку; поліс – як основна форма політичної організації; концепція суверенітету народу і демократична форма правління.

Грандіозні соціальні зрушення та велика колонізація були важливими чинниками бурхливого розвитку і привели до якісних змін в культурі. В розвитку духовної культури виключно важливу роль відіграло створення алфавітної писемності. Вона була розроблена на основі фінікійського алфавіту і відрізнялась надзвичайною простотою і доступністю, що дозволило створити винятково ефективну систему освіти, завдяки якій в античній Греції не було не писемних, що також було великим досягненням. В період архаїки формуються основні етичні норми та цінності античного суспільства. Вони характеризуються поєднанням почуття колективізму з агоністичним початком, з утвердженням прав особи, з духом свободи. Особливе місце займають патріотизм і громадськість. Захист свого полісу сприймається як вища доблесть громадянина. В цей же період також народжується ідеал людини, в якої дух і тіло знаходяться в гармонії.

Втіленню даного ідеалу сприяло виникнення в 778р. до н.е. Олімпійських ігор. Вони проводились кожні чотири роки в місті Олімпії і продовжувались п’ять днів, на протязі яких дотримувався “священий мир”, припинялись військові дії. Переможець ігор користувався великою пошаною і мав значні соціальні привілеї (звільнення від податків, довічну пенсію, постійні місця в театрі і на святах).

В архаїчний період народжується ще одна риса культурної унікальності греків: специфічна антична філософія з раціоналістичним баченням світу, тобто зародком науки. Народжується новий тим мислення, для якого навколишній світ стає розумово збагненням, логіко-теоретично впорядкованим і математично доказовим. На відміну від східної філософії як релігійної мудрості це нова галузь мислення, де виникнення космосу пояснюється суто раціональними причинами.

В епоху архаїки виникають основні типи і форми мистецтва, які в епоху класики набувають найбільшого розквіту. Це і система ордерів в архітектурі, і скульптурні зображення юнацької та дівочої фігури, і рельєфи, і вазовий розпис. Але було б спрощенням вважати, що епоха архаїки має значення лише як підготовча ступінь до грецької класики, що її культура більш примітивна, менш досконала. В деяких галузях духовної культури архаїки створені зразки які ані трохи не поступаються класичним. Про це свідчить славетний епос та знаменита грецька лірика.

Твори легендарного поета Гомера “Ілліада” та “Одіссея” були відомі кожному грекові, вивчались у школі, служили скарбницею сюжетів для митців, були своєрідним кодексом античної моралі. До епічної поезії належать також поеми Гесіода. На основі міфів, стародавніх пісень він написав поему про походження світу і богів—“Теогонія”. Ще більшу славу йому принесла поема “Роботи та дні”, у якій він розповідає про життя землероба, дає поради щодо обробітку землі, торгівлі, мореплавства.

У 7 – 6 ст. до н.е. виникла грецька лірика. Одним із перших ліричних поетів вважається Архілох. У гімнах, елегіях, байках він оспівує кохання, твердість духу під ударами долі, прославляє героїзм воїнів. Він вважається засновником ліричної поезії, його твори наповнені особистими стражданнями і переживаннями. У першій половині 6 ст. до н.е. на о. Лесбос творили Алкей і Санфо, творчість яких була вершиною ліричної поезії давньої Греції. Вони оспівували кохання. Греки називали Санфо десятою музою. Оспівуванню земних радощів, коханню присвятив свою творчість й Анакрент з Теосу, останній з великих класиків еллінської ліричної поезії.

Еллінізм став заключним етапом давньогрецької культури. В цей період високий рівень еллінської культури в цілому зберігається. Лише в деяких галузях, наприклад, в філософії, він трохи падає. В той час відбувається експансія еллінської культури на території багатьох східних держав, які виникли після розпаду імперії Александра Македонського, де вона з’єднується зі східними культурами. Саме цей синтез грецької і східної культур утворює те, що іменується культурою еллінізму. Її утворення йшло під впливом перед усім грецького способу життя і грецької системи освіти. Але разом з тим в цю добу відбуваються радикальні зміни в ціннісних орієнтаціях, які відбились на світобаченні людей доби еллінізму.

У зв'язку з розселенням греків на території держави Александра Македонського полісна ідеологія поступово змінюється космополітичною. Розкидані по величезних просторах греки відчували себе вже громадянами не певного полісу, а усього елліністичного світу. Відірваність людей від співвітчизників, численні перевороти, війни, розорення сприяли посиленню індивідуалізму. Водночас широко розповсюджується фаталізм - віра у повну підкореність людини долі. Усі ці зміни знайшли свій прояв у релігії, філософії, літературі. Із галузей духовної культури найбільш успішно в епоху еллінізму розвивається наука і мистецтво. В науці провідні позиції продовжує займати математика, де працюють такі великі уми, як Евклід і Архімед. Їх зусилля математика не тільки прогресує в теоретичному плані, але й знаходить широке практичне застосування в механіці, оптиці, статиці, гідростатиці, будівництві. Архімед є автором багатьох технічних винаходів. Значні успіхи мають також астрономія, географія, медицина.

У літературі періоду еллінізму зростає увага до окремої людини, п переживань, проблем. Вона набирала більш камерного, інтимного характеру, виник новий жанр - твори для розважального читання. Особливим успіхом користувалась комедія, яка отримала назву новоаттичної. Головним чином, це побутова драма, або драма характерів. Основними її темами стали кохання, сімейне життя. Помітним явищем в літературі є александрійська поезія "малих форм", яка відрізняється витонченістю, легким відтінком іронії, гумору, найяскравішим представником якої був Каллімах.

Швидке піднесення міст сприяло розвитку архітектури, особливо мистецтва міського планування. Чіткою геометричною структурою відзначались Олександрія, Селевкія та інші міста. З'явилися численні громадські споруди: базиліки (торгові та судові будинки), гімназії, палестри, стадіони, бібліотеки, а також розкішні палаци царів, житлові будинки. З елліністичних пам'яток архітектури найбільш відомим є Пергамський вівтар, побудований иа честь Зевса та Афіни.

В елліністичній скульптурі переважає патетичний стиль, що відповідає новим рисам архітектури, досягаючи з нею гармонії. Попри однакове з класичною культурою художнє завдання елліністичне мистецтво вдається до інших об'ємів і засобів виразності. Поряд із класичними зразками з'являються гігантоманія та скульптурна мініатюра. Класичних героїв-атлетів та Афродіт доповнюють скульптурні зображення “гігантоманії” - боротьби богів, скульптурні групи, жанрові та еротичні сюжети. З елліністичних пам'яток скульптури найбільш відомими є знаменитій Родоський "Колос", створений Хересом, мармурова скульптура Ніки Самофракійської роботи Піфократа Родоського та монументальний фриз велетенського Пергамського вівтаря. До монументального напрямку можна зарахувати і скульптурну групу "Лаокоон" (робота Агесандара, Полідора та Афінадора). І нарешті своєрідним символом цієї епохи є "Венера Мілоська".

Витончена і водночас барвиста, багатоманітна культура еллінізму, що поєднала у собі досконалість, класичну ясність і технічну бездоганність грецької та монументальність східних культур створила той ґрунт, на якому виросла культура Римської імперії.

42. Виявіть спільні і відмінні риси мінойської і мікенської культури.