Середньовічні жанри[ред. • ред. Код]

Жанровий розподіл художніх творів продовжився за міцною традицією античності. У європейській літературі чітка жанрова класифікація художніх творів продовжувалась до 20 століття. На передній план у добу середньовіччя поступово виходить периферійний для античної літератури жанр — розповідна проза, де поєднувалися історичний переказ, чудесна подія або дивовижний випадок, побутовий елемент і моральне напучування («Діяння римлян» тощо). Прецедентом слугувала історична проза пізньої античності (Тіт Лівій, Светоній, Таціт, Плутарх) та численні історичні компендіуми, що їх складали вчені.

54. Розкрийте особливості куртуазної культури у Середні віки: формування рицарського етосу.

Феномен лицарської куртуазної культури – невід’ємна частка  культури людства. Титул лицаря з явною гордістю носять сер Пол Маккартні і сер Шон Коннері. За цим стійким місцем, яке поняття «лицар» придбало в суспільній свідомості, ховається відразу кілька культурних і психологічних блоків.

Дивно, як мало в цих блоках залишилося від початкового розуміння слова «лицар». Цілком певний асоціативний ланцюжок, що виникає у свідомості більшості людей при слові «лицар» – воїн – лати -замок – прекрасна дама – має більше спільного зі стереотипом, ніж з історичним поняттям.

Тим часом, якщо звернутися до часів виникнення лицарства, то виявиться, що там не було ні дам, ні замків, ні навіть, в пізнішому розумінні, лат. Були просто воїни – причому воїни наймані. Поява цього стану воїнів губиться в глибині Темних Віків, і ця темрява додатково сгущена письменниками і трубадурами. Навколо виникнення лицарства існує кілька красивих легенд, одна з найкрасивіших і почесних полягає в тому, що лицарі – нащадки римського стану вершників. У такої теорії навіть є певні підстави – ​​ім’я вершників також було пов’язано зі словом «кінь», вершники також вважали за честь військову службу, у них навіть був свій обряд посвячення хлопчика в чоловіки.

Легенда про походження лицарів з давньоримських вершників у свій час дуже лестила самолюбству лицарів. Вона не тільки робила їх причетними до славної і грізної історії Римської імперії, але і дозволяла найманим «історикам » виводити лицарські родоводи від давньоримських воїнів.

На жаль, історики не залишили від цієї легенди каменя на камені, а образ середньовічного лицаря втратив романтичний ореол. Немає ніякої прямої спадкоємності між древнеримскими вершниками і середньовічними лицарями. Крім того, Італія , колиска Римської імперії була найменш «лицарським» краєм Європи. Землями ж найбільш класичного лицарства стали ті, де залишив свій слід суворий і грубий німецький воїн. Це, власне, Німеччина і завойовані германцями Франція і Великобританія.

Саме там, де виникла потреба в найманому воїні, і з’явився стан  лицарів. Сам наєм здійснювався за допомогою урочистого обряд , який жваво нагадував описаний ще Тацитом обряд посвячення древнегерманского воїна і, швидше за все, до нього і сходив.

Залишаючи осторонь красу обряду, потрібно чітко уявляти, що принісши  оммаж, воїн перетворювався по суті в найманця . У якості такого він повинен був воювати, за наказом свого наймача – сюзерена, з ким накаже йому сюзерен і коли він це накаже. І як найманець же отримував плату за свою роботу – плату у вигляді феоду, тобто ділянки, на якій працювали та годували його кріпаки. Спочатку не існувало особливої ​​різниці в культурі або витонченості між лицарем та його селянами. Розрізнялися вони тільки соціальним статусом та деякими професійними навичками – селяни вміли орати землю, а лицар умів володіти зброєю. Втім, місця в феоді  вистачало не всім – великі сім’ї Середньовіччя приводили до того, що багато дітей лицарів були позбавлені батьківської спадщини і перетворювалися на мандрівних ворожбитів найманців. Там, де влада була слабка, ці найманці легко переступали межу хисткої законності і перетворювалися на грабіжників – у Німеччині їх називали раубріттери , в Англії – лицарі-грабіжники.

Все це ніяк не могло зробити поняття «лицар» таким вже популярним, навіть з урахуванням слави, якої традиційно овіювано військовий стан. Сучасне уявлення про  лицаря – підсумок так званої куртуазної культури, яка почала складатися в пізню епоху Середньовіччя в замках багатих феодалів. Лицарі вчилися манерам, віршуванню та музиці, в моду увійшов культ прекрасної дами і вірності. Втім, навіть у той час, образ справжнього лицаря продовжував залишатися рідкодосяжним ідеалом. Але саме тоді лицар із стану перетворився на архетип .