Особливості давньогрецької трагедії

Трагедія класичної епохи майже завжди запозичила сюжети з міфології, що аж ніяк не заважало її актуальності і тісним зв'язкам з нагальними проблемами сучасності. Залишаючись "арсеналом і грунтом" трагедії, міфологія зазнала в ній спеціальній обробці, перенесення центру ваги з сюжету міфу на його інтерпретацію в залежності від запитів реальної дійсності.

До особливостей естетики античної трагедії слід також віднести хронологічно послідовне ставлення до міфу і його критику. З особливостей її поетики необхідно назвати: мінімум акторів, хор, корифея, вісників, зовнішню структуру (пролог, парод, эписодий, стасимы, эксод).

Творча спадщина Есхіла, Софокла та Евріпіда. Вони вважаються найбільшими поетами-драматургами людства, чиї трагедії ставляться на світовій сцені і сьогодні.

"Батько трагедії" Есхіл (525-456 рр. до н. е.) створив понад 90 творів, але час зберіг тільки сім. Інші його п'єси відомі в незначних уривках або лише за назвами. Світогляд Есхіла зумовлено складною епохою греко-перських війн, героїчним напругою творчих сил народу у боротьбі за свободу і створення демократичного афінської держави. Есхіл вірив у божественну мудрість і вищу справедливість богів, твердо тримався релігійно-міфологічних засад традиційної полісної моралі, з недовірою ставився до політичних і філософських нововведень. Його ідеалом залишалася демократична рабовласницька республіка.

У своїх трагедіях Есхіл ставив і вирішував корінні проблеми епохи: долі роду в обстановці аварії родового ладу; розвиток історичних форм сім'ї та шлюбу; історичні долі держави і людства. Виходячи з ідеї повної залежності людини від волі богів, Есхіл разом з тим умів наповнити конфлікти своїх трагедій конкретно-історичним життєвим змістом. Сам Есхіл скромно стверджував, що його твори - "крихти від бенкету Гомера", але насправді він зробив важливий крок у художньому розвитку людства - створив жанр монументальної всесвітньо-історичної трагедії, в якій важливість проблематики і висота ідейного змісту поєднуються з урочистою величчю форми. З збережених трагедій Есхіла найбільший інтерес представляють "Перси", "Прометей закутий" і трилогія "Орестея". Його творчість підготувало ґрунт для появи класичної трагедії майбутнього і зробило потужний вплив на європейську драматургію, поезію і прозу.

Софокл (496-406 рр. до н. е.), подібно Эсхилу, брав сюжети своїх трагедій з міфології, але наділяв давніх героїв якостями і сподіваннями своїх сучасників. Виходячи з переконаності у величезній виховної ролі тетра, бажаючи дати глядачам приклади справжнього благородства та людяності, Софокл, за свідченням Аристотеля, відверто заявляв, що "сам він зображує людей, якими вони повинні бути". Тому він з неймовірним майстерністю створив галерею живих характерів - ідеальних, нормативних, художньо-досконалих, скульптурно-цільних і ясних. Оспівуючи велич, благородство і розум людини, вірячи в кінцеве торжество справедливості, Софокл все ж вважав, що можливості людини обмежені силою долі, яку ніхто не може передбачити і запобігти, що життя і сама воля людей підкоряються волі богів, що "ніщо не відбувається без Зевса" ("Аякс"). Воля богів проявляється в постійній мінливості людського життя, в грі випадковостей, то промовляють людини до вершин добробуту і щастя, то кидають його у безодні бід ("Антігона").

Софокл завершив розпочату Есхілом реформу класичної грецької трагедії. Дотримуючись традиційний прийом розробки міфологічного сюжету в зв'язковий трилогії, Софокл зумів надати кожній частині закінченість і самостійність, значно послабив роль хору в трагедії, ввів третього актора і домігся помітною индивидуализированиости характерів. Кожен його герой наділений суперечливими рисами характеру і складними душевними переживаннями.

Аристотель звертав увагу на тонке мистецтво композиції трагедій Софокла, відзначав виняткову майстерність драматурга в розвитку дії, неухильно йде до логічно виправданою розв'язки. Істотно і те, що Софокл ввів новий принцип розвитку драми - явище перипетії - крутий поворот дії до протилежного: від радості до горя, від величі до падіння і т. п. Він охоче використовує прийом трагічної історії для з'ясувань корінний протилежності між задумом і виконанням, бажаним і існуючим. Трагедії Софокла гармонійні і цільні, композиція сувора і проста, всі частини в рівновазі, над всім панує почуття міри.

До числа найбільш знаменитих і досконалих творінь Софокла належать "Едіп-цар" та "Антігона", написані на матеріалі популярного фіванського циклу міфів. Творіння його справили значний вплив на європейську літературу нового часу, особливо помітне у XVIII - на початку XIX ст. Гете і Шиллер захоплювалися композицією трагедій Софокла. В. Р. Бєлінський вважав їх класичними, називав "Антігону" "найблагороднішим створенням" і, трактуючи теоретичні проблеми драматичної поезії, постійно спирався на аналіз трагедій Софокла.

Евріпід (480-406 рр. до н. е.), який завершив розвиток класичної давньогрецької трагедії, творив у період кризи і занепаду афінської демократії. Народився на острові Саламіні, отримав чудову на той час освіту в школах відомих філософів Анаксагора і Протагора. На відміну від Есхіла і Софокла, він - гуманіст і демократ, ігнорував участь у суспільному житті, віддаючи перевагу усамітнення. Кінець життя він був змушений провести в Македонії і помер там при дворі царя Архелая.

Евріпід написав понад 90 трагедій, з яких збереглося 17. При житті він не користувався настільки значним успіхом (чотири перемоги на Великих Діонісіях), як Есхіл і Софокл, але в епоху еллінізму вважався зразковим драматургом.

Евріпід був сміливим мислителем, при цьому міфи про богів для нього - плід дозвільної фантазії ("Геракл", "Іфігенія в Авліді"). Міфологія зберігає в трагедіях Евріпіда чисто зовнішнє значення, і конфлікти у нього майже завжди визначаються зіткненням згубних людських пристрастей. Недарма ще древні називали його "філософом на сцені" і "трагичнейшим з поетів". Він зображував людей такими, "якими вони є", писав природно і просто. Як художника Евріпіда в першу чергу цікавив внутрішній світ людини, її душевні переживання, бо він - родоначальник психологічного напрямку у європейській літературі.

В політичному відношенні Еврипід був прихильником помірної республіки", в якій не повинно бути ні особливо багатих, ні занадто бідних, а справжній фундамент суспільства - вільне заможне селянство. Особлива його заслуга полягає в постановці та розв'язанні морально-етичних проблем, він різко виступав проти пригніченого становища жінок, ратував за різнобічний розвиток особистості, за розкріпачення почуттів, скутих традиційними правилами і законами.

Еврипід - реформатор класичної давньогрецької трагедії і фактично заклав основи жанру європейської драми.

До числа найбільш прославлених творів Евріпіда відносяться "Медея", "Іполит", "Алкеста" та "Іфігенія в Авліді", традиційно засновані на міфологічних переказах. Прокладаючи шлях до створення сімейно-побутової драми, він у той же час досягає високого трагічного пафосу почуттів героїв.

Давньогрецька комедія формувалася одночасно з трагедією, але досягла свого розквіту лише до середини V ст. до н. е. у творчості "батька комедії" Арістофана (446-385 рр. до н. е.). Її поява пов'язана з процесом злиття двох видів карнавальних магічних дійств, так званих міма і сатиричних пісень. Саме це і визначило основні особливості давньої форми античної комедії, що мала чисто карнавальний характер. Древнеаттическая комедія в гранично перебільшеному, гротескно-фантастичному вигляді малювала неймовірно смішні події, допускала всякого роду грубості і вольності, буфонаду і блазенство, але разом з тим надзвичайно сміливою і відвертої у постановці суспільних і політичних проблем. Найбільшим майстром такої комедії був Аристофан, зріле творчість якого збіглося за часом з Пелопонеської війни (431-404 рр. до н. е.), події якої відображені в серії його антивоєнних комедій ("Лісістрата", "Мир", "Ахарняне" та ін). Ревний захисник інтересів селянства і ремісників, що несуть основний тягар війни, Арістофан невпинно і уїдливо бичує правителів і політиків аристократичної верхівки, ввергнувших грецькі держави у виснажливу криваву бійню заради особистих інтересів.

Всі його комедії (з 44 написаних збереглося 11) - прямі відповіді на найважливіші для народу злободенні питання сучасного суспільного життя. Ідеал Арістофана - Афінська демократична республіка, і в обстановці її незворотного кризи він захоплено прагне зберегти і зміцнити її підвалини, затвердити релігійно-міфологічний світогляд і колективну мораль поліса.

Творчий метод Арістофана визначається гнівною соціально-політичною сатирою, повної громадянської мужності і пристрасті. У центрі комедії спір (агон), розкриває ідейний зміст. Він великий майстер карикатури, гіперболи, сміливих перебільшень, граничного загострення узагальнених характерів-типів і ситуацій. Він часто використовує яскраву фантастику і неприборканий вигадка.

Розробленими Аристофаном сатиричними прийомами широко користувалися багато письменники Європи. Під його помітним впливом написана комедія Расіна "Сутяжники", п'єса Л. Фейхтвангера "Селянин і полководець". Сліди впливу Арістофана можна виявити і в творчості Філдінга, Гейне, Роллана, Гоголя. Бєлінський захоплювався висотою морального почуття його комедій, а Добролюбов справедливо бачив у особі Арістофана "захисника бідних".

45. З'ясуйте внесок стародавніх римлян у розвиток юриспруденції.

Естафету розвитку політико-правових учень, започаткованих в Елладі впродовж розглянутого періоду, перейняли мислителі Стародавнього Риму.

Безперечно, державна і правова думка Риму чимало запозичила від поглядів Сократа, Платона, Аристотеля, Епікура та багатьох інших античних мислителів, але теоретичним концепціям римських авторів були притаманні своєрідність і новизна, чому сприяли нові соціально-економічні умови життя.

Так, характерна для давньогрецької думки ідея взаємозв'язку політики і права отримала свій подальший розвиток і нове втілення у трактуванні Цицероном держави як публічно-правової спільності. Погляди грецьких стоїків щодо вільного індивіда було використано римськими авторами (Цицероном і юристами) для створення, власне, нової концепції — поняття юридичної особи (правової особи, персони). Значним досягненням давньоримської думки було створення самостійної науки — юриспруденції. Римські юристи детально розробили значний комплекс політико-правових питань у царині загальної теорії держави і права, а також окремих юридичних наук (цивільного, державного, адміністративного, кримінального та міжнародного права). Римські автори у своїх конструкціях теоретично відобразили ту нову, відмінну від давньогрецької, історичну і соціально-політичну реальність, в умовах якої вони жили і творили. Це, зокрема, криза полісної форми держави та старої полісної ідеології, перетворення Риму в імперію тощо. Давньоримські мислителі зробили значний внесок в історію вчень про державу і право, помітно вплинули на подальший розвиток політичних і правових учень за середньовіччя і в новий час.

Особливо системними і ґрунтовними були вчення Марка Туллія Цицерона (106—43 до н. е.) і римських юристів.

У своїх наукових роздумах, викладених у творах "Про державу", "Про закони" та ін., Цицерон наголошував, що основою держави є прагнення людей жити разом, а осередком — сім'я.

Держава, на його думку, — узгоджене правове утворення, здобуток народу.

Він підкреслював особливий зв'язок держави і власності та зауважував, що основною її метою є охорона власності народу і окремо кожного громадянина. Цицерон робив спробу визначити категорію "народ", підкреслюючи, що це не будь-яке об'єднання людей, а об'єднання, в основі якого — погодженість стосовно питань права і спільності інтересів.

Мислитель піддав аналізові різні форми державного устрою і зазначав, що вони розрізняються залежно від кількості правителів. Це може бути царська влада, влада оптиматів (аристократії) або народна влада (демократія). Всі вони, на його думку, недосконалі. Найбільш вдалою може бути лише держава, що має ознаки всіх згаданих форм. Прикладом такої форми держави, на його думку, є римська державність, у якій функціонували магістрати, сенат і народні збори. Значну увагу мислитель приділяв особам державного діяча та ідеального громадянина. Управляти державою повинна людина, наділена доброчинністю, здатна оволодіти знаннями про державу і право та застосовувати їх у дійсності. Без таких знань державний діяч не може бути мудрим і справедливим.

Ідеальному громадянинові мають бути притаманні прагнення до пізнання істини, справедливість і величність духу. Він повинен виконувати приписи законів, не чинити нікому зла, не зазіхати на чужу власність.

Розвиваючи попередні природно-правові уявлення, Цицерон апелював до закону природи і права як основи спілкування людей у державі. Право, що спирається на справедливість і розумний закон природи, є виразником загальної користі кожного учасника правового спілкування. Природне право, за його вченням, виникає раніше від держави з її писаними законами, тому останні мусять відповідати вимогам природного права. Критерієм справедливості є відповідність законів, установлених волею людей, законам природи.

Панування справедливості в суспільстві настане лише тоді, коли всі учасники спілкування діятимуть згідно з приписами законів.

Але рівноцінними учасниками спілкування Цицерон бачив тільки вільних людей. Для рабів справедливість полягала в тому, щоб ними володіли справедливо. Рабство як таке виправдане, воно обгрунтоване природою, і для рабів їхнє становище корисне.

Ідею духовної свободи всіх людей, незалежно від громадянського стану, висловлював представник нової Стої Сенека (бл. 4 до н. е. — 65 н. е.). Він зауважував, що рабство не поширюється на всю особистість, краща її частина є вільною. Панові підкорене і належить лише тіло раба, а його дух сам собі пан[6].

У своєму вченні Сенека обстоював ідею про те, що всі люди, незалежно від їхнього походження чи майнового стану, повинні стати суб'єктами права. Лише в цьому випадку чинне в суспільстві право може відповідати справедливості.

Сенека висунув власну природно-правову концепцію, в якій неминучий та божественний за характером "закон долі" відіграє роль того права природи, якому підпорядковано всі людські прагнення і творіння включно з державою і правом. Він уважає, що всесвіт — це природна держава зі своїм природним правом, визнання чого — справа необхідна і розумна. Членами цієї держави, за законом природи, є всі люди, незалежно від того, визнають вони це чи ні. Що ж до окремих державних утворень, то вони — випадкові, значимі не для всього людства, а тільки для певного кола людей.

Подібні ідеї розвивав також Епіктет (50— 130 н. е.), який наголошував головно на проблемі морального самовдосконалення і належного виконання ролі, визначеної кожному долею. Взаємовідносини людей повинні чітко базуватися на принципі: "Чого не бажаєш собі, не бажай і іншим".

Марк Аврелій Антоній (121—180 н. е.) розвивав "...уявлення про державу з рівним для всіх законом, якою правлять відповідно до рівності й рівноправності всіх, та царство, в якому найвищим благом є свобода підлеглих". У своїй праці "До самого себе" Марк Аврелій підкреслював, що зі спільних для всіх людей духовних засад випливає, буцімто всі люди — розумні істоти; якщо ж так, то й розум, який наказує, що робити, а чого не робити, теж буде спільним. На спільності розуму базується спільність закону, який є однаковим для всіх, оскільки всі люди — рівні, всі вони є громадянами і творять єдиний суспільний устрій.

Подальший розвиток уявлень про сутність права у Стародавньому Римі пов'язаний з творчістю видатних юристів II—III ст. Ульпіана, Гая, Модестина, Павла.

Зусиллями римських юристів було створено нову науку — юриспруденцію. В їхньому полі зору знаходилося широке коло проблем загальнотеоретичного і галузевого характеру. Особливе значення як для самого римського права, так і для подальшої історії права мало ґрунтовне розроблення ними юридичних питань майнових відносин із позицій захисту інтересів приватної власності. Вони, власне, розробили юридичну основу права людини на власність.

Розглядаючи справи, юристи інтерпретували чинні правові норми в дусі їхньої відповідності вимогам природного права І справедливості, а в разі колізії змінювали стару норму, з урахуванням нових уявлень про справедливість і справедливе право. Така правоперетворювальна, а часом і правотворча, інтерпретація римських юристів мотивувалася пошуками такого формулювання припису, що його дав би за нових обставин сам законодавець. Прийняття правовою практикою нової інтерпретації означало визнання її змісту як нової норми права, а саме, норми jus civile (цивільне право), що у вузькому розумінні означало право юристів, а в широкому — охоплювало також звичаєве право, законодавство народних зборів і преторське право.

Визнання римськими юристами реальності природного права, яке є частиною права взагалі, а водночас — відсутність у римському праворозумінні спеціального поняття позитивного права (як заперечення природного права, його своєрідної протилежності) означало, що у трактуванні римських юристів природне право, як усяке інше право, що його вони визнавали, належало до чинного права та було його специфічною складовою (компонентом і властивістю права взагалі), а не лише теоретико-правовою конструкцією і категорією, не тільки "чистим" поняттям, зовнішнім для норми права і принципів фактично чинного права.

Піддаючи аналізові категорію "право", Ульпіан, зокрема, писав, що тому, хто вивчає право, необхідно насамперед знати, звідки походить слово jus (право). Воно отримало свою назву від слова justitia (правда, справедливість). Розглядаючи відмінність природного і позитивного права, він зазначав, що "право народів" (jus gentium) — це те, чим користуються тільки люди у відносинах між собою, а "природне право" (jus naturale) є загальним для всіх живих істот.

Ідею взаємозв'язку та єдності різних складових права найбільш чітко виразив юрист Павло: "Слово "право" вживається в кількох розуміннях: по-перше, "право" означає те, що завжди є справедливим і добрим, — таке природне право. В іншому розумінні "право" — це те, що корисне всім чи багатьом у якійсь державі, — це цивільне право. Всі ці розуміння одночасно присутні в загальному понятті права".

Згадані юристи розробили багато аспектів римського права, яке стало класичним. Своїми правовими концепціями: поділом права на приватне й публічне, вченням про юридичних осіб, права та обов'язки громадян вони зробили суттєвий внесок у розроблення проблематики співвідношення права і свободи.

У 426 р. 345 фрагментам із творів Модестина, значній кількості положень із концепцій Ульпіана, Гая і Павла було надано юридичної сили. Згодом положення їхніх учень було включено в Дигести (Кодифікацію Юстиніана).

Рівночасно, підкреслюючи, як і стоїки, невідповідність рабства природному праву, вони його не заперечували, посилаючись на право народів. Раб не визнавався ними юридичною особою і навіть людиною, а тому не міг бути суб'єктом права. Вони пропонували розглядати його як знаряддя праці, а в правовому аспекті відносити до речей.

Отже, попри важливе значення поглядів римських юристів для з'ясування сутності права, розкриття проблеми співвідношення права і свободи, їхні підходи мали суттєві вади. Римське право було класичною теорією тільки щодо окремих правових питань, і назвати його правом у повному розумінні слова неможливо, оскільки в ньому відсутнє поняття вільної особистості, що поширюється на всіх без винятку людей.

Наприкінці XI ст. центром розвитку юриспруденції став університет у Болоньї. Головна увага у вивченні права приділялася тлумаченню (глосам) кодифікації Юстиніана, особливо Дигест. Звідси й назва цього напрямку — школа глосаторів. Аналогічний підхід розвивався і в інших університетах (у Падуї, Пізі, Парижі, Орлеані). Вибрані глоси всієї школи було видано в середині XIII ст. Аккурсіусом.

Коментатори (постглосатори), які заступили глосаторів у XIII—XV ст., головну увагу приділяли тлумаченню самих глос, а також виявляли значний інтерес до вчення римських юристів про природне право. Вони трактували природне право як вічне й розумне право, що випливає з "природи речей", та обстоювали його примат і верховенство над позитивним правом.

Діяльність глосаторів і коментаторів значною мірою сприяла процесові рецепції римського права в Західній Європі.

Вчення і теоретичні розробки римських юристів знаходили відображення та інтерпретацію у творчості всіх визначних представників правової думки Європи. Чимало сучасних понять, термінів і юридичних конструкцій бере початок у працях римських авторів, у римському праві.

43. Проаналізуйте специфіку розвитку етруської культури.

Протягом багатьох сторіч Рим був наймогутнішою державою античного миру. Історія Римської держави - це історія нескінченних завоювань, розширення території, завоювань і численних воєн. З невеликого міста-держави Рим розрісся до світової імперії, рівної якої не знає історія стародавнього миру. На шляху римських легіонів траплялися й первісні племена, і високо розвинуті цивілізації. І важливою рисою римської культури, на відміну від багатьох інших, є дивна здатність римлян сприймати надбання різних культур і здатність застосовувати їх у своєму житті. Знайомлячись із новою культурою римляни намагалися перейняти її досягнення, завойовуючи нову територію вони поглинали досягнення народу, що неї заселяв. Починаючи воєнні дії, римляни намагалися піддобрити богів, але не тільки своїх, а й ворожих, бажаючи переманити бога, відвернути його пещення від ворожого війська й схилити божество на сторону римлян. Дуже часто бог заслуговував повагу римлян і залишався серед римських божеств. Саме цим, напевно, можна пояснити численність римського пантеону й розмаїтість культів і обрядів, які існували в Римі. [2]

На зорі своєї історії Рим був невеликим містечком у Лацію, області в середній Італії на південь від Тібру. Спершу Рим нічим не відрізнявся серед інших сусідніх міст і перебував під впливом більше високорозвиненої етруської культури, що панувала на той час Лацію, але в VI і на початку V ст. римляни звільнилися від етруського панування. Культура етрусків наклала відбиток на подальший розвиток римського суспільства, римляни перейняли найважливіші досягнення етруської культури й опираючись на ці досягнення створили свою державу. І на відміну від етрусків римляни відмовилися від царської влади, їхня держава опиралася на середніх громадян і враховувала їхні інтереси. Протягом V ст. римляни затвердили свою гегемонію в Лацію, поступово під їхню владу переходять і етруські міста. В IV-ІІІ ст. Римляни підкорили Етрурію, Кампанію, Самній і ряд інших областей Італії, до складу їхньої держави були включені грецькі міста-держави. В 265 р. римляни захопили етруське місто Вольсінії, і цим були завершені завоювання Італії.

Древнє латинське слово cultura (відхід, оброблення, виховання) було настільки широким поняттям, що містило в собі й змісти, пов'язані із сучасними поданнями в культурі. Термін же «культура» навіть у літературі античності латинською мовою, що створювалася декількома сторіччями пізніше класичних еллінських добутків, уживається практично як синонім грецькому «виховання відповідно до традицій етоса, вдачі-традиції». Подання про щирий етос (ще в VI-V ст. до н.е., апелювати до досвіду стародавності, міркували в ньому піфагорійці, Сократ, Аристофан) мінялися неодноразово, але завжди зберігалася прихильність до типу Космосу, що відповідає прекрасному ладу (людини вихованого(, що, будучи доброчесним і вірним громадянином, займає своє (природне місце(. Визнаючи множинність природних розходжень між людьми, антична епоха наділяла їх усіх (вуж римлян точно) сприйнятливістю до виховання. Постановці останнього, властиво, і присвячені грандіозні політико-виховні твори Ксенофонта й Платона, політико-виховна діяльність піфагорійців і стоїків.

Центральне положення виховання в античній культурі було безумовним. Саме виховання відрізняє людини от тварини, елліна от варвара, вільного от раба, філософа от чорни, був переконаний на рубежі III-IV вв. н.е. Ямвлих.

Культурна діяльність в античності центрувалася навколо ідеї виховання. Виховувалася ж відповідність космічному ладу, відповідність, завжди прив'язане до місцевих умов, до місцевої традиції й не заперечливого шляхетного протистояння сліпої стихії долі. Саме в цьому плані людське встановлення є природним продовженням установлення природного (фюсис). Природа охоплює все людське, у тому числі й специфічно людську діяльність, що нині ми ототожнюємо з культурою. Виховання - також природний процес; констатація цього факту не принижує його, а показує, як широким семантичним спектром володіло в античності слово «природа». [2]