Основні наукові концепції походження і сутності культури

Витоки і закономірності розвитку культури були предметом дослідження багатьох учених, які й запропонували різні теорії. Найґрунтовнішими серед них є еволюціоністська, антропологічна, або функціональна, соціологічна, історико-матеріалістична, теологічні теорії та теорія циклічного колообігу. Оригінальні версії з'явилися у XX ст.: концепції культури-цивілізації Ф. Ніцше, О. Шпенглера, А. Тойнбі; ролі несвідомого в культурі К. Юнга, К. Леві-Строса, а також "культури як гри" Й. Хейзинги, X. Ортеги-і-Гассета.

Еволюціоністська теорія культури викладена у працях американського вченого Л. Моргана та англійського історика Е. Тейлора. Провідні ідеї еволюціонізму — єдність людського роду, прямолінійність культурного прогресу, спорідненість потребу на які культура відповідає у своєму формуванні, а також спільність цінностей, які народжуються в цьому процесі Л. Морган виокремлює тільки такі стадії у розвитку суспільства, які є однаковими для всіх народів: дикість, варварство, цивілізація.

Антропологічну, або функціональній концепцію культури розробляли англійський етнограф і соціолог Б. Малиновський, американський етнограф А. Кребер та ін. Рушієм виникнення та розвитку культури згідно з їх версією є потреби. Відмінність між культурами зумовлена різними способами задоволення цих потреб. При цьому кожна культура залишається цілісною, будь-яка традиція чи звичай (вірування) виконують важливу для культури функцію, кожен елемент культури є незамінним. А. Кребер поширив поняття стилю на ідеологію, мораль і спосіб життя_Він назвав це стилем епохи і уточнив, що визначають його геніальні особи; які істотно впливають на свій час. Володіючи значним етнографічним матеріалом, дослідник зробив вдалу спробу узагальнити різні стилі локальних культур і] сформулював теорію культурного ареалу.

Основоположником концепції циклічного розвитку культури (циклічного колообігу) є італійський філософ Дж. Віко (XVII—XVIII ст.). Він вважав, що всі. народи проходять "абсолютно однаково і постійно через три доби... а саме Добу Богів.., Добу Героїв.., Добу Людей". Перша з них — груба і темна. Головну роль у Добу Героїв відіграють Батьки сімейств, які вирізняються розумом і енергією. Антропологічна специфіка Доби Людей полягає в тому, що це — час розуму, культура дивиться на себе очима філософів, долається національна обмеженість, виникають ідеї рівності й інших демократичних форм. Але далі людина перетворюється на зманіжену і розпусну істоту. Саме тоді виникає потреба в силі, що зможе скріпити цілісність культури, яка розпадається. Ця сила — монарх, при якому законодавець — розум. Пізніше елементи цієї конструкції бачимо у М. Данилевського, О. Шпенглера, А. Тойнбі.

Соціологічна концепція культури представлена французьким культурологом Т. Адорно, американським соціологом П. Сорокіним, італійським культурологом Г. Маркузе. Вони розглядають культуру як складну єрархічну структуру. П. Сорокін сформулював теорію суперсистем (відстоюючи принцип колообігу не локальних культур, а саме суперсистем), у кожній з яких обов'язковими є такі типи культур: чуттєвий, ідеаціональний, ідеалістичний. Він враховує те, що культура взаємопов'язані, контакти між ними стають усе інтенсивнішими, а соціокультурні феномени безперервно пересуваються з місця на місце, від однієї групи до іншої, у всіх напрямках у різноманітному стратифікованому соціокультурному універсумі. "Автомобіль і ленінський комунізм, безрукавки, короткі зачіски, теорії революції і симфонії Бетховена, захисні тарифи і теософія — всі ці практично культурні об'єкти, цінності рухаються зі Сполучених Штатів до Китаю, з Відня у Сідней, Калькутту, з Детройта у Москву, від аристократія до пролетаріату, і навпаки," — зазначив П. Сорокін. Прихід нової суперсистеми принесе нові цінності, що "оновлять" деградуючу суперсистему.

Згідно з вченням історичного матеріалізму, яке розробили К. Маркс та Ф. Енгельс, цивілізація починається тоді, коли частину прибутку можна витрачати на надбудову. На середину XX ст. цивілізація досягла високого рівня, однак на перешкоді стала приватна власність на засоби виробництва, яка "неминуче породжує варварство всередині капіталістичної цивілізації". Вихід вбачався у переході ("стрибку") з царства необхідності у царство свободи — якісно нову цивілізацію.

Теологічні концепції культури включають католицьку, православну, протестанську та ісламську. Позицію католицьку представляє французький філософ Ж. Марітен: "Людям сьогоднішнього дня призначено підготувати вияв його (Творця) мудрості в культурі". Православні культурологи (М. Бердяєв, П. Флоренський, К. Карсавін), виводячи культуру з релігійного культу, підкреслювали, що тільки релігійність забезпечує вирішення "основного завдання культури" — здобуття перемоги над забуттям і часом", над минулим і майбутнім, над смертю. Протестантська культурологія, зокрема теолог П. Тілліх — один з основоположників "теології культури", — головним завданням останньої вважає відновлення втраченого синтезу християн ства та культури, який зможе віднайти відповіді на ключові питання людського буття. Ісламська культурологія вирішальне значення у розвитку культури (науки, освіти, етики, мистецтва) відводить Корану. У 1980р. іслам було проголошено "цивілізаторською релігією".

Істотний відгук у художній культурі XX ст. знайшли зазначені нижче надзвичайно оригінальні теоретичні моделі генезису і розвитку культури. Вони формувалися під впливом тієї багатоманітності культур народів, з якою ознайомились європейці наприкінці XIX ст., звільнившись від "європоцентризму", характерного для попередніх мислителів. Кожен напрям, як правило, абсолютизує певний момент у теорії культури.

Розмежування культури і цивілізації характерне для Ф. Ніцше, Філософ висловив чимало цікавих думок стосовно буття культури. Одна з них — про два начала, які на його погляд; тільки в єдності породжують факт культури: "аполлонівське" та "діонісійське". "Аполонівське" (просвітлене, гармонійне, рефлективне) відгороджується від тіньових аспектів життя за допомогою мрій та солодких сновидінь, це світ і спокійного артистизму і врівноваженості; "діонісійське" (стихійне, оргіастичне, екстатичне) — сп'яніння від переживання могутності життя, вакхічна розбещеність, коли всі демони природи "зриваються зі своїх ланцюгів". Однак у протиборстві цих сил їхня єдність: титанічне, варварське вдирається у світ гармонійних образів, несучи надмірність у радощах, пізнанні і стражданні. "Аполлонівське" та "діонісійське" характеризують не тільки мистецтво, а й саме буття, причому діонісійське, споконвічно життєве лежить в основі буття. Залучення Діоніса Аполлоном породжує, за Ф. Ніцше, трагічне світове сприймання, яке він вважає рушійною силою культури. У Ніцше також уперше вимальовуються контурі розрізненим культури як способу реалізації всієї повноти людського духу і цивілізації як форми його згасання. У подальшому ці два способи буття людини розведені по різних полюсах німецьким філософом О. Шпенглером, одним із засновників сучасної філософії культури, представником філософії життя, істориком і публіцистом. (У російському перекладі назва його книги "Закат Европы" не є точною у зв'язку з наміром уникнути тавтології, у буквальному перекладі мало бути "Закат Запада". Пропонуємо українською — "Сутінки Заходу".) Книга Шпенглера мала сенсаційний успіх, і на початку 20-х років він став "володарем дум", а його книгу назвали "зухвалою, глибокою, філігранною, абсурдною, підбурюючою і блискучою". Культурологічна концепція автора ґрунтується на тому, що культура розглядається як "організм", що народжується, досягає найвищого розвитку (кожному "організму", за Шпенглером, відміряний певний життєвий строк — приблизно 1 тис. років), а далі починається етапи вмирання, на якому культура перероджується в цивілізацію. Культура як "організм" є: 1) цілісною в усіх своїх виявах (межі певної культури на етапі становлення і розквіту включають і філософію, і поезію, і способи ведення війни, і фінанси, і еротику та ін.); 2) відокремленою від інших, подібних їй "організмів". Ідею лінеарного прогресу культури людства Шпенглер нещадно висміює: "Замість безрадісної картини лінеарної всесвітньої історії я бачу справжній" спектакль багатьох потужних культур, кожна з яких карбує на своєму матеріалі... власну форму, кожна має свою ідею, власні пристрасті, власне життя, устремління, відчуття, власну смерть... Є розквітаючі і старіючі культури, Народи, мови, істини, боги... У кожної культури свої нові можливості вираження, які з'являються, дозрівають, в'януть і ніколи не повторюються". І у кожної культури є власна цивілізація. Перехід від культури до цивілізації — це окостеніння, припинення художньої і літературної творчості, на аміну яким приходить "спорт", замість світу — місто (така собі крапка, де зосереджується життя країн, водночас як інша частина відсихає), замість народу — новий кочівник, паразит, мешканець великого міста, відірвана від традицій, іррелігійна, інтелектуальна, безплідна, сповнена глибокої антипатії до селянства людина — в контексті післяніцшевських теорій "остання людина", людина "масового суспільства". Для цієї "цивілізованої людини", яка втратила культуру, сферою докладання сил стає політика, але політична діяльність, на думку Шпенглера, в добу цивілізації не мас шансів стати змістовним мистецтвом життя, адже "народи" перетворились на "маси", "фелахів" (з араб. — селян). Неможливість інтенсивної творчості нових форм, нових творчих рішень робить політику періоду "цивілізації" екстенсивною, завойовниць кою, хижацькою. Цей період означає також космополітизм замість батьківщини, гроші як абстрактну вели? чину, відірвану від цінностей природного життєвого укладу.

У книзі аналізується вісім типів виокремлених Шпенглером культур: єгипетська, індійська, вавилонська" китайська, "алоллонівська" (греко-римська), "магічна" (візантійсько-арабська), "фаустівська" (західноєвропейська) та культура майя; очікувалася ще ненароджена "російсько-сибірська культура". Перехід від культури до цивілізації, від творчості до безплідності, від органічних "діянь" до механічної "роботи" для греко-римської культури відбувся в епоху еллінізму, для Заходу — у XIX ст. Подібні тенденції простежуються на матеріалі всіх восьми культур. Основне завдання, яке ставить перед філософією О. Шпенглер, — осягнути першофеномен кожної з них, а потім вивести в нього все феноменологічне багатство цієї культури. Вплив книги на західну культуру XX ст. відбувався у два етапи. Спочатку книга засвоюється і критикується як "апокаліпсис" про прийдешню долю західного світу. Пізніше більше уваги починає приділятися концепції філософії культури, яка вплинула на філософську творчість X. Ортеги-і-Гассета, А. Лосева, А. Тойнбі і продовжує зберігати актуальність для сучасної культурології.

Англійський історик і соціолог А. Тойнбі переосмислює весь культурно-історичний розвиток людства в дусі колообігу локальних цивілізацій. Згідно з його концепцією немає єдиної історії людства, а є лише історія окремих своєрідних і замкнених цивілізацій (спочатку він нараховував 21, а потім скоротив їх до 13). На основі того, що доба цивілізацій становить лише 2 % всього часу існування людини на Землі, Тойнбі вважає всі цивілізації еквівалентними за власними цінностями й сучасними одна одній. Кожна цивілізація проходить у своєму розвитку стадії виникнення, розвитку і розкладу, а потім гине, поступаючись місцем іншій. До останнього часу, за Тойнбі, збереглося лише п'ять основних цивілізацій: китайська, індійська, ісламська, західна і російська. Рушійною силою розвитку цивілізацій е творча ментальність, носій життєвого поривання, яке, вдало відповідаючи на різні історичні "виклики", веде за собою "інертну більшість". Ще один мислитель XX ст., який діагностував стан західної культури як кризовий — П. Сорокін, — побачить у цьому катастрофи, оскільки вважає, що агонія однієї культури є "родовими муками" вивільнення творчих сил нової культури.

Вбачання у несвідомому необхідної умови формування культури характерне для шведського психіатра К. Юнга та французького культуролога К. Леві-Строса. В центрі юнгівської концепції — колективне несвідоме — сукупність архетипів, яка ідентична у всіх людей і є спільною основою їхньої психіки.

Як і З. Фрейд, К. Юнг прагне поширити свої уявлення психіатра на всю культуру, зробивши її предметом психологічного аналізу. Він вважає, що архетипні образи історично супроводжують людину. Відриваючись від природи (що в релігії осмислюється як гріхопадіння), людина втрачає гармонію відносин зі світом, що дедалі більше посилює напруженість її психіки. При цьому несвідоме прагне компенсувати однобічність і нерозсудливість свідомості. Якщо вона не приймає досвіду архетипів, якщо символічне передавання цього досвіду стає неможливим, то архетипи можуть проникати в культуру в найбільш примітивних і жорстоких формах (масові психози, псевдопророцтва, війни). Історія Європи, за Юнгом, — це історія падіння символічного знання. Ціною становлення технічної цивілізації є відмова від єднання з "душею природи", від символу як образу несвідомої життєвої сили. К. Леві-Строс теж вважає, що в основі культури і мови знаходиться несвідома діяльність людського духу, дана людям природою й ідентична природі; втрата ж людиною єдності почуттєвого і раціонального пояснює занепад сучасної культури. Потрібно повернутися до досвіду первісної людини, відновити її єдність, цілісність.

Ігрову природу культури обґрунтували нідерландський філософ Я. Хейзинга, іспанський філософ X. Ортега-і-Гассет та німецько-швейцарський письменник Г. Гессе. Головна їх теза — культура має характер гри Й. Хейзинга у книзі "Homo luderis" пропонує щось подібне до наукового міфу. Гра з давніх-давен заповнювала життя і, "подібно до дріжджів, змушувала рости форми архаїчної культури". З часом простий культ переріс у священну гру — культову відправу. Поезія, музика і танок були суцільного грою. Мудрість і знання виявлялися в освячених змаганнях ("Олімпійські ігри"). Право виокремилося із звичаїв соціальної гри: грою були різні умовності і народного, й аристократичного життя (турніри, бенкети, шлюби, присяги тощо). Витіснення гри почалося у XVIII ст. з доби Просвітництва (культ розуму) і фактично закінчилося у XX ст. Духом суспільства, на думку Й. Хейзннга, оволодіває тверезе, прозаїчна поняття корветі. Духовне напруження культурної гри за Хейзингою, втратило навіть мистецтво. Маса людей споживає його, але мистецтво не є частиною іх життя. Автор "Homo ludens" вводить поняття "пуеліризм" і вважає, що в сучасному житті панує сурогат діяльності - гри (він говорить, що політичні промови часто є злим бешкетуванням, що панує жага грубих сенсацій тощо). У сучасній діяльності-грі втрачені шляхетність, душевність, ритм, гармонія, радість, вишуканість. Натомість є дійсність, сповнена жорстоких пристрастей. Філософ X. Ортега-і-Гассет вважає, що культуру врятує збереження духовних цінностей аристократичної еліти, життя якої, на відміну від маси пересічних людей — "косної матерії історичного процесу", зосереджене у сфері гри-діяльності, що протистоїте буденності, утилітаризму. Іспанський філософ створює утопію спортивно-святкового ставлення до життя. Водночас Г. Гессе у романі "Гра у бісер? аналізує можливості, спокуси і небезпеки, що чатують на культуру, коли вона розуміється як далека від реальності діяльність.

Автор теорії етногенезу — російський історик культури та етнограф — Л. Гумільов увів поняття пасіонарність на означення пристрасної і невгамовної жаги діяльності, здатності до наднапруження, а також енергії, "яка відображається у психофізіології особи" й утворює пасіонаріїв, здатних впливати на великі групи людей, заражаючи їх своїм станом. Так виникають первісні осередки пасіонарного сплеску. Гумільов вважає, що пасіонарність не мас етичних вимірів і однаково летко породжує подвиги і злочини, творчість і руйнування, добро і зло (виключає лише байдужість). При цьому увага звертається на те, що пасіонарність — аж ніяк не привілей вождів, героїв, лідерів, навпаки, більшість пасіонаріїв — у "натовпі". Сплеск.пасіопарного напруження в якомусь народі, за Гумільовим, є передумовою зародження і формування нової культури. В концепції Гумільова культура розвивається не циклічно, а імпульсивно, і складається з "початків" і "кінців". Одні культури є основою для інших, але про наступність не йдеться. Формуванню культури передує культурогенез — фаза інкубаційна. Саме в період інкубації визначаються зміст і спрямованість культури, зароджуються її стереотипи, що виявляються в усьому подальшому її розвитку аж до зникнення. Фазі культурогенезу не властиве й оригінальне мистецтво, всі зусилля спрямовуються на господарство, війну і формування суспільного ладу. Мистецтво або живиться своїм попереднім станом, або запозичує його в інших народів. Тільки потужне пасіонарне напруження здатне створити нову культуру. Якщо його забагато, то надлишок спрямовується на розширення свого ареалу за рахунок сусідніх народів. Час існування певної культури Гумільов пов'язує з тривалістю пасіонарного напруження — від "поштовху до розсіяння енергії в етносі — носієві культури. Цей період становить у середньому 1500 років.

Термін "пасіонарність" застосовується для характеристики нездоланного прагнення людей до здійснення своїх ідеалів та устремлінь.

3/ Визначте характерні особливості матеріальної культури первісного суспільства

Палеоліт. Епоха палеоліту (давній кам'яний вік) починається з початком антропогенезу, а закінчується в Х тисячолітті до н.е.

Рання людина була повільнішою і слабкішою, ніж великі хижаки, не мала такої природної зброї, як ікла та кігті. Люди навчилися компенсувати ці недоліки, використовуючи камінь, кістку, дерево. Майстри раннього палеоліту створювали гострі знаряддя, сильно б'ючи каменем об камінь. Вибиралися тверді гірські породи, частіше за все кремінь. Найдавніша з відомих на Землі – це стоянка ранніх людей, яка знайдена Льюїсом Лікі в знаменитій Олдувайській ущелині в Танзанії. Вона має вигляд скупчення каменів і кісток тварин. Вік стоянки датують двома мільйонами років.

Предки сучасної людини все більше відділялися і віддалялися від тваринного світу. Виготовлення знарядь праці, випрямлення постави, зміна ходи, спільні узгоджені дії, що вимагали сигнальної системи, м'ясна їжа вдосконалювали наших пращурів. Близько 1,5 млн. років тому з'явилося ручне рубило – своєрідний тип універсального за призначенням кам'яного знаряддя листоподібної форми. Приблизно 300–200 тисяч років тому люди оволоділи вогнем. Одним з його джерел, ймовірно, були дерева, що загорілися від блискавок. Невипадково у багатьох народів збереглися легенди про героя, що викрав небесний вогонь і подарував його людям (наприклад, грецький міф про Прометея). Спочатку вогонь тільки підтримували. На одній з палеолітичних стоянок в Китаї археологи знайшли шар попелу товщиною 6 м.

Близько 200 тис. років тому почалася льодовикова епоха. Люди опинилися в дуже жорстких природних умовах, проте виявили себе гідними їм протистояти. Найістотніші зміни належать до останньої стадії палеоліту – так званого верхнього палеоліту (ХХХV–X тисячоліття до н.е.). На цей час сформувалася людина сучасного антропологічного типу – “людина розумна” – кроманьйонець (за назвою грота Кро–Маньон у Франції – місця перших знахідок викопних останків таких людей). Люди в цей період заселили всі континенти, по деяких скелетах вже можна простежити ту чи іншу сучасну расу (європеоїди, монголоїди, негроїди).

У виготовленні кам'яних знарядь з'явилася нова техніка: від кам'яного ядрища-заготовки (нуклеусу) відколювали вузькі кам'яні відщепи. Виникла спеціалізація знарядь – ножі, скребки, пилки, наконечники. Від майстра вимагалася віртуозна точність обробки каменю: щоб виготовити кам'яний ніж, наприклад, треба було вдарити понад 250 разів.

Люди вже жили не тільки у створених природою схованках (печерах, гротах), з'явилися різні види штучного житла: вириті в землі і накриті зверху кістками мамонта; повністю побудовані з бивнів, з вогнищем у центрі; довгі, овальні, з декількома вогнищами. Дослідження житла дозволяють робити висновки про соціальний лад верхнього палеоліту. Основним осередком, очевидно, була родова община, яка нараховувала біля сотні людей. Згуртованість родового колективу доводить складне полювання на бізонів, печерних ведмедів, биків, мамонтів, вовнистих носорогів. Мисливці заганяли тварин у ями–пастки, ущелини, прірви. Під скелею біля Солютре у Франції знайдені скелети 10 тисяч диких коней. Схоже кістковище бізонів знайдене в Україні біля Амвросіївки у Донецькій області.

Виникнення мистецтва . Верхній палеоліт – це час народження мистецтва. Його поява була величезним прогресом у пізнавальній діяльності людей, осмисленні навколишнього світу. Мистецтво зміцнювало соціальні зв'язки, допомагало формуванню первісної общини, ставало засобом передачі досвіду. Види образотворчого мистецтва палеоліту досить різноманітні: петрогліфи (зображення тварин і людей, виконані на камені), гравюри на кістках і рогах, рельєфи, малюнки, глиняні і кам'яні скульптури.

Більшість вчених пов'язує появу у людини потреби передати навколишній світ художніми засобами з релігійними магічними уявленнями, виникнення яких належить до того самого часу. Етнографія знає безліч прикладів, коли заклинання, танці навколо зображень вважалися засобом впливу на реальних тварин. Так, австралійські аборигени і сьогодні вірять: якщо чоловіки намалюють або “освіжать” новим розфарбуванням зображення тварин або рослин на стінах священної печери, то справжні тварини і рослини будуть добре розмножуватися. Серед малюнків палеоліту рідко, але зустрічаються зображення людей у масках. Широко відомий так званий “Чаклун” з печери Трьох братів у Франції – напіволень-напівлюдина. Мистецтво танцю, ймовірно, також розвивається з імітації поведінки тварин, мисливських і військових вправ.

Питання про шляхи становлення образотворчого мистецтва є складною науковою проблемою. Одні дослідники першим прагненням зобразити щось вважають смуги на наносному шарі глини на стінах печер (їх називають “макарони”) і “відбитки” рук. Інші ж доводять, що найдавнішим було “натуральне” мистецтво – виготовлення опудал тварин, на цій основі виникла скульптура, а вже потім – рельєф, гравюра, малюнок.

Працювали давні художники при світлі смолоскипів або світильників з мохом. Рукою чи примітивними пензлями (жмут вовни, пучок трави) наносилися сажа, мінеральні фарби. Широко застосовували охру – природну червону фарбу різних відтінків – від жовтуватого до пурпурного, її компонентами є глина і сполуки заліза або марганцю. Охру спочатку знаходили в натуральному вигляді, а пізніше стали виготовляти, перепалюючи залізняк.

Художники палеоліту зображували переважно тварин: зубрів, коней, оленів, мамонтів. Перші малюнки недосконалі, але згодом майстерність досягла вражаючого рівня. Фігури тварин стали малювати упевненою лінією, дотримувалися пропорції. З'явилася штриховка, суцільне розфарбування, застосування різних кольорів, що допомагало відображенню об'єму. Шедеври печерного живопису з печер Альтаміра (Іспанія), Ляско, Фон–де–Гом (Франція) передають тварин майже в натуральний зріст з великою життєвою переконливістю. Особливістю цих розписів є те, що між реалістично зображеними фігурами окремих тварин немає композиційного зв'язку, іноді вони навіть “находять” одне на одне.

Характерними для палеоліту також є невеликі за розміром жіночі статуетки. Вони виконані завжди за одним загальним принципом: кінцівки ледве намічені, риси обличчя не позначені, проте різко підкреслені ознаки жінки–матері. Такі статуетки образно називають “палеолітичними Венерами”. Очевидно, що основна ідея цих зображень – ідея родючості, продовження роду. Вчені зв'язують їх з культом жінки–праматері в родовій общині, де спорідненість велася по материнській лінії.

В Україні досліджено багато палеолітичних пам'яток. Одна з них – стоянка біля села Мізін на Десні, поблизу Чернігова. Там знайдені фігурки, які зображають птахів, цікавий кістковий браслет, покритий складним геометричним орнаментом, жіночі статуетки.

Мезоліт. Середній кам'яний вік – мезоліт (X–VI тисячоліття до н.е.) є яскравим доказом сильного впливу природного середовища на життя і еволюцію людства. Закінчився льодовиковий період, потеплішав клімат, оновилися флора і фауна. До цього часу належить важливий технічний винахід – лук і стріли. Відповідно великі общинні об'єднання змінилися на невеликі колективи мисливців. Після танення льодовиків з'явилися великі водні простори, поширилося рибальство. Змінився характер збиральництва – його основою став збір диких злаків. В якості матеріалу для виготовлення знарядь широко використовувалася кістка. Більш ефективною була нова так звана мікролітична техніка обробки кременю: виготовлення пластин–вкладишів зовсім невеликого розміру – мікролітів. Наприклад, основу серпа робили з кістки, а лезо становили мікроліти. В мезоліті люди освоїли плавання на колодах і плотах. Почалося приручення тварин, першим прирученим був собака.

Загальний характер образотворчого мистецтва порівняно з попереднім етапом зберігся, проте, на відміну від палеоліту, в мезолітичних розписах провідне місце належить людині, її діям. З'являються сюжетні композиції: полювання, танок тощо. Художник уже прагне передати внутрішній зміст, динаміку того, що відбувається. Це свідчить про нові завдання, які вирішувало мистецтво.

Неоліт. Останній етап кам'яного віку – неоліт (новий кам'яний вік) – охоплює орієнтовно VI – IV тисячоліття до н.е. Відбулося докорінне перетворення життя людства, пов'язане з переходом від привласнюючих форм господарювання (мисливства, рибальства і збиральництва) до відтворюючих (землеробства і скотарства). Цей процес в науці отримав назву неолітична революція.

Для неоліту характерна поява багатьох технічних і технологічних новинок: свердлування, пиляння і шліфування каменю, ткацький верстат, гончарство і гончарний круг, спорудження човнів, зародження монументальної архітектури. Новими рисами позначено суспільне життя – материнську змінила батьківська родова община, виникла парна сім'я.

На цьому етапі зникли хронологічна, культурна одноманітність, у різних географічних зонах Землі розвиток пішов різними темпами і різними шляхами. У так званому “родючому півмісяці” (Єгипет, Південно–Західна Азія, узбережжя Персидської затоки) зміни відбувалися прискорено. На Півночі ж, навпаки, племена довго залишалися на тому ж самому рівні розвитку. Вже помітні дуже яскраві місцеві особливості, що дозволяють відрізнити неоліт Єгипту від неоліту Межиріччя, неоліт Європи від неоліту Сибіру. Творчість людей з розвиненим землеробством відрізнялася від творчості племен з переважним розвитком скотарства і, в свою чергу, була іншою, ніж у північних лісових областях, де основним продовжувало залишатися полювання.

Перехід в епоху неоліту до відтворюючих форм господарювання сприяв поглибленню знань про навколишню природу, що вело до виникнення узагальнюючих понять, уявлень про світобудову. Життя людей неоліту залежало від доброго або поганого врожаю, від гарної або поганої погоди. Люди почали замислюватися про явища природи, виникла необхідність втілити в мистецтві небо, сонце, воду, вогонь, землю. З'явилися такі символи, як хрест, спіраль, трикутник, ромб, свастика. Фігури тварин, птахів, людей також перетворилися на символічні знаки, розгадати значення яких буває нелегко. В неоліті реалістичні зображення майже повністю змінилися на абстрактні мотиви, втілені в орнаменті.

Люди неоліту прагнули прикрасити майже все, що їх оточувало: кераміка покривалася орнаментом, дерев'яні вироби прикрашалися різьбленням, по розфарбованих глиняних статуетках можна судити, якими були тканини. Численними були особисті прикраси: намиста, браслети, каблучки, тіло розфарбовували чи татуювали. Декоративно-прикладне мистецтво становить основну прикмету мистецтва неоліту.

Енеоліт. Приблизно в IV–III тисячоліттях до н.е. люди почали використовувати для виготовлення прикрас і знарядь перший метал – мідь. Спочатку кували чисту мідь холодною, а згодом навчилися вилучати мідь з руди шляхом плавки. Появі плавильної печі, ймовірно, передувало будівництво гончарних печей. Але мідь поступається каменю в міцності і тому витіснити його не могла. Виділяють перехідний період – енеоліт (мідно–кам'яний вік). За формами життя, типом господарства він схожий на неоліт. Енеолітичною є дуже яскрава трипільська археологічна культура на території сучасної України.

Мегаліти. Важливим і принципово новим явищем, що характеризує майже повсюдно пізній неоліт і зберігається потім в епоху бронзи, є мегалітична архітектура (мегаліт – від грецького – “великий камінь”). Це свідчить і про технічні можливості, що зросли, і про нові естетичні та ідеологічні потреби людей.

Раніше люди вже придбали певний досвід будівництва житла: напівземлянки палеоліту, глиняні будинки трипільської культури. Але ті споруди носили суто утилітарний, практичний характер, мегаліти ж пов'язані з релігійним культом. Мегалітичні споруди були декількох видів:

– менгір – вертикальний камінь, висотою іноді до 20 м; у Франції зустрічаються поля таких стовпів, що тягнуться на 2–3 км; вони були або об'єктом поклоніння, або позначали місце церемоній;

– дольмен – кам'яний ящик, найпростіший його варіант – два вертикально поставлені плоскі камені, перекриті третім; дольмени, як правило, служили місцем поховання членів роду;

– кромлех – кам'яні плити або стовпи, розташовані по колу; в Україні знайдені кургани, оточені кромлехом.

Найбільш відома і складна мегалітична споруда знаходиться в Англії, біля Стоунхенджа. Кам'яні стовпи різного розміру розташовані декількома концентричними колами. Зовнішнє кільце складене з невеликих каменів, а внутрішнє – з дуже великих менгірів, які попарно перекриті плитами. У центрі споруди лежить квадратна плита. Деякі вчені вважають, що ця споруда могла використовуватися для астрономічних спостережень, оскільки через вертикально поставлені пари каменів зручно стежити за рухом Сонця, Місяця. Тому в літературі Стоунхенджський кромлех іноді називають обсерваторією.