Українська культура хх століття

Особливості розвитку української культури ХХ ст.:

1.              Перша світова війна, революційні події, громадянська війна та інші політичні катаклізми початку століття негативно позначилися на розвитку вітчизняної культури. Водночас у коротку добу відновлення української державності (1917-1920 рр.) було створено принципово нові умови для її поступу. Культурно-освітній рух, що розпочався за часів діяльності Центральної Ради, набув нечуваних раніше масштабів (відкриття першого та другого Українських Народних університетів, Академії мистецтв, розпочато реорганізацію та українізацію середньої та вищої освіти). Справу Центральної Ради в галузі розвитку української освіти, науки та культури продовжив уряд Української держави П.Скоропадського (відкрито в Києві перший Державний український університет, другий Український університет у Кам’янці-Подільському, започатковано Державний український архів, засновано національну Галерею мистецтва, Український історичний музей та Українську національну бібліотеку, Український театр драми та опери, Українську державну капелу, Державний симфонічний оркестр також Українську академію наук). У тяжкі для розвитку мистецтва роки громадянської війни одним із найоперативніших та найактуальніших видів мистецтва була плакатна графіка (І.Падалко, Т.Бойчук).

2.              Культурно-просвітницька робота, започаткована гетьманським урядом, продовжувалась і в перші роки радянської влади, але під іншими ідеологічними гаслами і з орієнтацією на інші суспільно-духовні цінності (політика «коренізації», кампанія по ліквідації неписемності населення, наукові дослідження, що зосередились в Всеукраїнській академії наук (ВУАН) – М.Грушевський, М.Крилов, І.Шмальгаузен, К.Воблий, М.Василенко, А.Кримський).

3.              Усе це створювало сприятливі передумови для розвитку різних форм художньої творчості: українського модернізму в художній літературі і театрі, авангарду в образотворчому мистецтві, під впливом технічних винаходів інтенсивно розвивалась архітектура, утверджувалось молоде українське кіномистецтво.

а) особливістю літературного процесу цього часу було розмаїття літературних напрямів та ідеологічна боротьба між ними: «Гарт» (В.Еллан-Блакитний, М.Хвильовий, В.Сосюра); «Плуг» (А.Головко, П.Панч), неокласики (М.Зеров, М.Рильський, М.Драй-Хмара, Ю.Клен, П.Филипович), неосимволісти (П.Тичина, Є.Плужник та ін.), панфутуристи (М.Семенко, Г.Шкурупій, М.Бажан, Ю.Яновський, О.Слісаренко, М.Ірчан), конструктивісти (В.Поліщук);

б) у галузі музичного мистецтва розвивались такі жанри як обробка композиторами народних і революційних пісень, було подолано нерівномірність розвитку більшості музичних жанрів, композитори звертаються до розробки симфонічної музики, інструментального концерту, балету, оперети та ін. (Г.Верьовка, П.Козицький, Л.Ревуцький, С.Людкевич, В.Барвінський, М.Колесса). Традиції українського музичного авангарду започаткував Б.Лятошинський.

в) плідно розвивалось театральне мистецтво (особливо великою популярністю користувались драматичний театр ім. І.Франка на чолі з Г.Юрою, театр «Березіль» на чолі з Лесем Курбасом);

г) великих успіхів було досягнуто в кіномистецтві (О.Довженко «Земля», «Звенигора», «Арсенал», П.Чардинін «Тарас Трясило», О.Соловйов «Фронт»);

г) на початку ХХ ст. художники й архітектори працювали над створенням українського модерну (В.Городецький, Г.Нарбут, К.Малевич, О.Архипенко, О.Екстер, В.Єрмилов); одним із найвагоміших явищ була школа українських монументалістів (М.Бойчук); розвивалось і традиційне реалістичне мистецтво (О.Мурашко, Ф.Красицький, Ф.Кричевський, І.Труш, М.Самокиш, А.Петрицький, І.Кавалерідзе та ін.)

4.              «Розстріляне Відродження» - термін, що вичерпно характеризує трагедію української культури 30-х років. Масові репресії знищили ціле покоління діячів вітчизняного мистецтва. Було розгорнуто українізацію науки та освіти, заборонено вільні угрупування митців, що вкрай негативно позначилось на новаторських тенденціях у літературі та мистецтві. Діяльність митців стала настільки регламентованою, що почала втрачати ознаки творчості. На початку 30-х років було здійснено уніфікацію вищої та середньої освіти. Незважаючи на диктат сталінського тоталітарного режиму та утиски, в розвитку різних галузей науки було досягнуто суттєвих успіхів (Є.Патон, В.Філатов). В 30-ті роки центром розвитку художньої культури стає Галичина (художники - І.Труш, А.Монастирський, О.Новаківський; літератори різних політичних поглядів та напрямків творчості – Д.Донцов, О.Ольжич, О.Теліга, Я.Галан, Ірина Вільде, Б.Лепкий та ін.).

5.              Катастрофічні наслідки Другої світової війни, підірвали матеріальний фундамент культури. Чи не найтяжчих утрат зазнала при цьому Україна. Глибокий песимізм, що виник у душах людей, позначився на художніх творах того часу. Однак культурне життя не припинялось, з’являються високохудожні і високопатріотичні віршовані твори (М.Рильський «Слово про рідну матір», П.Тичина «Голос матері», В.Сосюра «Любіть Україну»). Глибокого патріотизму було сповнене кіномистецтво (Л.Луков «Олександр Пархоменко»; М.Донской «Як гартувалась сталь», «Райдуга»). В образотворчому мистецтві знову значні досягнення були в графіці.

6.              У повоєнний період тема патріотизму, оспівування героїзму народу стала однією з провідних для багатьох письменників, художників, кінорежисерів, які у своїх творах намагалися правдиво відображувати історичні події. Розвиток української культури повоєнних років відбувався за вельми складних умов. Партійно-ідеологічне керівництво культурою надзвичайно обмежувало свободу творчості митців. Політико-ідеологічна реакція отримала роботу «жданівщина» (гострі нападки на М.Рильського, В.Сосюру, К.Данькевича). В біологічній науці поширилась «лисенківщина».

7.              Лібералізація та десталінізація створили сприятливі умови для розвитку літератури (М.Стельмах, О.Гончар, Г.Тютюнник, О.Довженко, А.Малишко, П.Загребельний, Ю.Смолич, Ю.Збанацький). На розвиток української культури суттєво вплинула нова генерація талановитих митців – «шістдесятників» (В.Симоненко, Л.Костенко, Д.Павличко, І.Драч, Б.Олійник, В.Стус, критик І.Дзюба, публіцист В.Чорновіл). Пожвавилось театральне життя (театр ім. І.Франка в Києві, ім.Т.Шевченка в Харкові, ім.М.Заньковецької у Львові, ім. Лесі Українки у Києві, Київський театр опери та балету; драматурги -  М.Зарудний, В.Минко, О.Коломієць). Процес розвитку української музики в 50-60-ті роки характеризується удосконаленням усіх її жанрів, створенням нових творів (представники: В.Губаренко, К.Данькевич, В.Кирейко, Є.Станкович; пісенна творчість: А.Малишко, М.Ткач, М.Сингаївський, П.Майборода, О.Білаш, І.Шамо; оперні співаки: Д.Гнатюк, А.Солов’яненко, Є.Мірошниченко, Д.Петриненко). Здобутки мало і кіномистецтво («українське поетичне кіно»). Представники: І.Савченко «Тарас Шевченко», В.Іванченко «Ключі від неба», С.Параджанов «Тіні забутих предків», М.Мащенко «Комісари», Ю.Іллєнко, І.Миколайчук). Новим явищем культурного життя стає телебачення (5 листопада 1951 р.).

8.              У 60-90-х роках відбувається стильове оновлення художньої творчості, поширюється експериментаторство в галузі сучасних художніх технік, з’являються нові мистецькі жанри (представники: К.Трохименко, М.Бурачек, П.Волокидін, О.Шовкуненко, М.Глущенко, В.Касіян, Т.Яблонська, Ф.Манайло, В.Задорожний, І.Марчук, В.Бородай, Г.Кальченко).

9.              Ситуація у сфері культури різко змінилась з відставкою М.С.Хрущова (1964 р.): інтенсифікується русифікація, ідеологізуються всі види мистецтва, характерними рисами освіти були уніфікація, ідеологізація, жорсткий партійний контроль, ігнорування національного чинника; у науковій сфері проявляється застій. Напротивагу застійним явищам оригінальність, національний колорит виявились в музично-пісенній творчості композитора В.Івасюка, ансамблю «Смерічка», співаків В.Зінкевича, Н.Яремчука, С.Ротару.

10.           Поступово почалось нове національне відродження України (діяльність народного Руху України за перебудову» з 1988 р.; прийняття Закону «Про мови в УРСР» у 1989 р.; значною подією стало проведення Першого фестивалю «Червона рута (Чернівці, 1989 р.); змінились акценти в питаннях віровизнання, в галузі освіти взято курс на її гуманізацію; суттєві зрушення відбулись в історичній науці).

11.           Після проголошення незалежності України розпочалося відродження різних сфер національної художньої культури:

- реформування освіти відповідно до національної програми «Освіта України в ХХІ ст..» та Закону України «Про освіту», від травня 2005 р. Україна є учасником Болонського процесу;

- у складному становищі виявилась наука (центр – Академія наук, якій з 1994 р. надано статус національної. У її системі створено кілька нових інститутів;

- продовження розвитку сучасного театрального мистецтва в Україні пов’язане з діяльністю режисерів: Р.Віктюка, Б.Жолдака, С.Донченка, Б.Шарварко;

- складним є розвиток літературного процесу, що характеризується оновленням змісту, методів творчості, позбавленням від ідеологічної цензури (представники: Генрі Лайон Олді, А.Валентинов, М. та С.Дяченки, Симона Вілар)

- в сучасному художньому просторі України своєрідно переосмислюються стильові зарубіжні інновації, набувають національної своєрідності на вітчизняному ґрунті. Зняття ідеологічних обмежень прискорило інтеграцію українського мистецтв в європейський і світовий культурний простір. У формуванні різних напрямів новітнього українського мистецтва відчутний вплив постмодернізму. Представники: Т.Сильваші, О.Животков, П.Малишко, О.Тістол, О.Дубовик, О.Будніков, В.Іванів, В.Ходаківський, О.Ясенєв, А.Блудов, М.Бутковський, О.Владимировта ін.

93. Назвіть основні риси інформаційного суспільства.

Інформаційне суспільство — ступінь в розвитку сучас­ної цивілізації, що характеризується збільшенням ролі інформації і знань в житті суспільства, зростанням частки інфокомунікацій, інформаційних продуктів і послуг у вало­вому внутрішньому продукті, створенням глобального інформаційного простору, що забезпечує ефективну інфор­маційну взаємодію людей, їх доступ до світових інфор­маційних ресурсів і задоволення їх соціальних і особових по­треб в інформаційних продуктах і послугах.

Характерними рисами і ознаками інформаційного суспільства є:

-   формування єдиного інформаційно-комунікаційного простору країни, як частини світового інформаційного про­стору,  повноправна участь України в процесах інфор­маційної і економічної інтеграції регіонів, країн і народів;

-   становлення і в подальшому домінування в різних сфе­рах перспективних інформаційних технологій, засобів об­числювальної техніки і телекомунікацій;

-  створення і розвиток ринку інформації і знань як фак­торів виробництва на додаток до ринків природних ресурсів,праці і капіталу, перехід інформаційних ресурсів суспільст­ва в реальні ресурси соціально-економічного розвитку, фак­тичне задоволення потреб суспільства в інформаційних про­дуктах і послугах;

-     зростання ролі шформащйно-комунікащйної інфраст­руктури в системі суспільного виробництва;

-    підвищення рівня освіти, науково-технічного і культур­ного розвитку за рахунок розширення можливостей систем інформаційного обміну на міжнародному, національному і регіональному рівнях і, відповідно, підвищення ролі квалі­фікації, професіоналізму і здібностей до творчості як най­важливіших характеристик послуг праці;

-    створення ефективної системи забезпечення прав гро­мадян і соціальних інститутів на вільне одержання, поши­рення і використання інформації як найважливішої умовидемократичного розвитку.

94. Перелічіть та охарактеризуйте першочергові глобальні проблеми у культурному розвитку людства.

У XX ст. людина зіткнулася з проблемами, від рішення яких залежить доля цивілізації. Ці проблеми названі глобальними. Слово «глобальний» походить відлатинського «globus», що значить «земну кулю». До першочергових з них відносяться:  ■ подолання екологічної кризи, пов'язаної з катастрофічними наслідками людської діяльності (забруднення навколишнього середовища, зменшення озонового шару атмосфери, парниковий ефект, що виник у результаті підвищеного вмісту вуглекислоти газу в повітрі, і т.д.);  ■ запобігання війни з застосуванням зброї масового ураження (термоядерного, хімічного, біологічного), створення без'ядерного ненасильницького світу;  ■ подолання голоду, убогості, неграмотності, розриву між багатою Північчю і бідним Півднем (країни, що розвиваються);  ■ знаходження нових джерел сировини, забезпечення подальшого розвитку економіки, запобігання негативних наслідків науково-технічної революції.  Причини виникнення глобальних проблем в наступному.  По-перше, це цілісність сучасного світу, що забезпечується глибинними політичними і економічними зв'язками. Зримим, грубим їхнім проявом були світові війни. Війна, що почалася на границях Польщі і Німеччини, прийшла в Африку, на Близький і Далекий Схід, у Тихоокеанський басейн, в Крим і на Кавказ ... Всі виявилися учасниками єдиної історичної драми. У кривавій м'ясорубці воєн перемелює все, що індивідуалізувало і певним чином розділяло людей: границі, політичні пристрасті, національні особливості. Видатний російський мислитель М. Бердяєв писав, що в піднявся «світовому вихрі в прискореному темпі руху» все зміщується з своїх місць. Але в цьому вихорі можуть загинути і найбільші цінності, може «не встояти людина, може бути розідраний на шматки».  По-друге, криза світової цивілізації зв'язана зі зрослою економічною міццю людини, що ніколи не стягувала з природи стільки данини, як тепер. За останні сто років промислове виробництво планети збільшилося більш ніж у п'ятдесят разів, при цьому 4 / 5 цього приросту отримано з 1950 р . Сьогодні світова економіка створює валової продукції на суму близько 13 трильйонів доларів, у найближчі півстоліття може збільшитися ще в 5-10 разів. Вплив людини за своїми наслідками зараз можна порівняти з самими грізними силами природи. Ще К. Е. Ціолковський вважав, що майбутнє людство повністю перебудує нашу планету і стане надалі силою, що перетворює Космос. Тепер же людина, володіючи могутністю планетарного масштабу, схожий на учня чарівника, який викликав до життя чарівні сили, але не може їх приборкати.  Тому, по-третє, однією з причин виникнення глобальних проблем є нерівномірність розвитку країн і культур. Економічна і політична взаємозалежність країн доповнюється інформаційною. Завдяки телебаченню, супутниковому зв'язку, комп'ютерним системам події і відкриття у світі сприймаються і поширюються миттєво. Тим часом люди, що споживають і використовують інформацію, не просто леї пут у різних країнах з різним політичним ладом, з погляду досягнутого ними рівня розвитку, вони живуть в різних історичних культурних епохах. Родоплемінна община з басейну Амазонки або Тропічної Африки, ледь вийшла з кам'яного віку, знаходиться на відстані всього декількох годин польоту від мису Канаверал або Байконуру, відкіля людина стартує в Космос. Тому зрозуміло, чому світове співтовариство настільки сильно стурбоване проблемою ядерного тероризму і виступає проти поширення ядерної зброї.  У свідомості окремих людей химерним чином сполучаються шари різних культур. Це можна проілюструвати таким прикладом. Існує поняття функціональноїнеграмотності: люди, завершивши шкільне навчання, приходять на виробництво, але не можуть зрозуміти зміст примітивної письмової інструкції, зробити прості розрахунки, заповнити необхідні бланки. Функціональна неграмотність - бич цивілізації і культури другої половини XX ст. За офіційними даними, в США налічувалося 22 млн функціональних неписьменних, у Франції - 3 мільйони, а в цілому в країнах ЄЕС - 15 млн. чоловік. Світова система освіти не встигає за змінами, що відбуваються у світі. Науково-технічна революція з її інтелектуалізацією праці, помітними змінами в структурі виробництва, зінформаційним вибухом і т.д. змінила уявлення про ті особистісні риси, які повинні виховуватися в системі освіти. Необхідно відзначити, що всі глобальні проблеми сучасності взаємозалежні, і їх ізольоване вирішення неможливе. Не можна, наприклад, забезпечити економічне відродження слаборозвинених країн без запобігання наростаючого забруднення навколишнього середовища. Інакше економічна катастрофа на планеті неминуча.  Людина може вирішити поставлені перед ним глобальні проблеми Наприклад, найстрашніша загроза людству останніх десятиліть вугром термоядерної війни між наддержавами в значній мірі ослабла і не є головною в списку глобальних проблем. Це Пов'язано багато в чому з тими змінами, які відбуваються в Росії.  Вирішення глобальних проблем можливе при усвідомленні витоків, гостроти та масштабів, негативних наслідків накопичення «критичної маси» цих проблем. Потрібно нове політичне мислення, тобто розуміння того, що всі країни і народи світу одностайні у своїх інтересах. Виживання людства можливе лише шляхом відмови від насильства в політиці і міжнародних справах, створення без'ядерного світу і утвердження загальнолюдських цінностей, їх пріоритету над класовими та національними інтересами.  Вирішення глобальних проблем можливе за обов'язковий перехід до сталого розвитку людства. Економічна діяльність та інтенсивне освоєння природи,демографічні процеси і освоєння космосу повинні бути взяті під розумний, але жорсткий контроль цивілізації. Задоволення життєвих потреб нинішніх поколінь людей не повинно відбуватися шляхом позбавлення такої можливості для майбутніх поколінь.  Вирішення глобальних проблем можливе на шляхах «нового гуманізму», який вимагає революції людських якостей. Людині слід відмовитися від непомірних амбіцій і невгамовних апетитів, від психології підкорення природи і зосередження на іншому - на збереженні і відтворенні життя у всіх її формах. Право на існування має все живе, а не тільки лише людина. 

95. Дайте характеристику головним напрямам та течіям модернізму.

Розчарування в життєвій дійсності та художньому реалістичному способі її відтворення спричинило зацікавлення новітніми філософськими теоріями та появу нових художніх напрямів, які отримали назви декадентських, авангардистських та модерністських. Французьке слово "декаданс" означає занепад, "авангард" - передова охорона, а "модерн" - сучасний, найновіший. Цими термінами почали позначати якісно нові явища в літературному процесі, ті, що стояли на передових, авангардних позиціях та були пов'язані із занепадом і кризою суспільної думки й культури, з пошукуванням позитивних ідеалів, звертанням у цих пошуках до Бога та віри, до містичного та ірраціонального.

Модернізм - загальна назва напрямів мистецтва та літератури кінця XIX - поч. XX ст., що відображували кризу буржуазної культури і характеризували розрив із традиціями реалізму та естетикою минулого. Модернізм виник у Франції наприкінці XIX ст. (Бодлер, Верлен, А.Рембо) і поширився в Європі, Росії, Україні. Модерністи вважали, що не треба шукати у творі мистецтва якоїсь логіки, раціональної думки. Тому мистецтво модернізму і носило переважно ірраціональний характер.

Протестуючи проти застарілих ідей та форм, модерністи шукали нових шляхів і засобів художнього відображення дійсності, знаходили нові художні форми, прагнули докорінного оновлення літератури. У цьому плані модернізм став справжньою художньою революцією і міг пишатися такими епохальними відкриттями в літературі, як внутрішній монолог та зображення людської психіки у формі "потоку свідомості", відкриттям далеких асоціацій, теорії багатоголосся, універсалізації конкретного художнього прийому і перетворення його на загальний естетичний принцип, збагачення художньої творчості через відкриття прихованого змісту життєвих явищ, відкриттям ірреального та непізнаного.

Модернізм - це соціальне бунтарство, а не тільки революція у царині художньої форми, бо спонукав до виступу проти жорстокостей соціальної дійсності та абсурдності світу, проти гноблення людини, обстоюючи її право бути вільною особистістю. Модернізм протестував проти грубого матеріалізму, проти духовного звиродніння та вбогості, тупої самовдоволеної ситості. Однак, протестуючи проти реалізму, модернізм не відкинув всіх його досягнень, а навіть використав їх, розвивав та збагачував у своїх пошуках нових шляхів у мистецтві.

Загальні риси модернізму:

o особлива увага до внутрішнього світу особистості;

o проголошення самоцінності людини та мистецтва;

o надання переваги творчій інтуїції;

o розуміння літератури як найвищого знання, що здатне проникати у найінтим-ніші глибини існування особистості і одухотворити світ;

o пошук нових засобів у мистецтві (метамова, символіка, міфотворчість тощо);

o прагнення відкрити нові ідеї, що перетворять світ за законами краси і мистецтва. Такі крайні, радикальні модерністські течії, як дадаїзм або футуризм отримали

назву авангардизму (від фр. avant - уперед, garde - сторожа, передовий загін) - напрямок у художній культурі XX ст., який полягав у відмові від існуючих норм і традицій, перетворенні нових художніх засобів у самоціль; відображенні кризових, хворобливих явищ у житті й культурі у перекрученій формі. Авангардизму притаманне бунтарство.

Авангардистські напрями і течії (футуризм, дадаїзм, сюрреалізм, "новий роман", "драма абсурду", "потік свідомості" тощо) збагатили й урізноманітнили літературний процес, залишивши світовій літературі чимало шедеврів художньої творчості. Вони помітно вплинули і на письменників, які не відмовились від художніх принципів реалізму: виникли складні переплетіння реалізму, символізму, неоромантизму і "потоку свідомості". Реалісти у своїх творах використовували й ідеї З.Фройда, вели формалістичні шукання у царині художньої форми, широко застосовували "потік свідомості", внутрішній монолог, поєднали в одному творі різні часові пласти.

Модернізм як художній напрям був внутрішньо неоднорідним конгломератом художніх явищ, які ґрунтувалися на спільних світоглядних, філософських і художніх засадах. Наприкінці XIX ст. виникли імпресіонізм, символізм та естетизм. На початку XX ст. до них додалися експресіонізм, футуризм, кубізм, а під час і після першої світової війни - дадаїзм, сюрреалізм, школа "потоку свідомості", а література, до якої ввійшли антироман, "театр абсурду".

Імпресіонізм (від фр. "враження") вів свій початок у другій половині XIX ст., і розквітнув у XX ст. Він виник як реакція на салонне мистецтво та натуралізм спершу у живописі (К. Моне, Е. Мане. О. Ренуар, Е. Дега), звідки поширився на інші мистецтва (О. Роден у скульптурі, М. Равель, К. Дебюссі, І. Стравинський у музиці) і літературу. Тут основоположниками імпресіонізму стали брати Гонкури та Поль Верлен. Виразні прояви імпресіонізму були у творчості Гі де Мопассана і Марселя Пруста, до імпресіоністів належали Кнут Гамсун, Гуго фон Гофмансталь, Ю. Тувім.

Протестуючи проти надмірної залежності від реального життя, проти копіювання дійсності, імпресіоністи описували власні враження від побаченого - зорові й чуттєві, що були мінливими, як і самий світ, а також відтінки вражень і барв, їхні уявлення та асоціації були часто фантастичними і завжди суб'єктивними. Художній твір імпресіоніста - це не об'єктивна картина світу, а система складних суб'єктивних вражень про нього, яскраво забарвлена творчою індивідуальністю митця. Особливо вразливі імпресіоністи до чуттєвої краси світу; вони чудово відтворювали природу, її красу, розмаїтість і мінливість життя, єдність природи з людською душею.

Найвизначнішою серед декадентських течій кінця XIX - початку XX ст. став символізм. Символ використовувався як засіб вираження незбагненної суті життєвих явищ і потаємних або навіть містичних особистих уявлень, творчих прозрінь, ірраціональних осяянь митця. Символи вважалися найдосконалішим утіленням ідей. Образи-символи відтворювали таємничу та ірраціональну суть людської душі та її життя, величний поступ невідворотної долі, зобразили потойбічне життя, метафізичний світ "інобуття", натякали на містичну сутність явищ життя.

Для символістів поезія, як і музика, була найвищою формою пізнання таїн - пошуком і відкриттям "інобуття". Символ породжував численні асоціації, захоплював багатозначністю, глибинним прихованим змістом, який важко або навіть неможливо було зрозуміти. Символісти надавали великого значення внутрішньому звучанню, мелодиці й ритмові слів, милозвучності та мелодійності мови, емоційному збудженню, яке огорнуло читача завдяки ритмові та мелодиці вірша, грі розмаїтих асоціацій. Започаткували символізм французькі поети Поль Верлен, Стефан Малларме, Артюр Рембо. "Завоювавши" Францію, символізм швидко поширився в усій Європі. В різних її країнах символізм представляли Габріель д'Анунціо (Італія), Райнер Марія Рільке та Гуго фон Гофмансталь (Австрія), Стефан Георге (Німеччина), Оскар Уайльд (Англія), Еміль Верхарн і Моріс Метерлінк (Бельгія), Ген-рік Ібсен (Норвегія), Станіслав Пшибишевський (Польща).

Естетизм виник в останнє десятиліття XIX ст. в Англії. Він породив культ витонченої краси. Творці естетизму вірили, що реалізм приречений на цілковитий крах, що соціальні проблеми зовсім не стосуються справжнього мистецтва, і висували гасла "мистецтво для мистецтва", "краса заради самої краси". Найвидатнішим представником англійського естетизму був Оскар Уайльд.

Експресіонізм (від фр. "виразність, вираження") започаткований теж у XIX ст. Ця авангардистська течія набула свого повного звучання та ваги в першій чверті XX ст. і стала значним внеском у розвиток світової літератури. Експресіоністи були тісно пов'язані з реальністю - саме вона їх сформувала і глибоко хвилювала. Вони засуджували потворні явища життя, жорстокість світу, протестували проти війни і кровопролить, були сповнені людинолюбства, стверджували позитивні ідеали.

Але бачення світу експресіоністами було своєрідним: світ уявлявся їм хаотичною системою, якою керували незбагненні сили, незрозумілі, непізнанні, таємничі, і від них не було порятунку. Єдино справжнім був лише внутрішній світ людини і митця, їх почуття і думки. Саме він мав перебувати в центрі уваги письменника. А відтворювати його слід виразно, яскраво, з використанням грандіозних образів умовних, з порушеними пропорціями, надмірно напружених, з максимально чіткими інтонаціями, тобто зображати за допомогою експресивних образів із застосуванням парадоксального гротеску та у фантастичному ракурсі. Чи не найвидатніший експресіоніст Йоганнес Бехер вважав найхарактернішим для експресіонізму поетичним образом "напружений, відкритий в екстазі рот". Отже, у творах експресіоністів багато сатири, гротеску, чимало жахів, надмірної жорстокості, узагальнень і суб'єктивних оцінок реальності. Експресіонізм з'явився спочатку в малярстві (Е.Мунк, В.Ван-Гог, П.Гоген. П.Сезанн та ін.) і в музиці (Ріхард Штраус), щоб незабаром перейти і в літературу. До найвизначніших експресіоністів належать Г.Тракль і Ф.Кафка в Австрії; И. Бехер і А. Франс у Німеччині; Л. Андрєєв у Росії.

Імажизм (від фр. "образ") - течія, яка спричинила появу російського імажинізму. З'явилась вона в Англії напередодні першої світової війни і проіснувала до середини 20-х років. У Росії вперше імажиністи заявили про себе 1919 року. Образ імажисти та імажиністи проголосили самоціллю творчості. "Вірш - не організм, а хвиля образів, з нього можна вийняти один образ, вставити ще десять", - стверджував теоретик російського імажинізму В. Шершеневич. Отже, вірш представники цієї течії вважали "каталогом образу", вишуканим сплетінням метафор, метонімій, епітетів, порівнянь та інших тропів - таким собі примхливим нагромадженням барв, відтінків, образів, ритмів і мелодій. Зміст імажиністи відсували на другий план: він "поїдається образом". Певна річ, що імажинізм не міг, якщо б навіть і прагнув того, цілком знехтувати змістом. Творчість С. Єсеніна - найкраще підтвердження цієї думки. Представниками імажинізму в Англії та США є Т.С. Еліот, Р. Олдінгтон, Е. Паунд, Е. Лоуел та ін.