Гладіаторські ігри.

Гладіаторський двобій був в етрусків частиною тризни, що влаштовували родичі померлого, щоб умилостивить і повеселить його душу. От етрусків цей звичай перейшов у Рим, але досить пізно: в 264 р. до н.е. сини якогось Брута Пери влаштували на згадку батька бої гладіаторів. Видовище здалося настільки незвичайним і чудовим, що в літопис Рима внесено було число що боролися - три пари - і місце, де бій відбувалася - Бичачий ринок. Важко сказати, чи полічені були криваві двобої кращим засобом умиротворить душу, расставшуюся із землею, чи просто ним захопилися як захоплюючим видовищем, але тільки чим далі, тим у більших розмірах їх улаштовують: вони розтягуються на кілька днів, у них виступають десятки гладіаторів.

Зв'язок між гладіаторськими іграми й поминками ніколи не забувалася; їх називали (похоронними іграми(. Усе більше, однак, вони перетворюються тільки у видовище, з яким по захопливості мало що може зрівнятися. Теренцій у пролозі до із зі своїх комедій розповідає, як на першому її поданні, коли рознеслася звістка, що будуть гладіатори, театр відразу спорожнів: усе понеслися дивитися їхні двобої.

В 105 р. до н.е. гладіаторські ігри вводяться в число публічних видовищ. Відтепер держава покладає на своїх магістратів турботу про їхню організацію. Гладіаторські ігри стають любимим видовищем, і це швидко врахували те, хто хотів висунутися. Цезар в 65 р. до н.е. дав гри, у яких взяли участь 320 пар гладіаторів. Вороги його злякалися: розкішні ігри стали вірним засобом придбати розташування народу й забезпечити голосу на виборах. В 63 р. був прийнятий, за пропозицією Цицерона, закон, що заборонить кандидатові в магістрати протягом двох років до виборів давати гладіаторів. Ніхто, однак, не міг заборонити приватній особі дати їх під приводом поминок по родичі.

Усе змінилося при імперії. Імператори не довіряють сенатської аристократії й неухильно відстороняють її от впливових посад. Серпень дозволяє влаштовувати ці ігри тільки преторам, і не частіше двох разів у рік, максимальне число гладіаторів не повинне перевищувати 120 чоловік. Не можна залишить людей права влаштовувати гри на поминках, але Тиберій скорочує на них число гладіаторів. Надалі вужі не претори, а квестори, самі молодші магістрати, убрані правом улаштовувати в Римі офіційні ігри.

Блискучі ігри могли давати тільки імператори: у них для цього всі можливості й ніякі обмеження. Серпень давав гри 8 разів і вивів на арену 10 тис. чоловік. Флавію побудували величезний амфітеатр і заборонили приватним особам тримають гладіаторів у Римі - це виключне право імператорів. Траян, святкуючи в 107 р. завоювання Дакії, дав гри, що тривали 4 місяці; брало участь у них 10 тис. гладіаторів.

Імператорські заборони ставилися до Рима й на іншу Італію не поширювалися. Муніципальна знать не володіла ні багатством, ні впливовістю сенатської аристократії, представники її мало що значили за межами рідного міста, і здебільшого це були люди, що висунулися при новому режимі і йому віддані. Не було змісту їх обмежувати, і муніципальні магістрати й просто багаті впливові громадяни не пропускали нагоди розважити рідний город боями гладіаторів, щоб придбати розташування народу.

Під час республіки багато багатих і знатних людей формували гладіаторські загони зі своїх рабів. Майбутніх гладіаторів навчали в спеціальні гладіаторських школах. Капуя була улюбленим місцем для цих шкіл. Тут саме перебувала й і школа, з якої в 74 р. до н.е. бігло 200 рабів зі Спартаком на чолі. Своїх гладіаторів можна було продати або віддати внайми тому, хто влаштовував ігри. Гладіатори були гарною особистою охороною в страшний час кінця республіки.

Крім цих високо, що стояли на суспільних сходах людей, існувала ціла категорія осіб, для яких покупка, перепродаж, а іноді й навчання гладіаторів були професією. Вони називалися ланистами (назву от того ж кореня, що lanius - м'ясник). Аттика й людей його кола комерційні операції із гладіаторами анітрошки не ганьбили, але ланиста вважався людиною заплямованим, а його заняття - підлим.

Склад гладіаторської родини був строкатим, були тут і вільні, але більшість все-таки рабів. Хазяїн міг продати свого раба ланисту. Найчастіше це було покаранням. Гладіаторська школа, рудники й каменоломні були в стародавності видами каторги, причому гладіаторська школа вважалася більше важкою. Тільки страта була страшна.

Перечекає чим вийти на арену, новачок проходив цілий курс фехтування й обігу з різного роду зброєю. Не всі гладіатори були однаково збройні й однаково одягнені. Ділилися вони на важко озброєних, що підрозділяються, у свою чергу, на кілька категорій, і легкоозброєних. Останні були представлені тільки ретиаріями: їхнє озброєння - мережа, який вони повинні обплутати супротивника, тризубець і кинджал. Боровся ретиарій, строго говорячи, голим: на ньому нічого ні, крім широкого шкіряного пояса з металевими пластинами, що захищали живіт, і наплічником, що закривав ліве плече, руку майже до ліктя й піднімався над плечем так, щоб їм можна було злегка прикрити главу. Важко озброєні фракийці, гопломахи, секутори, мурмилоны захищені краще. На них надіті шоломи, круглі або високі, із гребенем, часто із забралом, що закриває всю особу, щоб бачити й дихати, у ньому пробита безліч отворів, і широким комірцем, що захищає шию й плечі. Права рука в товстих ремінних обмотках або в залізному нарукавнику, на ногах - поножи, над ними - ще шкіряні обмотки, короткі труси схоплені товстим шкіряним ременем з металевими смугами, що цілком закриває живіт і верхню частину стегон. Озброєння важкого гладіатора - меч або довгий кинджал і щит.

Важко озброєні боролися між собою. Ретиарій ніколи не бився з ретиарієм; звичайним супротивником його був мурмилон.

У дні гладіаторських ігор повідомлялося заздалегідь. На стінах домов великими буквами писали оголошення. У Помпеях добре збереглося кілька таких написів. Минулого й справжні афіші-листки, у яких повідомлялися подробиці, що стосуються ігор, ім'я влаштовувача, число пар і спеціальність, число виступів і перемог, здобутих кожним. Такі афішки продавалися у великому числі, і під час ігор глядачі в них заглядали.

На арені майже все вирішував випадок. Жереб міг призначить новачкові страшного супротивника; досвідчений боєць міг промахнуться й одержати важку рану, і тут життя його залежала от настрою глядачів, якщо геть скорив їхнього серця, вони вимагали пораненому пощади - в амфітеатрах піднімався одностайний крик, люди махали хустками й піднімали більші пальці догори. Якщо ж геть не догодив цій примхливій і примхливій юрбі, пальці опускалися долілиць, до земля, під крики. Переможець повертав супротивника особою долілиць і всаджував йому ніж у спину або потилицю.

Починали гладіаторські ігри врочистим ходом гладіаторів. У пурпурним, розшитим золотом туніках обходили вони навкруги арену. Потім починався двобій, у якому билися дерев'яними мечами, показуючи тільки своє мистецтво. Іноді на арену спускалися фехтувальники із числа глядачів. Після таких двобоїв починав справжній бій. На сцену виносили справжня зброя: гладіатори одержували його тільки на сцені амфітеатру.

Офіційною нагородою переможцеві була пальмова галузь, геть пробігав з із навколо арени. Але одержував геть і більше істотні дарунки. Улаштовувач вручав йому грошову нагороду. Іноді ще щедріше обдаровували гладіатора глядачі: вимагали для нього волі. Юридично звільнення залежало тільки от хазяїна раба - ланисти або влаштовувача ігор, але вимоги юрби бували так наполегливі, настрій її становилося настільки загрозливим, що доводилося уступати. Іноді нагорода була меншої, але теж чималої: переможця оперізували мечем - вручали дерев'яний меч начебто тих, якими фехтували в школі. Гладіатор, що одержав цей знак відмінності, звільнявся от виступів на арені. Геть залишався в школі, допомагав навчать гладіаторів, а частіше виступав у роли судді.

Ремесло гладіатора було знехтуваним. Вільна людина, що добровільно надійшла в гладіатори, виявлявся в положенні майже раба. Ювенал уважає гладіаторську школу останнім щаблем людського падіння. [1]