Образ лицаря в культурі

Коли лицарство припинило бути професією, воно стало символом. І виглядає цей символ в наші дні цілком однозначно – красивий, мужній, сильний, благородний, чемний і сексуальний. Загалом, ідеал чоловіка. У пошуках цього ідеалу письменники знову і знову звертаються до тих часів, коли слово «лицар » не було іносказанням. Лицарський роман щорічно фонтанує новими творами, рівень яких коливається від досить висококласних історичних оповідань до відверто низькопробного любовно-еротичного чтива. Романи, відображені на широкий екран у вигляді історичних – або, частіше, псевдоісторичних – фільмів укорінюють лицарський архетип в масовій свідомості. Цей образ можна визначити, як недосяжно високий ідеал чоловіка .

Зрозуміло, така популярність лицарського архетипу не могла не викликати появи руйнівників міфів. Занадто великі була спокуса переломити цю недосяжно високу планку. І, якщо вже говорити неупереджено, підстав для критики знайшлося більш ніж достатньо. Руйнівники міфів стверджували, що лицарство було нічим іншим, як станом паразитів, які існували за рахунок поневоленого селянства. Не забували вони згадати і малопривабливі риси повсякденного феодальної життя – включаючи пияцтво, розпуста, неохайність. Повністю відмести таку критику виявилося неможливо  і на сторінках «середньовічних романів » вона придбала оригінальні риси «подвійності».

Суть прийому полягає в тому, що в сюжет вводяться герої – лицарі двох типів – перші відображають критичний образ лицаря (брудні, жорстокі, розпусні), другі являють собою ідеалізований тип лицаря – героя -коханця. Таким чином, хоча і дещо потіснений критиками, образ «справжнього лицаря» зберігає всю свою чоловічу привабливість. Його не змогли витіснити образи XX століття – від романтичного хіпі до ділового яппі. Можна припустити, що феномен лицаря ще довго збереже стабільність сприйняття. До того часу, поки не з’явиться архетип рівної привабної сили.

55. З’ясуйте магістральні риси середньовічного світогляду: категорії середньовічної культури.

56. Величезну роль у становленні середньовічної культури відігралохристиянство, що ввібрало в себе уявлення та традиції язичників. Виокремлення християнською культурою своєї неповторності, самоусвідомлення епохи йшло через протиставлення та порівняння її основних позицій з культурною спадщиною античності. Християнство, для того щоб упоратися з язичницькою культурою, вимушене було її освоїти. У свою чергу, це освоєння язичницької традиції призвело до «суттєвої внутрішньої перебудови латинської християнської культури» (С. Аверінцев). Опанувавши античну традицію, середні віки виробили як власну традицію в ставленні до світу та себе в ньому, так і традицію ставлення до традиційності загалом.

57. У цій філософсько-етичній спроможності християнства криється його життєздатність, сприйнятливість до інших систем і традицій світосприймання. Церква врахувала можливості сприймання християнства, тому багато релігійних церемоній, заклинань, благословлінь, що мали забезпечити виживання та існування людини, за своїм походженням є суто язичницькими. Таким чином орієнтована діяльність духівництва виявилася безпомилковою, хоч й виходила з прагнення не допустити суспільно значущих рецидивів дохристиянської віри.

58. У відносинах, які встановилися між язичницьким спадком та християнством, простежуються дві тенденції, що актуалізуються залежно від історичної кон’юнктури: заборона використовувати та навіть читати древніх авторів; дозвіл широко звертатись до них, у чому не вбачали гріха. Святий Ієронім наголошує на компромісі у відносинах з античністю: «Християнські автори мають чинити з язичницькими подібно євреям у книзі Второзаконня, котрі своїм полонянкам брили голови, стригли нігті, наряджали в нове плаття, а потім брали за дружин».

59. Особливості структури світорозуміння людини середніх віків пояснюються самим ладом консервативного, переважно аграрного життя. «Це, — як пише Ле Гофф, — печатка традиційного селянського суспільства, де істина та таємниця передаються з покоління в покоління, заповідаються «мудрецем» тому, кого він уважає достойним її наслідувати, й поширюється більшою мірою не посередництвом писаних текстів, а з «вуст у вуста», тими ідейними традиціями, котрі були орієнтовані на міф та ритуал». Виходячи з цього, можна говорити про орієнтованість середньовічної свідомості не на розвиток та зміни, а на відтворення кліше, які щоразу повторюються, на переживання світу в категоріях вічного повернення. А тому загальні місця, понятійні кліше панують у середньовічній літературі, автори якої й не прагнули до своєрідності та до вироблення власних ідей, через те й новаторство (літературне новаторство) особливої цінності не мало. Як зазначає А. Я. Гуревич, характерною рисою середньовічної богословської літератури була орієнтація на традицію та авторитет Писання, а оригінальність, як критерій оцінки якості літературного твору, визнається в останню чергу.

60. Основою самосвідомості середньовічної людини було почуття нерозривного зв’язку з її общиною, станом і соціальною функцією. Усе життя людини від народження до смерті було регламентоване. Вона майже ніколи не покидала місце свого народження. Її життєвий світ був обмежений рамками общини і станової належності. Як би не складалися обставини, дворянин завжди залишався дворянином, а ремісник — ремісником. Соціальний стан для неї був так само органічним і природним, як власне тіло. Кожному стану властива своя система чеснот, і кожний індивід повинен знати своє місце. «Становий» індивід не відокремлював себе від своєї соціальної належності. Середньовічна людина, виконуючи безліч традиційних ритуалів, бачила в них своє справжнє життя.

61. Середньовічна думка не знала ідеї розвитку власної особистості. Для неї «віки життя» так само природні та неминучі, як і пори року. Дитинство в розумінні середньовічної людини не якийсь особливий період «підготування до життя», а її природний стан. Людина природно виростає, подібно дереву, всі фази росту і кінцевий результат якого визначені заздалегідь. Однозначно прив’язуючи індивіда до його сім’ї і стану, феодальне суспільство строго обмежувало рамки його «вільного самовизначення», йому не потрібно було вибирати ні рід занять, ні світогляд, ні навіть дружину. Усе це робили за нього інші, старші.

62. Для середньовічної людини знати самого себе значило насамперед «знати своє місце», ієрархія індивідуальних спроможностей і можливостей тут збігалася із соціальною ієрархією.

63. Християнство лежало в основі культури й усього духовного життя, а середньовічний світогляд визначається як переважно світогляд теологічний.