Історичний нарис[ред. • ред. Код]

Запит «Історія української культури» перенаправляє сюди; див. також інші значення.

Джерела[ред. • ред. Код]

Докладніше: Джерела української культури

На території сучасної України археологами знайдені залишки численних культур, що охоплюють весь історичний період розвитку людства  — періоди палеоліту, мезолітута неоліту. Залізна доба на території України представлена Черняхівською культурою, а мідна доба  — трипільською та ямною культурами.

Що стосується витоків української культури, то на сьогодні існує декілька гіпотез етногенезу українців:

• теорія «споконвічності» — українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 30-40 тис. до 2-3 млн років;

• теорія автохтонності (М.Грушевський), згідно з якою етнічну основу українців становило населення пізнього палеоліту, яке проживало на території України, а росіяни і білоруси мали свою окрему етнічну основу і територію проживання;

• теорія «єдиної колиски» (яка була загальноприйнятою в СРСР): зародження і розвиток трьох близьких слов'янських народів з єдиної древньоруської народності;

• теорія «незалежного розвитку окремих східнослов'янських народів», тобто українців, росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом.

Культура Русі[ред. • ред. Код]

Докладніше: Культура Київської Русі

У IX столітті у Східній Європі постала монархічна держава Русь, центром якої став Київ. Основою культури Русі стала самобутня культура східнослов'янських племен. На момент її виникнення у господарському укладі слов'ян давно вже переважало землеробство, важливими промислами стали скотарство, полювання, рибальство ібортництво. Досить високого рівня досягло до Х століття і ремесло — виготовлялися вироби з заліза і кольорових металів, розвивалися гончарна справа, ткацтво, вичинкай обробка шкіри, різьблення на камені й дереві.

Рубіжною подією стало проникнення християнства, що приходило на зміну язичницьким віруванням руських племен і було офіційно прийнято Володимиром Великим988 року. Введення християнства значно прискорило розвиток писемності (певний час співіснували кирилиця та глаголиця), а також літератури, давні пам'ятки якої написані церковнослов'янською мовою. Важливими стали впливи Візантійської культури, зокрема поширився візантійський стиль в архітектурі, в духовній музиці поширився знаменний розспів.

XIII–XV століття[ред. • ред. Код]

Докладніше: Українська культура 13—15 століть

Татаро-монгольська навала середини XIII століття стала причиною затяжного економічного занепаду. У ряді виробництв спостерігалося падіння або забуття складної техніки, спрощувалася реміснича промисловість. На тривалий час було припинено будівництво. Центром духовної культури залишалися однак православна церква, яка залишалася володарями Орди недоторканою.

Із занепадом Київського і Чернігівського князівств головним осередком розвитку української культури було Галицько-Волинське князівство, що перебувало у сприятливішому геополітичному становищі. Ситуація стала поступово змінюватися із входженням українських земель до складу Великого князівства Литовського. В культурі стає помітним західноєвропейський вплив. Його поєднання з місцевими традиціями визначило культурний зміст епохи. Значних висот досягли наукові знання в гуманітарних галузях: філософії, історії. Розвивалися світські мотиви в літературі. Архітектура храмів набуває рис готичного стилю, поширеного в міському будівництві Європи. Продовжувався розвиток різних жанрів народного мистецтва: декоративно-прикладного, музичного, театрального. Народна творчість збагачувалася героїчними, визвольними мотивами.

XVI–XVIII століття[ред. • ред. код]

Докладніше: Українська культура 16—18 століть

У XVI столітті триває стабілізація і пожвавлення економічного життя, зростання міст. На Волині і в Галичині все ширше практикувалося будівництво світських споруд не з дерева, а з каменю і цегли, у XV столітті у Львові було побудовано водопровід.

Із заключенням Люблінської унії у 1569 році українські землі опинилися під володінням Речі Посполитої. Позиція соціальної еліти в нових умовах була неоднозначною. Своєю меценатською діяльністю прославилися князь Костянтин (Василь) Острозький, князь Юрій Слуцький, Єлизавета (Галшка) Гулечівна. Однак більшість українських феодалів, верхівка духовенства в умовах панування Речі Посполитої віддалялися від національної культури — мови, традицій, православної віри і сприймали польську.

У цій історичній ситуації роль духовного лідера народу взяло на себе козацтво — самобутній суспільний стан, який сформувався в XV–XVI століттях. Саме козацтво підхопило традицію національної державності, виступило захисником православної церкви, української мови.

80. Простежте витоки і джерела української культури

Питання про походження українців та їхньої культури залишається одним з найбільш дискусійних в історичній науці, мовознавстві та культурології. Незаперечним фактом є те, що українці - це східнослов'янський народ, який разом з усіма слов'янськими, а також балтійськими, германськими, романськими та іншими народами має спільні індоєвропейські корені. Але стосовно часу й місця його виникнення, характеру зв'язку з іншими слов'янами - у цьому згоди серед фахівців різних шкіл, течій, напрямів та наукових дисциплін немає. Ще з початку XX ст. сформувалася думка, згідно з якою українці походять безпосередньо від праслов'ян, а культурна спадщина Київської Русі розглядається як здобуток українського населення Південної Русі (М. Гру шевський, С. Смаль-Стоцький та ін.). Є навіть спроби проголосити українців "найдавнішими індоєвропейцями" (Ю. Липа) та вивести українську культуру безпосередньо з археологічної Трипільської культури (3-тє - 2-ге тис. до н. е.), яка нібито безперервно еволюціонувала, поглинаючи й розчиняючи інші етноси та культури (Я. Пастернак, Канада). З іншого боку, деякі дореволюційні дослідники й переважна більшість радянських істориків та мовознавців обстоюють погляд, що українці, росіяни та білоруси - це три пагони від єдиної давньоруської народності, яка існувала до XII-XIV ст. Так, визначний російський мовознавець О. Шахматов визначив в історії східних слов'ян та їх мов такі епохи: 1) праслов'янську, спільнослов'янську - десь до кінця VI ст. н. е.; 2) праруську, прасхіднослов'янську - VII-VIII ст.; 3) епоху розгалуження східного слов'янства на північну, середньоруську і південноруську групи - IX-X ст.; 4) епоху етнічного та мовного об'єднання східного слов'янства; 5) формування трьох східнослов'янських мов та народностей як окремих систем (з XIII ст.). Таким чином, початком української мови та української народності ці дослідники вважають XII-XIV ст. У академічному виданні "Українська народність. Нариси соціально-економічної і етнополітичної історії" (К., 1990) автори визначають XII-XIII ст. як перший етап етнічної історії української народності. З цього випливає, що культурні явища епох, які передують феодальному роздробленню Київської Русі, потрібно розглядати, зберігаючи наукову коректність, лише як джерела та витоки української культури1.

За твердженням більшості фахівців, предки українців були автохтонним населенням історичного центру сучасних українських земель, тобто жили тут з незапам'ятних часів. Але перш ніж давньоруський етноплемінний масив виступив як самостійний чинник культурно-історичного процесу, на цих територіях були поселення та навіть державні організації інших етносів, які також накладали свій відбиток на процеси становлення української народності та її культури. З VIII ст. до н. е. на узбережжі Чорного моря існували грецькі колонії. Це були перші міста на території України з повною інфраструктурою, центри торгівлі та культури, які мали великий вплив на сусідні племена, сприяли їхньому суспільно-економічному розвитку, відкривали місцевому населенню шлях до зв'язків з південними народами та їх культурою.

Степова смуга України на північ від Чорного моря була з давніх часів місцем перетинання життєвих інтересів різних племен. Після кімерійців, про яких сповіщають античні джерела, з VIII ст. до н. е. в українських степах жили народи іранського походження - скіфи, сармати, алани, роксолани та ін. Ці племена перебували на різних стадіях культурного розвитку, займалися здебільшого мисливством та скотарством, але деякі з них вели хліборобський спосіб життя і навіть виробляли зерно на продаж. У VI-V ст. до н. е. від Дністра до Дону простяглася велика скіфська держава, на чолі якої стояли так звані царські скіфи з деспотичним правителем-царем. Іранці жили у близькому сусідстві з предками українців і мали глибокий вплив на їхню культуру, який виявляється в лексиці української мови, у деяких особливостях традиційної народної обрядовості, в усній народній творчості. Північна смуга поширення іранських племен приблизно відповідає сучасним етнічним кордонам України. Отже, скіфи разом з деякими іншими народами входять до тих складових племінних об'єднань, що стали підґрунтям, на якомупоступово формувалась і зростала українська народність.

У період Великого переселення народів на початку нашої ери іранці розчинилися серед інших племен; рештки їх - сучасні кавказькі осетини. УII-IV ст. н. е. на півдні України жили германські племена готів. Вони засвоїли деякі традиції скіфо-сарматської та античної культурі розвивали власні культурні форми: прийняли християнство, витворили алфавіт, започаткували літературу. Готи мали значний вплив на слов'ян у сфері військової техніки та організації. Держава готів впала під тиском орди гунів, які прийшли з просторів Азії. Так змінювали один одного стародавні народи на півдні України. Греки, скіфи, готи - всі вони спричинилися до господарського освоєння, розвитку ремісництва і торгівлі, але під тиском кочівників Азії змушені були зійти з небезпечного відкритого степового простору; їх місце посіли східнослов'янські племена.

На початку нашої ери слов'янські племена, які переживали процес розкладу первісного родового ладу та становлення військової демократії, рушили на південь, де разом з іншими народами взяли участь у нападах на Римську імперію, особливо на її східну частину. Слов'яни йшли широким фронтом: у центрі вийшли до Чорного моря, одним крилом досягли Балканського півострова, а другим - Каспію та навіть Малої Азії. У V-VI ст. східні слов'яни займали вже майже всю територію сучасної України - від Полісся до Чорного моря та від Карпат до Дону. Готський історик Йордан повідомляє, що від Дністра до Дніпра мешкало слов'янське плем'я антів. Деякі українські історики XIX-XX ст. доводять, що анти були початком, безпосереднім джерелом українського етносу. Анти жили в умовах військової демократії, владу мали полководці-князі, як, наприклад, Бож (Бус), який у 80-х роках III ст. вів боротьбу проти остготів. У IV ст. великий вплив мав Мезамир, що відзначився у боротьбі з аварами (обрами). Анти здобули собі славу походами на Візантію, з якої вони привозили численні трофеї, у тому числі коштовності та інші культурні цінності, які певною мірою засвоювалися слов'янством. Вчені припускають, що анти мали первісні форми державної організації, яка існувала приблизно з кінця IV до початку ст. Гуни, авари, угорці, печеніги, які все новими хмарами сунули з Азії, не дали розвинутися державі та культурі антів. Більша частина слов'янського населення змушена була відступити на північ, у лісову смугу. Саме тут - на Поділлі, Київщині, Чернігівщині та далі на північ і захід-активно продовжувалися процеси генези східнослов'янських племінних об'єднань та їх культури.

Давньоруський літопис "Повість врем'яних літ" у вступній частині дає широку картину розселення слов'ян взагалі і східних зокрема: "Також і ті слов'яни, що прийшли і сіли по Дніпру, нареклися поляни, а другії - деревляни, оскільки сиділи в лісах; а інші сиділи межи Прип'яттю і Двиною і називалися дреговичі; ще інші жили на Двині і називалися полочанами від назви річки Полота, що впадає в Двину. Словіни ж сиділи побіля озера Ілмера, називалися своїм іменем і збудували город, і нарекли його Новгород; а другії ж сиділи по Десні, по Семі, і по Сулі і називалися сівера. І так розійшовся слов'янський народ, його іменем і грамота названа слов'янською". На сторінках літопису з'являються повідомлення й про інші східнослов'янські племена - кривичів, дулібів, волинян і бужан, радимичів, в'ятичів, уличів і тиверців. Учені вважають, що йдеться не про малі первісні племінні угруповання, а про союзи племен, а може, й більш значні етнічні спільноти. Деякі історики пишуть про "племена" як про своєрідні конфедерації княжінь, у яких вже помітні інститути політичної влади. Літописець зазначив, що кожне "плем'я" мало власні звичаї і закони. Справедливість цих слів підтвердили археологи, які показали, що за загальної близькості матеріальної культури на всій території розселення східних слов'ян досить помітно виступають і характерні регіональні особливості. Літописи свідчать, що найрозвинутішими серед східнослов'янських племінних союзів були поляни.

Загалом східнослов'янські племена VI-VШ ст. перебували приблизно на одному етапі культурного, економічного та політичного розвитку, але в окремих районах цей процес відбувався більш інтенсивно. Один з них - південний, де в цей час високого рівня досягли землеробство і ремісництво. В археологічному матеріалі досить чітко відображаються ті поступальні зміни, які відбувалися в культурі слов'ян. Виявлені центри залізодобування (Григоровка, Грайворон), залізообробки (Зимно, Пастирська). Ковальська справа характеризувалася складними технологічними процесами, які вимагали значних знань і практичних навичок. Якісний перелом в обробці металу припадає на другу половину VII-VIII ст. Менш розвинутим було ювелірне ремесло, але й воно досягло значних успіхів.

Світогляд слов'ян цього періоду був суто язичницьким. Тогочасна людина жила близько до природи, і як господарські заняття, так і весь її світогляд були пов'язані з природними явищами. Слов'янська релігія - культ природи. Головні боги - Даждьбог, Перун-грім, Стрибог-вітер - це образи сил природи. Характерною ознакою вірувань був зв'язок із землею, культ родючості. Слов'яни віддавали особливу пошану водам, річкам, криницям, полям, лісам. Кожне урочище мало своїх богів. Візантійський історик Про копій Кесарійський писав: "Шанують річки, німфи і деякі інші божества, жертвують їм усячину і на тих жертвах ворожать собі". Слов'яни витворювали образи опікунських істот, які, за тогочасними віруваннями, завжди жили поряд з людиною: русалок (мавок), водяників, лісовиків, польовиків та ін. Уся земля вважалася освяченою побутом божеств, і це тісно пов'язувало людину з рідною домівкою, батьківщиною. Близьке до природи життя, попри усі господарські тягарі та скрути, давало людині гармонійний, життєдайний погляд на світ. Тяжка щоденна праця мала сакральний характер, релігійний сенс. Так, побудову хати розуміли одночасно як відтворення космічного світоустрою і встановлення всесвітньої гармонії з первісного хаосу, орання землі усвідомлювали як шлюбні зносини з Матір'ю-землею, прядіння - як відновлення життєдайних сонячних променів та ін. Людина була впевнена внутрішньо, що без її щоденних сакрально-практичних дій світ утратить свою цілісність і красу, сили пітьми остаточно переможуть сонячного героя, який вічно конає, але вічно воскресає (сліди цього прадавнього образу знаходимо в купальських святах). Праця чергувалася з радощами та розвагами свят, пов'язаних здебільшого з аграрним календарем. Збереглися пізніші християнські описи-засудження язичницьких свят: "Сходилися на ігрища, на танки і на всякі бісівські пісні, ігрища втолочені, і людей велика сила, що починають пхати один одного". В іграх, змаганнях, танках, музиці і співі людина виявляла свої природні сили та обдарування. Пісня супроводжувала наших предків усюди: вдома, на вулиці, під час щоденної праці і родинних урочистостей, релігійних обрядів і походів. Найбільш архаїчний шар народної пісенної культури, який дійшов до наших часів, - обрядові пісні, зокрема колядки та щедрівки.

Наступний етап етнокультурної консолідації східнослов'янських племен вчені пов'язують з раннім державним утворенням Руська земля, яке складалося в Середньому Подніпров'ї наприкінці VIII - на початку IX ст. і об'єднувало землі полян, древлян, сіверян, частково дреговичів. Сукупність історичних джерел свідчить, що у цей час активно відбувається процес суспільного розшарування населення. Поширюється патріархальне рабство, зароджуються цілі верстви залежних людей, які пізніше стануть основою формування пригнічених станів феодального суспільства. Центром нового утворення стає місто Київ, заснування якого пов'язують із діяльністю слов'янського князя Кия, що жив у V-VI ст. Київські князі консолідували слов'янські племена в боротьбі проти кочівників степу, а також проти могутньої Хазарської держави, яка прагнула встановити свою зверхність над Східною Європою. Щодо назви "Русь", то її походження остаточно не з'ясоване, хоча різні дослідники намагалися пов'язати його зі словами фінської чи шведської мов або виводили від назви річки Рось на Київщині, зрештою вказували на значне поширення подібної назви й серед інших народів. Заслуговує на увагу позиція академіка М. Марра, який вважає споріднену назву "Рос" ("Рош") одним із найдавніших слів-етнонімів в історії людства, що використовувалося різними народами в різні часи. Однак важливе не стільки походження назви, скільки її застосування. Назва "Русь" у IX-X ст. була тісно пов'язана з Київщиною. Пізніше вона поширилася й на інші східнослов'янські землі, а в XIV-XVII ст. вживалася як самоназва українців та білорусів. У Західній Україні навіть у XIX - на початку XX ст. місцеве населення називало себе "руськими", "русинами". Еллінізована форма "Росія" поширилася на Московську державу, закріпилася в самоназві росіян ("русские"). Можна вважати науково доведеним, що основу Русі становили слов'янські племена, хоча Давньоруська держава від початку утворювалася як держава поліетнічна.

Руська земля змогла подолати зовнішніх ворогів за допомогою військових дружин варягів-норманів, вихідців зі Скандинавського півострова. В історію Русі увійшов новий фактор, вплив якого однозначно не з'ясовано. За літописним переказом, варязькі дружини на чолі з конунгом Рюриком були запрошені північними слов'янами. З півночі варяги прийшли на територію сучасної України й поклали початок нової князівської династії у Києві, яка панувала на півдні до монголо-татарської навали, а на півночі - до XVI ст. (останнім московським царем династії Рюриковичів був Федір Іванович, син Івана Грозного). Деякі історики, представники так званої норманістичної школи, схильні перебільшувати політичний і культурний вплив варягів на розвиток Русі. Скоріше за все мав місце симбіоз місцевих "луччих людей" з варязькою верхівкою. Варяги прийняли ім'я Русі, поєднали свою військову організацію з місцевою державною традицією і досить швидко злилися зі слов'янським населенням. Давньоруська держава та її культура зростали на міцному місцевому ґрунті, мали власні історичні корені та суспільно-економічні передумови. Деякий вплив скандинавської культури лише урізноманітнив і без того багате культурне життя східного слов'янства. Наприкінці IX - на початку X ст. завершився процес утворення Київської Русі, культура якої стала результатом тривалої економічної, політичної та етнічної консолідації східних слов'ян, прискореної необхідністю захисту від зовнішніх ворогів. Подальший культурний розвиток східнослов'янських земель пов'язаний з новим державним утворенням - Київською Руссю.

Джерела української культури

На сьогодні існує декілька гіпотез етногенезу українців:

1) теорія “споконвічності” - українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 30-40 тис. до 2-3 млн років;

2) теорія автохтонності (М.Грушевський), згідно з якою етнічну основу українців становило населення пізнього палеоліту, яке проживало на території України, а росіяни і білоруси мали свою окрему етнічну основу і територію проживання;

3) теорія “єдиної колиски” (яка була загальноприйнятою в СРСР у 30-80-і рр. XX ст.): зародження і розвиток трьох близьких слов'янських народів з єдиної древньоруської народності;

4) теорія “незалежного розвитку окремих східнослов'янських народів”, тобто українців, росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом.

Сьогодні підкреслюється, що Київська Русь була поліетнічною, тобто багатонаціональною державою. В основному в сучасній літературі початком націогенезису українців вважається період Київської Русі, хоч він і не досяг тоді завершення. Згодом внаслідок несприятливих історичних обставин цей процес був перерваний і поновився на повну силу в XV-XVII сторіччях. У цьому, імовірно, і полягає специфіка етногенезу українців.

Український етнос остаточно сформувався на рубежі XVI-XVII ст., причому каталізаторами цього процесу стали загроза фізичного знищення з боку Степу (утворення Кримського ханства - васала Османської імперії), національний гніт польської шляхти та перехід аристократії до католицтва і укладення церковної унії. На хвилі національної боротьби росла національна самосвідомість. Остання виявилася на побутовому рівні в усвідомленні своєї приналежності до “руського народу”, а на вищому, ідеологічному рівні - у боротьбі за національні права, за православ'я, за створення національних державних інститутів і атрибутів.

Складність етнічної історії українців відбилася і в різноманітності самоназв (етнонімів), назв з боку інших народів, а також назв країни і держави. З моменту зародження українського етносу ключовим було поняття Русь. Причому в різні періоди домінували такі його варіанти: VI-XI ст. - Русь; з 1395 р. - Мала Русь; у XVII-XVIII ст. - Малоросія; XIX ст. - початок XX ст. - Україна-Русь. Визнання назви “Україна” (уперше згадане у 1187 р.) відбулося у XVII ст., але тоді воно співіснувало з іншим - “Малоросія”, яке набуло широкого розповсюдження після приєднання України до Московської держави. Тільки з початку XX ст. етнонім “Україна” став домінуючим. Слід виділити і таку особливість: спочатку Руссю, а потім Україною називали центральну область, тобто Київську землю, а потім звідси найменування “Русь” розповсюдилося на все східне слов'янство, а “Україна” пізніше на все українство. Тобто назва “Русь” сформувалася як спільнослов'янський термін, і саме тому Московська держава взяла його собі у назву для утвердження концепції “Третього Риму”. Що стосується назви “Україна”, то є декілька пояснень його походження: або від “краю” - кордону зі Степом, або від слова “країна” інша версія – “край” як батьківщина, вітчизна, та ін.

Що стосується самоназви “українець”, то вона довго була малопоширеною. Це багато в чому можна пояснити труднощами етносоціального розвитку. Синонімами виступали терміни “козак”, “козацький народ”, одночасно продовжували існувати і старі самоназви “руські”, “русини”. Тільки в умовах національного відродження у другій половині XIX ст. остаточно утвердилася самоназва “українець”.

Таким чином, в етнічній історії українців можна виділити три ключові етнооб'єднуючі самоназви:

• 1) слов'яни (словени);

• 2) руси (руські, роси, русичі, русини);

• 3) українці (козаки).

Сьогодні українці складають основне населення держави Україна. Це один з найбільших народів Європи і другий за чисельністю у слов'янському світі. Згідно з останнім переписом (1989 р.) українці в своїй країні становили майже дві третини населення (72,7%). Тут проживало 84,8% українців, які жили в тогочасному СРСР - 37,4 млн. В основному українці рівномірно розподілені по всій території держави за винятком Криму і південного сходу. У сільській місцевості вони складають до 90% населення, в містах - до 70%.

Українці належать до слов'янської групи індоєвропейської етнолінгвістичної сім'ї. Український етнос складається з 1) основного етнічного масиву українського народу, який в основному збігається з територією його формування і державними кордонами України; 2) етнічних груп українців за межами основного етнічного масиву в ближньому і далекому зарубіжжі - діаспори; 3) субетнічних груп, тобто спільнот у середовищі українців, відмінних специфічними рисами культури (гуцули, лемки, бойки, поліщуки і т.д.).

Сьогодні внаслідок національно-державного розмежування сотні тисяч українців виявилися за межами України, в суміжних з нею регіонах - Кубані, Приазов'ї, Центрально-Чорноземній області РФ. Значне число українців переселилося до Сибіру і на Далекий Схід (східна діаспора). У колишніх радянських республіках проживає: в Російській Федерації (Кубань, Приазов'я, Центрально-Чорноземний район) - 4,4 млн етнічних українців, Казахстані - біля 2 млн, Молдові - 561 тис., Бєларусі - 291 тис.

На американський континент еміграція відбувалася в основному з українських земель, які входили до складу Австро-Угорщини. Тільки в кінці XIX - початку XX ст. вона склала понад 700 тис. чоловік. Сучасні еміграційні процеси активізувалися після розпаду СРСР. У далекому зарубіжжі найбільше українців живе у США - приблизно 1 млн, Канаді - понад півмільйона, в Аргентині і Бразилії по 200 тис., Польщі - близько 300 тис. чоловік. Потрібно зазначити, що потужна компактна етнічна маса українців, яка існувала на території Польщі (Холмщина, Підляшшя), після проведеної в 1947 р. операції “Вісла” по переселенню їх в західні воєводства фактично перестала існувати. Всього за офіційними даними, на середину 1989 р. кількість українців у світі становила 46,2 млн. За деякими сучасними оцінками, кількість українців тільки в діаспорі досягає 20-30 млн, а загальна кількість становить 60-70 млн.

Незважаючи на значну еміграцію, чисельність населення України зростала. Так, в 1897 р. вона становила 28,4 млн, а в 1913 р. - вже 35,2 млн. У той же час починаючи з XIX ст. в основному внаслідок освоєння і промислового розвитку Півдня і Сходу України, що призвело до переселення сюди великої маси людей з інших регіонів Російської держави, питома вага тут українців меншала. Так, якщо в XVIII ст. українці становили близько 85% населення у межах сучасної України, то в XIX ст. – приблизно 80%,а у XX ст. – біля 74%.

В останні десятиріччя різко зменшилося сільське населення і збільшилося міське, яке склало понад 65%. Особливо небезпечними явищами стали зниження народжуваності (у 1990 р. цей показник був найнижчим у СРСР) і збільшення смертності, внаслідок чого з 80-х р. спостерігається депопуляція. Вона особливо посилилася з 1992 р. Серед етнічних процесів потрібно виділити зменшення питомої ваги україномовного населення з 71,8% у 1959 р. до 63,9% у 1989 р. Найбільш це явище властиве Донецько-Придніпровському і Південному регіонам. Серед причин, які обумовили зменшення питомої ваги україномовного населення в Україні домінуюче місце займає русифікація, яка супроводжувала процес створення “радянського народу”.

81. Визначте феномен розвитку культури Київської Русі.

Феномен культури Київської Русі мав такі характерні ознаки та

особливості:

1. Домінуючий вплив християнської релігії на розвиток матеріальної та

духовної культури. Церква стала своєрідним центром, у якому органічно

синтезувалися витвори майстрів різних культурних сфер — архітектури,

живопису, музики, скульптури, літератури. Так само, як православна

релігія була поставлена на службу державі, культура мала служити церкві,

свідченням чого є абсолютне домінування в мистецтві біблійних сюжетів, у

літературі — релігійної проблематики, в архітектурі — культових споруд.

У княжу добу саме церква стає одним із найдоступніших місць задоволення

естетичних потреб народу.

2. Запозичення та творче переосмислення візантійських традицій, знань і

канонів. Християнство, надавши імпульсу державотворчим та культурним

процесам на Русі, сприяло поширенню візантійського впливу в різних

сферах суспільного життя і в культурі зокрема, що було особливо відчутно

на початку християнізації. У цей період давньоруська література

розвивається в межах візантійських канонів, які визначали жанри (житія,

проповіді, повчання) та стриману стильову манеру викладу. Іконопис,

наслідуючи візантійські зразки, відрізняється абстрактністю і

статичністю. В архітектурі набуває поширення візантійський стиль

зодчества, запозичується техніка цегляної та кам'яної кладки,

переймається досвід створення фресок і мозаїк.

З часом почали виявлятися глибинні давньоруські основи. У літературі

з'являється емоційне і пристрасне «Слово про Ігорів похід» (1187), що не

мало аналогів ні у візантійській, ні у європейській літературі. З XI ст.

у церковному живописі започатковується процес розмивання візантійських

канонів: все частіше трапляються світські сюжети, релігійні композиції

наповнюються образами реальних людей, побутовими сценами, набувають

національних рис. Яскравим прикладом цього є фрески Софії Київської.

Саме Софійський собор є матеріальним уособленням поєднання

візантійського стилю і місцевих традицій. Значна кількість овальних

куполів (бань) у кам'яних храмах є виявом впливу дохристиянських

традицій спорудження капищ (язичницьких культових споруд).

3. Існування на Русі дохристиянського культурного середовища — підґрунтя

для створення місцевої самобутньої культури. Роль візантійського впливу

на розвиток культури Русі була значною, але не вирішальною, оскільки все

візантійське в процесі «ослов'янення» творчо переосмислювалося, якісно

видозмінювалося під впливом місцевих традицій.

Феномен давньоруської культури виріс не з пересадженого варязького або

візантійського саджанця. Він є своєрідним синтезом місцевих традицій і

досягнень сусідніх народів Заходу та Сходу. Так, відомий скіфський

«звіриний стиль» прикладного мистецтва, що сформувався під впливом

культур Греції і Переднього Сходу, досить помітно виражений у галицьких

керамічних плитках, чернігівському різьбленні по дереву, київських

фібулах і змійовиках. Деякі елементи (висока культура плужного

землеробства, керамічне та емалеве виробництво, певні будівельні

навички) черняхівської та зарубинецької слов'янських культур (перша

половина І тис. н. є.), на яких помітно позначився вплив римської

цивілізації, відродилися і розвинулися за часів Давньоруської держави.

Ще у дохристиянський період східні слов'яни мали свою писемність.

Місцеве населення користувалося абеткою із 27 літер, з яких 23

відповідали грецькому алфавіту, а 4 (Б, Ж, Ш, Щ) мали слов'янське

походження. Літописна інформація про будову палаців княгині Ольги, а

також відкриття монументальної ротондоподібної архітектурної споруди,

зведеної майже на 50 років раніше славнозвісної Десятинної церкви у

самому центрі київського дитинця, переконливо свідчать про те, що ще в

дохристиянський період слов'яни мали високий рівень ремесла, певну його

спеціалізацію, які давали змогу створювати монументальні споруди на

основі синтезу власного досвіду та архітектурних впливів сусідніх

народів.

4. Форсоване піднесення культури, поява нових культурних явищ.

Виникнення і становлення Давньоруської держави сприяло помітному

культурному поступу східних слов'ян, збагаченню новими здобутками.

Існування власної писемності та освіти — основна ознака цивілізованості

народу. Засвідчене археологами значне поширення грамотності на Русі є

безпосереднім наслідком розвитку давньоруської освіти. Вже за часів

Володимира та Ярослава Мудрого шкільна освіта була важливою сферою

загальнодержавної та церковної політики. Про високий рівень розвитку

освіти свідчить існуюча в той періоддиференціація навчальних закладів:

палацова школа підвищеного типу (державний навчальний заклад, що

утримувався за рахунок князя); школа «книжного вчення» (для підготовки

священиків); світська (приватна) школа домашнього навчання (головним

чином, для купецького та ремісничого міського населення).

Накопиченню знань, обміну інформацією, розвитку шкільництва сприяло

заснування при храмах, монастирях та князівських дворах бібліотек.

Найвідомішими були книгозбірні Ярослава Мудрого, його правнука

Миколи-Святоші, волинського князя Володимира Васильковича, ченця

Григорія. Книги активно переписувалися і поширювалися на Русі (за

підрахунками вчених, її книжковий фонд налічував щонайменше 130—140 тис.

томів), незважаючи на їх надзвичайно високу ціну. Так, за молитовник для

церкви в Любомлі волинський князь Володимир Васильковий заплатив 8

гривень, яких у той час було цілком достатньо для купівлі отари овець з

40 голів.

Книгописні майстерні та бібліотеки стали тим фундаментом, на якому

виросла вітчизняна оригінальна література. Самобутнім літературним

жанром з моменту виникнення було літописання. Воно з'явилося на Русі

наприкінці X — на початку XI ст. У 1037—1039 pp. порічні статті були

об'єднані в перший давньоруський літописний звід. Вершиною історичної

думки в межах літописної традиції вважається «Повість минулих літ»,

створена ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором у 1113 р. У

Хлебні-ковському списку «Повісті минулих літ» Нестора названо автором

цього твору. Як літописець він згадується і в «Києво-Печерському

патерику».

Нестор (?—після 1111) —- чернець Києво-Печерського монастиря, письменник

і, можливо, літописець. Був пострижений за ігумена Стефана (1074—1078) і

ним же зведений у дияконський сан. Безумовним вважається авторство

Нестора двох житій: Бориса і Гліба та Феодосія Печерського. Перше подає

історію вбивства синів Володимира Святославича їхнім зведеним братом

Святопол-ком Ярополчичем як одвічну боротьбу добра зі злом. Написане

пізніше житіє Феодосія, одного з засновників Печерського монастиря,

визначається більшою художньою свободою.

82. Охарактеризуйте українську культуру литовсько-польської доби (ХІІІ – перша пол. ХVІІ ст.).

Монголо-татарська навала в середині XIII ст. і наступне 150-літнє панування Золотої орди привели до занепаду економічного, політичного і культурного життя України. Від численних міст і поселень залишились тільки самі руїни або самі назви.

Посол римського папи Плано Карпіні, який побував на Україні у 1246 р. писав, що вона була посіяна кістками а в недавно ще багатющому Києві заціліло тільки 200 хат . . .

Всі руські князівства попали в повну залежність від татарського хана, що залишив васалами на місцях руських князів і бояр, а їх зверхниками й контролерами поставив своїх намісників-баскаків.

Довший опір татаро-монгольським наїзникам ставило Галицько-Волинське князівство з кн. Данилом галицьким (1201-64), яке, крім цього, мусіло вести війни з польсько-мадярськими військами.

У цьому ж часі (пол. XIII ст.) виникло Велике Князівство Литовське, яке вже в XIV ст. спершу захопило білоруські землі, а згодом території Київщини, Чернігівщини, Переяславщини, Поділля і значну частину Волині. У 1387 р. кінчає своє державне існування Галицько-Волинська держава, якою оволоділи поляки. Вони ступнево почали заводити свої порядки, конфіскували боярські землі і роздавали їх польським магнатам, а що гірше — почали переслідувати православну віру і старались поширювати католицизм. У висліді це привело до ступневого спольщення української, а теж білоруської, провідної верстви.

Займаючи українські та білоруські землі, литовські князі не вмішувались у місцеві порядки, а залишили навіть при владі місцевих князів при умові, що вони признають над собою зверхність великого литовського князя. Литовці, як народ меншої тоді культури, підлягали перевазі вищої культури, української, і користувались українською мовою того часу в урядуванні, складанні законів і грамот. Дехто з литовської княжої сім’ї приймав православ’я та споріднювався з українськими та білоруськими князями.

З упадком Києва й Галича, столиця Литви — Вільно стало наче б то новим українським центром, а Гедиміновичі зробилися немов українською династією на місці старих Рюриковичів.

Після татарського панування і вічних міжусобиць українських князів, українське населення почувало себе спокійніше під рукою литовських князів, що обороняли українські землі передовсім від татар, а теж від поляків.

Але у другій половині XIV ст. прийшло до польсько-литовської унії (у Креві 1385 p.), а литовський князь Ягайло, ставши польським королем, прилучив Литву з всіма українськими землями до Польщі, і з цим моментом польські впливи відразу взяли гору над давніми традиційними українсько-білоруськими впливами, а Вільно стало центром польської католицької політики й культури.

У XV ст. безуспішною була боротьба деяких литовських князів (Вітовта, Свидригайла) привернути Литві попередній статус та усамостійнити її, як і безуспішні були заходи українсько-білоруських князів (Любартовичів, Олельковичів, Коріятовичів) утриматись при владі і втримати якусь, хоч би сповидну, автономію. Спроквола ці князі мусіли підпорядкуватися Литві, а посередньо і Польщі, і згодом перейшли в стан звичайних землевласників. Дві останні спроби українських князів зберегти для України якусь автономію закінчились трагічно: кн. Михайлові Олельковичеві (братові

київського князя Семена) відрубали голову, а спроби повстання кн. Глинського теж закінчились невдачею.

В тому ж часі приходить до зросту московської держави, яка, з малого, татарами підкореного, князівства, зростає в силу, і у висліді воєн з Литвою забирає від неї під свою владу всю Сіверщину (з Черниговом, Стародубом і Новгородом Сіверським). Цьому процесові об’єднання різних менших князівств під владою московського князя відповідала ідеологічна теорія, мовляв, Москва є не тільки спадкоємцем Києва, а московські князі нащадками Рюриковичів, але, що більше: Москва, з упадком Константинополя у 1453 p., почала вважати себе спадкоємницею Візантії (теорія т.зв. „Третього Риму”), а московські князі починають виступати як „борці за руську народність і за православну віру”. . . І так на національно-релігій-ному ґрунті в Литовсько-Руському князівстві починають загострюватись конфлікти. Скріплюється ілюзія про спільну батьківщину під омофором православної Церкви, яка зібльшувала ряди прихильників Москви серед українського населення цих територій. З одного боку загрожувала Україні латинізація і спольщення, а другого — обмосковлення, під плащиком оборони релігії, обманливих пільг та рівноправності.

Другою поважною драмою України того часу було татарське лихоліття. Ціле XV і дальші століття сповнені важкою і нерівною боротьбою з татарськими наїзниками, які безжалісно нищили край, забираючи населення тисячами в ясир. У 1482 p., за намовою Москви її союзник Менглі Гірей зруйнував Київ, спалив замок, масу народу забрав у полон, церкви пограбував і потир (церковний посуд) з собору св. Софії післав як дарунок московському цареві Іванові III. Ні литовський, ні польський уряд не мали сили організувати оборони цих окраїнних земель. Мусіла це робити сама людність і це м.ін. привело до виникнення козаччини,1 яка стала оплотом оборони України перед татарами, а крім цього підняла стяг боротьби проти кольоніального гніту польської шляхти на Україні, насильної полонізації та окатоличування. Прийшло до цього після Люблінської унії 1569 р., в результаті якої Литва й Польща формально і фактично об’єднались в одну Річ Посполиту. А в дальшому наслідки цього для України були фатальні: більша частина українських земель (Галичина, Холмщини, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина, Підляшшя) перейшла до Польщі, а друга, значно менша, до Москви. Українське національне життя, національні традиції та вся національна культура зазнали тяжких ударів, бо полонізація широко відкрила свої двері. На Україні появляється польська магнатерія, якій король дарував українські землі, польська адміністрація; польські костели і монаші чини почали свою працю над перетворенням української людини в польського обивателя римо-католика.

Міцна державно-творча організація Запорізької Січі, її справжній демократичний устрій, оригінальність лицарського побуту та безмежна відданість народним ідеалам, звергали увагу цілої Європи. їх сміливі і вдалі походи проти татар чи турків знаходили широкий відгук. Вистарчить пригадати звернення до них імператора Рудольфа II і папи Климентія VIII у 1599 р. з закликом до воєнного союзу проти турків, що були тоді найбільшим ворогом Європи. Чимало цікавих, об’єктивних і цінних інформацій про козаків зустрічаємо у споминах та описах чужих подорожників (як от в італійця Гамберіні з 1584 p., курляндського герцога Міллера з 1585 p., особливо обширний опис Запоріжжя дав нам посол нім. цісаря Рудольфа II — Єріх Лясота у 1594 p.). Є теж чимало описів у польській мемуаристиці того часу (як от у Папроцького з 1544-1614 p.), а виняткове місце серед них займає «Опис України» франц. інженера Ґ. Боплана, перекладений на багато мов, де м.ін. є теж цінні відомості з географії, історії та етнографії України; там же багато цінних інформацій про козаків.

83. З’ясуйте характерні риси і специфіку розвитку української культури доби козацько-гетьманської держави. Українське бароко (друга пол. ХVІІ – середина ХVІІІ ст.)

Духовна культура українського народу досягла високого рівня в період існування козацької держави (1648—1781 pp.). Запорозьке козацтво впродовж трьох століть визначало напрями економічного, політичного і культурного розвитку України. Високорозвинута самобутня культура Січі домінувала тут у XVI —XVIII ст. і мала величезний вплив на національну самосвідомість українського народу.

Культура Запорозької Січі формувалась у руслі українських генетичних джерел. В її основі містилися глибокі традиції українського народу. Водночас історичні особливості життя Січі позначилися і на її духовній культурі. Запорозька Січ формувалась із втікачів від кріпацтва, національних та релігійних переслідувань не лише з різних регіонів України, а й з усієї Російської імперії, а також з інших країн. Кожен, хто приходив на Січ, вносив у культурне середовище щось своє, певні риси, особливості культури і мистецтва свого народу. Внаслідок переплетення цих індивідуальних культур сформувалась оригінальна, яскрава, різнобарвна самобутня культура, яка справила величезний вплив на розвиток культури всієї України.

Козацька культура — унікальне і неповторне явище. її феномен має барокове забарвлення. "Химерний" стиль був породжений непростими, бурхливими соціально-історичними обставинами. Визвольна війна середини XVII ст., постійні військові походи, перебування на межі життя і смерті породили в козацькому середовищі типово бароковий світогляд. Його особливістю було сприйняття світу, людського життя як швидкоплинного і скоро-минущого явища своєрідної гри, сповненої ілюзій, химер і вигадок.

У "химерній" бароковій козацькій традиції завжди було місце для подвигу, вчинку, який ціною, можливо, найдорожчого, мав принести добро громаді, користь для спільної справи. Козацькій культурі близький тип активної людини, героя, лицаря. Республіканський устрій, демократичні засади співжиття козацької спільноти дають дослідникам підстави трактувати козаків як лицарів-воїнів, своєрідне військово-чернече братство. Запорожці були професійними воїнами й одним із головних завдань вважали оборону церкви та віри. Звідси — засвоєння чернечих звичаїв, традицій. Культ побратимства, товаришування у свідомості козака був нерозривно пов'язаний із християнською ідеєю самопожертви заради ближнього.

На окрему увагу заслуговує проблема церковно-релігійного життя запорозького козацтва. Релігійність і духовність були надзвичайно вагомими критеріями відбору в козацьке середовище, своєрідною візитівкою, самоідентифікацією козака як православного християнина й українця. Двічі на рік козаки вирушали на прощу до Києво-Печерського, Самарського, Мотронинського, Межигірського та інших православних монастирів. Запорожці надзвичайно ревно стежили за "чистотою" віри у своїх рядах. Як зазначає Д.Яворницький, у їхньому середовищі ніколи не було "ні розкольників, ні лжевчень, заборонялися пропаганда чи сповідування іновір'я. Козаки за власний кошт утримували лікарні, шпиталі, різні інституції при монастирях, а також цілі церковні парафії, робили значні матеріальні внески у храми, прихожанами яких себе вважали.

Найшанованішими церковними святами були Різдво, Великдень, Покрова. Перед Великим постом було заборонено страчувати злочинців. Чітко окреслювались традиції індивідуальної релігійності — кожен козак мав носити при собі "тілесний" хрест, будь-яка важлива справа починалася лише після молитви. Всі найважливіші питання церковного життя, будівництва храмів вирішувались на загальновійськовій раді з участю всіх запорожців.

Після переходу Мазепи та козацької старшини на бік шведського короля у 1709 р. російські війська зруйнували на Січі Покровський козацький храм, а інші церкви, хоч і залишилися цілими, втратили духовенство, тимчасово призупинили функціонування. Після нормалізації в 1734 р. взаємин між козацькою старшиною й імператорським двором релігійно-церковне життя на Січі поступово відроджувалося.

Запорозький уряд на чолі з кошовим отаманом постійно виявляв піклування про створення розгалуженої системи освіти. Загалом у системі шкільництва на Запоріжжі можемо виділити три типи шкіл: січові, монастирські та церковно-парафіяльні. У січовій школі навчалися діти, які за певних обставин опинилися на Січі — приходили самі або ж були звідкись вивезені й усиновлені козаками. Січових школярів навчали читанню, співу, письму, а також основ військового мистецтва. Головним учителем січової школи був ієромонах-уставник, котрий не лише навчав азам грамоти, а й був духівником хлопців, опікувався їхнім здоров'ям.

Церковно-парафіяльні школи діяли при всіх січових парафіяльних церквах. їх ще називали школами "вокальної музики та церковного співу".

В 1754 р. з ініціативи кошового отамана Якима Гнатовича була створена школа, яка впродовж 15 років готувала писарів для військових канцелярій усієї України. Окрім чернецтва та духовенства викладачами у низці запорозьких шкіл були випускники та студенти Києво-Могилянської академії.

Високого рівня досягла освіта і на Гетьманщині. У 1740 р. діяло 866 початкових шкіл, у яких в обсязі трирічного курсу викладалися основи читання і письма. Ця структура суттєво відрізнялася від освіти на Правобережжі. Тут більшість шкіл контролювали єзуїти, а польська початкова освіта для селян була практично недоступною. Це стало однією з причин незначної ролі, яку відігравало Правобережжя в культурному житті України того історичного періоду.

В багатогранному та змістовному художньому житті Запорозької Січі чільне місце належало музиці, співу і танцям. Високого рівня досягла військова музика. Вагоме значення мали духові й ударні інструменти: труби, сурми, литаври, барабани, бубни. Духова музика супроводжувала походи Війська Запорозького, а також різні урочистості. Труби та сурми разом з "ударними інструментами використовували як сигнали у походах, боях, а також при зустрічах послів, гостей.

Загони запорозьких козаків, що вирушали у похід, повинні були обов'язково мати трубачів або сурмачів.

В духовній культурі козацької держави високого розвитку досягло хорове мистецтво. Впродовж багатовікового періоду національно-визвольної боротьби український народ поряд з піснями творив думу — героїчну, драматизовану і водночас пройняту великим ліризмом поезію. Вони мали своєрідну художню форму і виконувалися під акомпанемент бандури (кобзи) або ліри.

Думи і народні пісні набули активнодійового характеру завдяки "кобзарям", які часто не лише виконували, а й творили музику. Кобзарство — це своєрідне явище української народної культури, визначне мистецьке досягнення запорозького козацтва. Кобзарям належить славне місце в історії духовної культури українського народу. М.Гоголь називав їх охоронцями бойової слави нашої Батьківщини, поетами і літописцями.

Особливою популярністю в козацькому середовищі користувалися танці. Найулюбленішим з них був гопак. Його виконували лише чоловіки. Основу танцю становила імпровізація, під час якої танцюристи демонстрували, хто на що здатний. У техніці танцю проста присядка пов'язана з образом хвацького вершника, який, підстрибуючи в сідлі, нестримно мчить на ворога. Танці виконувались у супроводі бандури й інструментальних ансамблів.

У січовій музичній школі, де навчали "вокальних муз" і "церковного співу", були створені спеціальні групи виконавців — лицедіїв, котрі ставили народні лялькові видовища під назвою "Вертеп" у супроводі троїстих музик. У цих виставах головна роль належала козаку-запорожцю, який добре грав на бандурі, співав і танцював. У монологах, піснях і танцях самодіяльні артисти висловлювали думки і сподівання, близькі українському народові. Все це сприяло популяризації вертепної драми в художньому побуті українського народу.

Козацтво було носієм нового художнього вподобання. Відомо чимало мистецьких пам'яток, створених на замовлення козацької старшини. Однак козацтво, будучи великою військовою та суспільно-політичною силою, витворило власне творче середовище. Красу козацького мистецтва засвідчують численні оригінальні козацькі собори. Козацький собор — п'ятиверхий хрещатий храм — типове явище у традиційному народному будівництві. Він не мав чітко вираженого фасаду (однаковий з усіх чотирьох боків). Козацький собор — фактично ірраціональний образ світу, втіленого у камені. Зразки таких архітектурних пам'яток — церкви у Ніжині, Видубицькому монастирі в Києві, Глухові, Козельці, Ізюмі та багатьох інших містах козацької України.