Походження та державний устрій.

Етруски, або, як вони самі себе називали, разеннами, представляють надзвичайно різку протилежність як латинським і сабельским італікам, так і грекам. Уже по одній статурі ці народи не походили один на одного: замість стрункої пропорційності всіх частин тіла, який відрізнялися греки й італіки, ми бачимо на етруських статуях лише маленьких приосадкуватих людей з більшими главами й товстими руками. З іншого боку, усе, що нам відомо у вдачах і звичаях цього народу, також свідчить у його глибокій корінній відмінності от греко-італійських племен, і особливо його релігія: у турків вона мала похмурий, фантастичний характер, повна містичними зіставленнями чисел і складається з жорстоких і диких поглядів і звичаїв, які мають так само мало загального з ясним раціоналізмом римлян, як і з гуманно-світлим преклонінням еллінів перед зображеннями богів. Висновок, якому можна звідси зробити, підтверджується й самим вагомим доказом національності - мовою; як ні численні залишки, що дійшли до нас, цієї мови і як ні різноманітні засобу, що перебувають у нас під рукою, для їхньої розшифровки, все-таки мова етрусків є до такого ступеня ізольованим, що до цих пор не вдалася не тільки пояснити зміст його залишків, але й з вірогідністю визначити його місце в класифікації відомих нам мов. В історії цієї мови ми ясно розрізняємо два періоди. У самому древньому періоді вокалізація проведена повністю й зіткнення двох згодних майже без виключень. Але внаслідок усікання голосних і згодних останніх букв і внаслідок ослаблення або пропуску голосних ця м'яка й звучна мова помалу перетворилася в нестерпно твердий і грубий. При цьому й наголос, так само як у латинській мові й у самих грубих грецьких діалектах, постійно переноситься на початковий склад. Точно так само було поступово й із придиховими згодними. Деякі закінчення й слова, зміст яких уже з'ясований, у більшості не мають ніякої подібності із греко-італійськими; сюди належать усе без винятку - числівники, імена; потім закінчення, яким позначається родове походження, нерідко вживається в знак того, що назва дана по ім'ю матері, як наприклад у написі, знайденої в Кьюзи й зробленої на двох мовах. Втім, поруч із цими своєрідними формами й звуками зустрічаються й деякі аналогії між етруською мовою й італійськими прислівниками. Власні імена зложилися в сутності по загальному італійському зразку. Однак ці аналогії змогли бути наслідком виниклих у більше пізню пору політичних і релігійних відносин між етрусками й латинями й могли бути результатом запозичень, що відбувалися після тих унаслідувань і тому вони не можуть служить спростуванням для того, що мова етрусків мав у всякому разі так само мало подібності із всіма греко-італійськими прислівниками, як мови кельтський і слов'янський. По крайньої мер таким геть звучав у вухах римлян; вони знаходили, що туски й галли говорять варварськими мовами, а оски й вольски на мужицьких прислівниках. Але хоча етруська мова й не мав нічого загального з коренем греко-італійських прислівників, все-таки до цих пор ще не вдалося прилічити його до якому-небудь із відомих нам корінних мов. У найрізноманітніших прислівниках учені намагалися відшукати корінне споріднення з етруським, але й поверхневі розслідування й самі посилені розшуки все без винятку не привели ні до якому результату; не були знайдені подібності навіть із мовою басків. І в незначних залишках, що дійшли до нас, мови лигурів, які збереглися в деяких місцевих назвах і власних іменах, не знайдено ніякого зв'язку з мовою тусків. Навіть без звістки зниклий народ, що на островах Тускського моря й особливо на острові Сардинії будував тисячі загадкових гробниць, які названі “нурхагами”, не міг мати ніякого зв'язку з етрусками, тому що на етруської території не знайдено, жодного спорудження. Тільки по деяким уривчастим і, як здається, досить надійним вказівкам можна припускати, що етрусків варто віднести до числа індо-германців. Так, особливо mi на початку багатьох найдавніших написів без сумніву те ж, що mi, eimi, а форма родового відмінка корінних слів venerus, rafuvus зустрічається також у древнелатинскому і відповідає древньому санскритському закінченню as. Подібним же чином ім'я етруського Зевса Tina, або Tinia, звичайно перебуває в такому ж зв'язку із санскритським dina -- день, у який Zan перебуває з однозначущої diwan. Але навіть при всім цьому етруський народ представлявся нам навряд чи менш ізольованим. [4]

Уже Діонісій говорив, що “етруски не схожі своєю мовою й звичаями ні на який народ”; а д цьому й нас нема чого додасть. Так само важко сказати що-небудь певне в тім, звідки переселилися етруски в Італію; але ми тому не багато втрачаємо, тому що це переселення у всякому разі належить до періоду дитинства цього народу, а його історичний розвиток і почалося й закінчилося в Італії. Однак навряд чи найдеться інше питання, на дозвіл якого було б витрачене більше зусиль внаслідок звички археологів дошукуватися переважно того, чого й неможливо й навіть зовсім не потрібно знати, як наприклад “хто була матір Гекуби”, по вираженню імператора Тиверія. Судячи з тому, що найдавніші й значущі етруські міста перебували глибоко усередині материка, а на самому березі моря не було ні одного скільки-небудь видатного етруського міста, крім Популонії, що, як нам позитивно відомо, не входив у древній Союз дванадцяти міст, далі, судячи з тому, що в історичну епоху етруски посувалися з півночі на південь, варто думати, що вони попалили на півострів сухим шляхом; до тому ж ми застаємо їх на такого низького щабля культури, при якій переселення морським шляхом немислимо. Через протоки народи перебиралися й у найдавніші часи, як через ріки; але висадження на західному березі Італії припускає зовсім інші умови. Тому найдавніше місце проживання етрусків варто шукати до заходу або до півночі от Італії. Не можна назвати зовсім неправдоподібним припущення, що етруски перебиралися в Італію через Ретийські Альпи, тому що найдавніші з відомих нам мешканців Граубюндена й Тіролю - рети - говорили із самого початку історичної епохи по-етруські, і навіть у їхній назві є яке-це співзвуччя з назвою разенів; це, звичайно, могли бути залишки етруських оселений на берегах По, але по меншої мер стільки ж правдоподібно й те, що це була частина народу, що залишилася на старих поселеннях. Але цієї простій і природному здогаду різко суперечить розповідь у тім, що етруски були переселені з Азії лідійці. Ця розповідь належить до числа дуже древніх. Геть зустрічається вже в Геродота й потім повторюється в пізніших істориків з незліченними змінами й доповненнями, хоча деякі обачні дослідники, як наприклад Діонісій, рішуче повстають проти такої думки й при цьому вказують на той факт, що між лідійцями й етрусками не було ні найменшої подібності ні в релігії, ні в законах, ні у звичаях, ні в мові. Звичайно, могло трапитися, що яка-небудь купка малоазіатських піратів пробралася в Етрурію й що її пригоди викликали появу таких казок, але ще більш правдоподібно, що вся ця розповідь заснована на простому непорозумінні. Італійські етруски у деякої мері сходяться за назвою з лідійським народом, a це очевидно випадкова подібність названий, як здається, і послужило єдиним фундаментом як для згаданої гіпотези, нічого не стародавності, що виграла от своєї, так і для побудованої на із різного історичного мотлоху вавилонської вежі. Тоді стали відшукувати зв'язок між ремеслом лідійських піратів і древнім мореплаванням етрусків і дійшли до тому, що ґрунтовно або безпідставно змішали торребських морських розбійників із що грабували й блукали на всіх морях піратами - пеласгами; все це зробило саму потворну плутанину в області історичних відданий. За назвою тиррени стали розуміти лідійських торребів, пеласгів та італійських етрусків, незважаючи на те, що ці останні ніколи не вступали в близькі зносини ні з пеласгами, ні з торребами й навіть не складалися в племінному спорідненні ні з теми, ні із другими.

З іншого боку, в інтересах історії необхідний з вірогідністю дошукатися, де перебували найдавніші місця проживання етрусків і як цей народ рухався звідти далі. У тім, що до великого навали кельтів етруски жили до півночі от ріки По, стикаючись зі східної сторони на берегах Еча з венетами, що належали до іллірійському (албанському) плем'я, а із західної з лигурами, є чимало зазначений; про цьому головним чином свідчить уже раннє згаданий грубий етруський діалект, на якому ще в часи Лівія говорило населення Ретийських Альп, так само як, що залишалася до пізньої пори тускським городом Мантуя. До півдня от По й біля усть цієї ріки етруски й умбри змішувалися між собою - перші як пануюче плем'я, другі як найдавніших мешканців країни, що заснували стародавні торговельні міста Атрію й Спину; однак Фельсина (Болонья) і Равенна, як здається, були засновані тусками. Пройшло багато часу, пречекає чим кельти перебралися через По; тому-це этрусько-умбрський побут і пустив набагато більше глибокі корни на правом бережу цієї ріки, чим на раніше втраченому левом. Втім, всі місцевості до півночі от Апеннін так швидко переходили от одного народу до другого, що жоден із цих народів не могла дозріють там міцного розвитку. Для історії набагато більш важливо велике поселення тусків у того країні, що і в цей час має їх ім'я. Якщо там коли-небудь і жили лигури або умбри, то сліди їхнього перебування були майже зовсім згладжені окупацією й цивілізацією етрусків. У цій країні, що простирається уздовж берегів моря от Пизи до Тарквини і замкнутого зі східної сторони Апеннінами, етруська нація знайшла для себе міцну осілість і з більшою стійкістю протримала там до часів імперії. Північною границею властиво тускської країни була ріка Арно; землі, які тягнуться звідти до півночі впритул до усть Макри й до підніжжя Апеннін, були спірною територією, що перебувала те в руках лигурів, те в руках етрусків, і тому там не могло утворитися значних оселений. З південної сторони, імовірно, були границею спочатку Циминиський ліс (ланцюг пагорбів до півдня от Витербо), а потім Тибр; уже було замічено раніше, що країна між Циминиськими горами й Тибром з городами Сутриєм, Непете, Фалеріями, Вейями й Цере була зайнята етрусками набагато пізніше, ніж північні округи, бути може, не раніше другого сторіччя от підстави Рима, і що корінне італійське населення удержалося там на своїх колишніх місцях, особливо у Фалериях, хоча й у залежному положенні. З тих пор як Тибр зробився границею Етрурії з боку Умбрії й Лациума, там могло встановиться досить мирне положення справ, і, імовірно, не відбувалося ніяких істотних змін границь, по меншої мер на границі з латинями. Як ні сильно було в римлянах свідомість, що етруски були для них чужоземцями, а латині - земляками, вони, як здається, опасалися нападу не стільки із правого берега ріки, скільки з боку своїх одноплемінників з Габій і з Альби; це пояснюється тим, що з боку етрусків вони були забезпечені не тільки природною границею - широкою рікою, але й тим сприятливим для їх торговельного й політичного розвитку обставиною, що жоден з найдужчих етруських міст не стояв так близько от ріки, як близько стояв от її на латинському березі Рим. Ближче всіх от Тибру жили війєнти, і з ними всього частіше вступали в серйозні зіткнення Рим і Лациум через володіння Фиденами, які служили для війєнтів на левом бережу Тибру таким же передмостовим зміцненням, якої був для римлян на правом бережу Яникул, і які переходили поперемінно те в руки латинів, те в руки етрусків. Напроти того, з більше віддаленим городом Цере відносини були набагато більше мирні й дружні, чим взагалі між сусідами в те часи. Хоча до нас і дійшли неясні й дуже древні перекази в боротьбі між Лациумом і Цере й між іншим у тім, як церитський цар Мезенцій одержав над римлянами великі перемоги й обклав їхньою даниною, вином, але у тимчасовій ворожнечі, переказу свідчать у тісному зв'язку між цими двома самими древніми центрами торгівлі й мореплаваня в Лаціумі й Етрурії. Взагалі немає ніяких безсумнівних доказів того, що етруски проникали сухим шляхом у країни, що лежать на іншій стороні Тибру. Хоча в розповіді в численній варварській армії, знищеної в 230 р. від підстави Рима Аристодемом під стінами Кум, етруски й названі пречекає всіх других, але навіть якщо допустить, що ця розповідь достовірна у всіх своїх подробицях, то з нього можна буде зробити тільки той висновок, що етруски брали участь у великій хижацькій навалі. Набагато важливіше той факт, що на півдні от Тибру не можна з вірогідністю вказати жодного етруського поселення, заснованого на сухому шляху, і особливо, що немає ніяких зазначений на те, що етруски тіснили латинські нації. Володіння Яникулом і обома берегами усть Тибру оставалося, скільки нам відомо, у руках римлян, і його ніхто в них не заперечував. Що ж стосується переселений окремих етруських громад у Римі, то ми маємо в них тільки один уривчастий, витягнутий з тускських літописів розповідь, з якого видно, що одне збіговисько туськів, предводиме спочатку уродженцем Вольсинієм Целієм Вивенной, а після його загибелі - його вірним товаришем Мастарной, було наведено цим останнім у Рим. У цьому немає нічого неправдоподібного, але припущення, що по ім'ю цього Целія був названий Целійський пагорб, очевидно належить до розряду філологічних вимислів, а те збільшення до розповіді, що цей Мастарна зробився римським царем під ім'ям Сервія Туллія, без сумніву не що інше, як неправдоподібний здогад тих археологів, які займаються висновками із зіставлення легенд. Поверх того, на існування етруських оселений у Римі вказує “тускський квартал”, що перебував у підніжжя Палатину. Також навряд чи можна сумніватися в тім, що останній із царських пологів, що панували в Римі, -- рід етруського - був етруського походження або з міста Тарквини, як говорить легенда, або із Цере, де був недавно найден фамільний склеп Тархнасів; навіть уплетене в легенду жіноче ім'я Танаквиль, або Танхвиль, - не латинське, а, навпаки, дуже вживане в Етрурії. Але що стосується розповіді, начебто Тарквиний був сином одного грека, що переселився з Коринфа в Тарквини й звідси його не можна назвати ні історичним, ні легендарним, і в ньому історичний зв'язок подій не тільки переплутана, але й зовсім обірвана. Із цієї легенди навряд чи можна що-небудь витягти крім того голого й у сутності зовсім байдужного факту, що римський скіпетр був під кінець у руках царського роду тускського походження; до цього висновку можна додати тільки те, що це панування однієї людини тускського походження над Римом не повинне бути прийняте ні в змісті панування тусків або який-небудь із тускської громади над Римом, ні в змісті панування Рима над південною Етрурією. Дійсно, жодна із цих двох гіпотез не має достатніх заснований; історія Тарквинієв розігрується в Лаціумі, а не в Етрурії, що, скільки нам відомо, не мала протягом усього царського періоду ніякого істотного впливу на мову й звичаї римлян і взагалі нічим не перешкоджала правильному розвитку держави або латинського союзу. Причину таких пасивних відносин Етрурії до сусідньої латинської країни, по всій ймовірності, варто шукати частиною в боротьбі етрусків з кельтами на берегах По, через яку ці останні перейшли, як здається, лише після вигнання з Рима царів, частиною в прагненні етруської нації до мореплавання й до панування на морях і на приморському узбережжі, як це видно, наприклад, по їхніх поселеннях у Кампанії; але про це буде йти мова в наступній главі.

Тускський державний устрій, точно так само як грецький і латинський, було засновано на громаді, що перетворилася в город. Але рання похилість етрусків до мореплавання, торгівлі й промисловості створила в них міський побут, як здається, раніше, ніж в іншій Італії; у грецьких історичних оповіданнях город Цере згадується раніше всіх других італійських міст. Напроти того, етруски були й менш здатні й менш схильні до військової справи, чим римляни й сабелли; у них дуже рано зустрічається зовсім не італійський звичай пускати в діло наймані війська. Найдавніша організація етруських громад, мабуть, мала у своїх загальних рисах подібність із римської; там панували царі, або лукумони, у яких були такі ж, як у римських царів, зовнішні знаки відмінності, а тому, імовірно, і така ж повнота власті; між знаттю й простолюдом існувала сильна ворожнеча; за подібність родового ладу ручається подібність у системі власних імен, тільки з тим розходженням, що походження з материнської сторони має набагато більше значення в етрусків, чим у римському праве. Союзна організація, як здається, була дуже слабкою. Вона обіймала не всі нації: етруски, що жили в північній частині країни й у Кампанії, становили окремі союзи, так само як і громади властиво Етрурії; кожний із цих союзів складався із дванадцяти громад, які мали одну метрополію переважно для богослужіння й главу союзу або, вірніше, первосвященика, але в сутності були, здається, рівноправні й частиною так могутні, що там не могла виникнути нічия гегемонія й не могла розвитися сильна центральна влада. [1]