3.2.3. Елліністичні держави
Після смерті Олександра Македонського у результаті запеклої міжусобної боротьби воєначальники македонської армії (діадохи) поділили між собою завойовані території. Так виникли наступні елліністичні царства: Єгипет, де затвердилася династія Птолемеїв, царство Селевкидів в Азії, Македонія, Пергамське царство, Родос і Боспорське царство. У більшості цих держав панували нащадки греко-македонських завойовників і частина місцевої знаті, яка злилася з ними, сприйняла звичаї і мову завойовників. У політичному сенсі елліністичні держави являли собою військово-бюрократичні держави на чолі із царем, опорою якого були чиновництво й армія. В елліністичних державах зберігався рабовласницький спосіб виробництва. Поряд з рабською працею там існувала праця напіввільних виробників, особливо у сільському господарстві та ремеслі. Міста були центрами елліністичної культури, у них розвивалася наука й техніка. Серед наук на перше місце висувалися природно-математичні та технічні дисципліни, що розроблялися видатними вченими стародавнього світу – Евклідом, Ератосфеном, Архімедом, Гіппархом, Героном, Стратоном і багатьма іншими. Найбільшим науковим центром вважалася єгипетська Олександрія.
Елліністичні держави вели численні війни за панування в Азії, Африці, у басейні Середземного і Чорного морів. У цих війнах відбувався розвиток військового мистецтва елліністичних держав. Розвивалася будівельна й особливо військова техніка. Удосконалювалася метальна зброя. Із цього виду зброї насамперед слід зазначити гастрафет – удосконалений металевий лук; для натягування його тугої тятиви були винайдені спеціальні пристосування, що спусковий гачок; стріла поміщалася у спеціальному жолобку, що спрямовував її політ.
Основою технічного спорядження елліністичних армій були метальні знаряддя так званого торсіонного типу (від лат. torsio – „скручування”). Джерелом енергії у цих знаряддях служили пучки пружних тятив, укріплені між твердими опорами та закручені за допомогою дерев'яних важелів; при цьому відбувалося поздовжнє розтягання пучків, що створювало значний крутний момент. Потужність цих знарядь була так велика, що навіть у XVIII ст. полководці виступали із пропозицією повернутися до вживання такого роду артилерії замість вогнепальних гармат, і, навіть під час Першої світової війни 1914-1918 рр. германські артилеристи зробили серйозні спроби використати для військових цілей реконструйовані військовим істориком Шраммом античну метальну зброю.
Матеріалом для виготовлення тятив слугували сухожилля різних тварин; найбільш придатними вважалися шийні сухожилля биків, ножні оленів і найбільш розвинені сухожилля того або іншого виду тварин. Сухожилля свиней не застосовувалися зовсім, про що є особливі згадування у античних авторів. Однак самим високоякісним матеріалом вважалося жіноче волосся. Відомо, що у критичні моменти існування античних держав, одним із проявів патріотизму з боку жінок була пожертва свого волосся для посилення засобів оборони. Лише як сурогат застосовувався кінський волос.
Появу торсіонних знарядь, за даними грецьких істориків, можна датувати 400 р. до н.е. – часом надзвичайного посилення військової активності. Епіграфічні пам'ятники дозволяють установити, що у афінському арсеналі, починаючи з 350 р. до н.е. зберігалися катапульти та снаряди для них. Аналогічні свідчення з'являються пізніше й щодо інших міст, а в епоху еллінізму навіть самі маленькі міста мали запаси артилерійського обладнання. Розкопки в Пергамі виявили арсенал, де були знайдені 894 ядра.
У грецьких авторів зустрічається багато термінів для позначення метальних знарядь торсіонного типу: organa, mechanai, mechanemata, bele, katapaltai, katapeltai, apheteria, hekebola. У латинській мові загальний термін для них „tormenta”. Ми користуємося терміном „катапульта” як загальною назвою для всіх видів метальної зброї. Стріломети повинні були в межах нормальної для даного калібру дистанції виводити з ладу людину, озброєну щитом („pelte”, звідки деякі вчені і виводять назву katapeltes).
В основному ця зброя ділилася на два типи: 1) „одноплечна” – служила для метання каменів, була з одним пучком тятив і мала у греків назву monankon, а у римлян – onager (онагр); 2) „двоплечні” – із двома пучками тятив, для якої існує грецька назва organon oxybeles – „стріломет”, і organon lithobolon або petrobolon – „камнемет”. Грецькі письменники застосовують поряд із цим також терміни euthytona та palintona. Походження термінів euthytona й palintona залишається неясним, тому що точне їх значення – „знаряддя прямого натягу” та „знаряддя зворотного натягу” – важко зв'язати із їх тлумаченням у писемних джерелах.
Онагр складався із двох потужних дубових горизонтальних станин, наглухо з'єднаних горизонтальними поперечками та поставлених на колеса. У середній своїй частині ці станини мали стовщення; у цих місцях були просвердлені отвори, крізь які пропущені розташовані горизонтально пружні канати. Крізь канат перпендикулярно до його осі проходив дерев'яний важіль; у стані спокою він був розташований під кутом 60° до горизонтальної площини; у бойовому положенні цей кут зменшувався до 30°. На кінці важеля була укріплена праща. Важіль відтягався назад за допомогою ворота та закріплювався у цьому положенні особливою засувкою. Потім у пращу вкладали камінь, і знаряддя було готове до пострілу. Засувку вибивали ударом молота, і важіль під дією канатів, що поверталися до вихідного положення, робив сильний розмах, доходячи до упору, де була підкладена спеціальна подушка, що зм'якшувала силу удару. Коли камінь вилітав із пращі, сила поштовху при цьому була такою, що доводилося поміщати онагр на фундамент із шарів дерну або з невипаленої цегли, щоб уникнути швидкого розхитування рами. При обслуговуванні торсіонного метального знаряддя було потрібно, залежно від його потужності, до семи чоловік для стрілометів, і від чотирьох до десяти чоловік для камнеметів.
Легкі стріломети призначалися для стрільби по живим цілям, тоді як камнемети та важкі стріломети крім цього слугували також для обстрілу артилерії супротивника. При обстрілі фортець камнемети повинні були руйнувати легкі дерев'яні прикриття, що служили для захисту як людей, так і артилерійських знарядь. Але лише у виняткових випадках вдавалося одним обстрілом з торсіонних знарядь зруйнувати міську стіну, як це трапилося при облозі Родосу Деметрієм Поліокретом у 305-304 рр. до н.е. у результаті восьмиденного обстрілу. І варто мати на увазі, що у цьому випадку обстрілювалася нашвидко споруджена стіна з неопрацьованих каменів.
Стінки дерев'яних кораблів також виявлялися зазвичай досить міцними, щоб протистояти певний час обстрілу з торсіонних знарядь, але повторні влучення призводили до такого розхитування корпуса, що це виводило судно з ладу.
Далекобійність онагра доходила до 350 м при вазі ядра у 1,5 кг. Проте, великої точності прицілу за допомогою онагра досягти було неможливо. Гранична дальність польоту стріл досягала 300 м, але точність прицілу та пробивна дія на цій відстані виявлялися вже недостатніми для ефективної стрільби. Кам'яні ядра, навіть досить важкі – вагою в талант (26,2 кг), – вдавалося метати на відстань до 200 кроків. Найбільш вигідною вагою ядер було 10 мін (4,4 кг), тому що при цьому досягалася більша точність стрільби при достатній руйнівній дії. Розміри стріл для стрілометів коливалися від 44 до 185 см; найбільш уживані були стріли 66 см. На думку Шрамма, заснованій не тільки на вивченні античних текстів, але й на експериментальних даних, майстерний навідник міг досягти безпомилкового влучення зі стріломета або камнемета в окрему людину на відстані 100 кроків.
У цей же час були винайдені палінтони – більш влучні прилади для метання кам'яних ядер меншого розміру та дротиків, що мали прилади для прицілювання, а також поліболи, що автоматично заряджалися новими стрілами після кожного пострілу. За даними античних авторів, палінтон викидав стріли довжиною 88 см на відстань 370 м. Ці стріли пробивали дерев'яний, оббитий залізом щит товщиною 3 см, проникаючи в нього на половину своєї довжини. Він же викидав фунтові ядра зі свинцю на 300 м.
Для захисту самих знарядь в умовах польової війни використовувались примітивні прикриття, як, наприклад, шматки дерну, фашини, дошки, шкіри тварин тощо. Завдяки їм створювалася достатня безпека від дії легких стрілометів і ручної зброї. Втім, застосування торсіонних знарядь у польовій війні було досить обмеженим, мабуть, внаслідок їх громіздкості.
Головною областю застосування торсіонних знарядь була облогова війна. Про застосування торсіонних знарядь у лише морських боях свідчень немає, можливо, воно взагалі не мало місця. Це може пояснюватися тим, що завантаження легких і рухливих військових кораблів артилерійськими пристроями та запасом важких кам'яних ядер повинно було досить несприятливо відбитися на їх маневрених якостях.
Поява у військовій практиці торсіонних знарядь спричинило посилення оборонних засобів. Відомі спроби вдосконалити панцирі, що давали б надійний захист від стрілометів. Кріпосні укриття також посилювалися. Зокрема, сталі застосовувати подвійні тини із прутів, розмочені шкіри, набиті половою, товсті шари глини, укріплені за допомогою кілочків, свинцевої плити. Більше того, на найбільш небезпечних ділянках зовсім вийшли із використання дерев'яні палісади, котрими задовольнялися раніше. Надаючи оцінку технічному значенню торсіонних пристроїв, можна констатувати, що їх наслідком було різке посилення боєздатності армії, вони викликали ряд змін у техніку захисних споруджень і виявилися одним з найважливіших факторів, що визначали весь характер ведення війни елліністичних держав.
Взагалі, проблема подолання довгострокових споруджень кріпосного типу вирішувалася військовою технікою греків двома принципово різними способами: або шляхом руйнування стін, або шляхом знищення переваг, що надавалися ними. Для досягнення другої мети створювали всякого роду допоміжні спорудження, що дозволяли підніматися на висоту кріпосних стін або виявлялися вище їх. Вирішальну роль тут грало застосування облогових рухливих веж (phoretoi pyrgoi).
До останнього десятиліття V ст. до н.е. для подолання кріпосних стін грецьке військове мистецтво знало три способи: застосування сходів, земляних насипів (chomata) і будівлю веж (pyrgoi), що дозволяли осаджуючим піднятися урівень зі стінами міст. Проте така облогова техніка була сполучена з безліччю незручностей, тому що вимагала значного часу для устаткування та піддавала осаджуючих ворожому обстрілу. Побудова рухливих веж надала осаджуючим всі вигоди веж нерухомих, до того ж їх виготовлення здійснювалось в умовах повної безпеки.
Надалі ці вежі стали найважливішою військовою технікою в облоговій війні, і їх устрій досяг високого ступеня досконалості. Найбільш потужним і важким рухливим вежам дане було ім'я „гелеполи” (helepoleis від грецького helein – взяти та polis – місто). Основним призначенням рухливих веж було створення для осаджуючих зручну вихідну позицію на висоті кріпосної стіни або вище неї, з якої можна було б ефективно обстрілювати ворожу стіну по верхньому її краю та простір за нею, а також за допомогою штурмових містків безпосередньо переходити на кріпосну стіну. Тому до обладнання гелеполи входила артилерія різного калібру й різних типів, розташована всередині неї, а також штурмові містки (epibathra).
Розміри гелеполи змінювалися залежно від завдання, що стояло перед осаджуючими, тобто від характеру місцевості й висоти кріпосних стін. У всіх випадках гелепола представляла собою багатоповерхове дерев'яне спорудження у формі усіченої піраміди, поставленої на колеса (осі цих коліс могли переставлятися та розташовувалися під кутом у 90° друг до друга).
Застосування рухливих веж давало численні можливості розміщення зброї, надзвичайно сприятливі для наступаючих. Так, Деметрій Поліоркет при облозі Саламіна на Кіпрі побудував велетенську гелеполу. На нижніх її поверхах розміщувалися різноманітні петроболи, що метали камені вагою до трьох талантів (приблизно 78,6 кг); на середніх – важкі стріломети; на верхніх – легені стріломети й безліч камнеметів. А при облозі міста Родос на острові з тією ж назвою у 305 р. до н.е. була споруджена дев'ятиповерхова облогова вежа висотою 50 м, на якій також розмістилося багато метальних машин.
Поряд з потужним розвитком метальних пристроїв, важливу роль в облоговій техніці продовжували грати стінопробивні знаряддя, що використовувалися з давніх часів. Одним із самих потужних стінопробивних знарядь, що мало у багатьох випадках вирішальне значення при взятті укріплених пунктів, був таран (krios). Він являв собою потужну балку з наконечником з кутого заліза. Наконечник був або круглим, або його постачали гострим лезом чи „бивнем” – прямим або гнутим. В останньому випадку подібний таран називали „ворон” (korax) або „бурав” (trypanon). Розрізняли два основних типи тарана. В одному випадку таран рухали на ковзанках, і тоді його балка одержувала чотирикутний перетин; в іншому випадку ударна балка була підвісною; при цьому перетин балки залишався круглим. Таран першого типу вважався більш потужним, тому що давав можливість вірніше направити удар. Важкий наконечник тарана врівноважувався вагою товстого кінця балки; якщо ж це виявлялося недостатнім, то вдавалися до допомоги свинцевих противаг, чим одночасно збільшувалася маса тарана, а отже – і його ефективність. Іноді таран називали також „журавлем” (geranos), у цьому випадку мова йшлася про „одноногий”, „двоногий” або „триногий” пристрій для підвішування тарана. Підвісні тарани трималися зазвичай на двох або чотирьох ланцюгах (kriodoche), котрі були поміщені близько один від одного, щоб команда, яка обслуговувала таран, могла задавати певний напрямок удару. Тарани каткового типу рухалися уздовж жолоба по цілій системі ковзанок. Пересували тарани або вручну, або за допомогою ворота. Для захисту обслуговуючого персоналу застосовували рухливі навіси, так звані „черепахи” (chelonai). Таран був самим потужним технічним засобом для руйнування кам'яних споруджень.
Крім таранів, для руйнування стін застосовували також бурави (trypanon), що розміщалися під прикриттям спеціально для цього призначеної „черепахи” (chelone dioryctis). Буравам надавали деякий кут нахилу до горизонтальної площини з таким розрахунком, щоб осколки, що утворяться від дії бурава, і пил висипалися та не перешкоджали його проникненню в стіну. Джерела повідомляють про два типи стінних буравів, що розрізнялися за способом додання бураву обертового руху. Для цього слугував або свердлильний лучок, або звичайний комір. Отворі у стіні просвердлювали рядами настільки близько один від іншого, щоб частини стіни між ними можна було б легко виламати вручну. У результаті виходив настільки широкий отвір, що два чоловіки, спина до спини, мали можливість розширювати пролом кирками; одночасно застосовували дерев'яні кріплення рудничного типу. Коли пролом досягав потрібної глибини, дерев'яні стійки обмазували смолою та сіркою, пролом заповнювали хмизом і потім все це підпалювали, так що стіна валилася.
Для захисту від таранів і стінних буравів обложені застосовували прикриття, що утрудняли доступ до кам'яної кладки: мішки, набиті половою, тюки вовни, бичачі шкіри, надуті або набиті половою. Крім того, пускали в хід усякого роду засоби прямого впливу на ці облогові машини – петлями або кліщами намагалися захопити головну частину тарана та витягти його на стіну. Крім того, за свідченнями Вегеція, на тарани й обслуговуючий їх персонал скидали важкі камені вручну та з метальних знарядь, а також горючі речовини.
Через те, що при будівлі стін доводилося зважати на зростаючу потужність таранів і стінних буравів, будівельники елліністичних міст надавали особливого значення зміцненню нижньої частини стіни з тієї сторони, де можна було очікувати енергійних наступальних дій супротивника. У цих частинах стіни викладали обтесаними кам'яними плитами; взагалі ж матеріалом для стін слугували бутовий камінь і цегла. Більша товщина стін давала можливість підсилити бруствери; по можливості уникали дерев'яних укриттів, що створювали небезпеку пожежі та легко руйнувалися під дією камнеметів. Самі кріпосні стіни бували багатоповерховими, наприклад у містах Родос і Сід. Кріпосні вежі будували одну від іншої на відстані польоту стріли, чим забезпечувалася можливість ефективного обстрілу округи. Вежі мали, як правило, чотирикутну основу, а їх верхню частину робили багатокутною або круглою; рекомендувалося ставити їх з таким розрахунком, щоб до наступаючого супротивника була звернена не одна широка сторона, а кут; цим послаблялася дія облогових машин і знарядь супротивника. Вежі мали кілька поверхів; у нижньому перебували каземати для розміщення важких знарядь.
Для зберігання озброєння та спорядження будувалися спеціальні склади. Винаходилися способи консервування продуктів. Розбивалися сади та городи в межах міста для постачання військ і населення продуктами під час облоги.
Слід зазначити розвиток техніки зв'язку й особливо військової сигналізації. Сигнали, як повідомляє Полібій, подавалися вночі за допомогою вогнів, а вдень – димом. За описом Полібія нам відомий також смолоскиповий телеграф. Є деякі дані про існування голубиної пошти. Для секретних повідомлень застосовувався тайнопис.
Високого розвитку досягла військово-морська техніка. Вже у IV ст. до н.е. на зміну трієрам прийшли більші чотирьох- і п’ятипалубні кораблі. Могутність великих бойових судів була збільшена за рахунок зведення на них бойових веж, у яких установлювалися великі метальні машини. Крім того, на острові Родос були створені прилади, що дозволяли кидати палаюче вугілля в кошиках на ворожі судна. У Єгипті в III ст. до н.е. був побудований корабель, що мав два носи, дві корми й вісім таранів. Слідом за цим сіракузський тиран наказав побудувати ще більш потужний корабель. З'явився корабель із вісьма вежами, озброєний катапультою, що метала великі ядра й списи. Технічне оснащення корабля проводилося під безпосереднім керівництвом Архімеда. Проте, кораблі-гіганти лише демонстрували військово-морську могутність тієї або іншої елліністичної держави. Практичне ж значення мали бойові та транспортні кораблі. В елліністичних флотах існували різні класи кораблів: легкі – для розвідки, більш важкі, озброєні „бивнем”, – для ведення бою та швидкохідні – для раптових атак. У зв'язку із цим відбувалося розчленовування тактичних завдань.
Збільшені розміри елліністичних кораблів і керування ними, що ускладнилося, сприяли подальшій професіоналізації морської справи, що намітилася в попередню історичну епоху. Але, як і у ряді інших галузей військової та морської техніки, сучасні вчені і тут не мають змоги простежити всі етапи цього процесу. Можна лише вказати, що в час найбільшого розвитку морських зносин в елліністичну епоху на кораблях вже існувала диференційована номенклатура командних посад, що вимагала певної спеціальної підготовки та професійних навичок в осіб, які займали ці посади. На чолі військового корабля стояв капітан (trierarchos); далі, у порядку зменшення рангів, ішли: керманич (kybernetes), носовий спостерігач (proreus), п'ятидесятник (pentekontarchos), начальник веслярів (keleustes).
Начальник веслярів, разом із флейтистом (trieraules), повинен був організовувати та регулювати роботу веслярів. Якщо згадати, що веслярі представляли собою основну рушійну силу військових судів, і що число їх бувало надзвичайно великим, стане ясним винятково важливе значення правильної організації праці на кораблі. Також згадуються бортові начальники (toicharchos) і корабельні коки (eschareus). Команда ж корабля складалася з веслярів (epikopoi), матросів (nautai) і морської піхоти (epibatai).
Флот елліністичних держав був меншим за флот грецьких полісів. До складу елліністичних ескадр рідко входило більше 100 кораблів, але вони добре маневрували, виконуючи складні побудови як до початку бою, так і у його ході. Основним прийомом елліністичної військово-морської тактики був наступ одним крилом бойового порядку.
При діях проти укріпленої берегової оборони використовували торсіонну метальну зброю – катапульти, установлені в носовій частині корабля.
Склад, структура та організація армій елліністичних держав також мали свої особливості. По-перше, ці армії наполовину чи більше, а карфагенська армія взагалі повністю, складалися з найманців. По-друге, це були постійні армії з військових професіоналів, які володіли гарною виучкою. По-третє, ускладнилася структура армії: з'явився новий рід військ – бойові слони. Тому у бою воєначальникам необхідно було організовувати взаємодію трьох родів військ. Організаційні ж форми армії ставали більш стійкими. Елліністичні держави мали порівняно великі постійні армії, утримання яких вимагало великих коштів, що по-різному вирішувалось правителями. Наприклад, з метою скорочення витрат на армію, в Єгипті солдатам відводили земельні ділянки („землі клерухів”) на правах безстрокової оренди. Але, як правило, найманці служили за гроші; озброєння та спорядження їм видавали з державних арсеналів, що забезпечувало одноманітність озброєння кожного роду військ.
Чисельність елліністичних армій, які брали участь у боях, за даними древніх авторів, коливалася в межах 12-110 тис. чоловік, проте переважали 20-30-тисячні армії. Кіннота нараховувала 1-12 тисяч вершників; у більшості випадків у боях брало участь 2-5 тисяч вершників. Співвідношення піхоти та кінноти виражалося пропорцією 5:1 або 7:1. Кількість бойових слонів була невеликою – вона обчислювалося десятками або рідше сотнями (наприклад, у бою при Іпсе у 301 р. до н.е. брало участь 400 слонів).
У піхоті елліністичних армій головна увага приділялася питанням довжини сарісси та побудови фаланги. За повідомленнями древніх істориків, максимальна довжина сарісси досягала 6-7 м, але таким списом навряд чи можна було практично користуватися в бою. Сарісси довжиною 4, 5, 6, 7 м могли застосовуватися лише для того, щоб прикрити на місці фалангу „їжаком” з копій різного розміру, виставлених першими шістьома шеренгами гоплітів. Але для наступу навіть „накоротке” така фаланга була непридатною, тому що гопліти могли заплутатися в лісі власних копій.
Велику увагу діадохи приділяли озброєнню та навчанню добірних загонів піхоти, які йменувалися за своїми щитами: „міднощитні”, „білощитні”, „сріброщитні” воїни. Такий розподіл можна вважати кроком до виникнення надалі військової форми.
Відносно тактики піхоти слід зазначити ріст оборонних тенденцій, пов'язаних з подовженням сарісси, громіздкістю фаланги та використанням оборонних споруд у польовому бої. Недостатню рухливість піхоти намагалися компенсувати складними перебудуваннями фаланги. Чисельність фаланги в елліністичну епоху була встановлена у 16 584 чоловік. На думку теоретиків того часу, необхідною умовою різних перебудувань фаланги було парне число її воїнів. Для розрахунку найбільш вигідної побудови бойового порядку стали застосовувати геометричні формули. У тактиці з'явилися елементи формалізму та схематизму. А на поле бою фаланга, перебуваючи на одному місці, воліла вичікувати початку атаки супротивника.
Відсутню рухливість піхоти відшкодовувала кінноти, що маневрувала на полі бою та завдавала головного удару. Атакуюче праве крило бойового порядку зазвичай складалося з важкої кінноти, у центрі розміщалася легка кіннота. Результат бою вирішувала важка кіннота, а піхота була опорою бойового порядку. Для боротьби з кіннотою супротивника стали застосовувати бойових слонів. Слони, як правило, прикривали бойовий порядок. Спочатку слони надходили з Індії та використалися, головним чином, в армії селевкідів. З метою забезпечення незалежності, в Єгипті стали дресирувати африканських слонів. Та вже Полібій відзначав переваги індійських слонів над африканськими у бої при Рафії у 217 р. до н.е.
На спині бойового слона зазвичай була встановлена башточка, де розміщалися чотири воїни, озброєні луками та саріссами. На шиї слона сидів вожатий. Для захисту слона від стріл і копій застосовували панцир, на шию вішали дзвін. Слон давив піхоту супротивника ногами, хапав хоботом та кидав о землю чи убивав бивнями. Між собою слони билися бивнями, намагаючись нанести один одному удар у бік. Для навчання та бойових дій слонів ділили на загони; кожен загін мав свого командира. Із загонами слонів взаємодіяли загони легкої піхоти, забезпечуючи бойову діяльність слонів. Древні автори відзначають різні способи боротьби з бойовими слонами. Для цього лучники й метальники дротиків вражали ватажків загонів. Застосовувалися й штучні перешкоди: окутий залізом частокіл або добре замасковані дошки з великими гострими цвяхами, по яких слони не могли пройти.
У польових боях діадохи широко використовували укріплення; бойовий порядок вони прикривали штучними оборонними спорудами. На поле бою застосовувалися і метальні машини. Так, наприклад, у бої при Мантінеї у 206 р. до н.е. перед фалангою гоплітов спартанці поставили катапульти. Але, взагалі, така техніка в польових умовах була неефективною та лише знижувала тактичну маневреність військ під час бою.
* * *
Військове мистецтво древньої Греції стало новим щаблем у розвитку військового мистецтва рабовласницького періоду війни. Суспільний і політичний лад древньої Греції визначив характер збройних сил грецьких полісів. Це була рабовласницька міліція, правильно організована, навчена та спаяна військовою дисципліною. За кожним бійцем у ладі строго закріплювалося певне місце, котре він не мав права залишити. Для дій у складі фаланги була потрібна гарна виучка. Цією виучкою грецька міліція вигідно відрізнялася від перської, постійної, але ненавченої армії. Фаланга була продуктом міліційної системи рабовласницького війська. Перетворення списа на головну зброю, що було найбільш ефективним при діях воїнів у зімкнутому ладі, сприяло появі фаланги. Вона тактично не розчленовувалася. Але в армії в цілому були вже в наявності елементи тактичного розчленовування: гопліти, пелтасти й легка піхота мали в бою певне тактичне призначення й взаємодіяли один з одним. Виникала регулярна кіннота, новий рід військ, що збільшував можливість тактичних комбінацій.
Грецькі армії мали чіткі організаційні форми, що вигідно відрізняли їх від армій держав древнього Сходу. У Греції виник адміністративний поділ армії, що стало наслідком міліційного способу її комплектування. У результаті адміністративного розчленовування військ з'явилося багато начальників, виникла ієрархія командного складу, що підвищило дисциплінованість армії й поліпшило умови керування нею.
Зміни суспільного й політичного ладу визначили зміни характеру грецької рабовласницької армії. Була допущена, а потім й узаконена система заступництва, що привела до широкого розвитку найманства. Наслідком цього було витиснення рабовласницької міліції найманим військом. Міліціонер поступився своїм місцем воїну-професіоналу. У бойовій підготовці військ елементи навчання й тренування стали переважати над елементами виховання.
Грецьке військове мистецтво характерно розвитком способів ведення бою. Бойові дії в період греко-перських війн були фронтальними зіткненнями згуртованих і добре організованих військових мас. Організація й дисципліна, що згуртовували ці маси, збільшували їх боєздатність. У період Пелопоннеської війни й у наступних війнах розвивалася тактика грецької армії. Бойовий порядок ставав більш гнучким, його складові частини взаємодіяли (Сфактерія, „відступ десяти тисяч”), він починав розвиватися в глибину (виникнення резерву). Все це підготувало відкриття великим грецьким полководцем Епамінондом тактичного принципу нерівномірного розподілу сил по фронту з метою створення переваги у вирішальному пункті.
Стратегія греків у цей період характеризується сполученням дій сухопутної армії й флоту, що визначалося особливостями географічного положення Греції, її економічного розвитку й політичної ролі, котру вона грала в країнах Європи та Азії. Розходження стратегії Афін і Спарти випливало з особливостей їх політики й різнорідності їх збройних сил, а також базуванні на різних театрах воєнних дій (афіняне діяли на море, спартанці на суші). Все це сприяло затягуванню Пелопоннеської війни. Лише тоді, коли спартанці за допомогою Персії перенесли центр ваги боротьби на море, війна прийняла рішучий характер. Не стратегія виснаження, а взаємодія сухопутних і морських сил вирішила результат цієї війни.
Значний розвиток у цей час одержала бойова техніка. Близько 400 р. до н.е. правитель Сіракуз зібрав до себе всіх кращих учених Греції, і вони за його вказівкою споруджували знаряддя для захисту й нападу. Розвиток античної бойової техніки почався з удосконалення лука й пращі. У цей період був винайдений гастрафет – „зброя, що натягується за допомогою живота”. Це був попередник арбалета. Гастрафет мав лук, тятиву й жолобок для стріли. На початку IV ст. до н.е. він був удосконалений одним механіком з Тарента. З гастрафета розвилася катапульта, а з первісної пращі – механічна праща (онагр і фрондібол). Катапульта метала великі камені. При облозі Самоса афіняни застосовували тарани й захисні дахи.
Нарешті, слід зазначити розвиток засобів зв'язку. Засекречування повідомлень має древнє походження. Греки багато зробили для розвитку прийомів передачі секретних повідомлень. У V ст. до н.е. у Греції вже існувала голубина пошта. Під час греко-перських війн греки широко користувалися сигнальними вогнями, за допомогою яких передавалися повідомлення. За деяким даними, пости сигнальних вогнів зв'язували Аттику з узбережжям Малої Азії. Еней Тактик (середина IV ст. до н.е.) у своїй книзі про облогу міст присвятив цьому питанню цілу главу, у якій перелічив 16 способів передачі секретних і шифрованих повідомлень.
Розвиток грецької науки сприяв виникненню теорії військової справи. Тактика, а за деяким даними й стратегія, викладалися в афінських школах. Кожен вільний громадянин зобов'язаний був вивчити теорію й практику військового справи.
Ксенофонт у своїх роботах узагальнив досвід, накопичений до його часу грецькими арміями. Він одним з перших порушив питання про розходження й зв'язок між стратегією й тактикою. Він намагався аналізувати питання співвідношення фронту протягу й глибини побудови фаланги, взаємодії метальної зброї й зброї ударної дії, порушив питання про резерв тощо. Однак консервативні політичні погляди перешкодили Ксенофонту зрозуміти подальший шлях розвитку військового мистецтва, зокрема, він не розумів значення кінноти, як нового роду військ, та її ролі під час бою.
Основою античної військової науки, як науки взагалі, була ідеологія рабовласників. Разом з тим у висвітленні багатьох питань військової історії, історії військового мистецтва, у розумінні стратегії й тактики древні грецькі військові теоретики добре уявляли собі зовнішню, формальну сторону військового мистецтва свого часу, але вони не могли проникнути у внутрішню його сутність, хоча в них і зустрічається чимало геніальних здогадів.
Вони розробляли проблеми організації війська, навчання й виховання, побудови бойових порядків, тобто переважно питання військового справи, а не військового мистецтва, вони порушували питання про розходження військового справи й військового мистецтва.
Питання стратегії як таке не розроблялися, не розроблялася й тактика у власному розумінні цього слова, вона зводилася до організації, навчання військ і побудові бойового ладу. У цілому це був період зародження військової теорії. При цьому треба відзначити, що китайські військові теоретики розробляли питання військового мистецтва незрівнянно глибше греків.
„Найвищий внутрішній розквіт Греції збігається з епохою Перикла, найвищий зовнішній розквіт – з епохою Олександра”. Зовнішній розквіт Греції в цей період був наслідком об'єднання більшої частини грецьких держав під гегемонією Македонії. Військова могутність об'єднаної Греції, перевага організації її армії, передовий характер військового мистецтва – це основні військові причини успіхів македонської армії. Політична й військова слабість перської деспотії, що перебувала напередодні розпаду, приводила до поразок її армію й флот.
Македонська армія мала у своєму розпорядженні історичний досвід греко-перських війн, Пелопоннеської та інших грецьких війн. Вона успадкувала досвід грецьких армій й їх полководців, уміло використала досягнення грецької військово-теоретичної думки, науки й техніки.
Походи македонської армії в Персію, Середню Азію й Індію дуже вплинули на подальший розвиток військового мистецтва, тактики й стратегії: „...економія сил, у тому виді, як вона була здійснена в бойовому ладі Епамінондом, була доведена Олександром до такого комбінованого застосування різних родів військ, якого Греція, з її незначною кіннотою, ніколи не могла б досягти”.
Македонська армія мала не тільки регулярну піхоту, але й регулярну кінноту, що була головним засобом удару. Наявність двох родів військ дозволяло розвивати й удосконалювати важливий тактичний принцип зосередження переважаючих сил на напрямку головного удару. Регулярна македонська піхота комплектувалася з вільних селян. Базою для створення регулярної кінноти був розвиток у Македонії конярства. Кіннота комплектувалася з македонської та фессалійської племінної знаті.
Олександр Македонський був одним із кращих кавалерійських начальників, який показав гарне розуміння загальних принципів кавалерійської тактики. Ці принципи полягали в наступному: нападати на піхоту супротивника на марші або під час її перебудування; атакувати кавалерію супротивника переважно у фланг; користуватися розривом бойового порядку супротивника для того, щоб заходити йому у фланг і тил; швидко й нещадно переслідувати зломленого супротивника.
Поряд з появою нового роду військ – кінноти – удосконалювався і старий – піхота. Насправді це був один з моментів розвитку військового мистецтва. За стройовою громіздкістю й неповороткістю фаланги деякі дослідники не помічали її тактичну рухливість, засновану на тактичному розчленовуванні фаланги на складові частини по фронті й у глибину, наслідком чого було виникнення нової організаційної структури армії.
У македонських війнах розвивалася тактика, що насамперед виражалося в наявності взаємодії піхоти й кінноти, і у вмілому використанні можливостей кожного із цих родів військ. У македонському бойовому порядку вперше з'явився резерв, що вводився в бій у випадку прориву супротивником фронту або обходу їм флангів.
Особливий інтерес представляє стратегія македонської армії, що здійснила грандіозні для тих часів по організації, підготовці й стратегічному розмаху походи. Характерною рисою цієї стратегії було створення проміжних баз і забезпечення тилу, що з'явилося однієї з основних причин успіхів македонської армії.
Походи македонської армії ретельно готувалися як у політичному, так й у військовому відношенні. Насамперед були вжиті рішучі заходи до зміцнення політичного союзу Греції й Македонії, що дозволило підсилити македонську армію за рахунок союзників. Для забезпечення основної бази був виділений стратегічний резерв, що успішно виконував своє завдання.
Македоняни систематизували й довели до досконалості способи ведення війни древньої Греції. У війні Македонії з Персією можна бачити позитивні для того часу приклади політичної підготовки походу, розробку плану війни з визначенням найважливіших стратегічних цілей (найближчої й наступної) і напрямку головного удару для кожного періоду із забезпеченням його як необхідними силами й засобами (армія, база), так і рішучими діями (знищення живої сили супротивника в поле та у фортецях).
Македонське військове мистецтво розвивалося й удосконалювалося у війнах елліністичних держав, у яких основна увага приділялася розвитку й використанню військової техніки й розробці тактичних питань.
Технікою діадохи намагалися компенсувати невисоку боєздатність елліністичних армій і флотів. Відправляючись від македонського військового мистецтва, військові теоретики діадохів взяли лише його зовнішню форму. Тактичне мистецтво було перетворено в мистецтво арифметичного розрахунку побудови фаланги, у результаті чого випали питання організації взаємодії родів військ і тактичного маневрування на полі бою. Бойовий порядок повертався до свого вихідного пункту – лінійної побудови. Але, якщо грецька фаланга була засобом атаки, лінійна ж побудова армій діадохів у силу своєї громіздкості виключала можливість наступальних дій у бою. Оборонні тенденції стали переважати. Роди військ діяли ізольовано, не доповнюючи один одного та не взаємодіючи.
3.3. Рим у VII ст. до н. е. – ІV ст. н.е.