2.2. Виникнення армій

З виникненням класового суспільства з’явилася необхідність у такій силі, за допомогою якої панівний клас міг би тримати в підпорядкуванні народ. Такою силою стала держава, що розвилася з органів народної волі (народні збори, рада племінних вождів, воєначальників). Родовий суспільний устрій перетворився на свою протилежність.

Дві відмітні риси держави: територіальний поділ людей, що витиснув родову організацію, і наявність публічної влади, що організує спеціальну збройну силу, відділену від народу. Армія виникла одночасно з державою. Звідси випливає залежність розвитку армії від суспільного й політичного укладу кожної конкретної держави.

Слово „армія” походить від латинського слова „arma”, що означає „зброя”. У наш час цей термін має кілька значень: по-перше, армія як сухопутна частина збройних сил; по-друге, діюча армія, тобто війська, що борються на фронті, і, по-третє, армія як сучасна організаційна одиниця. Армія – це „...організоване об’єднання збройних людей, що утримується державою з метою наступальної або оборонної війни”. Армія – це знаряддя державної влади, це загони збройних людей, покликані забезпечувати внутрішню й зовнішню політику панівних класів.

Армія завжди мала класовий характер: це було або безпосереднє озброєння панівного класу (рабовласницька римська міліція й ополчення феодалів), або зосередження в руках його представників військової влади, що виражалося в класовому підході при комплектуванні її командним складом (армії абсолютистсько-кріпосницьких і буржуазних держав). У класовому суспільстві ніколи не було безкласової армії. Королівська влада у Франції, наприклад, строго охороняла класову структуру своєї армії, у якій офіцерство становило замкнуту дворянську касту. Для служби в армії треба було довести своє дворянське походження не менш як до четвертого коліна.

Отже, армія була знаряддям політики того або іншого класу. Тому, щоб виявити класовий характер армії, треба насамперед визначити, інтереси якого класу вона виражає і яких політичних цілей домагається в даній війні. Якщо армія вела війну в інтересах вищих класів з метою придушення експлуатованого класу або поневолення іншого народу, то вона була армією гноблення. Для досягнення своїх класових цілей правляча верхівка озброювала й змушувала воювати багатомільйонні народні маси. Це здійснювалося, по-перше, класовим підбором командного складу й суворим заходам примуса відносно рядового складу; по-друге, в деяких випадках, обманом народу шляхом маскування справжніх цілей війни за допомогою так званої „теорії призвідника”, гасла про „захист батьківщини” тощо; по-третє, розпаленням шовінізму, національної ненависті.

Якщо армія боролася за звільнення пригнобленого класу або всього народу, вона була армією визволення. Народ або клас, що вів боротьбу за скинення іноземного гніта, за свою незалежність, створював свою армію звільнення. Такими були: армія Спартака у I ст. до н.е. (з певної точки зору), армії повсталих селян у XIV-XVIII ст., козацько-селянські армії у XVI-XVIII ст. в Україні, народні ополчення в Росії у 1612 р. тощо.

Через те, що армія є організованою силою панівного класу, в ході кожної революції йшла завзята боротьба за цю силу. Революційний клас прагнув або залучити армію на свою сторону, або дезорганізувати її, як оплот панівного класу.

Склад, чисельність і бойові якості армії залежать від способу її комплектування, що у свою чергу визначається суспільним та політичним устроєм держави. В історії відомі наступні основні способи комплектування армії: привілейованою кастою, всім складом панівного класу, особисто залежними від феодала особами, найманцями, добровольцями, на основі загальної військової повинності.

Привілейована замкнута військова каста в її чистому виді існувала у древній Індії. У древній Греції та Римі створювалися збройні організації на основі військового обов’язку рабовласників, що в жодному разі не можна ототожнювати із загальною військовою повинністю. На основі особистої залежності від феодала комплектувалися феодальні дружини.

Найманців, якими укомплектовувалися наймані армії, вербували зазвичай з так званих „декласованих” елементів. Характерною рисою найманця була служба на договірних засадах, проте виплата солдату чи офіцеру платні не була головною ознакою найманства. Наймана армія мала різноплемінний склад. У римській, візантійській та інших арміях служили найманцями племена германців, гунів, франків, арабів тощо. Добровольцями комплектувалися революційні армії. Знищення феодально-кріпосницьких порядків стало соціальною передумовою введення загальної військової повинності, що ставила за обов’язок кожному чоловіку, незалежно від соціального положення, по досягненню певного віку служити в армії.

Основними способами комплектування армії Київської Русі та Московської держави були: добровільна служба в дружині князя, народні ополчення, помісна система, рекрутський набір і загальна військова повинність. Найманство в російській армії не одержало розвитку. За рекрутською системою поміщик виставляв рекрута від певної кількості селянських дворів, якими він володів. У період складання націй і виникнення національних держав стали формуватися національні армії.

Також розрізняють міліційну й постійну армії. Міліційна армія скликається лише на час війни, по закінченні якої воїни повертаються до мирної праці. У мирний час така армія періодично частково або повністю збирається для перевірки складу, чисельності, озброєння й військового навчання. Постійна ж армія є армією професійних солдатів, вона утримується не тільки під час війни, але й у мирний час.

Війська поділяються на іррегулярні та регулярні. Іррегулярні війська не мали одноманітної системи комплектування, єдиних форм організації й правильного ладу в бою. У них не було одноманітного озброєння й обмундирування, утримували вони, як правило, самі себе. Іррегулярні війська відомі із древніх часів; вони були, наприклад, у перській деспотії, потім в арабів, турок, хазар, печенігів, половців та в інших народів. У Росії іррегулярні війська з XVIII ст. існували поряд з регулярною армією (козачі, калмицькі). Іррегулярні війська майстерно застосовувалися на війні великими російськими полководцями - Суворовим і Кутузовим. У процесі історичного розвитку іррегулярні війська або перетворювалися в регулярну армію, або служили базою для її створення, або скасовувалися.

Регулярна армія – це постійна армія, що має єдиний спосіб комплектування, єдину штатну організацію, повне утримання від держави, єдину систему виховання та регулярне навчання. У цієї армії одноманітне озброєння, спорядження й обмундирування, спільне приміщення особового складу та регламентація життя і навчання. Регулярна армія, що накопичує й зберігає свій бойовий досвід, перетворюється на кадрову армію.

У XV ст. був покладений початок формуванню постійної російської армії, що розвивалася й удосконалювалася у XVI та XVII ст.; на початку XVIII ст. завершився процес її перетворення на регулярну кадрову армію.

Із древніх часів існували два види збройних сил: сухопутні війська й військово-морський флот. У ХХ ст. ці два види доповнилися третім – військово-повітряними силами.

Сухопутні війська складаються з різних родів військ. У древніх арміях спочатку був один рід військ – піхота, що потім розділилася на копійщиків і лучників. Потім з’явилися бойові колісниці, пізніше іррегулярна кіннота, що перетворилася в другий регулярний рід військ. З відкриттям пороху виник третій рід військ – артилерія. З появою мотора у XX ст. з’явилися бронетанкові війська. Крім головних родів військ існують спеціальні війська: інженерні, зв’язку, залізничні, медичні. Певне існуюче в даній армії співвідношення родів військ складає її структуру.

Кожна армія має певні форми організації, котрі забезпечують на війні та у бою єдність дій. Форми організації змінювалися й розвивалися від нижчих (простих) до вищих (складних). Спочатку армія була простою, нерозчленованою одиницею. Потім армія починає ділитися на складові частини, що дозволяє керувати нею як і мирний час, так і на війні. У XII-XIV ст. російська армія складалася з полків, що підрозділялися на сотні й десятки. У XVIII ст. з’явилася дивізія, що складалася із бригад, у які входили полки, що ділилися на батальйони, що у свою чергу були підрозділені на роти.

На початку XVIII ст. завершився процес створення регулярної російської армії. Змінений склад і характер російської армії визначили виникнення нового бойового порядку – колони (для атаки) у сполученні з розсипним ладом єгерів (для підготовки атаки вогнем), що застосовувався вже під час Семирічної війни 1756-1763 рр. та у російсько-турецьких війнах кінця XVIII ст. Так зі зміною складу й характеру армії змінювалися й бойові порядки.

У середині XIX ст. армії одержали на озброєння нарізну зброю. Ця нова зброя, застосована в Кримській війні 1853-1856 рр., сприяла появі в російської армії нового бойового порядку – стрілецького ланцюга. Прусський генеральний штаб не врахував досвіду цієї війни, і тому стрілецький ланцюг у прусській армії стихійно виник тільки в ході франко-прусської війни у 1870-1871 рр. Так зміни зброї знову спричиняли зміни бойових порядків.

Виникнення стрілецького ланцюга викликало необхідність удосконалення гвинтівки. З’явилася російська гвинтівка системи Бердана, вогонь якої змусив перейти від швидкого кроку до перебіжок стрілецького ланцюга. Тактика вдосконалювалася в результаті взаємодії з технікою. Таку ж взаємодію можна бачити в розвитку артилерії й фортифікаційних споруджень, а також броненосного озброєння та сили гармат.

Наразі, озброєння армії повинне бути якісним та відповідати вимогам війни. У сучасній війні важливе значення має перевага над супротивником в артилерії, танках і літаках всіх видів, в автоматичній зброї, новій зброї й взагалі у перевазі всієї військової техніки в цілому. Щодо цього вирішальну роль грає мобілізація й розгортання промисловості, у першу чергу важкої індустрії.

Структура армії й форми її організації мають об’єктивні основи свого виникнення і розвитку, а саме форми та способи ведення війни.