1.2. Еволюція зброї

Первіснообщинний лад – перший, найдавніший та найтриваліший період у розвитку людства. Знаряддя праці, що з’явилися внаслідок становлення перших форм виробничих відносин у людському суспільстві, спочатку являли собою знаряддя для полювання, що одночасно були й зброєю для захисту від диких звірів. Тобто зброя виникла в умовах первіснообщинного ладу як засіб для полювання, знаряддя нападу та захисту. Спочатку вона було одним зі знарядь праці, необхідних для здобування їжі й одягу, а з виникненням майнової нерівності і поділом суспільства на класи – стала засобом, спеціально створюваним для збройної боротьби. Незважаючи на обмеженість у матеріалі і засобах, первісна людина створювала найрізноманітніші види зброї за допомогою найпростіших знарядь.

З огляду на те, що головною у зброї є функція нападу, під якою розуміється здатність вражати, такими першими примітивними знаряддями праці в первісній громаді були палиця (дубина) і спис, котрий спочатку являв собою палку з обпаленим кінцем, а пізніше – з кам’яним наконечником. Потім з’явилися знаряддя з відщипів – кам’яні знаряддя, виготовлені шляхом відколювання порівняно великих відщипів від ядрища, котре викидали після того, як воно ставало непридатним для подальшої оббивки. З відщипів виходили найрізноманітніші знаряддя – шкребки, різці, наконечники стріл. Збільшення кількості знарядь з кременю, кістки, рогу та урізноманітнення їх форм показують, що в епоху пізнього палеоліту окремі види робіт виконувались спеціально пристосованими для цього знаряддями. Так, наприклад, у полюванні застосовували кістяні і кремінні наконечники списів, дротиків і гарпунів.

Поступово знаряддя полювання та рибальства ставали все більш досконалими: були винайдені списометалки – метальні дощечки ескімосів та корінних австралійців; гарпуни, кам’яні ножі та кинджали. У процесі подальшого розвитку з’явилося нове знаряддя для полювання – лук та стріли, котрі стали основною зброєю у багатьох арміях найдавніших країн на початковому етапі їх розвитку.Наконечниками стріл частіше всього були вузькі пластин­ки, що мали вигляд невеликого листка верби, звідки мають і назву „верболиствених”. Нижня частина такого наконечника оброблялася додатково, щоб служити черенком для закріплення в древко стріли, верхня була добре загострена для збільшення її пробивної сили. Інколи наконечники стріл виготовлялися також з кісток тварин. Взагалі, лук і стріли виникли із необхідності полювання на рухливих тварин і птахів, яке було неможливе при використанны лише пізньопалеолітичних кидальних знарядь та легких списів-дротиків. З моменту своєї появи і аж до винаходу вогнепальної зброї лук і стріли були основним знаряддям полювання і зброєю людей.

В епоху мезоліту люди виявили, що можна одержати легкі, але надійні списи та стріли, якщо вставляти в паз на кінці ратища дуже маленькі гострі кам’яні пластинки. Таку примітивну зброю, а також виготовлені тим же способом серпи, називають „складеними знаряддями”. Протягом багатьох тисячоліть знаряддя праці вдосконалювалися: з’явилися кам’яна сокира – „пума”, що складалася з кам’яної кулі, загорнутої у шкіряний міхур, і гнучкої рукоятки, обплетеної ременем; а також знаряддя для метання каменів – пращі та боласи.

У цей період основними видами виробничої діяльності стали полювання та рибальство. На полюванні вироблялося вміння діяти організованою та згуртованою групою. При полюванні на тварин люди, крім зброї, широко застосовували облави, пастки, ловчі ями на шляхах звірів до водопою та інші способи.

Таким чином, як було сказано, спочатку не існувало диференціації між знаряддям праці та зброєю. Разом з тим примітивне знаряддя-зброя в більшій чи меншій мірі надовго лишалося універсальним. Лише поступово знаряддя і зброя, а так само різні види кожного з цих предметів диференціюються. Початкову недиференційованість або тісний зв’язок своїм походженням між знаряддям і зброєю можна продемонструвати на ряді прикладів. Таким були дубина або палка: довгий кусок твердого дерева з потовщенням на кінці був одночасно ударним знаряддям і зброєю. Палка із вставленими в її потовщену частину уламками каменя або черепашки являла собою булаву. Спеціальні види палки були метальним знаряддям. Ще одним прикладом початкової недиференційованості знаряддя і зброї є довгий кам’яний ніж або кинджал. Особливий вид військового кинджала мав клинки на обох кінцях.

Протягом усієї первісної епохи в значній мірі залишалася недиференційованою мисливська і військова зброя, крім того, мисливська зброя нерідко використовувалася в рибальстві. Поряд з тим, вже в дуже відсталих племен розвиваються особливі види зброї, що вживаються для полювання лише на один вид тварини. При цьому треба пам’ятати, що зброю прийнято поділяти, насамперед, на активну, або наступальну, і пасивну, або оборонну (відбивну або захисну). Активна зброя поділяється за її вживанням на ручну і метальну, а за її дією – на ударну, колючу і ріжучу. Всі ці види зброї мають свої первісні прототипи і зустрічаються у відсталих племен і народностей. При цьому іноді такий тип зброї відповідає лише одному з зазначених видів, здебільшого ж і тут зберігається недиференційованість.

Примітивне знаряддя найвідсталіших племен і народностей зводилося до таких основних видів: ніж, сокира, долото, пилка, скобель, свердло. Все це робилося переважно з каменю. Рідкістю була сокира з великої черепашки у океанійців або пилка з риб’ячих кісток у тлінкітів. Основними типами „промислової” зброї були: ніж, спис і дротик, дубина або палка та її різновидність – бумеранг, нарешті, лук і стріли. Німецький вчений Нуаре виступив з цілою „теорією”, за якою ручна ударна зброя виникла раніше від метальної, бо остання вимагає нібито більшої „зрілості розуму”.

Найдавнішою зброєю є спис. Він лишався одним з основних видів зброї багатьох відсталих племен і народностей; спис був у них зброєю для полювання, застосовувався під час війни і на рибальстві. Зазвичай спис мав кам’яний або кістяний наконечник, іноді для цього використовували риб’ячу кістку. Види списів надзвичайно різноманітні. Таким же архаїчним є дротик, тобто короткий метальний спис. Нарешті, дуже ранній винахід, як ми знаємо з археологічного матеріалу, становить списомет, відомий і австралійцям, і папуасам, і ескімосам, і алеутам, і індійцям Північної і Південної Америки тощо. Робили його звичайно з дерева, іноді з кістки. І списомети були різних видів. На Новій Гвінеї навіть існував списомет двох типів: чоловічий і жіночий.

Поряд з археологічними і етнографічні дані свідчать, що лук із стрілами має посісти більш пізнє місце в історії зброї. Його не знали австралійці, деякі племена Меланезії і окремі відсталі племена району Амазонки. Можна припустити, що і в ряді інших племен почали вживати цю зброю лише через запозичення. Не знали лук у якості мисливської і військової зброї полінезійці і мікронезійці в епоху, коли їх „відкрили”, проте у них лук зустрічається як дитяча іграшка. Відсутність у таких розвинених племен цієї важливої зброї первісності є фактом, що не дістав поки що задовільного пояснення.

Найоригінальнішим видом і знаряддя, і зброї, а в останньому значенні одночасно мисливської і військової, наступальної і оборонної, ручної і метальної, є бумеранг. Це кривий кусок твердого дерева, майстерно оброблений, завдовжки в середньому близько 75 см; іноді він досягав 2 м. Кривизна у різних видів бумерангів коливалася від невеликого вигину до прямого кута. Бумеранг особливо відомий як зброя австралійців, але зустрічається він і в індійців Арізони і Каліфорнії, у деяких дравідських племен центральної Індії тощо. Відомий був бумеранг також первісному населенню Єгипту і стародавнім германцям. Бумеранг австралійців має кілька видів. Він використовується і як ударна, і як відбивна зброя. Але основне призначення бумеранга – метальне. Дальність польоту бумеранга сягає 100 м.

Поряд з описаними найдавнішими і дуже поширеними видами зброї, порівняно обмежено розповсюджена була так звана духова рушниця, а також пращі і бола. Духова рушниця є свого роду чудовим винаходом. Вона має два різноманітних центри поширення: Індонезію, де вона називається сумпітан, і тропічну Південну Америку, де вона відома під назвою сарбакан. Зброя ця одночасно і мисливська, і військова; це – довгий бамбуковий стовбур з рівним каналом, з якого видуваються маленькі, зазвичай отруєні стріли, що летять на 25-30 м. Більш поширеними були праща і бола, що вживалися і для полювання, і з воєнною метою. Основу цієї зброї становить простий, іноді просто підібраний з землі круглий камінь. Відомі два типи пращі. Перший, більш архаїчний, – це розщеплений кий, в який вкладався камінь. Другий тип складався з ременю або мотузки з особливим пристосуванням посередині, в якому вільно лежав камінь. Бола, або метальні кулі, складалися з вірьовки або ременю з круглими каменями на кінцях, зашитими в шкіру. Ця зброя зустрічалася в Південній Америці, в Полінезії, в ескімосів.

Розвиток зброї призвів і до створення захисного озброєння. Історія оборонної зброї починається з того, що для захисту або відбиття слугували одночасно деякі види активної зброї. Дуже ранньою оборонною зброєю був щит. Робили щити з дерева, кори, шкури, шкіри, очерету. Наприклад, сплетені з пальмового листя щити океанців не лише добре захищали від стріл, а й давали деяку вигоду тому, хто оборонявся: стріли, що застрявали в щиті, одразу ж же використовувалися і посилалися ворогові. Види та форми щитів надзвичайно різноманітні: від дрібних ручних до величезних, що закривають все тіло. Оригінальний щит алеутів складався з двох дощечок, з’єднаних під кутом; його тримали над головою, захищаючись від стріл. Дуже пізніми в первісній культурі видами захисної зброї треба вважати панцири, або кіраси, що зустрічаються лише у більш розвинених народностей. Робили їх зазвичай з шкіри. Проте чудовий пластинчастий панцир народностей Східної Азії і північно-східної Америки складався з дерев’яних або кістяних пластинок чи паличок. Ще пізніша форма захисної зброї – шолом. У північно-західних індійців це були масивні, до 3 кг вагою, дерев’яні шоломи, що становили з передньої сторони залякуючу маску.

Новим етапом в історії розвитку зброї стало використання міді та бронзи, що збіглося з виникненням ранньокласових суспільств. Найраніша археологічна дата виплавки й обробки рудної міді припадає на п’яте тисячоліття до н. е. в Передній Азії. За даними археології, у Передній Азії та Єгипті вже у IV тис. до н.е. виготовлялися шляхом холодного кування самородної міді сокири, ножі. Потім винайшли бронза – сплав міді з оловом. Однак знаряддя праці, виготовлені з міді й бронзи, не могли ще повністю витиснути кам’яних знарядь.

Новий етап в історії металургії і нове могутнє піднесення в розвитку техніки й культури настав з виникненням плавки і обробки заліза. Почався залізний вік. Залізо – найпоширеніший в світі метал. Своїми якостями, зокрема своєю твердістю, воно як матеріал для знаряддя й зброї значно перевершує бронзу. Питання, де і коли вперше виникла виплавка заліза, викликало особливу увагу і надзвичайно багато суперечок, причому археологічні пам’ятки примушували переносити відповідне місце з країни в країну і змінювати дату. Так, „батьківщиною” металургії заліза через це називали Єгипет, різні місця Передньої Азії, Кавказ і Закавказзя, Китай тощо. У 1902 р. німецький вчений Фелікс Лушан виступив з твердженням, що першими винахідниками виплавки і гарячої обробки заліза були африканці, від яких це майстерство запозичили інші народи, отже, з Африки металургія заліза перейшла і в Західну Європу. Цей погляд викликав гарячі суперечки. У Західній Європі залізний вік почався близько 1000 р. до н. е.

Перехід до металічного віку був одним з могутніх факторів піднесення продуктивних сил, але одночасно і сама ця подія була одним з проявів цього піднесення: це було можливо лише на певному рівні розвитку продуктивних сил і розвитку суспільства.

Проте, почалося створення спеціалізованої військової зброї – мечів, карбівок (бойових молотів), удосконалених списів і удосконаленого ж захисного озброєння – шолома, щита, панцира тощо. У бойових сутичках у період рабовласницького ладу та раннього середньовіччя основну роль грали лук зі стрілами, меч і спис.

З виникненням великих професійних армій рабовласницьких держав відбувається поділ видів зброї, таких як меч і спис, на піхотні – гладіус, пілум, і кавалерійські – спата, каста. В епоху середньовіччя з’являються нові види холодної зброї – алебарда, ніж, шабля тощо. На основі нарощування сили лука створюються арбалет і самостріл. У Візантії починається застосування запальної суміші – „грецького вогню”, що використовувався в основному під час морських боїв для підпалювання кораблів супротивника. Одночасно вдосконалюється захисне озброєння, що усе більше ускладнюється та становиться дедалі важчим. У середні століття виникає спеціалізована захисна збруя для всіх видів піхоти та кавалерії.

Поява добре укріплених фортець та інших оборонних споруд приводить до створення першого виду військової техніки – облогової, тобто пристроїв, що застосовувалися у Стародавньому світі та у середні віки при облозі укріплених міст і фортець для прикриття атакуючих військ, а також штурму і руйнування кріпосних стін. Стіни здавна штурмувалися за допомогою приставних сходів, рухливих багатоповерхових дерев’яних веж з відкидними містками, а руйнували укріплення метальними машинами (баллістами, катапультами), таранами, гаками (у російській армії вони називалися „пороками” та „воронами”).

У деяких народів на дещо екзотичну, але не менш дієву від того зброю, перетворилися предмети побуту та сільськогосподарські знаряддя, які набули всіх ознак холодної зброї, але не втратили свого цільового призначення. Наприклад, відносно тонкі японські й китайські палички для їжі могли бути ефективним інструментом знищення. Японці у військовій справі здавна використовували коротку паличку довжиною приблизно від 7 до 25 см. Вона виготовлялася з кістки, металу або просто з дерева. Різна по своїй довжині й товщині, у деяких моделях паличка мала посередині отвір, у який було просмикнуте металеве або мотузкове кільце. Це нехитре пристосування одягалося на пальці та повністю ховалося (якщо було досить коротким) усередині стислої долоні. Кільце фіксувало паличку й при розкритті долоні не давало їй випасти. У той же час вона значно підсилювала удар при влученні в болючу крапку або просто тонку шкіру. Парні палички, виготовлені з особливо міцних сортів дерева, кості або заліза застосовувалися для кóлючих ударів, а при достатній вазі та гостроті – навіть для метання на відстані. Подібними паличками пробивали м’язи, а при наявності швидкодіючої отрути, досить було невеликої ранки, щоб супротивник загинув, так і не зрозумівши, що причиною смерті з’явилася проста паличка для їжі. Часто паличками ущемляли нерви на руках супротивника, полегшуючи застосування болючих прийомів.

Нунчаку – один із самих екзотичних, і у той же час складних для вивчення традиційних видів давньої зброї Сходу. Нунчаку веде своє походження від сільськогосподарського знаряддя – ціпа для обмолоту зернових культур. Нунчаку вперше були використані окінавськими селянами як зброя самозахисту у боротьбі з феодалами, на службі в яких знаходилися самураї. Таким чином, уже тоді ця зброя була нелегальною. На відміну від ціпка в нунчаку є чисто конструктивна перевага – можливість прихованого носіння, проте ним з таким же успіхом можна продовжити обмолот зерна.

У середні віки починається поступова зміна видів холодної зброї, яка стає все більш функціональною. На Русі меч заміняється шаблею, а у Західній Європі – шпагою. Наприкінці середньовіччя застосовуються сокира та бердиш, різні види булави – кистень, пернач, шестопер.

Якісно новим етапом еволюції зброї став винахід у ХІІ ст. вогнепальної зброї. Перші її зразки з’явилися в арабів. Вони називалися „модфи” і послужили прообразом артилерійських гармат. Проте, більшість вчених схиляється до думки, що араби вогнепальну зброю, разом з порохом, запозичили у східних народів. У Західній Європі та на Русі вогнепальна зброя стала відомою з ХІІІ ст. А у 1382 р. при штурмі Москви армією хана Тохтамиша зі стін Кремля вдарили перші російські пушки, що представляли собою куті металеві гладкостінні труби, укріплені на дерев’яних верстатах. Подібні гармати стріляли камінням, колодами, а пізніше – кам’яними ядрами, а по живій силі супротивника – картеччю. З розвитком вогнепальної зброї втрачає своє значення примітивна облогова техніка.

Поява у ХV-ХVІ ст. стовбурів із чавуну, чавунних і свинцевих ядер сприяло розвитку різних видів артилерії. Починаючи з ХV-ХVІ ст., вогнепальна зброя виділяється у самостійний вид. Як більш легка та маневрена, у порівнянні з холодною зброєю, вона вже використовувалася і у ближньому бої. У ХV ст. створюються рушниці, на Русі – ручні пищалі. Майстри починають виготовлення гладкостовбурних пістолетів, зручних при самообороні. При Петрі I, у I706-I709 рр., російська армія була вперше озброєна єдиним типом легкої стрілецької зброї (з ударно-кремінним замком) – дульнозарядною та з багнетом. Новий стрибок у розвитку зброї пов’язаний з винаходом нарізної зброї. Вона дозволила підвищити дальність, точність та ефективність стрільби.

Протягом XVI-XIX ст. з’явилися такі види зброї, як інженерні міни та гаубиці, польові та корабельні гармати тощо. Тоді ж були створені перші торпеди та ракети, що тоді не були визнані через недостатній рівень розвитку продуктивних сил суспільства (втім, є відомості, що ракети ще в середні віки успішно застосовувалися в Японії та Китаї), магазинна стрілецька зброя, автоматична зброя (кулемет). Серед кращих зразків магазинної зброї була гвинтівка 7,62 мм, зразка 1891 р., створена російським конструктором – капітаном С.І. Мосіним, що була настільки вдалою, що у наступні часи до її конструкції майже не було внесено змін.

Під час російсько-японської війни 1904-1905 рр. вперше були використані міномет і кулемет, а у Першу світову війну – танки, бойова авіація, зенітні гармати, авіаційні та глибинні бомби. У 1915 р. німецькі війська застосували нові види зброї – вогнемети та хімічну зброю, заряджену отруйними газами – хлором, іпритом, фосгеном та отрутними димами.

Перші та Друга світові війни, підготовка до них, регіональні війни та збройні конфлікти XX ст. дали потужний імпульс розвитку всіх видів зброї та військової техніки. Перед Другою світовою війною та у її роки створювалася більш досконала зброя – міномети, самохідні установки, протитанкові рушниці, стрілецька автоматична зброя.

Наприкінці Другої світової війни також почалося створення та удосконалення зброї масового ураження. З 40-х років XX ст. почався новий етап у розвитку зброї – найбільш потужною і пріоритетною стає зброя масового ураження, до створення та удосконалення якої одночасно приступили найбільш промислово розвинені країни світу. Серед всіх її видів найбільш страшною і руйнівною є ядерна.