Тема 10. Розвиток військової справи у московській державі у XIV – XVI ст.

Збройна організація Московського князівства у XІV - XV ст.

У другій половині XIV ст. збройна організація великого Московського князівства являла собою феодальне військо, але вже зі значно зрослим централізмом і підвищеною роллю командування. Рішення приймала не військова рада феодалів, а одноосібно великий московський князь, який на військовій раді вислухував думки своїх князів, воєвод і бояр. Авторитет великого князя підтримували сильні полки Московського й підлеглих йому князівств. Як за своїм основним складом, так і за політичними завданнями, що вирішувала московська рать, вона мала виразно виражений національний характер. Це була збройна організація майбутньої російської нації.

Збройна організація великого Московського князівства була військовою організацією панівного класу феодалів-землевласників. Самими великими землевласниками були великі князі й церква. Союз великокнязівської влади й церкви, що опирався на дрібних землевласників і міський посад, забезпечував створення сильної збройної організації, здатної боротися із сепаратистськими устремліннями певних князів. Але ця організація мала досить строкатий склад: її ядром був „двір” великого князя й міські полки Москви й Московського великого князівства; до неї входили також полки князівств, підлеглих і залежних від великого московського князя, і полки союзних російських і литовських князівств.

„Двір” великого московського князя складався з „службових” князів і бояр, із дрібних військових служивих людей – „дітей боярських” та „слуг під дворецьким”. „Діти боярські” були дрібними землевласниками й несли військову службу. „Слуги під дворецьким” перебували у віданні дворецького, який керував князівським господарством, вони також були воїнами. „Службові” князі – це князі, що втратили свою незалежність, або вихідці з Литви. Вони користувалися правом „від'їзду”, могли відмовитися від служби московському князю та перейти, навіть, до його ворога. Таке ж право мали й бояри. „Службові” князі й бояри були великими землевласниками та виступали в похід зі своїми загонами.

Організаційною одиницею тепер був полк, а не князівська дружина. Літописці повідомляють про збори й дії полків, що мали різну чисельність, котра визначалася наявністю жителів міста або князівства, що виставило полк. Командував полком князь або воєвода з бояр. При різному чисельному складі полки мали досить одноманітну організацію – вони ділилися на тисячі, сотні й десятки, якими командували тисяцькі, соцькі й десяцькі. Така організація війська дозволяла краще управляти ним на поході та у бою.

Воїни були озброєні списами (кончари), короткими мечами, довгими шаблями, карбівками, сулицями (короткі списи для метання), саадаками (сагайдаками). Захисним озброєнням служили гострі шоломи, кольчуги й червоні щити. Кожен полк мав свій стяг (прапор). Для керування полком застосовувалися ратні труби, литаври й прапори.

Коли полки сходилися до призначеного збірного пункту, великий московський князь організовував рать, адміністративні полки якої зводилися в тактичні одиниці. Для походу і бою він наказував формувати передовий (сторожовий) полк, великий полк, полки правої й лівої руки, тильний або засадний полк. Командирами цих полків призначались кращі, найбільш досвідчені воєводи. Кожен полк мав певне тактичне призначення як у поході, так і у бою, що дозволяло розчленовувати похідний і бойовий порядки. Розподіл раті на п'ять полків за тактичною функціональною ознакою було характерною рисою російського війська, бо у Західній Європі тогочасне військо зазвичай ділилося на три частини – авангард, головні сили та ар'єргард, що знижувало його маневрені можливості.

У поході військо рухалося в певному порядку. На кілька переходів уперед висилався сильний розвідувальний загін (міцна сторожа), котрий був повинен установити місцезнаходження супротивника, з'ясувати характер його дій і добути декілька полонених („язиків”). За ним висувався передовий (сторожовий) полк, що виконував завдання авангарду. Далі йшли головні сили – полк правої руки, великий полк і полк лівої руки. Завдання ар'єргарду виконував тильний полк. Таким чином, московська рать мала всі основні частини похідного порядку.

Бойовий порядок був розчленований по фронту та вглиб. Уперед висилалася передова варта, що виконувала завдання бойової охорони. За нею знаходився сторожовий полк, що зав'язував бій і, тим самим, з’ясовував наміри супротивника, а за ним головні сили: великий полк, полки правої та лівої руки. Тильний полк становився засадним і розташовувався у „таємному” місці, маючи завдання раптово напасти на супротивника у вирішальний момент бою. Засадний полк виконував функції загального резерву. Іноді виділявся приватний резерв. У цілому командування російської раті прагнуло до збільшення тактичної глибини бойового порядку, що сприяло більшій стійкості військ у ході бою.

Для успішної боротьби із супротивниками піднесення Москви, а також для захисту від татарських набігів необхідно було підсилювати систему захисних споруджень Москви. Для цього у 1367 р. дубові кріпосні стіни були замінені кам'яними. Природна позиція – кремлівська гора – доповнилася потужною для того часу оборонною спорудою. У випадку раптового нападу супротивника гарнізон Москви міг тепер оборонятися тривалий час – аж до збору на території всього князівства великого війська, яке повинне було деблокувати Москву. При відсутності постійного війська сильні укріплення мали велике значення. Незабаром кам'яні стіни Москви були озброєні пушками. Їх бойове застосування відзначене літописцем у 1382 р.

Найвизначнішою битвою Московського князівства цього періоду можна вважати Куликовську битву 1380 р. з монголо-татарами. У Ніконівському літописі повідомляється, що для цієї битви російська рать мала 400 тис. воїнів, проте сучасні історики заперечують цю цифру, базуючись на непрямих доказах.

В обстановці безперервних війн XIV ст. щільність населення не могла бути високою, навряд чи більше 5 чоловік на один км², що дає 250-300 тис. жителів у Московському князівстві. Отже, при мобілізації могло бути зібрано 25-30 тис. воїнів, з яких не менш 5 тис. чоловік було залишено в Москві в якості стратегічного резерву. Всі інші підлеглі князівства могли дати ще 25-30 тис. воїнів. Загальна чисельність російської раті, імовірно, не перевищувала 50-60 тис. чоловік, тобто вона була в багато разів менше цифр, наявних у літописах. Також слід врахувати, що на той час „тисяча” була адміністративною одиницею, яку виставляло місто або його частина на чолі з тисяцьким воєводою. У такому випадку „тисяча” нараховувала стільки воїнів, скільки могло виставити дане місто, а це завжди було значно менше арифметичної тисячі. „Тисяча” могла мати кілька сотень воїнів. Сотня також була адміністративною, а не арифметичною одиницею і, як правило, мала менше ста воїнів.

У результаті тривалої політичної підготовки до війни із Золотою Ордою вдалося об'єднати майже всю Північно-Західну Русь. Якщо тил російської раті був надійний, то на флангах її операційного напрямку перебували ворожі угруповання – литовці та рязанці, що ускладнювало стратегічну обстановку. Стратегія російського командування в Куликовській битві характерна сполученням рішучих дій з необхідною обережністю й всебічною забезпеченістю. Російська рать діяла наступально, і це не дозволило супротивникам з'єднати свої сили, тобто здійснити свій план. Російське командування не розпорошувало своїх сил і всю рать цілком рушило проти головного супротивника – татаро-монголів, розгром яких зумовив перемогу над литовцями та рязанцями без бою.

Заслуговує на увагу організація маршу й форсування рік. Розвідка й охорона (сторожовий полк) забезпечували марш головних сил. Для форсування рік застосовувалися плавучі засоби (човни та пороми), будувалися мости, відшукувалися броди. На переправах організовувалася свого роду комендантська служба, що переправляла відсталих і терміново направляла їх слідом за головними силами.

За перемогу над татарами на Доні великий московський князь Дмитро був прозваний Донським. Політичні результати перемоги російської раті на Куликовому полі були надзвичайно важливими. Ця перемога великих об'єднаних сил російських князівств поклала початок звільненню Русі від іноземного панування – татарського ярма та сприяла зміцненню політичної єдності Русі. Військова могутність Золотої Орди виявилася сильно ослабленою.

* * *

У XIV ст. Москва становилась економічним, політичним і військовим центром Північно-Східної Русі та перетворювалась у національний центр російського народу. Роль великого Московського князівства в обороні Північно-Східної Русі від зовнішніх ворогів – Золотої Орди та Литви – сприяла зміцненню його внутрішнього й зовнішнього політичного становища. Цілі боротьби із зовнішніми ворогами сприяли зміцненню військового союзу російських князівств під керівництвом Москви, що у свою чергу визначало все більшу й більшу військову централізацію, від якої значною мірою залежав розвиток російського військового мистецтва.

Великий московський князь був по-суті головнокомандувачем і визначав організацію раті для походу та бою. Він призначав воєвод, що командували полками. На військовій раді вислухував думки князів і воєвод, але одноосібно приймав рішення й організаційно забезпечував його виконання.

Це було необхідно для успішної боротьби із сильними ворогами після тривалого періоду поразок. З 1363 - 1385 рр. московська рать провела десять великих походів, а Москва, що перетворилася в сильну фортецю, озброєну пушками, три рази була в облозі.

В організаційному відношенні російська рать складалася з полків різної чисельності, котрі зводилися в тактичні одиниці (теж полки), але під командуванням більш досвідчених воєвод. Організація раті для виконання кожною її частиною (полком) певного тактичного завдання також була новим моментом.

У російської раті було два роди військ – піхота та кіннота, які взаємодіяли в бою. Піхота вимотувала ворога, а кіннота завдавала вирішального удару.

Стратегія московської раті характеризується послідовним рішенням стратегічних завдань і визначенням способу ведення війни залежно від існуючої політичної і військової обстановки.

У розвитку тактики російської раті слід зазначити ряд моментів. По-перше, сполучення агентурної та військової розвідки, дублювання військової розвідки, ведення розвідки боєм. По-друге, організація маршу великої раті й форсування рік, а також організація комендантської служби на переправах (уперше в історії військового мистецтва). По-третє, організація служби бойової охорони (сторожовий полк і сторожа), що забезпечувала побудову бойового порядку, охороняла рать уночі і зав'язувала бій. По-четверте, розробка плану ведення бою, виконання якого поручалося „приватним” начальникам, у тому числі і вибір моменту удару загального резерву, що вирішував результат бою, По-п'яте, взаємодія на полі бою складових частин бойового порядку російської раті. По-шосте, переслідування за почином „приватних” начальників розбитого супротивника поза полем бою до повного його розгрому.

Військова справа у Московській державі XV-XVI ст.

У XV ст. ядром війська як і раніше був „двір” великого московського князя, що складався з „дітей боярських” і дворян, які несли військову службу. Наприкінці XV ст. велика кількість маєтків була роздана „дітям боярським” різних міст, військовим слугам і навіть холопам розпущених князівських і боярських „дворів”. Ті, хто одержали маєтки, зобов'язані були нести військову службу. Ішов процес кількісного росту нових служивих людей (дворян-поміщиків). Термін „дворяни” вперше на території Східної Європи був записаний у літописі біля 1175 р., але соціальною силою дворяни стали лише наприкінці XVI ст.

Зароджувалася так звана „помісна система”, що була формою умовного землеволодіння та одержала розвиток у XVI ст. і визначила кількісний та якісний ріст російського війська.

Другою складовою частиною війська продовжували залишатися „міські полки”, котрі набиралися з городян. Ядром самого війська була так звана „московська рать”, тобто полки, укомплектовані ремісниками, купцями й іншими мешканцями Москви.

Третьою частиною війська була „рубана рать”, тобто рать, зібрана („зрубана”) з певної кількості сіх (податна одиниця, що дорівнювала 12 особам населення). Ця рать називалася також „посошною” і її комплектувало сільське населення по встановленому розрахунку. Відомі випадки набору „коня і воїна в збруї” із чотирьох, а також з десяти сіх.

У другій половині XIV ст. згадуються козачі сторожі, які несли службу спостереження по річках Хопр, Дон, Швидкій і Тихій Сосні та іншим. Виникла лінія укріплених міст, що оборонялася „міськими” козаками. Сторожову службу несли станичні козаки. У 1444 р. рязанські козаки боролися з татарами. Потім з'явилися донські, дніпровські, яїцькі, терські та сибірські козаки. Літописи відзначають також „засічну сторожу”, що обороняла прикордонні укріплення. Для станичної служби виставлявся один воїн з 20 дворів.

У цей же час військову службу на договірних засадах несли „служиві татарські царевичі”, „ординські князі”, загони мордовських лижників і литовських князів зі своїми дружинами. Але найомництво носило випадковий характер і не змінювало національного характеру російського війська.

Озброєння російських воїнів якісно покращилося та стало різноманітніше. Зброєю ударної дії були: списи, сулиці, рогатини, мечі, шаблі, палаші, кончари, бердиші, кистені, сокири, карбівки, шестопери; метальною зброєю служили луки й самостріли.

Захисне озброєння воїнів складалося з збруї кільчастої (кольчуги, байдани) і дощатої (зерцали, панцири, кіраси), із збруї, що прикривала плечі, руки й ноги (бормінци, наколінники, наручники, поножі), і з головних уборів (шеломи, мисюрки, залізні та мідні шапки, єрихонки). Багато воїнів надягали тегіляї – сукняний одяг, що мав товстий шар вати або пеньки та добре захищав від стріл. Щити в більшості випадків були круглими, обтягнутими шкірою, оббиті залізом або міддю. Слід зазначити щит „тарач”, що мав залізну рукавицю із прикріпленою до неї шпагою. Загонів одноманітно озброєних воїнів у XV ст. не було.

Російська рать цього періоду мала два основних роди військ: „куту рать” та „суднову рать”. „Кута рать” – це кіннота, укомплектована добре озброєними вершниками. „Суднова рать” – піхота, більшу частину якої становила „рубана рать”. Піхота йменувалася „судновою раттю” тому, що вона, як правило, робила похід на судах по ріках. Письменники того часу відзначають, що на поході воїни задовольняються малою кількістю їжі (толокно, сушена риба, небагато шинки, а часто все це замінювало кілька цибулин).

Організація війська у XV ст. залишалася колишньою. Для походу і бою військо ділилося на полки: сторожовий (передовий), великий, правої й лівої руки та засадний. Командували полками полкові воєводи, котрих призначав великий московський князь. На кожен полк призначалося декілька воєвод, один із яких був головним, а інші перебували „під ним”. Місництво негативно позначалося на організації командування, тому що призначення воєвод відбувалися не на основі урахування їх військових якостей, а по знатності походження.

Загальне командування московський князь залишав за собою та здійснював особисто або призначав „великого воєводу”, що забезпечувало єдність командування, хоча і не у всіх випадках. У похід воїни виступали зі своїми запасами продовольства, що перевозилося на в’ючних конях, а також на підводах і судах. Громіздкі обози сильно стискували дії військ. Коли продовольства не вистачало, частина раті розпускалася на певний строк за „кормами”.

У XV ст. при Івані ІІІ заново були побудовані кам'яні стіни московського Кремля з вежами. Підступи до кріпосної стіни перепиняли ріки Москва та Неглінка і глибокий рів, наповнений водою. На стінах були встановлені пушки. Кремль перетворився в сильну фортецю.

Одночасно укріплювали міста, розташовані на підступах до Москви; їх дерев'яні стіни замінялися кам'яними. Волок-Ламський, Можайськ, Серпухов, Тула, Коломна, Городець, Муром, Нижній Новгород, Володимир, Троїцький монастир – всі ці міста були опорними пунктами кільцевої оборони основної території великого Московського князівства (за прикладом кільцевої оборони Києва у часи Київської Русі) .

Постійна погроза татарських набігів змушувала особливо зміцнювати південно-східний кордон. Виникла лінія суцільних оборонних укріплень, так звана „засічна лінія”. Перша, або давня, засічна лінія йшла на тисячу кілометрів по рубежу від Козельска на Тулу, Серпухов, Коломну й далі до Нижнього Новгорода.

Засічна лінія являла собою систему укріплень, що складалася з „острожків”, з'єднаних засіками (у лісах) і валами з тином та ровом (на відкритих місцях). Острожек – це укріплення, що складалося з рубаних стін або тину та захищалося його гарнізоном. Всю засічну лінію обороняла „засічна варта”, що жила в укріплених городках, розташованих уздовж цієї лінії.

Зміцнювали міста і на території новгородських земель. Кам'яні кріпосні стіни були споруджені в Новгороді, Пскові, Орєшкє, Копор’є, Івангороді, Гдові, Ізборську, Порхові. Ці укріплені міста перебували на небезпечних кордонах – північно-західному, західному та південно-західному. Оборона новгородських земель ґрунтувалася на системі опорних пунктів, розташованих півкільцем. Укріплення міста зазвичай складалися із двох основних частин: дитинця (вишгорода, згодом кремля), що був опорним пунктом або внутрішньою фортецею, і зовнішньої огорожі, або острогу, що зводився навколо дитинця. Кремль перебував на найвищому місці міста. Острог складався з „заборола” (стіни) і „веж” (башт).

Посилення оборонних споруд вимагало розвитку облогової техніки. Для підготовки штурму застосовувалися самостріли, барани (тарани), пороки, тюфяки, пускичі, або пушки. Самостріли метали великі стріли, пороки кидали в обложених великі камені, барани руйнували стіни. Тюфяки та пушки – перші вогнепальні знаряддя.

Російська рать мала великий бойовий досвід. З XIII ст. до середини XV ст. їй довелося боротися із зовнішніми ворогами більше 160 разів. До того ж треба врахувати численні усобиці князів, котрі супроводжувалися бойовими діями. Бойовий досвід у той час заміняв відсутнє військове навчання.

Перший період у розвитку вогнепальної зброї на Русі.

Раніше всіх вогнепальну зброю застосували китайці. По деяким китайським хронікам, пушки були відомі в Китаї у 618 р. до н.е. Однак достовірний випадок застосування гармат відноситься лише до 1232 р. н.е. (оборона китайцями Кай-фенг-фу, який осаджували монголи). Ці пушки стріляли кам'яними ядрами.

Умовою для появи вогнепальної зброї був розвиток вогнеметної зброї, відомої у давнині й згодом поширеної у Візантії. В „Слові про полк Ігорів” згадується вогнеметна зброя, котру застосовували половці у вигляді „полум'яних рогів” (рід вогненного сифона) і „смагів” (термін означає вогонь, полум'я, жар). „Смаговниці” спочатку були вогнеметною зброєю.

У XIII ст. араби перейшли від вогнеметного до вогнепальної зброї. Вони застосовували „модфу”. Спочатку це була коротка дерев'яна, а потім довга залізна трубка, укріплена в дерев'яній рукоятці. Зарядом був порох (1,5 частини сірки, 6 частин селітри та 2 частини вугілля), а снарядом – „бондок” (що означало кульку, горіх, кулю). Іноді в канал модфи вкладалася стріла. У середині XIII ст. з'явилися перші зразки вогнепальної зброї в Індії. Російські князівства, особливо Твер, Москва й Новгород, торгували зі Сходом. Купці їздили по Волзі та далі по Гірканському (Каспійському) морю в Персію та Індію. Нам відома подорож у XV ст. тверського купця Афанасія Нікітіна до Індії, де він прожив три роки. Зв'язок з Індією міг бути й раніше, як по волзькому шляху, так і через на той час генуезьку Кафу (Феодосію) у Криму. З Індії російські купці могли привезти рецепт для виготовлення пороху, а також познайомитися з небаченою раніше зброєю. Не виключена також можливість зв'язку російських купців з Китаєм, особливо через монголів, які брали в полон і змушували на себе працювати китайських учених і ремісників. Крім того, слід зазначити, що ще воїни давньоруської держави у X ст. були знайомі з „грецьким вогнем”, який можна вважати попередником пороху.

Ще більше значення має той факт, що селітра, котра самовиділялася, у Росії знаходилася на курганах Поволжя. Як наслідок усього вищевикладеного, вже у новгородському словнику 1282 р. зустрічається слово „порох”. У 1494 р. в Москві вже працювала „зелійна” майстерня, у якій виготовлялося „зеліє” (порох).

Винахід пороху дозволив вогнеметні „смаговниці” перетворити на вогнепальну зброю. Першою такою відомою російською зброєю середини XIV ст. був „недомірок” – знаряддя із глухим казенником. В останній чверті XIV ст. літописи відзначають застосування вогнепальної зброї на Русі, називаючи її „пускічами”, або „пушками”. У середині XV ст. був побудований „Гарматний двір”, де кувалися, а згодом відливалися пушки й пищалі. Збереглася гармата XV ст. – „устюжна залізно-польська”, стовбур якої укріплювався у дерев'яній колоді.

Перші знаряддя були примітивні і являли собою залізні цільнокуті стовбури, що вкладалися в дерев'яні колоди. На Заході гармати робилися з вузьких залізних смуг, скріплених залізними обручами. Заряджалися вони з дула кам'яними або залізними круглими ядрами. Заряд запалювався залізним розпеченим прутом. Майстер, що виготовляв гармати, одночасно був і артилеристом, тобто сам стріляв з гармат, а також пушкарем.

Гармати були різноманітними, їх конструкцію визначав сам майстер. Пушки розрізнялися по фігурах, відлитих на „тілі” гармати („соловей”, „воїн” тощо). До того, як були винайдені лафети, гармати встановлювалися на дерев'яних верстатах або на козлах. Нова зброя була не тільки в Московському, але й в інших російських князівствах.

Вже у XV ст. розрізняли пушки, пищалі й тюфяки. „Верхові” пушки застосовувалися для дії навісним вогнем; це були гармати мортирного типу, згодом їх стали називати мортирами. Довжина цих гармат була 1 м, калібр – 58-60 мм, вага – 128-279 кг. Пищалі мали довжину 1,4 –1,7 м, калібр – 30-40 мм, вагу – 39-50 кг. Тюфяки (від тюркського слова „тюфенг” – рушниця) призначалися для поразки живої сили „дробом” (картеччю). Це були гармати гаубичного типу, згодом вони називалися „гафуницями”, довжина їх становила 1 м; калібр – 50-75 мм, вага – 57-113 кг.

Наприкінці XV ст. ручна вогнепальна зброя називалася „пищалями завесними”, бо її носили за спиною, самопалами й ручницями. Короткі пищалі називалися „волкомейками” та „соколками”. Воїни, озброєні пищаллю, називалися пищальниками. Але по своїм тактико-технічним даним пищаль поступалася гарному луку й тим більше самострілу (арбалету). Це було важка та дуже незручна зброя.

Скорострільність нової зброї була дуже низькою – з однієї пушки робили чотири постріли в день, а прицільність влучання була надзвичайна низькою, тому до кінця XV ст. її використовували суто для атаки та оборони фортець.

Зміцнення російської централізованої держави у XVI ст. та удосконалення її військової організації.

Наприкінці XV ст. та у XVI ст. усталювалися економічні зв'язки населення Русі, що було основою зміцнення централізованої держави – феодальної монархії, оформлення якої завершилося в середині XVI ст., у період правління Івана IV Грозного (1533-1584 рр.).

Йшов процес поступового відділення ремесла від сільського господарства, наслідком чого з’явився ріст чисельності вільних ремісників, які жили в міських „посадах”. У XVI ст. у Російській державі було багато міст, жителі яких, по приблизним підрахункам, становили близько 20 % усього населення. Розвиток ремесла створював необхідні умови для якісного та кількісного поліпшення виробництва озброєння, особливо нової вогнепальної зброї.

На початку XVI ст. на Русі завершувався процес подолання феодальної роздробленості. Підсилилася боротьба за возз'єднання російських земель, захоплених сусідами Російської держави. Але для рішення цього великого політичного завдання необхідно було зміцнити внутрішнє політичне становище в країні.

Панівними класами, як і раніше, в країні були бояри-вотчинники та дворяни-поміщики. Бояри були прихильниками феодальної роздробленості. Вони, зокрема, боролися за зміцнення місництва, що негативно позначалося на боєздатності армії, тому що часто сприяло висуванню на посаду воєвод осіб, нездатних до командування. Служиве дворянство безупинно росло та перетворювалося в міцну соціальну базу тогочасного російського абсолютизму. Це мало важливе значення тоді, коли вища знать, яка складалася з колишніх питомих князів та їх нащадків, усіляко намагалася обмежити абсолютизм. У середині XVI ст. загострилася боротьба між боярами-вотчинниками і дворянами-поміщиками. Число служивого дворянства збільшувалося за рахунок роздачі вільних земель. Для поліпшення його економічного становища уряд підсилив процеси покріпачення селян. По „Судебнику 1550 р.” вихід селян від поміщика був обмежений одним днем на рік – Юр'євим днем й, крім того, підвищилася плата за користування землями землевласника.

Опорою централізованої влади, крім дворян, була церква та посадське населення, зацікавлене в укріпленні внутрішнього становища Російської держави. Опираючись на ці класи й верстви населення, Іван IV у 1547 р. прийняв титул царя, тобто необмеженого самодержавного володаря. Цим самим ліквідувалися пережитки феодальної роздробленості; закріплювалося об'єднання всієї основної території Російської держави та завершувалося затвердження єдиної державної влади; підвищувалася роль Російської держави у загальноєвропейських справах.

Для остаточної ліквідації феодальної роздробленості була створена спеціальна збройна організація, що складалася з „опричників”, які набиралися з малоземельних дворян. У 1565 р. було відібрано „1000 осіб” дворян, що присягнули перервати всякий зв'язок із земщиною, тобто власниками й володіннями, що не входили в опричнину. Опричнина – це володіння, що особисто належали царю, і землі, якими були наділені опричники. Незабаром ці землі складали до половини всієї території держави. Це сприяло росту кількості опричників, число яких швидко досягло 6 тис. чоловік. В опричнину відійшли території з розвиненими торгово-ремісничими центрами та землі родової знаті. Інша територія звалася „земщина”, куди виводилися з опричнини великі землевласники, представники родової знаті.

Опричнина повинна була остаточно зломити родову знать, бояр і нащадків колишніх князів. В особі опричників Іван IV створив збройну силу із дрібнопомісних дворян, на яку він міг обпертися в боротьбі з пережитками феодальної роздробленості та за укріплення своєї влади. Наслідком введення опричнини було зрівняння вищої знаті з іншими служивими людьми. Тільки тепер зникли залишки удільних дружин, з якими на государеву службу приходили нащадки князів.

Внутрішня політика Івана IV, спрямована на остаточне скасування пережитків феодальної роздробленості, зустрічала підтримку з боку „посадських людей” – купців і ремісників, тому що вона виражала їх інтереси. Зовнішня політика мала основними цілями возз'єднання російських земель на заході, надійне забезпечення східних і південних кордонів, розширення території Російської держави на південь і схід, включаючи волзький торговельний шлях, багатий Урал і Сибір. Для здійснення завдань внутрішньої та зовнішньої політики необхідно було збільшити і зміцнити збройну організацію Російської держави.

Суспільний і політичний уклад Російської держави визначив класовий склад російського війська й особливості його комплектування та організації.

Виникла у XV ст. помісна система остаточно склалася до середини XVI ст., коли вона була закріплена законодавчо указами Івана IV. У 1550 р. 1071 осіб „дітей боярських”, „кращих” слуг було розселено навколо Москви на відстані 60-70 км від неї. „Обрана тисяча” „московських дворян” склала основні командні кадри та була вищим розрядом дворянства на відміну від „городових” дворян, тобто дворян, що володіли маєтками далеко від Москви.

За службу давався земельний наділ розміром від 150 до 3 тис. га. Крім земельного наділу, покладалася грошова платня залежно від розряду – від 4 руб. до 1200 руб., що видавалася або при виступі в похід або через два роки на третій.

З кожних 100 четей (близько 50 га) землі повинен був виступити в похід один кінний воїн у повній збруї, а в далекий похід два вершники. Хто виводив воїнів понад встановлену кількість, тому збільшувалася грошова платня. „Нетчики”, тобто ті, хто від служби, строго каралися.

Маєток переходив від батька до сина. До 15-річного віку дворянин значився „недоуком”. Коли йому виконувалося 15 років, його записували в „десятню” (служивий список) і він ставав „новиком”. Для обліку й перевірки служивих дворян періодично проводилися огляди, що уточнювали „десятню”, котра, власне кажучи, була організаційно-адміністративною одиницею, що поєднувала дворян, приписаних до одного міста.

Помісна дворянська кіннота тепер становила значну частину російського війська. Якщо припустити, що з кожного маєтку забиралося по два вершники, то 40 тис. поміщиків повинні були мати 1200 тис. селянських дворів. Усього ж можна нарахувати на всій території держави на той час не більше 350 тис. селянських дворів, включаючи церковних, монастирських та інших селян.

Кращою частиною помісної кінноти був царський полк, у якому, за повідомленням джерел, налічувалося 15- 20 тис. „обраних воїнів”, проте, дослідники вважають, що ця цифра завищена не менш чим у два рази. До помісних військ відносилася і татарська знать, що перейшла на службу до московського царя і одержала від нього маєтки. Це також була кіннота.

„Городові” козаки стали одержувати маєтки на кордонах, за що зобов'язані були нести службу. Чисельність козачої помісної та непомісної кінноти безупинно зростала. Донські, волзькі, яїцькі, терські, черкаські та сибірські козаки несли прикордонну службу. Іноді збиралися в похід „даточні кінні люди”, що набиралися з посадських і селянських дворів.

Другою складовою частиною російського війська була піхота, на організацію та озброєння якої в середині XVI в. була звернена особлива увага. На початку XVI ст. у піхоті з'явився новий вид – пищальники, які мали на озброєнні ручну вогнепальну зброю. Новгородці споряджали одного пищальника в середньому з 3-5 дворів, давали йому „однорядку” або серм’ягу (одежу), здобували пищаль, порох, свинець і забезпечували на зазначений строк продовольством.

У 1550 р. був організований загін чисельністю 3 тис. „виборних стрільців з пищалей”, який складався із шести „статей”, по 500 стрільців у кожній „статті”. Кожна „стаття” ділилася на сотні. Стрільці утримувалися не тільки під час війни, але й у мирний час. Вони були однаково озброєні та обмундировані. Це був початок організації постійного російського війська. Стрільці набиралися з „вільних” людей, за службу вони одержували платню та ділянки землі поблизу міст, за які зобов'язані були служити довічно і спадково. Жили стрільці в особливих слободах, мали землю, займалися торгівлею й ремеслом. Із кращих стрільців був сформований особливий кінний загін. Ці стрільці називалися „стременними”.

На озброєнні стрільці мали пищаль, бердиш і шаблю. Бердиш у мирний час стрілець носив у правій руці, на поході вішав за спину, а в ладу та у бою встромляв у землю і клав на нього пищаль. Стріляти з пищалі без підставки було не можна через велику її вагу.

Стрільці навчалися ладу та стрільбі з пищалі. За свідченням англійського мандрівника Дженкінсона, Іван IV щорічно проводив стрілецький огляд. Зокрема, такий огляд був проведений у грудні 1557 р. Мішенню слугував крижаний вал довжиною близько 200 м, товщиною до 4 м і висотою до 2 м. У 50-60 м від мішені для стрільців були влаштовані дерев'яні підмостки. На огляд прибуло 500 стрільців, які йшли колоною, по п'ять у ряд. Кожен стрілець мав пищаль на лівому плечі й у правій руці тримав запалений ґніт. Стрільці вишикувалися на підмостках в одну шеренгу та почали обстрілювати крижаний вал кулями. Стрільба закінчилася тоді, коли мішень була повністю зруйнована. За даними англійця Флетчера, наприкінці XVI ст. налічувалося до 12 тис. стрільців, з них 2 тис. „стременних”.

У цілому в російському війську XVI ст. якісна та кількісна питома вага піхоти була значною.

Третьою складовою частиною російського війська був „наряд”. У XVI ст. „наряд” вже виділявся в самостійний рід військ (артилерію).

Наслідком кількісного і якісного росту стрільців та „наряду” стало виникнення так називаного „гуляй-міста”, що дозволяв найбільш ефективно використовувати вогнепальну зброю у польовому бою. Уперше він згадується в літописі 1522 р. при зустрічі російської раті з татарами на р. Ока. „Гуляй-місто” – це рухливе польове укріплення, що будувалося з товстих дощок, перевезених на візках або санях. Дошки, а може бути, і цілі щити, були підігнані, потрібно було їх тільки зібрати, на що було потрібно небагато часу. За повідомленням Флетчера, „гуляй-місто” міг бути розтягнутий на фронті від 2 до 10 км. Він являв собою дві дерев'яні стіни із проміжками між ними близько 3 м. Ці стіни на флангах замикалися і на всьому своєму протязі мали отвори для пищалей. У проміжку між стінами було досить місця для заряджання пищалей і для стрільби з них, а також для установки гармат малих калібрів.

„Гуляй-місто” було у XVI ст. опорою бойового порядку російського війська. На фалангах цього укріплення ставилися тури для „великого наряду”. Тут же шикувалася піхота, а маневр забезпечувала кіннота. Довжина добового похідного маршу у середньому складала 15 км-30 км у залежності від розмірів обозу.

Для будівлі „гуляй-міста” і його установки потрібні були теслі, а будівлею фортець та облогових робіт керували „розмисли” (інженери). Цей особовий склад став зачатком інженерних військ.

Стрільці, особовий склад „наряду”, постійні люди „гуляй-міста” та „розмисли” були першими елементами майбутнього постійного російського війська. Флетчер повідомляє про наявність наприкінці XVI ст. у російському війську найманців загальною чисельністю у 4300 осіб. З них 4 тис. українських козаків не можна вважати найманцями, тому що вони не були іноземцями. Найманців (голландців, шотландців, греків, турок, датчан і шведів) налічувалося всього 300 чоловік, що не могло зробити ніякого впливу на національний характер російської армії.

Організація російського війська у XVI ст. була більш чіткою, ніж раніше. Війська, зібрані для походу, називалися „ратями”. Кожна рать діяла на одному напрямку. Склад раті був різний: від трьох до семи полків різної чисельності. Полки ділилися на сотні, а сотні на десятки, Стрільці у мирний час складалися з наказів по 500 осіб в кожному, а вони в свою чергу – з сотень, півсотень та десятків.

Командний склад комплектувався з бояр і дворян. На чолі всієї раті стояв „великий воєвода”. Полками командували полкові воєводи. Крім полкових, були ще воєвода „наряду” (начальник артилерії), „гулявий воєвода” (командир „гуляй-міста”), „єртаульний воєвода” (начальник розвідки). При воєводах були дяки з піддячими (помічниками), які писали накази, „відали государеву скарбницю” і вели журнали воєнних дій. Так у російському війську народжувався військовий штаб. Полками й наказами командували голови, яким підкорялися сотники. Півсотнею командував п'ятидесятник, а десятком – десятник. Перші воєводи інших полків стояли нижче великого воєводи, тобто підкорялися йому, але були рівноправні між собою та із другим воєводою великого полку, за винятком воєводи полку лівої руки, який стояв нижче, ніж воєвода полку правої руки. Коли поєднувалися дві раті, то полки відповідно зливалися: великий з великим, передовий з передовим тощо і призначалися відповідні воєводи.

Для керування начальники мали невеликі мідні барабани, прив'язані до сідел. Воєвода мав „сполох” (великий барабан), у який били відразу вісім чоловік.

У XVI ст. склалися й вищі військові установи, котрими були прикази: помісний, розрядний, стрілецький і гарматний. У помісному приказі вівся облік „дачі” маєтків. Розрядний приказ відав обліком „служивих людей”, проходженням ними служби та робив розрахунки необхідних сил і засобів для кожного походу. Стрєлецький приказ розпоряджався стрільцями й городовими козаками. Гарматний приказ (перше його згадування в літописах зустрічається у 1577 р.) відав артилерійськими та інженерними справами; з 1585 р. він іменувався пушкарським приказом.

У командування раттю великий воєвода вступав на підставі царського наказу, що складався в розрядному приказі. У наказі вказувалися мета й маршрут походу, час і місце зборів полків і збірний пункт всієї раті, а також заходи щодо матеріального забезпечення. Одночасно з наказом воєвода одержував „розряд”, у якому ратні люди та воєводи були розписані по полкам, стрілецьким наказам, „нарядам” та „гуляй-місту”.

У цілому російське військо XVI в. мало чіткі форми організації: ієрархію командного складу з точним визначенням підпорядкування, порядок матеріального забезпечення та систему керування. Потреба організації та регулювання сторожової служби змусила воєвод регламентувати її. З'явився „Боярський вирок” – інструкція прикордонної служби, що узаконювала та уточнювала порядок сторожової і станичної служби.

* * *

Розвиток російського військового мистецтва у XV-XVI ст. визначався, насамперед, соціально-економічними та політичними змінами, що відбувалися в Російській державі. Головним змістом цих змін був розвиток економічних і торговельних зв'язків, складання й укріплення Російської централізованої держави, звільнення від татаро-монгольського ярма, початок перетворення Московської держави у багатонаціональну, виникнення та розвиток служивого класу поміщиків-дворян, що ставав надійною опорою царя.

Результатом становлення Російської централізованої держави стало виникнення централізованої збройної організації з єдиним верховним командуванням. У зв'язку із цим змінилася роль військової ради, що тепер стала не вирішальним, а лише дорадчим органом при царі. Рішення приймав одноосібно государ. Але феодальні пережитки усе ще зберігалися у формі обмеженого Іваном IV місництва та колегіального командування полками, на чолі яких стояло по декілька воєвод (один з них звичайно був старшим).

У процесі складання держави виникла й оформилася помісна система комплектування війська, що дозволила збирати для походу значні сили. Помісні війська замінили феодальне ополчення, що визначило кількісний та якісний ріст російського війська. Після походів помісні війська розпускалися. Але для охорони кордонів держави необхідні були прикордонні війська, що формувалися з козаків і „дітей боярських”, тобто служивих людей. На помісній основі зароджувалося постійне військо, що перебувало на службі царю постійно. Хоча терміни служби взагалі не встановлювалися, але прикордонна служба вже регламентувалася.

Іншою основою виникнення постійного російського війська була поява нової вогнепальної зброї. Особовий склад „наряду” та стрільці не розпускалися після походу й продовжували нести службу, будучи постійним військом. Питома вага цих військ безупинно зростала.

Військо Московської держави XV-XVI ст. за своїм складом й завданням, котрі воно вирішувало, було російським національним військом. Іноземних найманців у російському війську було дуже мало. Загони татарської кінноти, що брали участь у походах московської раті, не змінювали загального національного характеру російської раті, і, по суті справи, не були іноземними найманцями, тому що татарські ханства були включені до складу Російської держави. Для розвитку найомництва у Московській державі не було соціально-економічної та політичної бази, бо опорою царя були не найманці, а дворяни-поміщики, які були, власне кажучи, військовим станом, і постійне військо (стрільці, „наряди”).

Російське військо вирішувало такі важливі політичні завдання, як остаточне звільнення від татаро-монгольського ярма, возз'єднання втрачених раніше російських земель й оборона кордонів великої держави. Все це змушувало уряд вишукувати способи збільшення збройної сили й залучати до рішення загальнополітичних завдань широкі прошарки міських і сільських жителів, кочового населення та козацтва. Ріст чисельності російського війська пов’язаний також з появою і розвитком вогнепальної зброї (стрільці, „наряди” та зародки військово-інженерних військ). При цьому питома вага помісної дворянської кінноти вже до кінця XVI ст. виявила тенденцію до зниження. Зростала питома вага стрільців, „нарядів” та козаків.

Поява у XVI ст. стрільців стало зародженням російського регулярного війська. Стрєлецька піхота мала елементи регулярності: вона зберігалася для служби. У мирний час одержувала утримання від держави (правда, неповне), мала одноманітне озброєння, однакову форму одягу, певну організацію, проходила навчання. Але не було ще спільного (казарменого або по-квартирного) розміщення військовослужбовців. Стрільці жили з родинами у своїх будинках. Не було і повного утримання від держави, і тому стрільці відволікалися від військової служби своїм господарством, ремеслом або торгівлею. Не було регламентації прав, точних обов'язків і діяльності воїнів у мирний час і на війні, тобто були відсутні устави. Все це з'явилося пізніше.

Чисельний ріст російського війська, необхідність точного обліку служивих людей, регулювання їх прав й обов'язків, проведення збору воїнів для походу викликали появу приказів – органів вищого військового керування. На час походів владою московського государя призначалися воєводи, до них часто відряджалися дяки як порадники. Для обговорення важливих питань під час походів скликалися військові ради. Зароджувалися елементи органів польового керування війська.

Нова вогнепальна зброя у XV ст. була ще дуже примітивною, але у XVI ст. вона значно вдосконалилася. Наслідком розвитку нової зброї була зміна структури російського війська, у якому „наряд” перетворювалося в третій рід війська. З'явився новий вид піхоти: спочатку пищальники (XV ст.), а потім стрільці (XVI ст.), що поступово витиснули лучників. У бою тепер взаємодіяли три роди війська – піхота, наряд та кіннота. Засобами маневру і удару як і раніше була кіннота. Важливу роль у бою грала полкова артилерія, що заповнювала недостатню силу вогню з ручної зброї.

У війнах XV-XVI ст. розвивалася тактика російського війська, що було пов'язане зі зміною його складу й структури і появою нових засобів боротьби.

Виробництво пороху та розвиток кріпосної і облогової артилерії змінило способи оборони та атаки фортець. Дерев'яні кріпосні стіни і вежі досить швидко руйнувала облогова артилерія. Тому стали будувати укріплення з каменю і цегли. У ході оборони укріплень на напрямках проламів будувалися дерев'яні відсіки з ровами поперед них (оборона Пскова), що були новою перешкодою на напрямку штурму. Це збільшувало стійкість оборони.

Для устрою проламів у кріпосній стіні став широко застосовуватися порох, що заставлявся у великій кількості (десятки бочок) у підкоп (у мінну галерею). До цього ж часу відноситься зародження мінної боротьби. Мінна атака змусила знаходити засоби для боротьби. При обороні Пскова успішно були застосовані слухові колодязі та контрмінні галереї. Під Казанню російське військо застосувало систему траншів і турів для наближення артилерії до об'єктів штурму і підготовки вихідної позиції для піхотних штурмових колон. Отже, в обстановці застосування нової вогнепальної зброї. зароджувалася інженерна атака укріплень.

У похідному порядку російського війська в XVI ст. істотних змін не відбулося. Новим моментом став поділ функції розвідувальної служби і служби охорони. Єртаул був органом далекої розвідки, передовий полк виконував функції авангарду, сторожовий полк був ар'єргардом. Бойовий порядок мав свої особливості. Його стійкість забезпечував тепер „гуляй-місто”, опису якого іноземні мандрівники того часу приділяли велику увагу. Невдачі в польовому бою російські літописці звичайно відносили за рахунок неготовності „гуляй-міста”.

У польовій обстановці недосконала вогнепальну зброю того часу успішно можна було використати лише за умови захисту пушкарів і стрільців, яким було потрібно багато часу для перезарядження зброї. Кіннота, опираючись на „гуляй-місто”, атакувала супротивника. При невдалих атаках кіннота вкривалася за ним, потім по ворогу відкривали вогонь „наряд” і стрільці. Слідом за цим кіннота контратакувала дезорганізовані групи супротивника.

Обов'язкова наявність загальних і приватних резервів було характерною рисою бойових порядків російського війська XV-XVI ст. Резерви виконували різні завдання (найчастіше раптово нападали на супротивника із засідки). За рахунок резервів підсилювалися війська на напрямку головної атаки. Зміна в способах ведення війни та бою й поява нової зброї спричиняли вдосконалення організації російського війська, що ми й спостерігаємо у XVI ст.