- •Михайлюк в.П., Сапицька о.М. Світова історія військової справи Навчальний посібник
- •Частина і
- •Тема 1. Поява та еволюція зброї. Виникнення військової справи.
- •Тема 2. Визначення та характеристика загального розвитку військового мистецтва.
- •Тема 3. Військова справа та війни у стародавньому світі.
- •3.2. Греція, Македонія, елліністичні держави.
- •Тема 19. Екологічні аспекти війн..................................................................................................323.
- •Частина іі Хрестоматія
- •1.1. Характер первісних збройних сутичок
- •Тема 1. Поява та еволюція зброї. Виникнення військової справи
- •1.2. Еволюція зброї
- •1.3. Символіка та емблематика зброї
- •Тема 2. Визначення та характеристика загального розвитку військового мистецтва
- •2.1.Фактори виникнення війн
- •2.2. Виникнення армій
- •2.3. Загальна періодизація та класифікація війн
- •2.4. Зміст та основні складові війни
- •Тема 3. Військова справа та війни у стародавньому світі
- •3.1. Країни Стародавнього Сходу
- •3.1.1. Стародавній єгипет
- •3.1.2. Країни межиріччя
- •Шумер та Аккад
- •Вавилонське царство
- •Ассирія
- •3.1.3. Стародавній іран
- •3.1.4. Урарту та племена скіфів
- •3.1.5. Стародавня індія
- •3.1.6. Стародавній китай
- •3.2. Греція, Македонія, елліністичні держави
- •3.2.1.Стародавня греція
- •3.2.2.Суспільно-політичний устрій македонії,
- •3.2.3. Елліністичні держави
- •Східна Римська імперія у V – VI ст. Н.Е.
- •Тема 4. Розвиток військової справи у східних слов’ян
- •Тема 5. Військова справа у арабів, турків-османів та франків
- •5.1.Арабські племена та їх збройна організація
- •5.2. Збройна організація турків-османів
- •5.3. Франки та їх збройна організація
- •Тема 6. Особливості війн феодального періоду
- •Тема 7. Збройна організація та війни київської русі
- •Та її сусідів: візантії, болгар, хазар і печенігів
- •Тема 8. Збройна організація та військове мистецтво русі у хіі – хііі ст.
- •Тема 9. Військова справа у монголів
- •Тема 10. Розвиток військової справи у московській державі у XIV – XVI ст.
- •Тема 11. Розвиток військової справи та мистецтва в країнах західної європи у XIV-XVI ст.
- •Тема 12. Військова справа та мистецтво корінних народів мезоамерики, південної і північної америки, австралії та океанії
- •Тема 13. Розвиток збройних організацій країн західної європи у ході європейських війн XVII-XIX ст.
- •Тема 14. Військова справа в козацькій україні
- •Тема 15. Перша світова війна
- •Перемінні воєнні дії 1915-1916 рр.
- •Тема 16. Друга світова війна
- •Тема 17. Локальні військові конфлікти (середина хх - початок ххі ст.)
- •Тема 18. Збройні сили сучасної україни
- •18.1. Сухопутні війська Збройних Сил України
- •Механізовані і танкові війська.
- •Ракетні війська й артилерія.
- •Армійська авіація.
- •Аеромобільні війська.
- •Війська протиповітряної оборони.
- •18.2. Повітряні Сили Збройних Сил України Історія виникнення
- •У сучасних умовах
- •Бомбардувальна.
- •Штурмова.
- •Винищувальна.
- •Транспортна.
- •18.3. Військово-Морські Сили Збройних Сил України
- •Надводні сили.
- •Підводні сили.
- •Берегові ракетно-артилерійські війська.
- •18.4. Миротворчі операції Збройних Сил України
- •13.Міжнародні сили з підтримки миру в Косово, срю (кфор).
- •17. Миротворчий персонал у складі Багатонаціональних сил у Республіці Ірак. Миротворчий персонал у складі Тренувальної місії нато у Республіці Ірак.
- •18.5. Напрямки та цілі міжнародного співробітництва України у військовій сфері
- •Тема 19. Екологічні аспекти війн
- •Висновки
- •Хрестоматія
- •Військове мистецтво слов’ян.
- •Вторгнення слов’ян на територію Східної Римської імперії.
- •Стародавні германці.
- •Правління Хлодвіга. Суассонська чаша.
- •Облога і завоювання Єрусалима хрестоносцями.
- •Воєнно-феодальна організація Єрусалимського королевства.
- •Розгром Константинополя хрестоносцями.
- •Військо у Московській державі XVI ст.
- •Військо у Московській державі XVI ст.
- •Морські походи запорожців у книзі г. Де Боплана „Опис України”.
- •Промова б.Хмельницького на Переяславській раді 1654 р.
- •Текст „Присяги або обіцянки будь-якого військового чину людям”*
- •Витяги з попереднього мирного договору між Францією та Німеччиною
- •26 Лютого 1871 р. *
- •Про закони та звичаї сухопутної війни
- •Положення про закони та звичаї сухопутної війни Відділ I. Про воюючих Глава I. Про тих, хто визнається воюючими (сторонами)
- •Глава II. Про військовополонених *
- •Глава III. Про хворих і поранених
- •Глава I. Про засоби нанесення шкоди ворогу, про облоги й бомбардування
- •Глава II. Про лазутчиків
- •Глава III. Про парламентерів
- •Глава IV. Про капітуляції
- •Глава V. Про перемир'я
- •Директива № 21. План „Барбароса”
- •I. Загальний задум
- •Іі. Передбачувані союзники і їх завдання
- •III. Проведення операцій
- •Виступ по радіо заступника Голови Ради Народних Комісарів Союзу рср, народного комісара закордонних справ срср (в.М.Молотова) від
- •22 Червня 1941 р.
- •Угода (про вступ Радянського Союзу у війну проти Японії), підписана срср, сша та Великобританією 11 лютого 1945 р. На Кримській (Ялтинській) Конференції
- •Витяги з протоколу Берлінської (Потсдамської) конференції
- •17 Липня - 2 серпня 1945 р.
- •Протокол Берлінської конференції трьох великих держав*
- •I. Про заснування ради міністрів закордонних справ
- •II. Політичні та економічні принципи, якими необхідно керуватися при поводженні з німеччиною у початковий контрольний період
- •III. Репарації з німеччини**
- •IV. Передача німецького військово-морського та
- •V. Місто кенігсберг і прилеглий до нього район
- •VI. Військові злочинці
- •VII. Про австрію
- •VIII. Польща
- •IX. Укладання мирних договорів і допущення
- •XII. Упорядковане переміщення німецького населення
- •XV. Про міжнародну зону танжеру ***
- •XVI. Чорноморські протоки
- •XXI. Переговори по військовим питанням
- •Витяги з документу срср-9 „Про руйнування та звірства, скоєні німецько-фашистськими загарбниками в місті Києві”
- •Витяги з Політичної доповіді Центрального Комітету кпрс XXVII з’їзду Комуністичної партії Радянського Союзу (25 лютого 1986 р.)
- •Указ Президії Верховної Ради срср
- •Статут Ордену Суворова.
- •Статут Ордену Кутузова.
- •Статут Ордену Олександра Невського.
- •Постанова Президії Верховної Ради срср
- •Статут Ордену Богдана Хмельницького і, іі та ііі ступеня
- •Указ Президії Верховної Ради срср
- •Статут Ордену Нахімова
- •Витяги з Закону України „Про державні нагороди України” від 16 березня 2000р. (зі змінами від 21.09.2006 р.).
- •Витяги з Закону України „Про Збройні Сили України” від 6 грудня 1991 р. (зі змінами від 28.12.2007 р.).
- •Про Збройні Сили України
- •Розділ I . Загальні положення
- •Розділ II. Загальна структура, склад, організація та дислокація збройних сил україни
- •Розділ III. Керівництво збройними силами україни та забезпечення їх діяльності
- •Розділ IV. Діяльність збройних сил україни
- •Словник прийнятих умовних військових скорочень та військово-історичних термінів
- •Наприкінці XIV - на початку XV ст.
- •Додатки
- •Тактико-технічні характеристики (ттх) окремих видів зброї та військової техніки. Важкі авіаносці* вмс сша (до 1993 р.):
- •Деякі легкі авіаносці та крейсери-вертольотоносці*
- •Ттх деяких західних палубних літаків
- •Основні типи вертольотів вмс різних країн
- •Військові кораблі: ттх та військово-історичні факти
- •Ттх деяких ракетних комплексів* західних ав
- •Ттх деяких ракет та засобів їх доставки
- •Тактико-технічні характеристики деяких сучасних твердопаливних ракет
- •Найбільші промислові компанії, пов'язані зі створенням зброї та військової техніки
- •Список використаних джерел та літератури Навчальна, тематична та довідкова література
- •Публікації у періодичних виданнях
- •Ресурси мережі Internet
- •Михайлюк в.П., Сапицька о.М.
- •Світова історія військової справи
- •Навчальний посібник
Тема 7. Збройна організація та війни київської русі
(ІХ – початок ХІІ ст.)
Та її сусідів: візантії, болгар, хазар і печенігів
Історія Київської Русі – це не історія України, Білорусі чи Росії. Це історія держави, що дала змогу сформуватися і розвинутися і Україні, і Білорусі, і Росії. Проте, так склалося, що саме Київ став центром цієї великої держави, що об’єднала багато східнослов’янських племен у єдиний народ – русів. Давньоруська держава була найбільшим державним утворенням з усіх слов’янських і неслов’янських тогочасних держав.
Легенда про трьох братів – Киї, Щеке та Хориві – засновниках Києва, які, ймовірно, жили у VII – VIII ст., міститься на перших сторінках „Повісті минулих літ” та відображає реальний факт існування декількох самостійних поселень та території майбутнього міста. Згодом одне з цих поселень, що розташовувалося на Андріївській гірці, об’єднало навколо себе інші, і лише тоді Київ сформувався як єдиний великий по тогочасним міркам міський центр, названий на честь полянського князя Кия.
У період розкладання родового ладу виділялася родова та племінна знать східних слов'ян, що зосереджувала у своїх руках багатства. На іншому полюсі перебували раби з військовополонених. Проте, патріархальне рабство древніх слов'ян не перетворилося на рабовласницький спосіб виробництва. Головну масу населення становили смерди – не закріпачені хлібороби сільських громад. У процесі розкладання родового ладу виникла військова демократія, органами якої в древніх слов'ян були віче, рада старців і воєначальник – князь, який мав дружину, що спочатку була тимчасовою організацією, а потім перетворилася на його особисту збройну силу.
У період численних війн і тривалих походів влада князя зростала, більша частина видобутку попадала в його руки та у руки племінної знаті, на яку він опирався. На скорені племена князь накладав данину, за якою зі своєю дружиною ходив регулярно; це називалося ходінням в „полюддя”. Під час збору данини князь виконував судові функції.
Публічна влада, що не збігалася безпосередньо з населенням і представляла собою збройну силу, і територіальний розподіл населення – ці дві відмітні риси держави були у IX ст. уже як у Новгородській, так й у Київській землях – північному й південному центрах слов'янських племен на торговельному шляху „з варяг у греки”.
У IX ст. новгородським слов'янам довелося зштовхнутися із дружинами норманів-варягів. Нормани не раз робили розбійницькі набіги на новгородські землі. Уривчасті повідомлення літописів дозволяють бачити, що в другій половині IX ст. новгородці на чолі з Вадимом Хоробрим спочатку здолали варягів, але потім „уби Рюрик, варязький проводир, Вадима Хороброго, і інших багатьох новгородців, радників його”. Але захоплення Рюриком влади в Новгороді зовсім не означало повної зміни всього життя Новгорода. Навпаки, якщо Рюрик і захопив владу у Новгороді, то варязькі ватажки злилися з місцевою знаттю, сприйняли слов'янську культуру й військове мистецтво слов'ян.
Головною політичною подією історії Русі IX ст. варто вважати об'єднання давньоруських земель в одну могутню давньоруську державу – „імперію Рюриковичей”. Відбулося це близько 882 р., коли столиця давньоруської держави була перенесена в Київ. Однією з основних причин перенесення столиці стало те, що Київ був ближче до багатої Візантії й до інших південних і західних країн. Володіючи Києвом, можна було тримати в підпорядкуванні й Новгород.
Так складалася величезна держава, кордони якої у XI ст. на півночі проходили по берегах Онезького та Ладозького озер і Фінської затоки, на півдні – південніше Києва, на заході – по верхів'ях Дністра, Пруту й Західного Бугу, на сході – по верхів'ях Волги. Торгівля на трьох морях – Балтійському, Чорному та Каспійському – була під контролем цієї держави. Головний торговельний шлях „з варяг у греки” проходив з Балтійського моря по р. Нева, Ладозькому озеру, р. Волхов, озеру Ільмень, р. Ловать, по Дніпру в Чорне море.
У розвитку давньоруської держави відзначають два основних періоди: період її безперервного зростання в результаті завойовницької політики князів та період „заходу готичної Русі”, що став періодом розвитку феодальних відносин і розпаду давньоруської держави. Військове мистецтво кожного із цих періодів має свої особливості.
У ранній період існування Київської Русі феодальні відносини були лише в зародковій стадії. Продуктивними силами були смерди на селі та ремісники в місті. Виробничі відносини характеризувалися тим, що смерди й ремісники були особисто вільними й мали особисту власність на знаряддя виробництва; землі та угіддя (рибальські, бортні, мисливські тощо) були власністю племені, а потім сільської громади („верви”). Племена зобов'язувалися даниною князеві, а не його „боярам”. У межах племені заглиблювалася економічна нерівність, багатства зосереджували в руках племінної знаті, що давало їй і політичну владу. Об'єднання племен усталювало панування племінної знаті. Так виникла давньоруська держава, що, по суті справи, була об'єднанням (добровільним/або шляхом скорення) слов'янських племен.
За своїм характером це була військова держава, що представляла собою політичну організацію племінної знаті, очолювану князем, чия влада опиралася на військову дружину. Соціальною базою держави була сільська громада („верв”, „мир”), що дозволяла для великих походів скликати ополчення племен. Віче обмежувало владу князя, але не завжди князь зважав на нього. Керування державою здійснювали „світлі й великі князі та великі його (князя) бояри”, як їх називає літописець.
У цей період збройна сила давньоруської держави складалася зі старшої й молодшої дружин князя – дружин „мужів” князя, тобто дружин його бояр і князів, та з „воїв” – міського й сільського ополчення (звідки і пішов термін „воїни”). Старша дружина у мирний час вона становила раду при князі й, таким чином, брала участь у керуванні; під час війни ця дружина була резервом воєвод, які очолювали окремі загони війська. Молодша дружина („отроки”) була особистою охороною князя. Свої дружини князь постачав зброєю, одягом та їжею, ділився із дружинниками видобутком. Для великих походів залучалися союзники й найманці, зокрема печеніги та половці. Дружини зазвичай становили кінноту, що підсилювалася союзниками або найманцями з кочівників; „вої” – піхоту.
Для далеких походів будувалися човни, що піднімали до 40 чоловік кожен. На човнах рать плила по великих ріках і по морю. Човновий флот був не тільки транспортним засобом, але й вступав у бій з морськими судами супротивника.
Чисельність війська давньоруської держави досягала значної цифри. Як командний склад раті русичів джерела називають воєвод і тисяцьких. Рать мала певну організацію, пов'язану із устроєм давньоруських міст.
Кожне давньоруське місто виставляло „тисячу”, що ділилася на сотні й десятки (по „кінцям” і вулицям). „Тисячею” командував вибраний вічем тисяцький, згодом тисяцького призначав князь. „Сотнями” й „десятками” командували виборні соцькі й десяцькі. Міста виставляли піхоту, що у цей час була головним родом військ і ділилася на лучників і копійщиків. Ядром війська були князівські дружини.
На озброєнні слов'яни мали списи, мечі, булави, сокири, „зачобітні” ножі і лук. Захисне спорядження складалося з кольчужної броні, гострого шолома з кольчужною сіткою на обличчі й плечі та великих, часто на весь зріст, дерев'яних щитів. Якість зброї й збруї залежала від статку воїна. Основна зброя й спорядження зазвичай зберігалися на князівських складах і видавалися перед виступом у похід, а після походу знову відбиралися. З найдавніших часів слов'яни мали „прапори” і військову музику. Війська шикувалися й боролися навколо своїх прапорів. Вислів „ставити прапор” означав шикування або підготовку до бою.
Давньоруська рать відрізнялася високою дисципліною. Поступово вироблялася система стягнень і заохочень. По більш пізнім даним, за військові відмінності й заслуги видавалися золоті гривні (медалі), ланцюги й хрести, що носилися на груди. Іноді воїни нагороджувалися зброєю, збруєю, конем або земельними володіннями.
Способи ведення війни та бою давньоруської раті були подальшим розвитком того, що було створено слов'янами у V-VIII ст. Рать збиралася на збірному пункті й організовано виступала в похід. На поході спереду ішла сторожа, що охороняла головні сили, вела розвідку шляхів і супротивника та добувала полонених.
Бойовий порядок давньоруської раті з XI ст. складався із трьох частин: середини (центр) і двох крил (правого й лівого). У більше древній період у центрі бойового порядку перебували князівські дружини, а на флангах розміщалися „вої” (ополчення). Але потім відбулися зміни в побудові раті. Князівські дружини стали розташовуватися на флангах, а у центрі шикувалося ополчення. В основі такого якісно нерівномірного розподілу сил по фронті лежало прагнення зробити фланги більше сильними. Розчленовування бойового порядку на три складові частини сприяло підвищенню маневреності війська.
Бій слов'яни зав'язували стрільбою з лука в розсипному ладі, а боролися в глибоких ладах; зазвичай перший удар наносили списами, потім рубалися мечами. Перемогу вирішували сила, мужність, уміння володіти зброєю й мистецтво. Охоплення й обходи флангів, засідки та заманювання супротивника навмисним відступом застосовувалися дуже часто.
Почавши війну, князі прагнули перенести її на територію супротивника. Одним зі слов'янських звичаїв того часу було святкування перемоги на „костех”, тобто на полі бою. Переслідування розбитого ворога поза полем бою зазвичай не застосовувалося.
Російська рать брала міста приступом („списом”), раптовим нападом або хитрістю. При невдачі штурму русичі обкладали місто з усіх боків і голодом змушували гарнізон до здачі. Якщо гарнізон не здавався, проводилися облогові роботи – навколо обложеного міста насипався вал, а рать розташовувалася в укріпленому стані, звідки робила напади. До міських стін супротивника русичі наближалися під прикриттям щитів, потім зрубували тин, підпалювали вежі й стіни. Іноді засипали рів, а у стіни робили земляний насип, щоб можна було на неї зійти. Для руйнування кріпосної стіни й проникнення в місто робили підкоп, а також застосовували вежі, котрі підкочували до кріпосної стіни. Лучники із цієї вежі влучними пострілами зганяли воїнів супротивника зі стіни й забезпечували виробництво облогових робіт. Застосовувалися стінопробивні машини (тарани) і „пороки” (механізми, що кидали камені). Всі ці роботи проводилися з метою підготовки штурму.
Слов'яни споруджували укріплення як польового, так і кріпосного типу. Польові укріплення називалися засіками, острогами, городками. Міські укріплення складалися із зовнішньої фортеці (обхідного граду або острогу) і внутрішньої цитаделі (дитинця або кремля). Кремль розташовувався на важкодоступній висоті. Зовнішні й внутрішні укріплення являли собою дерев'яні стіни з дерев'яними вежами, глибоким ровом і тином спереду. Стіни (забори) складалися з подвійного ряду зрубів або товстих колод, між якими насипали землю й камені. Вежі (стрільниці) були чотирикутні, мали бійниці та прикривали підступи до стін. Стіни й вежі іноді обкладалися дерном. Київ спочатку був обнесений земляним валом довжиною більше одного кілометра. У 1037 р. тут була побудована кам'яна огорожа із трьома воротами.
Головним змістом внутрішньої політики князів давньоруської держави було подолання міжплемінної ворожнечі й об'єднання слов'янських племен. У зовнішній політиці князі, опираючись на племінну знать і віче, прагнули захищати й розширювати територію держави та зміцнювати її зовнішнє політичне положення. Перший період історії давньоруської держави був періодом завойовницьких війн. З метою забезпечення торговельних шляхів і кордонів держави вживали численні походи проти кочівників – хазар, печенігів, половців. Ці походи мали переважно оборонний характер, з тією особливістю, що війна переносилася на територію супротивника.
Візантійські джерела відзначають походи князів русичів зі своїми дружинами в „полюддя”, тобто за даниною в зимовий період – з листопада по березень. Зимові походи мали більші переваги в порівнянні з літніми походами насамперед тому, що по замерзлих ріках, озерах і болотах було легше пересуватися, а данникам з майном і припасами у зимових умовах було важче вкриватися в лісах.
Більше докладні відомості збереглися про великі походи раті русичів на чолі з київським князем Олегом наприкінці IX ст.
Олег, яких опирався на племінну знать, мав на меті об'єднати східні слов'янські племена й змусити їх платити данину київському князеві й брати участь у його походах. Кривичі, меря, весь, чудь, ільменські словене й сам Новгород платили йому щорічну данину. Потім Олег приєднав древлян, що жили на правому березі Дніпра, зобов'язавши і їх платити данину, а також жителів півночі й радимичів, які до того перебували під владою хазар. Тиверці й угличі, які займали територію між Бугом і Прутом, зобов'язані були виставляти рать.
Як тільки усталилося внутрішнє політичне становище давньоруської держави, у 907 р. Олег почав великий похід на Царгород (Константинополь). У цьому поході брали участь дружини ільменських словен, кривичів, древлян, радимичів, полян, жителів півночі, в’ятичів, чуді, меря й варягів. У поході брали участь союзники київського князя – хорвати, дуліби та тиверці, що вказує на велику і всебічну підготовку походу.
Як повідомляє літописець, для походу було побудовано дві тисячі човнів, кожен човен міг умістити до 40 чоловік; отже, „морська” рать нараховувала до 80 тис. воїнів. Крім того, до складу раті входила сильна кіннота. Проте, навряд чи слов'янські племена на той час мали можливість виставити майже стотисячну рать. Це могло зробити багатомільйонне населення, якого в давньоруській державі не було. Та й постачання такої раті в тривалому поході важко було організувати. Тому можна припускати, що в цей похід виступило кілька десятків тисяч воїнів, менш половини тієї цифри, що повідомляє літописець.
Розбивши візантійське військо, рать русичів осадила столицю Візантії. Літописець повідомляє, що Олег наказав воїнам поставити човна на колеса (це технічно було цілком можливо), і при попутному вітрі флот русичів із суши підійшов до стін Царгорода. Треба думати, що Олег урахував невигідне співвідношення сил на морі, де панував сильний візантійський флот, і тому наказав човни своєї флотилії витягти на берег. Є також повідомлення, що для залякування візантійців русичі випустили велику кількість повітряних зміїв. Однак не ці дії змусили візантійців почати переговори про мир, а поразка візантійської армії на підступах до Царгороду, початок облоги й підготовка русичів до штурму.
Цей похід на Царгород становить інтерес насамперед з боку його політичної та військової підготовки. Для походу були об'єднані сили всіх слов'янських племен, що входили до складу давньоруської держави, а також притягнуті союзники. У поході брали участь „вої” всіх міст, що перебували під владою Київського великого князя. Удалося зібрати численну рать русичів, що зажадало гарної організації постачання й умілого керування її діями. Був побудований великий човновий флот. Похід був морським і сухопутним, тому вимагав організації взаємодій флотилії й кінноти.
Після смерті Олега княжив Ігор (912-945 рр.), що продовжував завойовницьку політику попередника.
У 915 р. у русичів з'явився новий сильний ворог – печеніги. Цього року Ігореві вдалося укласти з печенігами мир і направити їх до Дунаю. Але вже у 920 р., за повідомленням літописця, київський князь „воєваше на печеніги”.
У 941 р. Ігор почав морський похід на Візантію, маючи на човнах більше 10 тис. чоловік. Болгари сповістили про це в Царгород, але візантійський флот і більша частина війська в цей час воювали з арабами, тому обстановка для русичів виявилася сприятливою. У липні Ігор висадився на підступах до Царгороду. У зв'язку з навислою небезпекою, візантійський імператор наказав терміново відремонтувати кораблі, що були в бухті, і озброїти їх „вогненосними” снарядами. Труби, що викидали „текучий вогонь” (імовірно палаючу нафту), були встановлені на носі, на кормі й на обох бортах судів. Візантійська флотилія зайняла позицію у маяка при виході із протоки в море.
Одночасно до Царгороду стягалися війська з Малої Азії, Македонії та Фракії. Тільки зі Сходу прибуло, за даними літописця, 40 тис. чоловік. Русичі були оточені. Незважаючи на кількісну перевагу супротивника, князь Ігор вирішив атакувати візантійців. Зав'язався завзятий бій. Шлях відступу раті русичів перепинила візантійська флотилія, кораблі якої стали викидати „текучий вогонь” на руські човни. Більша частина флотилії русичів була знищена. Ігореві, однак, удалося прорватися через бойовий порядок візантійців і із частиною човнів дістатися до Босфору Кіммерійського (Керченської протоки). Ігор бачив не тільки технічне, але й кількісну перевагу супротивника. Тому він вирішив почати новий великий похід з великими силами слов'янських племен, а також запросити як найманців варягів і печенігів.
При організації другого походу 944 р. на Царгород Ігор урахував свій досвід морського походу з невеликими силами та досвід успішного сухопутно-морського походу Олега. Тепер на столицю Візантії ішли великі сили русичів й їх найманців: велика флотилія та сильна кіннота. Візантійський імператор вирішив відкупитися й послав до Ігоря для переговорів послів. Ігор взяв данину й повернувся в Київ, а печенігів спрямував проти болгар. З Візантією був укладений мирний договір, відповідно до якого Ігор зобов'язувався не пускати болгар у Крим, а візантійський імператор повинен був надсилати Ігореві військову допомогу.
Успішні походи перших київських князів на Візантію сприяли зміцненню зовнішнього й внутрішнього політичного становища давньоруської держави. Дружини російських князів придбали багатий бойовий досвід.
Ще більш докладні відомості є про походи раті русичів під командуванням князя Святослава (957-972 рр.). Святослав продовжував політику своїх попередників, прагнучи збільшити територію давньоруської держави, захистити її кордони, убезпечити волзький торговельний шлях і взяти під свій контроль весь великий торговельний шлях „з варяг у греки”. Зовнішня політика Святослава випливала з потреб давньоруської держави та мала на меті зміцнення політичного положення й безпеки країни.
З повідомлень руських літописців та зі східних джерел відомо, що насамперед була вирішена хазарська проблема. У 965 р. рать русичів під командуванням Святослава розбила хазарське військо, зруйнувала їх укріплення – Ітиль на Волзі, Саркел на Дону та Семендер на Кумі, у такий спосіб завдавши останнього удару по Хазарському каганату, після чого він перестав існувати. Це мало важливе значення для взаємин східних слов'ян з мусульманським миром. У тому ж році рать русичів здобула перемогу над ясами (осетинами) і касогами (черкесами), які жили на Кубані. Похід закінчився завоюванням Тмутаракані (Таманського півострова). Головною силою на берегах Каспію та на узбережжі Понту (Чорного моря) стала давньоруська держава.
У 966 р. Святослав зі своєю дружиною пішов на р. Оку, переміг слов'янське плем'я в’ятичів і змусив їх платити данину. Потім русичі прийшли на Волгу й розбили камських болгар. Так Святослав зробив один за іншим два удари: один на південний схід, другий на північний схід, що вирішили східну проблему давньоруської держави. Ці походи показують велику рухливість раті русичів, що робила в короткий строк тисячокілометрові походи та перемагала ворога як у польовому бої, так і при штурмі сильних фортець. Східний похід мав важливе стратегічне значення. Розбивши хазар і болгар, Святослав убезпечив свій тил для боротьби з Візантією. Продовжуючи політику своїх попередників, Святослав пішов на Балкани, він вирішив скористатися сприятливою обставиною – ослабленням Болгарії й Візантії – завоювати Царгород і перенести політичний центр давньоруської держави на Дунай.
Займаючи Балкани, русичі створювали плацдарм для удару по Візантії із суши. Крім того, спроби Святослава утриматися у Переяславці на Дунаї показує прагнення перемістити політичний центр давньоруської держави ближче до багатих країн півдня й об'єднати всі слов'янські племена. Проте, стратегічна мета цього походу досягнута не була, через те, що була відсутня підтримка війська з боку народу й значної частини племінної знаті, яка намагалася відкликати Святослава у Київ. Була відсутня також і проміжна база.
Російський літописець двічі говорить про стратегічний прийом Святослава. Даючи загальну характеристику його способу дій, літописець пише: „Посилаша до країн глаголя: „хочу на ви іти”. Також зробив Святослав і стосовно візантійського імператора. Цей прийом виключав стратегічну раптовість, але морально діяв на супротивника й забезпечував ініціативу, котру Святослав завжди намагався тримати у своїх руках. Крім того, своїм попередженням князь домагався того, що супротивник заздалегідь зосереджувався в одному місці, чим підставляв себе під удар. Як правило, рать русичів під командуванням Святослава діяла наступально, тому їй вдавалося захоплювати й утримувати у своїх руках стратегічну ініціативу. Святослав завзято домагався наміченої мети, і тому візантійська політика нацьковування успіху не мала – відбивши удар печенігів на Київ, князь знову повернувся на Дунай і почав похід на Візантію.
Взагалі, у своїх походах Святослав прагнув спочатку розбити супротивника, а потім уже брати міста й займати території. Цього принципу він дотримувався навіть в обстановці змушеної оборони. Якщо ж супротивник укривався за міськими стінами (Адріанополь), русичі терпляче вичікували, поки він зважиться вийти на поле бою.
При наявності значної кількісної переваги супротивника, Святослав давав оборонний бій, що мав метою завдати поразку супротивнику, а не тільки відбити удари. Якщо ворог долав, то русичі відступали, закинувши за спину щити й відбиваючи атаки. Виявившись в оточенні, вони мечами прокладали собі дорогу й виходили з нього.
Бойовий порядок піхоти у часи Святослава складався із суцільного глибокого ладу. Така суцільна глибока побудова була одним із джерел стійкості руської піхоти та її основною перевагою перед супротивником. Воїни, зімкнувши свої щити й виставивши списи, створювали як би рухливу „стіну”, що відрізнялася великою силою удару в атаці і стійкістю в обороні. Суцільний, глибокий лад у кілька тисяч чоловік вимагав попереднього навчання, і, без сумніву, воїни раті русичів проходили навчання перед походом.
Літописець згадує „сторожів” – охорону в поході – і полк як організаційну одиницю. Головним родом візантійського війська була важка кіннота, що зазвичай мала атакувати фланги й тил бойового порядку русичів у той час, коли піхота сковувала їх із фронту. Рать русичів, як і у більшості народів, складалася з піхоти й кінноти, проте перевага русичів полягала в тому, що їх кіннота могла вести бій у кінному й пішому ладі. Піхота робила переходи на човнах, кіннота просувалася берегом. Вийшовши на берег, рать русичів залежно від обстановки боролася або в пішому, або в кінному ладі. Можна бачити й взаємодію піхоти й кінноти (бій під Адріанополем у 970 р.).
У період князювання сина Святослава – Володимира (978-1015 рр.) давньоруська держава стала відігравати велику роль у європейській політиці. Однак до цього часу виявилася тенденція до розпаду держави, ознаками чого служили міжусобна боротьба синів Святослава та відпадання ряду племен зі складу Київської Русі.
У ході міжусобної боротьби спочатку переміг Ярополк і підкорив собі Новгород, де княжив Володимир. Новгородський князь змушений був сховатися в Скандинавії. Найнявши там дружину варягів, Володимир повернувся на Русь, зайняв Новгород і Полоцьк, за рахунок яких підсилив своє військо, потім рушив проти Ярополка і розбив його. Єдність держави була відновлена. Варязьким найманцям Володимир рекомендував відправитися на службу у Візантію, що вказує на прагнення зберегти єдиний племінний склад давньоруського війська.
У 985 р. рать русичів під командуванням Володимира ходила проти камських болгар. Болгари були розбиті. Володимир уклав з ними мир. У 988 р. літописець відзначив похід Володимира на Корсунь – візантійську колонію в Криму. Давньоруське військо зробило похід на човнах і висадилося поблизу Корсуня. Це був восьмий морський похід русичів за 120 років, повідомлення про які збереглися в літописах. Висадившись, русичі розташувалися на відстані польоту стріли з міських стін. Володимир обклав місто. При цьому була створена облогова лінія – глибокий рів і вал, що охороняли облогову рать від вилазок обложених.
Шість місяців тривала облога Корсуня. Володимир заявив, що він буде стояти три роки, якщо місто буде продовжувати опір. Врешті решт Корсунь був узятий змором. З обложеного міста один корсунець на стрілі послав повідомлення про те, що джерело водопостачання міста перебуває за станом русичів, і вода в Корсунь надходить по трубах. За наказом Володимира був викопаний поперечний рів, виявлений і перехоплений водопровід. Після цього корсунці були змушені капітулювати. З Візантією був укладений мир. Одночасно русичі визнали християнство як єдину державну релігію, що зближало давньоруську державу з Візантією. Із введенням християнства на Русі військова організація одержала нові моральні основи: воїни зобов'язувалися захищати не тільки батьківщину, а й релігію.
Релігійна моральна основа боєздатності „воїв” укріплювала значно послаблені родові й племінні зв'язки. У 989 р. рать русичів виступила союзником візантійського імператора, проти якого повстали болгари та візантійський воєначальник Варда Фока. У Візантію був посланий сильний загін. Висадившись на азіатському березі, цей загін раптовим нападом розбив великі сили повсталих. У 1016 р. при поході візантійців у Болгарію русичі становили третину всього візантійського війська. Все це сприяло росту авторитету давньоруської держави на міжнародній арені.
Під час правління Володимира укріплювався південний кордон давньоруської держави. По ріках Десна, Остер, Трубеж, Сула й Стугна були побудовані нові укріплення й відновлені старі. Розташовані тут гарнізони складалися із кращих дружин новгородців, кривичів, в’ятичів, а частиною з найманців-печенігів. Для спостереження за кочівниками насипалися кургани, на яких виставлялися сторожові пости. Укріплення й сторожові кургани на важливих напрямках були зв'язані між собою земляним валом і частоколом. Так уперше була створена укріплена риса для захисту давньоруської держави від набігів кочівників
Замість окремих укріплених пунктів з'явилася система укріплень. Створюючи міцну оборону на кордонах, князі давньоруської держави не думали відсиджуватися за її частоколами й валами, а вживали походи проти печенігів. Перемоги над ворогами зміцнювали внутрішнє й зовнішнє політичне положення держави. Київський великий князь став брати участь у всіх важливих європейських справах. У тактичному відношенні заслуговує на увагу виділення на поході сильного передового загону, що був здатний самостійно вступати в бій.
Після Володимира, з 1015 р., почалась упорна та жорстока боротьба між його синами за великокняжий престол. У цю боротьбу були втягнуті варяги, печеніги, угорці, поляки та німці. перемогу в цій боротьбі здобув Ярослав Мудрий (1019-1054 рр.), який продовжував політику укріплення держави та розширення її території. Але вже йшов процес росту великого землеволодіння та пов’язаного з ним закріпачення вільного населення, тобто розвивалися феодальні відносини. Одночасно посилювалися намагання окремих князів до виходу з „імперії Рюриковичей”. Починався період „заходу готичної Русі”.
Внутрішнє становище в Київській Русі Ярослав намагався зміцнити не походами, як це робили його попередники, а законодавчою діяльністю. Збіднення та закріпачення смердів та ремісників призвело до того, що військова справа почала зосереджуватися в руках князя, а дружина та міські „вої” перетворилися на дві автономні частини військової організації в державі. Під час правління Ярослава удосконалювалася система укріплень Києва, що складалася зі ровів та валів з дерев’яними стінами. Висота валів сягала 15 м. До середини ХІ ст. почала зводитися кріпосна кам’яна стіна. На підступах до Києва знаходилися укріплені міста: Вишгород, Бєлгород, Васильєв та Канів, що складали кільцеву систему укріплених пунктів.
Спроби запобігти розпаду давньоруської держави не мали значних позитивних результатів. Руських князів тепер у більшості випадків згуртовувала лише зовнішня небезпека, що насувалася тепер з боку нового сильного ворога – половців, які вперше з'явилися на Русі у 1054 р. під Переяславлем.
Половці займалися кочовим скотарством й особливо конярством. Їх військо складалося з лучників, збройних луками й шаблями; вершники мали, крім того, аркани. Візантійські письменники та руські літописці відзначали швидкість дій половців і раптовість їх нападу. „В одну мить, - писав у XII ст. Євстафій Солунський, - половець близько, і от уже немає його. Зробить наїзд, і прожогом, з повними руками, хапається за вузду, поганяє коня ногами й бичем і вихром несеться далі, як би бажаючи перегнати швидкого птаха. Його ще не встигли побачити, а він вже зник з очей”. Бойовий порядок половців складався з окремих загонів, частина яких виділялася в резерв. Іноді вони відступали, улаштовували засідки й робили раптові контратаки. Для оборони влаштовували укріплення з візків. Військо половців було рухливим, сильним і вправним у діях.
У 1068 р. у межі давньоруської держави вторглись великі сили половців. На річці Альта руська рать під командуванням трьох князів Ярославичей була розбита. Одночасно слід зазначити успішні дії руської раті під командуванням чернігівського князя Святослава.
Проте грозою половців стало руське військо під командуванням Володимира Мономаха, що княжив у Києві по 1125 р. У повчанні своїм дітям Мономах говорив, що всіх його походів було 83, а „маловажних” набагато більше; з половцями він уклав 19 мирних договорів, взяв у полон 100 кращих їх князів і випустив їх з неволі, більше 200 князів стратив і потопив у ріках.
Міжусобиці князів послабляли силу опору руських князівств зовнішньому ворогові.
У 1095-1096 рр. половці зробили два спустошливих набіги. У 1100 р. з ініціативи Володимира Мономаха біля Києва зібрався з'їзд руських князів, на якому був установлений внутрішній мир і було ухвалене рішення про похід проти половців об'єднаними силами.
У березні 1101 р. сильна руська рать виступила в похід. Тут були дружини київська, переяславська, смоленська, рязанська, полоцька та інші. Кіннота йшла по березі Дніпра, а піхота в човнах плила по ріці. У Хортицького острова за порогами флотилія зупинилася, піхота вийшла на берег, і вся рать рушила на схід, у половецькі степи.
Половці зібрали великі сили й вислали назустріч русичам передовий загін. Через чотири переходи від Дніпра давньоруська рать зустріла передовий загін половців, що у результаті завзятого бою був оточений і знищений. 4 квітня руське військо охопило із флангів головні сили половців, зробивши одночасно із цим атаку їх із фронту. У кровопролитному бої половці були розгромлені. Багатий видобуток і багато полонених потрапило в руки русинів. Було звільнено багато заручників-слов’ян, які перебували в половецькому полоні.
У 1111 р. Володимир Мономах знову переконав руських князів виступити проти половців, щоб захистити свою територію від половецьких набігів. Руське об’єднане військо нараховувало до 30 тис. чоловік. Великий інтерес представляє організація цього походу. Рать виступила в лютому на санях, щоб закінчити похід до літньої спеки. У м. Хорол вона залишила сани та у похідному порядку рушила до Дону. 24 березня були розбиті передові частини половців, а 27 березня руська рать зустріла їх головні сили на ріці Салі. Половці переважаючими силами оточили русинів, але ті відбили всі численні половецькі атаки. Атака дружини Мономаха вирішила результат бою. Давньоруська рать здобула блискучу перемогу.
Заслуговує на увагу тактика давньоруської раті в походах проти половців. Володимир Мономах створював сильний передовий загін, що завдавав поразки передовим частинам супротивника. Захопивши ініціативу у свої руки, він тим самим забезпечував моральну перевагу сил. У бою Володимир Мономах прагнув охопити фланги й оточити супротивника. Цікаве зближення раті із супротивником уночі й раптова її атака на світанку в бої з половцями у 1101 р. Нарешті, слід зазначити бій в оточенні під час вищезгаданого походу у 1111 р., що закінчився розгромом переважаючих сил супротивника. У цьому бою Мономах зберігав кращу свою дружину в резерві, удар якої розірвав кільце оточення.
Нарешті, руська рать залишила зразки облогового мистецтва й оборони фортець того часу. Надзвичайно повчальна щодо цього оборона русами Доростола із численними особистими й загальними вилазками. Підготовка й політичне забезпечення війни, організація походів, організація й керівництво боєм – все це свідчить про високий рівень військової справи та мистецтва давньоруської держави.
* * *
Древній літопис „Повість минулих літ” перелічує багато слов'янських племен, що заселяли східноєвропейську рівнину у IX ст. і раніше. Повідомлення літопису підтверджуються сучасними археологічними дослідженнями. Найбільш сильними зі слов'янських племен були поляни, політичним центром яких було місто Київ. У районі озера Ільмень жили новгородські слов'яни. Кожне слов'янське плем'я мало свою певну територію. Великі об'єднання східнослов'янських племен ставали грізною силою.
У результаті розкладання родового ладу у слов'ян виникла сільська громада з індивідуальному обробкою землі та періодичними її переділами. Ця сільська громада, багато в чому схожа на первісну германську марку, у північній частині давньоруської держави називалася терміном „мир”, у південній частині – „верв”.
Сільська громада слов'янських племен характерна відсутністю приватної власності на землю, що у процесі розкладання родового ладу не перетворилася в товар. Слов'яни будували міста, і тому їх племена не розчинилися в союзі дрібних сільських громад, як германські племена. У містах були розвинені ремесла й торгівля. Міста, що були політичними, торговельними й культурними центрами, сприяли розвитку економічних, політичних і культурних зв'язків слов'янських племен й їх об'єднанню як шляхом організації добровільних союзів, так і насильницьким шляхом війн.
Дружини слов'янських вождів стали засобом виникнення князівської влади. Чим більше усталювалася влада князя, тим меншу роль грало віче. Деспотизм підсилився в той період, коли політичним центром давньоруської держави став Київ. Олег іменував себе „великим князем руським”; князівська влада стала спадкоємною. „Великий князь” управляв своїми землями за допомогою „світлих і великих князів і великих його бояр”, з яких призначалися „посадники” у міста. Опорою була місцева племінна знать. З'явилися посадові особи, наприклад „бірники” для зборів штрафів.
Великі князі давньоруської держави мали особисті земельні володіння – орні, мисливські, рибальські. Вільні, захоплені або відчужені землі вони роздавали своїм князям і боярам – радникам і дружинникам. Так, зокрема, виникла велика приватна земельна власність, що сприяла класовому розшаруванню та розвитку феодальних відносин в Київській Русі.
Війни давньоруської держави сприяли розвитку військового мистецтва саме в той період, коли в західній Європі спостерігався його занепад, та значно збагатили руське військове мистецтво: стратегія, тактика та організація руської раті одержали тут подальший розвиток. У цих війнах висунулися талановиті полководці Древньої Русі: Святослав, Володимир Святославич, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах.
Князівські дружини становили ядро раті русичів, що комплектувалася вільними ремісниками міст і смердами. Велике значення мали міські ополчення, які були народним військом. Соціальна база комплектування визначала характер раті й організацію родів військ: піхоти й кінноти. Руська рать, використовуючи багату систему рік і Чорне море, робила далекі походи. Тільки в походах на Волгу й Кавказ рать під командуванням Святослава пройшла понад 3 тис. км по суходолу й близько 1,5 тис. км по ріках. У походах по ріках та морях велику роль грав човновий флот, що складався з легких човнів. У літописах середини XII ст. згадуються човни з палубами. У сухопутному бою взаємодіяла піхота й кіннота. При цьому кіннота залежно від обстановки вела бій у кінному або пішому ладі.
Рішення князя було обов'язковим для всього війська. Організація руської раті забезпечувала ведення оборонного й наступального бою та тактичне маневрування.
Війни давньоруської держави займають важливе місце в історії військового мистецтва. Зі збережених повідомлень ми знаємо про багато походів війська русичів, про його майстерну стратегічну й тактичну оборону, про ведення бою в оточенні та боротьбі піхоти з кіннотою.
Характерна стратегія руської раті. Ряд війн, що їх вели руси, носили завойовницький характер з метою розширення й зміцнення давньоруської держави. Багато походів проти кочівників переслідували оборонні цілі, але здійснювалися стратегічним наступом. Війна переносилася на територію супротивника, і оборона велася в наступальній формі. Прагнення захопити стратегічну ініціативу характеризує полководницьку діяльність давньоруських полководців. Широко застосовувався принцип раптовості в стратегічному й тактичному відношеннях. Давньоруські полководці приділяли велику увагу створенню моральної переваги сил і виробленню єдності дій. Для цієї мети скликалися військові ради як перед походом, так і у відповідальні моменти війни, коли від кожного воїна та начальника була потрібно велика напруга сил.
Стратегія раті русичів під командуванням Володимира Мономаха характеризується прагненням бити ворога на його території. Це була стратегічна оборона території давньоруської держави.
Слід також зазначити, що на стратегію впливали „люди”, тобто народ, особливо жителі Києва, що вимагали рішучої боротьби з половцями. А новгородці винищили варягів на дворі купця Парамонова, не допустивши віддачі їм у володіння Ладоги; вони ж не пустили Ярослава в Норвегію, порубавши його човна, чим запобігли вторгненню варягів.
Тактика давньоруської раті також мала важливе значення в розвитку військового мистецтва. Бойовий порядок русичів, по визначенню Лева Диякона, являв собою „стіну”, тобто суцільну побудову піхотинців-копійщиків, прикритих великими щитами. Це була лінійна побудова, про кількість шеренг якої ми відомостей не маємо. „Стіна” була стійка в бою, що побічно свідчить про значну кількість шеренг.
Бойовий порядок піхоти починав розчленовуватися по фронту й у глибину. Це підвищувало його маневрені можливості й дозволяло управляти боєм. Таке розчленовування по фронті на „чоло” і два крила відбулося, вочевидь, на початку XI ст. Нерівномірний розподіл сил по фронту в бойовому порядку ґрунтувалося на якісному розходженні військ: князівських дружин й ополчень із городян і смердів. Розміщення кращих військ на флангах не тільки забезпечувало фланги, але й дозволяло вести бій на оточення супротивника.
Про військове мистецтво древньої Русі ми можемо судити по писемних пам'ятках того часу. Правда, ці пам'ятники не присвячені спеціально військовим питанням, але в них ми знаходимо свідчення того, що давньоруська військова думка фіксувала процеси розвитку військового мистецтва й намагалася теоретично закріпити їх. Одним з таких пам'ятників є знаменита „Повість минулих літ”. Це найдавніший російський літописний звід, де викладені основні етапи історії давньоруської держави. „Повість минулих літ” є найдавнішою російською військовою історією, де є багато свідчень про походи князів. В „Повісті минулих літ” ми знаходимо не тільки виклад фактів і повідомлення про військові події, але й спроби розкрити причини успіху або неуспіху походу та окремого бою. Тут можна бачити опис складу раті, озброєння, способів ведення війни й бою. Походам Святослава й Володимира Мономаха літописець відвів цілі сторінки. Викладаючи ці походи, літописець указує на деякі особливості військового мистецтва.
„Повчання” Володимира Мономаха, наявне в літописі, було створено як своєрідна автобіографія, у якій князь хотів передати спадкоємцям свій досвід державного та військового діяча. У „Повчанні” зачіпаються питання військової справи. Наприклад, говорячи про свої походи, Мономах вимагає звернути особливу увагу на пильність, на організацію охорони та розвідки. На війні Мономах вимагав не лінуватися та не сподіватися на воєвод. Сам воєначальник повинен висилати охорону, уночі сам зобов'язаний перевіряти несення служби, не знімати зброї й завжди бути готовим до бою. Велике місце в „Повчанні” займає розповідь про князівське полювання. Полювання було в мирний час не тільки розвагою, але й тренуванням, загартуванням воїнів для бойового життя.
Питання, пов'язані з організацією збройних сил, знайшли відбиття у в „Руській Правді” – зводі законів Ярослава Мудрого. Такі статті, що містяться у ньому, як „Про коня князівського та смерда”, „Про зброю” й інші говорять про те, що військова справа в Древній Русі становила одне з найважливіших питань.
Звісно, всі вищеназвані літературні пам'ятники не є спеціальними трактатами з питань військової справи та мистецтва, але в них серед іншого матеріалу ми знаходимо зауваження про способи й форми ведення війни, про озброєння, про бойові порядки, тобто те, що безпосередньо має відношення до військової справи.
Візантійська імперія у VIII – XI ст.
VII ст. було поворотним пунктом у розвитку Східної Римської імперії, у якій все більше підсилювався процес перетворення її на феодальну монархію – Візантійську імперію, де самим великим феодалом була церква. У середині VII ст. у Візантії налічувалося до 100 тисяч ченців. Понад 30 відсотків території імперії перебувало в руках монастирів, землеволодіння котрих досягало великих розмірів. Поряд з монастирським землеволодінням існувало велике світське сенаторське землеволодіння. Монастирське та велике світське землеволодіння ґрунтувалися на праці рабів і колонів, які за підтримкою міського плебсу та при участі армії неодноразово повставали проти уряду.
У VII-VIII ст. розвивалися й інші форми землеволодіння. У зв'язку із широким проникненням слов'ян на Балканський півострів, у Візантійській імперії росла кількість селянського общинного землеволодіння. Дрібними землевласниками були так називані „стратіоти” – особи, здебільшого слов'яни, які одержали землю та були зобов'язані за це нести військову службу. Були й вільні орендарі ділянок землі, що належали магнатам Візантії; землевласники одержували з орендарів десятий сніп урожаю. Ріст більш-менш вільного селянства сприяв збільшенню контингентів, які комплектували візантійську армію.
У IX ст. у Візантії підсилилося використання праці селянства, у зв'язку із чим став практикуватися патронат (заступництво), що вів до покріпачення вільного селянства. Ішов процес руйнування дрібного й ріст великого феодального землеволодіння. У X ст. було узаконене кріпосництво. Великі землевласники (феодали) прагнули до самостійності та часто повставали проти центральної влади.
В обстановці гострої внутрішньої політичної боротьби Візантія вела численні війни: в Азії – з арабами, на Балканському півострові – з Болгарією, а також війни з давньоруською державою. Особливість політики візантійських імператорів полягала у тому, що вони або нацьковували своїх сусідів один на одного, чим їх послабляли, або ж відкуповувалися від того, хто нападав на Візантію.
Велику увага імператори приділяли армії та флоту, намагаючись підсилити та зміцнити їх. Цьому підкорявся весь адміністративний устрій імперії. Територія Візантії була розділена на феми. На чолі фем стояли „стратеги” – військові губернатори, яким підкорялися органи цивільної влади. На території феми дислокувалася певна частина візантійської армії. Феми ділилися на турми та друнги. Ядром візантійської армії була гвардія імператора.
У VIII ст. були розроблені військовий і морський закони, котрі визначали організацію армії та флоту. Візантія мала сильний флот, оснащений передовою технікою. Флот призначався для захисту Константинополя з моря, а потужні укріплення забезпечували його із суши. У походах візантійської армії флот взаємодіяв з нею або здійснював висадження десантів.
Армія Візантії у IX ст. нараховувала до 120 тисяч чоловік. Це була переважно кіннота. Протягом 300 років після правління Юстиніана, візантійська піхота як рід військ остаточно втратила своє значення. На початку X ст. імператор Лев VI відзначав, що неможливо знайти людей, які вміли б володіти луком. Він вважав, що необхідно, щоб одна третина, а то й половина піхоти складалася зі стрільців, які мали б при собі постійно від 30 до 40 стріл. Але це було нездійсненним бажанням. Про рукопашний бій піхоти автори того часу зовсім не згадують. Піхота розташовувалася в останній лінії бойового порядку та не робила впливу на результат бою, хоча нерідко бувала численною. На піхоту дивилися як на тягар, що сковував дії кавалерії.
Деякі дослідники відзначали, що „...Візантія залишалася до самого завоювання її турками великим кінним ринком і школою верхової їзди для всієї Європи”. Тому кіннота була головним родом військ візантійської армії. Головну масу кінноти становили федерати, які служили за високу плату, але й нерідко переходили на сторону супротивника, якщо це було їм вигідно. Візантійська кавалерія становила першу лінію бойового порядку та вела бій у компактних ладах. Звичайна глибина її побудови була не менш п'яти і не більше десяти шеренг. Бойовий порядок кавалерії мав розчленовування по фронті й у глибину: частина її діяла в розсипному ладі, інша, головна частина, перебувала в зімкнутому ладі й повинна була підтримувати перших, третя частина призначалася для охоплення флангу супротивника, четверта сковувала інший фланг супротивника.
У X ст. Візантійська імперія була ще сильною державою, що мала боєздатну армію, гарний флот і потужні оборонні споруди, тому Давньоруській державі довелося боротися із серйозним супротивником.
Широке застосування в армії й на флоті Візантії знайшов так званий „грецький вогонь”, що передував появі на цій території пороху. Уже в 673 р. „грецький вогонь” був успішно застосований при обороні Константинополя; за допомогою його був спалений арабський флот. Так, візантійський імператор Лев III (717-740 рр.) описував „вогненну” трієру, що мала на носі трубку для метання вогню у ворожий корабель. Він же згадує про ручні трубки з „грецьким вогнем”, котрі кидали у ворога, і про спроби застосувати „грецький вогонь” під час дій бойових колісниць. Поряд з описом вибухових речовин зустрічається згадування про „рідкий вогонь” (імовірно, нафту), що кидали на кораблі супротивника у бочках, трубках і кулях. Лев VI у своїй „Тактиці” (початок X ст.) писав: „Дотримуючись звичаю, треба завжди мати на носі корабля трубу, обшиту міддю, для кидання цього вогню у ворога. Із двох веслярів на носі один повинен бути трубником”.
Збереглися також „рецепти” для створення цієї запальної суміші. От один з рецептів XII ст. для створення „грецького вогню” виглядав так: одна частина каніфолі, одна частина сірки, шість частин селітри у тонко здрібненому виді розчинялися в лляному або лавровому маслі, потім вкладалися в трубу або у дерев'яний стовбур і запалювалися. Другий рецепт „літаючого вогню” наступний: одна частина сірки, дві частини липового або вербового вугілля, шість частин селітри, і все це товклося в мармуровій ступці.
До XII ст. Візантія зберігала монополію на застосування у морському бої „грецького вогню”, а потім він зробився надбанням всіх європейських народів. „Грецький вогонь” нерідко сприяв успіху візантійців у морських боях, особливо при обороні Константинополя, але він не врятував Візантію від загибелі.
У X ст. Візантійська імперія була ще сильною державою, що мала боєздатну армію, гарний флот і потужні оборонні споруди. Давньоруській державі довелося боротися із серйозним супротивником.
Болгари.
У VII-VIII ст. кочові тюркські племена – болгари осіли на середньому плині Волги, в усті Ками та на нижньому Дунаї, де змішалися з місцевими племенами. На Камі і на Дунаї виникли сильні болгарські держави – сусіди давньоруської держави.
Як відзначають візантійські джерела, у VII ст. в Нижній Мезії існував „союз семи племен”, до складу якого входили слов'янське плем'я жителів півночі та напівкочова орда болгар. Тюркські племена злилися з місцевими слов'янськими племенами, і Дунайська Болгарія стала слов'янською державою як за походженням, так і за складом населення. Столицею цієї держави був укріплений табір Пліска на Балканському півострові.
У VIII ст. дунайські болгари вели війни з Візантією та франками. У 718 р. болгари прийшли на допомогу Константинополю, обложеному арабами з моря й із суши. Болгари розбили арабів і врятували Візантію. На початку IX ст. зросла могутність Болгарії, що стала серйозним супротивником Візантії, особливо після 864 р., коли в результаті повстання зубожілих народних мас була знищена племінна знать тюркського походження. Повстання народних мас очолювали слов'янські родові старійшини, що були опорою центральної влади. У результаті війн кінця IX і початку X століть, болгари зайняли всю Фракію та Македонію, загрожуючи існуванню Візантії.
Болгари мали добре організоване військо. Це видно з питань, надісланих болгарами Римському папі Миколі I у 866 р. „У нас звичай, – писали болгари, – щоб раніше бою наші государі посилали чоловіка випробуваної вірності й розсудливості оглядати зброю, коней і все потрібне для бою, і якщо в кого що-небудь виявиться в дурному порядку, то його стратять... Колись ми для битви спостерігали відомі дні й години, були в нас у вживанні змови, ігри, пісні й різні пророкуванні...Досі, ідучи на битву, ми носили прапором кінський хвіст: який прапор носити тепер?”.
Із цього тексту ми можемо зробити висновок, що в болгар головним родом військ була кіннота, і що вони перевіряли її перед війною й боєм. Це було сильне, добре організоване військо, перед яким не встояла візантійська армія. Особливо характерним є бій 917 р. у районі Преслави – столиці Болгарії.
Щоб забезпечити свій тил під час війни з болгарами, візантійський імператор уклав мир з державами Азії. Печеніги обіцяли влаштувати набіг на Болгарію та підійшли до устя Дунаю; сербський государ погодився виступити проти болгар.
Для походу в Болгарію була зібрана сильна армія й флот. З Азії перекидалися легіони в Європу, начальники „фем” прибули зі своїми полками, були викликані вірменські загони.
Візантійська сухопутна армія рушила до півночі по березі Чорного моря, флот частиною сил підтримував армію й постачав її, частина кораблів була спрямована до Дунаю назустріч печенігам. Незабаром армія вийшла в район Преслави, де зустріло болгарське військо під командуванням Сімеона. 20 серпня 917 р. византийци атакували болгар. Сімеон перебував на горі, звідки стежив за боєм і віддавав накази.
На першому етапі бою болгарське військо відступало, імовірно, навмисно, щоб змусити супротивника розбудувати свої ряди, тому що при зімкнутій побудові й русі великих мас воїнства важко дотримати порядку. Коли Симеон побачив, що відступ болгар досяг мети –порядок у візантійській армії порушився, – він наказав своєму війську припинити відхід і контратакувати супротивника. Раптова контратака перекинула візантійську армію, що розсипалася й кинулася бігти. Сімеон наказав переслідувати ворога. Візантійська армія була розбита й понесла великі втрати; її залишки бігли до Константинополя. Почувши про поразку византийцев, печеніги повернулися у свої степи. Дорога до столиці Візантії була відкрита, але Симеон не скористався відразу ж цією перемогою, і тільки у 923 р., уклавши союз із арабами, підійшов до Константинополя. Тут був укладений мир, по якому Візантія зобов'язалася платити Болгарії данину. Те, що Сімеон успішно управляв ходом бою з відстані засвідчує, що больгарське військо було звичним до цього та натренованим.
Волзька Болгарія існувала з VIII по XIV століття. Її столицею було місто Великий Булгар, відомий у російському літописі як „Брехімов славний”, розташований приблизно на 30 км нижче устя Ками. У ньому мешкало до 50 тис. чоловік населення. Це був великий торговий центр на Волзі. Місто було добре укріплене: великий земляний вал, посилений дубовим частоколом, перед валом – рів, у південній частині міста – цитадель із ровом і валом. У Болгарії були й інші великі та добре укріплені міста. До устя Ками болгари прийшли кочівниками; їх багатство становили коні. У болгарській державі були у великій кількості хліб, мед, риба й хутро. У містах було розвинене виробництво тонкого залізного й мідного дроту, що давало матеріал для виготовлення кольчуги. Болгари вміли робити мечі. Болгарські воїни були озброєні списами із залізними наконечниками, мечами, луками й кинджалами.
Хазари й печеніги.
Хазарські племена у VIII-IX ст. займали територію в нижньому плині Волги. В усті Волги перебувала столиця хазар – місто Ітиль, добре укріплений під керівництвом візантійських фахівців. Ітиль був оточений стеною. Столиця хазар була великим торговим центром, що зв'язував Середню Азію та арабські країни з волзько-камською Болгарією та слов'янськими племенами. На Кавказі хазари мали місто Семендер, а на Доні – Саркел, також добре укріплені.
Хазари вели напівкочовий спосіб життя: на літо кожен рід виїжджав на свою спадкоємну землю й обробляв її, на зиму все поверталися в місто. Сам Хазарський каганат нічого не робив і займався посередницькою торгівлею: з Болгарії й від руссов ішли товари на південь, з південних країн через Хазарію на північ перевозилися товари народів Азії та басейну Середземного моря.
Очолював Хазарський каганат хан, що опирався на родову й племінну знать. За словами арабського письменника, хан „поклав на заможніших з них обов'язок поставляти вершників, скільки можуть вони по кількості майна свого”. Вершники були озброєні списами й мечами та мали гарну збрую. Мечі, за повідомленням арабського письменника, надходили „з найвіддаленіших кінців Славонії”, тобто зі слов'янської землі.
До X ст. Хазарський каганат був сильною державою. Але до середини цього століття його могутність стала приходити у занепад. У цей час чисельність хазарської кінноти не перевищувала 10 тис. вершників. Своє військо хазарські хани стали підсилювати найманцями із середньоазіатських племен. Протягом тривалого часу хазари вели боротьбу з печенігами, які спочатку кочували між Волгою і Яїком (Уралом), а потім просунулися на Чорноморське узбережжя. Російський літописець називає 915 рік роком, коли печеніги вперше прийшли на територію Русі. Це були кочовики, головна сила яких полягала в легкій кінноті. Хазари довгий час стримували натиск печенігів, але все-таки не стримали їх. Печеніги тепер загрожували Візантійської імперії. Імператор Олексій Комнін звертався до західноєвропейських держав із закликом урятувати Візантію від печенігів і турків. Але більше відчутні результати давала візантійська політика, що полягала в тому, щоб нацьковувати печенігів на давньоруську державу.
Основною зброєю печенігів був лук, яким вони відмінно володіли. Крім лука, печеніги мали списи для метання й удару та тригранний обоюдогострий меч. На довгому списі прикріплювався значок – прапорець. Запобіжне спорядження складалося з кольчуги й шолома.
Бій печеніги починали обстрілом супротивника з луків, після чого кидалися в атаку зі списами. Якщо що супротивник проявляв стійкість, печеніги навмисно кидалися швидко відступати, щоб змусити супротивника перейти в переслідування й заманити його в засідку. Бій завершувався останньою атакою, у якій у хід пускалися мечі. При розташуванні на місці, печеніги влаштовували табір зі зв'язаних і поставлених у коло візків. У колі залишалися проходи, що представляли собою ламані лінії, що вели до центра кола. Атакуючий, спрямовуючись у ці проходи, роздрібнював свої сили, і це дозволяло печенігам знищувати супротивника вроздріб. При форсуванні рік печеніги застосовували турсуки – шкіряні мішки, набиті очеретом або соломою. На турсуці сидів воїн і тримався за хвіст пливучих коней. Форсування великих водних перешкод великими масами кінноти робилося досить швидко.
Печеніги були серйозним супротивником давньоруської держави: вони грабували й розоряли південні російські землі. Для захисту від печенігів будувалася засічна лінія по ріках Стугні, Ірпеню й Трубежу, що складалася з окремих укріплених пунктів. Але більш ефективними були походи російської раті проти печенігів. За період з 915 по 1036 рр. російська рать зробила вісім великих походів, що значно послабили печенігів.
Такими були південні й південно-східні сусіди давньоруської держави, у війнах з якими розвивалося військове мистецтво русів.
