1.3. Символіка та емблематика зброї

Символ – вища форма знання. Саме тому „графічною формою” символів найчастіше виступають найпростіші креслення (крапка, лінія) і геометричні фігури (коло, квадрат, трикутник). Протилежністю символів є емблеми – конкретні зображення фігур, тобто об’єктів дійсності. У якості фігур можуть виступати як живі істоти, так і будь-які неживі предмети; щодо цих фігур є історично сформована міжнародна згода – вони володіють „еталонним” зображенням, що забезпечує їх упізнання. На відміну від абстрактних і мінливих символів, означуваним для емблем виступає сугубо конкретне поняття або ідея. Тобто, емблеми є конкретними „розпізнавальними знаками”. Символи та емблеми відрізняються між собою й чисто зовні, тобто графічно: символи завжди абстрактні, а емблеми конкретні, хоч і стилізовані. І, якою б фантастичною не була, на перший погляд, та чи інша емблема, відшукати її історичне коріння в принципі можливо.

Колись зброя була постійним супутником людини, від неї залежало харчування, а часто і саме життя безпосередньо, тому із самого початку вона вважалася священною. Древні майстри із благоговінням відносилися до металу та вірили, що залізо – небесний дарунок богів. За контроль над „Великим залізним шляхом” на Стародавньому Сході боролися цілі держави. Це і не дивно, адже залізо у давні часи іноді цінувалося дорожче золота. Відповідно, ковалі користувалися великою пошаною у суспільстві, а саме ремесло коваля часто набувало рис священного дійства. Навіть і зараз у деяких народностей зберігається культ залізної холодної зброї (японці, абхазці, адигейці). І не кожен бажаючий міг стати ковалем-зброярем – вважалося, що відчувати містику меча дано далеко не кожному чоловіку.

Зброя із самого моменту своєї появи у всіх народів була символом сили та влади, переваги і захисту, руйнування, церемоніальною емблемою влади й правосуддя. Зброя була приналежністю воїна, а у деяких випадках і знаком певного статусу або символом надзвичайної мужності бійця. З відкриттям металів, для багатьох воїнів зброя – неживий, як правило металевий предмет – на думку Е.Окшотта, несла на собі відтінок індивідуальності власника. Вергілій писав: „Я співаю про зброю та про людей”, ставлячи зброю на перше місце, а К. Г. Юнг стверджував, що „зброя являє собою вираження волі, спрямованої до певної мети”.

Однак, не всі народи настільки тремтливо відносилися до власної зброї. Так, Геродот, описуючи Троянську війну, практично не описує саме озброєння воюючих сторін. Е.Окшотт пояснює це тим, що жителі Середземномор’я ніколи не відносилися до своєї зброї з таким романтичним благоговінням, як, наприклад, тевтони, кельти, індуси, японці чи тибетці.

Греки класичного періоду були досить грізними воїнами, але вважали зброю придатною тільки для війни, і відносилися до неї без найменшого нальоту романтики, винятково прозаїчно – як до корисного інструмента. Та вони ж вважали зброю гідним об’єктом для прикрашання; єдиний раз, коли Гомер дозволив собі докладно зупинитися на описі збруї – це пісня, у якій розповідається про щит, викуваний Гефестом для Ахілла. Але навіть тут поет описує тільки карбовані малюнки, якими давньогрецький бог-коваль прикрасив щит. Конструкція самого захисного пристосування його не цікавила. Вочевидь, тільки річ, яку можна було назвати витвором мистецтва, поет вважав гідною опису. Це говорить про те, що греки не бачили у своїй зброї одушевлених предметів, і тим більше не поклонялися їм – усього лише використовували під час війни та відкладали, як тільки у ній відпадала необхідність.

Відношення римлян до зброї було ще більш прозаїчним. Цивільні особи боялися та уникали її, а військові відносилися як до частини обмундирування, чистили і тримали в порядку остільки, оскільки поганий стан зброї загрожував підвести під час бою.

У цьому плані відрізняються германці, які надавали величезного значення зброї і у дні миру, а не лише війни. Наприклад, Тацит про них писав так: „Жодну справу, ні особисту, ні суспільну, не ведуть неозброєними. Але є одне правило: ніхто не повинен мати зброю доти, поки держава не вирішить, що він зуміє правильно її використати...Якщо вони схвалюють щось, то брязкають своїми списами. Немає такої форми згоди, що була б більш почесною, ніж та, що виражена за допомогою зброї”.

Деякі народності, наприклад тибетці, навіть одушевляли зброю, прикрашаючи її антропоморфними образами (широко відомі „люди-кинджали” з Пур-бу, Тибет).

У руках героя зброя знаменує перемогу космосу над хаосом, уособленому у чудовиськах. Якщо згадати, що у міфах і фольклорі зброя найчастіше дається герою божеством (або чудесним помічником), то можна зробити наступний висновок: за допомогою зброї людині слід боротися проти напору своїх ірраціональних бажань, втілених у образах чудовиськ, і, таким чином, слугувати вищій духовній меті. Звідси стає зрозумілою та „автономність”, якою наділяється зброя у багатьох міфах: наприклад, в ісландських сагах молот Topа (у німців Донара). Мьолльнір („Громовий молот”) майже самостійно вражає ворогів та як бумеранг повертається до свого власника, а чудесний меч Ескалібур (Екскалібур) не виходить із каменю, поки не „розпізнає” Артура. До речі, прообразом Ескалібура послужив меч (вал.Cabedvwich) героя ірландських саг Фергуса.

Емблематично зброя мислиться як уособлення ратної праці, тому у геральдиці та емблематиці різні види зброї найчастіше мають іконічне значення, тобто виступають як „розмовляючі” емблеми.

У алегоріях справна зброя символізує війну, а поламана чи спалена зброя є алегорією миру. У живописі епохи Відродження досить часто зустрічається сюжет торжества любові над війною (наприклад, купідони, що грають зі списом Марса). У XX ст. цей сюжет втілився в знаменитому гаслі руху хіппі „Make love not war” („Кохайся замість того, щоб воювати”).

Отже, наряду з емблематичністю різні види зброї та засоби захисту володіють також і власною символікою, що корінням уходе у стародавні часи. Тому основне значення кожного виду зброї складалося у залежності від його поширення у арміях тієї чи іншої країни. Наведемо загальноприйняті уособлення найбільш поширених видів зброї.

Багнет (штик). Емблема доблесті, особистої хоробрості („куля – дурна, багнет – молодець”); але одночасно і символ нетерпимості, жорстокості й насильства („взяти на багнети”, „добити багнетом”, „зустріти в штики” – ці вислови використовуються як у прямому, так й у переносному значенні).

Вогнепальна зброя. У геральдику та емблематику вогнепальна зброя остаточно увійшла після наполеонівських війн початку XIX ст. Разом з тим, вже у XVII ст. у міські герби включалися зображення артилерійських гармат, що символізували облогу та захоплення приступом фортець, тобто виступали як емблеми мужності, доблесті, „подолання сили”. Незаряджена рушниця – словесний символ Провидіння: „Раз на рік і незаряджена рушницю стріляє”.

Кинджал (стилет). Символ зла, підступництва, зради. Зброя найманих убивць, розбійників, „бандитів з великої дороги”, яких ще називали „лицарі плаща і кинджала”, віроломних зрадників, які вбивають тих, хто їм довіряє. У той же час кинджал – зброя борців за свободу. У середньовічному алегоричному живописі, разом з короною та скіпетром, кинджал був атрибутом музи трагедії Мельпомени.

Лук. Емблема войовничості, війни та полювання. Так, у єгипетській традиції богиня Нехбет – „донька і око бога-сонця”, найдавніша покровителька одного з міст Верхнього Єгипту – звалася „та, що зв’язує луки”, тобто та, хто перемагає ворогів. Лук Аполлона – сонце, що метає промені-стріли у ворогів. Лук Шиви – емблема божественної сили, що розтрощує демонів. Наряду зі списом спис також емблема полювання. Наприклад, у грецькій міфології Артеміда, у єгипетській – Нейт (Нижній Єгипет) та Сатет (Верхній Єгипет), ісландській – Скаді – покровительки полювання, зображувалися з луком, іноді ще з щитом та стрілами.

До речі, у пантеоні богів багатьох країн Давнього світу присутні богині-покровительки мисливства та війни, що, можливо, є пережитком того часу, коли жінки нарівні з чоловіками приймали участь у полюванні та захисті території свого проживання.

В емблематиці та геральдиці семантика лука залежить від того, у сполученні з якими предметами використовується цей образ. Лук з натягнутою тятивою – емблема готовності відбити ворожий удар; лук без тятиви – емблема роззброювання; лук з тятивою, на яку накладена стріла – готовність до бою. У античній традиції та середньовічному алегоричному мистецтві лук також є зброєю бога кохання Ерота (Купідона), звідси лук і серце, простромлене стрілою, відома емблема кохання.

Меч. Зброя героїв, лицарів, символ влади, сили, справедливості, відплати, уособлення чоловічого начала, світла, розуму. Меч персоніфікує протиставлення життя й смерті. Ю.Евола вважає, що меч є символом, що одночасно звернений до неба і до землі.

Культ меча як атрибута бога війни та зброї проти демонів склався в далекій давнині одночасно з появою та розповсюдженням металів. Е.Собехано зазначає: „Існує арабський переказ, що говорить, що меч винайшли іудеї, і що місцем, де він був уперше виготовлений, була гора Касіум на околицях Дамаска...на якій, по древньому віруванню, Каїн убив свого брата. Саме там, за фатальним збігом обставин, осіли перші ремісники, зайняті виготовленням нововинайденої зброї”. Скіфи, по Геродоту, мали звичай щорічно приносити декількох коней у жертву лезу меча, у якому вбачали втілення бога війни.

У японській традиції та у лицарів-хрестоносців існувало ритуальне поклоніння мечу. У Японії правильне володіння мечем було мистецтвом самураїв, причому кожен з представників цих аристократів від воїнів повинен був вміти воювати двома мечами: довгою катаною для воєнних дій і коротким вакісачі для двобоїв і ритуального самогубства. Меч, зроблений, відповідно з переказом, із хвоста восьмиголового дракона, вважається одним із Трьох Великих Скарбів імператора.

Посвята у лицарі супроводжувалося даруванням меча, обряд приєднання до лицарського братерства полягав у тому, що новопосвяченого плашмя вдаряли мечем. На мечах приносили клятви, які „структурували” подальше життя того, хто клянеться та обіцяли йому загибель за порушення обітниці.

Відомі багатьом народам танці з мечами є суттю обрядів „віднадження” загибелі.

Меч також трактується як символ вищого знання. Наприклад, Хрісаор – магічний золотий меч – символізує вищу духовну рішучість. Апостол Павло говорив про Слово Господа як про „духовний меч”. У буддизмі меч – зброя мудрості, що відтинає неуцтво; Вішну часто зображували з вогненним мечем пізнання у руках. Обоюдогострий меч у християнстві – емблема Божественної істини та мудрості. Полум’яніючий меч херувіма, що охороняє древо Життя в Едемському саду, символізує вищу справедливість (бо люди після гріхопадіння не варті вічного життя та райської чистоти). У середньовічному алегоричному живописі меч та терези – атрибути алегорії Правосуддя. Меч персоніфікував владу, причому як світську, так і духовну. У германців меч служив емблемою влади вождя. А Олександр Македонський, за легендою, розрубив мечем вузол царя Гордія, тим самим продемонструвавши свою перевагу над царями минулих часів. У середньовіччі існувала політична теорія „двох мечів”, що символізували мирське панування та папський престол.

Звичай давати мечам імена пов’язаний з уявленням про „живу енергію” зброї. Так, непереборний меч Нарду (кельт.), убивця дракона Фафніра – меч Грам (ірл.), меч Тюрінг (ісл.), завжди гострий меч Мосе (кит.), Дюрандаль, Ескалібур, Бальмунг, Нотунг – ці мечі з міфів і лицарського епосу різних країн згодом стали архетипічними для сучасного літературного жанру fantasy, що створив ряд не менш яскравих образів – насамперед Андріл і Терн із „Володаря Кілець” Дж. Р. Р. Толкієна, Чорний Клинок з „Саги про Елріка Мелнібонейського” М. Муркока, Грейсвандір з „Дев’яти принців Амберу” Р.Желязни тощо. У фольклорі меч часто виявляється захованим чи „похованим”, і добування цього меча героєм являє собою обряд ініціації воїна.

У середньовічній традиції меч протиставлявся дереву, як еволюція – інволюції. Наприклад, відоме зображення Бога-Сина, що відноситься до XV ст.: ліворуч від Його особи розташована гілка дерева, а на іншій стороні, симетрично гілці – меч. Хрестоподібна форма меча була причиною „залучення” цієї зброї у Європі до числа релігійних символів.

Розколотий меч – емблема поразки, а також символ духовного розладу, неможливості знаходження щирого знання. Меч цнотливості, що лежить між чоловіком і жінкою – знак чистоти відносин та уособлення заборони на близькість. Дамоклів меч – емблема примарності щастя володаря (за легендою, сіракузський тиран Діонісій на добу посадив на трон свого фаворита Дамокла, але при цьому підвісив над його головою на кінському волосі меч). У китайців є прикмета: жінка, якій наснилося, що вона виймає з води меч, народить сина; а меч, що впав у воду, пророкував їй швидку загибель.

У сучасній емблематиці меч – складова частина емблем служб безпеки, охоронних агентств, органів правопорядку.

Спис. Символ божественної волі. У цій якості зустрічається у легендах та міфах багатьох народів. Наприклад, грецький міф про суперечку Афіни та Посейдону за панування над Аттикою. Згідно міфу, Афіна, на підтвердження своїх прав на цю територію, вдарила в землю списом – і на місці удару відразу виросла олива. Знаменитий жест Олександра Македонського, котрий, форсувавши Геллеспонт, з борта корабля кинув спис, що встромився у ворожий ґрунт, – цей жест одночасно відтворював учинок Афіни та символізував домагання не лише еллінів, але і їх богів на землі під владою Персії. Інший міф, переказаний Овідієм у „Метаморфозах”, говорить, що спис Ромула пустив коріння на Палатинському пагорбі, тим самим виявивши божественне підтвердження права Ромула на верховну владу у Римі. Скандинавська традиція знає чудесний спис Гунгнір верховного бога Одіна, що ніколи що не давав промаху та після кидка повертався на зразок бумерангу. Відповідно до легенди, кидок цього списа поклав початок першої у світі війні – між двома групами скандинавських божеств, асами та ванами.

Еддична пісня „Пророцтво вельви” говорить: „У кельтів відомий спис Луга, вправного у багатьох ремеслах, один із чотирьох скарбів божественного племені Туата Де Дананн”. Сага „Битва під Маг Туіред” свідчить, що цей спис був принесений з міста Луга і „ніщо не могло встояти перед ним або перед тим, у чиїй руці воно було”. Спис Луга також розглядався як варіант „світової осі”.

У середньовічній парадигмі спис – символ жертовності, жалю та милосердя. Таке його трактування пішло від того, що римський легіонер Лонгін наніс розіп’ятому Христу удар списом, щоб припинити Його муки. У англо-саксонських легендах лицар Круглого Столу Персіваль зціляє рани списом, наконечник якого був обмитий у чаші Грааля. Взагалі, „закривавлений спис”, про який говорять легенди граальського циклу, іноді тлумачиться як уособлення жагучих бажань, прагнень. А Раймунд Луллій у „Записках дворянського ордену” говорить, що спис даний лицарю як символ високої моральності.

Також спис (дротик) – ще одна емблема полювання та війни. Так, це атрибут грецьких Ареса та Афіни, римських Марса та Мінерви, азійських Анат та Асіт, культи яких проникли у Стародавній Єгипет після його завоювання гиксосами, єгипетського Онуріса.

Сокира (топор). Символ повновладдя, верховенства як у божеств (сокири Зевса, Вішну та Агні), так і серед людей. У європейській історії це була „варварська зброя” германців і кельтів. Вираження „викопати (зарити) топор війни” походить від бойових традицій північноамериканських індіанців і означає відповідно початок або припинення бойових дій. У геральдиці сокира звичайно зображується у лапах якого-небудь звіра та символізує погрозу.

Стріла. Уособлення чоловічого єства, емблема непохитності, мужності, доблесті. Стріли Аполлона – сонячні промені, що несуть життя або, якщо бог розгніваний, спопеляють все живе. Також стріла – символ блискавки, „небесної стріли” божества-громовержця. У індусів стріли – атрибут Рудри, бога блискавки та бур, що вбиває людей і тварин, що заподіює біль і лиха, але й несе цілющий дощ. Стріли небесного бога, громовержця Індри – промені сонця й блискавка. Стріли-„блискавки” також служать атрибутами грецького Зевса, римського Юпітера, скандинавського Одіна, слов’янських Перуна та Стрибога, а стріли Мітри – сонячне світло. Вони є також атрибутами єгипетських богинь Сатет та Нейт (її ієрогліфічним символом були дві перехрещені стріли); грецької Артеміди, срібні стріли якої, як вважалося, несли хвороби та загибель; римської Діани.

У християнському іконописному живописі стріли є символом оберегу від лиха. Стріла, випущена в небо символізувала сходження на небеса. Однак, цей образ може тлумачитися і як святотатство: у талмудичних сказаннях йдеться про те, що будівельники Вавилонської вежі пускали стріли в небо, а на землю ті падали червоні від крові. У християнстві та ісламі стріли ще можуть символізувати гнів Божий. Зі стрілою, як божественною карою, пов’язане уявлення про ангелів помсти, що кидають у людей стріли тяжких хвороб. В Одкровенні Іоанна Богослова лук і стріли персоніфікують загибель.

Стріла може також бути емблемою війни, зламана стріла – знак перемир’я. Американські індіанці при укладанні племінного союзу ламали стріли на знак мирних намірів. Ціла ж стріла, послана від одного племені до іншого, знаменувала оголошення війни, і не лише у індіанців. Наприклад, відома легенда, переказана Геродотом, як перський цар, що збирався у похід проти скіфів, отримав від них ворогів послання – птаха, жабу, п’ять мишей і п’ять стріл. Сам Дарій вирішив, що скіфи віддаються йому разом із землею та водою, а під видом стріл передають свою військову хоробрість. Віщун же витлумачив це послання так: „Якщо ви, перси, не зможете злетіти як птахи у небеса, або, подібно мишам, не зникнете в землю, чи, подібно жабам, не стрибнете у воду, то не повернетеся назад і загините під ударами цих стріл”. Стріли Еросу (Ерота, Амуру) – уособлення кохання з першого погляду, але також і вгасання почуттів. За Овідієм, стріли Ерота були двох видів – золоті (розпалювали пристрасть) і свинцеві (її убивали).

Сучасна семантика стріли пов’язана, насамперед, з поняттям швидкості (приміром, назва залізничного експреса „Червона стріла” або прізвисько болідів команди „Макларен-Мерседес” на перегонах „Формула-1” – „срібні стріли”). Крім того, стріла використовується як піктограма, що вказує напрямок руху. „Нагадуванням” про стріли як символи війни є силуети ракет, що знаходяться на озброєнні армій.

Трофеї. Військовий видобуток, як правило зброя (іноді збруя) переможених, складений гіркою, знаменує торжество переможця. Алегорично трофеї тлумачаться як символ тлінності досягнень.

Щит. Символ захисту. У міфології багатьох країн персоніфікував захист від глобального зла та катастроф. Наприклад, у скандинавському епосі „Едда” (пісня „Промова Гримніра”) говориться наступне: „Свалін зветься щит, він приховує сонця сяяння; коли впаде він, полум’я охопить і гори, і море”. Символ щита знайшов своє відображення у крилатому вислові „Перебувати під егідою”, тобто під захистом, бо Егіда – це був щит Зевса. В центрі Егіди була зображена голова горгони Медузи. Одночасно цей щит був атрибутом Афіни та Аполлона (у виняткових випадках).