Тема 17. Локальні військові конфлікти (середина хх - початок ххі ст.)

Промова У.Черчілля у Фултоні (США) 1 лютого 1946 р. поклала початок „холодній війні”. Із цього моменту та до розпаду СРСР у 1991 р. світ чітко поділився на два протиборчі табори на чолі із двома наддержавами – США і СРСР.

Із цього моменту практично всі аспекти життя в цих країнах почали надмірно політизуватися. США і СРСР явно або таємно стають замішаними у практично в усі військові конфлікти по всьому світу. Обидві наддержави, дві протилежні ідеології воювали одна з одною чужими руками на чужій території. Обидві сторони активно використовували біполярність, що передбачала політичне та військове втручання у внутрішні справи незалежних держав під гаслами „підтримки демократії” або „боротьби народу із соціальним гнобленням”. Тому характерною ознакою цього періоду були зменшення європейських конфліктів і поява безлічі „гарячих точок” в інших регіонах, що виникали на базі етнічних, релігійних, соціальних, політичних розбіжностей. От деякі з них.

ВІЙНА В КОРЕЇ 1950-1953 рр. – велася між Корейською Народно-Демократичною Республікою (Північна Корея), підтримуваною Китаєм і СРСР, та Республікою Корея (Південна Корея), підтримуваною Сполученими Штатами Америки. Почалася вторгненням військ КНДР на територію Південної Кореї 25 червня 1950 р. Спочатку розвивалася успішно для Північної Кореї. У результаті проведених Сеульської, Сувонської, Теджонської, Нактоганської і Пусанської операцій КНДР захопила більшу частину території Південної Кореї. Американо-південнокорейське угруповання військ було притиснуте до моря. У цій критичній обстановці 16 вересня 1950 р. війська 8-ї американської армії, зосереджені на Пусанському плацдармі, разом з південнокорейськими військами перейшли в контрнаступ.

Одночасно 10-й американський корпус висадився в тилу північнокорейських військ в Інчхоні. У результаті північнокорейські війська потерпіли велику поразка, залишили Сеул і Пхеньян та на ряді ділянок були відкинуті до корейсько-китайського кордону. Подальше просування американо-південнокорейських військ було зупинено армією Китайської Народної Республіки, що вступила у війну. У жовтні 1950 р. збройні сили КНР і КНДР нанесли потужний контрудар, звільнили Пхеньян, а потім вийшли на 37-ю паралель. Після відповідного контрудару американських і південнокорейських військ у липні 1951 р. фронт стабілізувався приблизно по 38-й паралелі. 27 липня 1953 р. у Паньминчжоні була укладена угода про припинення вогню.

В'ЄТНАМСЬКА ВІЙНА 1959-1975 рр. – спочатку велася між Північним (ДРВ) і Південним В'єтнамом. У 1964 р., після Тонкінського інциденту, на стороні Південного В'єтнаму у війну вступили США, а потім також експедиційні частини Таїланду, Філіппін, Австралії і Нової Зеландії. Північний В'єтнам був підтриманий Радянським Союзом і КНР. До 1965 р. чисельність американських військ у В'єтнамі досягла 540 тис. чоловік, не рахуючи флоту і стратегічної авіації. Однак, незважаючи на величезну технічну перевагу, інтенсивні бомбардування з повітря і з моря, Сполученим Штатам не вдалося домогтися поставлених цілей. Більше того, Північний В'єтнам, широко використовуючи тактику партизанських дій, зайняв 3/4 території Південного В'єтнаму і блокував американські гарнізони в прибережних районах.

Повітряна війна також не дала очікуваних результатів. Створена за допомогою СРСР система ПВО дозволяла протиповітряним силам ДРВ успішно боротися з американською авіацією. Війна набула затяжної форми з великими втратами по обидва боки. Загальні втрати повітряних сил США склали 360 тис. чоловік убитими і пораненими. Було знищено близько 9 тисяч бойових літаків і вертольотів. Втрати населення і армії Північного та Південного В'єтнаму дотепер вірогідно не встановлені, але вони були набагато більшими.

У таких умовах під тиском суспільної думки США в січні 1973 р. змушені були вивести свої війська з В'єтнаму. Після цього армія Північного В'єтнаму у короткий термін розгромила війська Південного В'єтнаму і 1 травня 1975 р. опанувала Сайгоном. Воєнні дії припинилися. У підсумку укладеної угоди була створена єдина держава Соціалістична Республіка В'єтнам.

КИТАЙСЬКО-В'ЄТНАМСЬКИЙ КОНФЛІКТ (17 лютого - 18 березня 1979 р.). Після декількох тижнів безперервних прикордонних сутичок, 17 лютого 1979 р. 12 китайських дивізій за підтримкою сотень літаків, танків і артилерії перетнули 1200-кілометровий кордон з В'єтнамом. Зазнавши важких втрат, китайці просунулися лише на 50-80 км углиб В'єтнаму. Через кілька місяців, в'єтнамо-китайський конфлікт завершився. Жодна з сторін не домоглася вирішальних результатів.

Усього за кілька місяців до китайсько-в'єтнамського конфлікту, Радянський Союз підписав Договір про військове співробітництво з В'єтнамом. Тому під час конфлікту Радянський Союз привів у повну бойову готовність війська в Сибіру і направив військово-морську ескадру з ракетних крейсерів та есмінців у Китайське море. США також направили в цей регіон кілька авіаносців 7-го Тихоокеанського флоту. Обидві наддержави привели свої ядерні сили у стан підвищеної бойової готовності, у першу чергу підводні човни з ядерними МБР. Протягом конфлікту СРСР і США вели активну радіоелектронну розвідку ТБД і присутніх поблизу ТБД угруповань потенційного супротивника.

КАРИБСЬКА КРИЗА 1962 р. – різке загострення міжнародної обстановки, що відбулося восени 1962 р. через розміщення радянських балістичних ракет середньої дальності на Кубі. У відповідь на це керівництво США направило в Карибське море до кубинських берегів 183 бойових кораблів і установило морську блокаду Куби. У бойову готовність були приведені американські війська в Європі, 6-й й 7-й американські флоти.

Було організовано безперервне бойове чергування 20% стратегічної авіації США в повітрі. Одночасно у підвищену готовність приводилися також радянські збройні сили на заході. На позиціях розгорталися стратегічні ракети групового базування. Підвищувалася бойова готовність військових сил НАТО та ОВД. Обидві сторони готувалися до можливого виникнення ядерної війни з нанесенням удару всім наявним ядерним потенціалом (США – 5000 ядерних боєприпасів, СРСР – 300 ядерних боєприпасів).

У критичній обстановці, що створилася, між радянським та американським керівництвом за участю Генерального секретаря ООН і керівництва Куби 28 жовтня 1962 р. було досягнуто компромісної згоди. СРСР зобов'язався вивести свої ракети з Куби, а США – з Туреччини. Крім того США зобов'язалися не вживати воєнних дій проти Куби.

Після того, як у 1975 р. Ангола одержала незалежність від Португалії, тут почалася громадянська війна між двома військово-політичними угрупованнями, марксистським і націоналістичним. Ангола, таким чином, стала у 1970 - 1980-х рр. свого роду полігоном суперництва двох наддержав в Африці (СРСР, з однієї сторони та США разом з ПАР – з іншого).

Іншим регіоном, де зштовхнулися інтереси США і СРСР став Афганістан. Уведенню радянських військ в Афганістан передувала складна міжнародна обстановка. У 1979 р. виникла можливість стратегічного союзу США і Китаю. Була прийнята програма переозброєння НАТО. На території ФРН НАТО розмістило ракети „Першинг-2”, націлені на схід. У 1978 р. в Афганістані перемогла революція, але з літа ситуація стала некерованою і афганський лідер Б.Кармаль попросив СРСР про військову допомогу. СРСР спочатку не хотів втручатися у внутрішні справи Афганістану, але побоявся можливості оточення при союзі США і Китаю. У грудні 1979 р. в Афганістан був уведений, за словами Міністра оборони СРСР маршала Устинова, „обмежений контингент військ”, слово „війна” не вживалося, усе подавалося як надання інтернаціональної допомоги братньому Афганістану. Начальник штабу армії Недогарків був проти введення військ, бо протягом всієї історії ніхто не зумів завоювати Афганістан.

Із просуванням до Кабула радянських військових сил, Афганістан виявився в багатті війни. Це була, з одного боку, війна цивільна, а із другого – війна проти радянських окупантів, чисельність яких досягала 100 тис. У 1980 р. 40-я армія СРСР почала повномасштабну війну, про яку у самому СРСР замовчувалось. НАТО підтримувало повстанців, СРСР і США знову зштовхнулися на чужій території, але тепер СРСР був змушений воювати сам за себе.

Непридатні для умов Афганістану танки були замінені мотопіхотою, у повстанців літаків не було, але СРСР чомусь ввів зенітно-ракетну бригаду. У 1984 р. в Афганістані загинула найбільша кількість радянських солдатів за всю історію цієї війни – 2343 чоловік. У 1988 р. стало зрозуміло, що СРСР разом з урядом Афганістану війну програли. Тогочасний лідер Наджибулла вже не контролював країну. В наслідок цього, у квітні 1988 р. у Женеві були підписані угоди по Афганістану, і в лютому 1989 р. остання радянська колона бронетанкової техніки покинула територію Афганістану.

Для самого СРСР війна в Афганістані мала погані наслідки, як на міжнародній арені, так і усередині самої країни. Вторгнення радянських військ в Афганістан було грубим втручанням у внутрішні справи суверенної держави, фактичною інтервенцією. СРСР виявився в міжнародній ізоляції. Радянсько-американські відносини перервалися, конгрес наклав заборону на продаж СРСР зерна. Генеральна Асамблея ООН зажадала негайного виводу радянських військ з Афганістану. Багато країн бойкотувало Олімпіаду-80 у Москві. Уперше в історії МЗС СРСР стало висловлювати співчуття із приводу жертв серед мирного населення внаслідок радянських артобстрілів.

У самому СРСР солдатів-афганців зустрічали насторожено. Почалися дискусії із приводу подібності радянських солдатів, які воювали в Афганістані з американцями, які воювали у В'єтнамі. З'явився вислів „Афганський синдром”, що характеризував психічний стан воїнів-інтернаціоналістів. Керівництво країни стало відвертатися від тих, кого посилало воювати заради власних інтересів. Точно так відбулося і в Америці з воїнами, які воювали у В'єтнамі. Солдати воювали в ім'я американських ідеалів, однак по поверненню їх чекали, у більшості випадків, осуд і неприйняття суспільством. Більша частина американського суспільства не вважала їх героями, а переважна більшість воїнів, що повернулися, так і не змогли пристосуватися до нормального життя. Воєнні дії СРСР в Афганістані у великій мері сприяли падінню комунізму і розвалу СРСР.

Поруч із позитивними зрушеннями, котрі взагалі характеризують міжнародні відносини 1980-х – кінця 1990-і рр. виникали інші, не пов’язані з протистоянням СРСР-США небезпечні локальні вогнища агресії. Так, президент Іраку Саддам Хусейн, затвердившись у своїй абсолютній владі і зштовхнувшись із рядом внутрішніх проблем, почав 1989 р. відкриту агресію проти сусіднього Кувейту, іракська армія окупувала цю країну і оголосила її частиною Іраку. Рада Безпеки ООН ініціювала економічні санкції проти агресора, і визначила кінцеву дату виводу іракських військ з Кувейту – 15 січня 1991 р. У випадку невиконання цієї вимоги, ООН зобов'язувалася санкціонувати застосування збройних сил. Спроби СРСР і Франції мирно врегулювати військовий конфлікт були безуспішними. 17 січня 1991 р. багатонаціональні сили на чолі із США нанесли масові повітряні і ракетні удари по військах і військових об'єктах Іраку. Згодом були використані сухопутні сили. Війна тривала до кінця лютого і завершилася звільненням Кувейту та поразкою Іраку.

Комплекс проблем регіону Близького і Середнього Сходу у 80 – 90-і рр. займав особливе місце серед найбільш актуальних питань міжнародних відносин. Усе більшої ваги здобувало всеосяжне врегулювання тривалого арабо-ізраїльського конфлікту і рішення проблеми арабського народу Палестини – ядра даного конфлікту. Нерозв'язаність цього ключового питання значною мірою стала причиною того, що Близький Схід, як і раніше, залишався місцем нагромадження „горючого матеріалу”, що у будь-яку хвилину міг викликати нову війну. Близькосхідний конфлікт був джерелом і каталізатором майже всіх інших конфліктів Близькосхідного регіону. До негативних наслідків Близькосхідного конфлікту варто віднести посилення на початку 80-х рр. відцентрових тенденцій у арабській субрегіональній системі. Утворилося декілька приблизно порівнянних у військово-економічному плані держав – потенційних „центрів сили”. До них відносилися Саудівська Аравія, Ірак, Сирія, Лівія, Алжир, Марокко.

Таким чином, у 80 - 90-і рр. цей регіон залишався ареною конфліктів двох типів: 1) викликаних внутрішніми розбіжностями країн регіону (арабо-ізраїльською і арабо-іранськими, ситуацією в іракському і турецькому Курдистані, проблемою Західної Сахари, спалахом ісламізму, конфліктами, викликаними розмежуванням країн регіону, сутичками навколо кордонів, розподілу водних ресурсів, нафтових родовищ тощо);

2) спровокованих іншими державами, які намагалися підсилити свою присутність у регіоні шляхом використання будь-яких місцевих недоліків.

Що стосується міжнародних конфліктів, котрі створили значну напругу в західній півкулі у цей період, то тут можна виділити англійсько-аргентинський конфлікт, що став особливо сильним ударом для латиноамериканських країн.

АНГЛО-АРГЕНТИНСЬКИЙ ВІЙСЬКОВИЙ КОНФЛІКТ 1982 р. Навесні 1982 р. англо-аргентинська суперечка щодо приналежності Фолклендських (Мальвинських) островів, що тривала півтора сторіччя, вилився в збройний конфлікт. Почався 2 квітня 1982 р., коли Аргентина, у зв'язку з відмовою Великобританії виконати резолюцію ООН про деколонізацію Фолклендських островів, захоплених Великобританією в Аргентини ще в 1833 р., висадила на них свої війська чисельністю 11 тис. осіб. У відповідь Великобританія направила в район конфлікту загін кораблів з десантом (більше 8 тис. осіб), зайнявши також острови Південна Георгія і Південні Сандвічеві у Південній Атлантиці. Аргентинський уряд сподівався при сприянні США вирішити конфлікт із Великобританією на основі компромісу, але британський уряд відмовився від переговорів з Аргентиною, і розгорнув широкомасштабні бойові дії в районі островів. Англійські війська блокували острови з повітря та з моря і 21 травня висадили свій десант, що 13 червня опанував м. Порт-Стенлі і примусив аргентинський гарнізон до капітуляції.

США, будучи союзником як Аргентини (за договором Ріо-де-Жанейро), так і Великобританії (по НАТО), виявив пряму підтримку останній, порушивши власні зобов'язання відносно Аргентини. У результаті Великобританія відновила свій контроль над островами. Політику адміністрації США в регіоні розцінили як зраду інтересів Латинської Америки. Великобританію підтримали також європейські учасники НАТО. Із середини квітня цього року країни-члени ЄЕС оголосили про санкції відносно Аргентини. Як наслідок значно активізувалася кампанія за реорганізацію міжамериканської системи, ініційована країнами регіону, незадоволеними бездіяльністю ОАД (Організації Американських держав) у справі рішення найбільш актуальних проблем Західної півкулі.

У 80-90-і роки XX ст. в Африці відбувалися численні міждержавні і громадянські війни. До того ж, 80-і роки, як і попередні два десятиліття, стали періодом боротьби в Африці між Радянським Союзом і його сателітами та країнами Заходу, що серйозно відбилася на внутрішньому становищі в африканських державах й їх зовнішній політиці. У 90-і роки воєнні дії велися на території понад як 15 африканських держав. Особливо широкого розмаху вони набули в Анголі, Ліберії, Сомалі, Чаді, Судані, Заїрі (тепер Демократична Республіка Конго), Бурунді, Руанді, Мозамбіку. Із середини 1998 р. між Ефіопією та маленької Ерітреєю з деякими перервами триває повномасштабна війна. За час існування незалежних африканських держав на континенті відбулося понад 35 збройних конфліктів, у яких загинули близько 10 млн. чоловік. Внаслідок цих війн Африканський континент утримував першість за кількістю біженців і переміщених осіб. У 1998 р. у світі налічувалося 22 млн. біженців, з них в Африці – 12 млн.

Підйом націоналізму наприкінці XX ст. відбувся в умовах, коли практично не було національно однорідних держав. Кількість потенційних націй набагато більше, ніж кількість потенційних держав. За деяким даними, у світі налічується близько 8000 мов, при цьому кількість потенційних держав може бути кілька десятків, але не сотень. Із цього випливало, що неможливо було задовольнити державні устремління всіх без винятку етносів у повному обсязі й одночасно. Ще більш виразними стали невидимі, але не знищені етнічні кордони в Європі. Сепаратистські рухи поширилися навіть у таких країнах стабільності, як Швеція.

Перебудова у СРСР, його новий зовнішньополітичний курс і наростання гострих розбіжностей у радянському суспільстві обумовили значне послаблення радянського контролю за країнами соцтабору. Уперше за післявоєнні роки керівництво соціалістичних держав одержало можливість самостійно вирішувати свої внутрішні і зовнішні проблеми. Практично всі тоталітарні режими в країнах Центральної і Південно-Східної Європи продемонстрували повну неможливість у їх вирішенні. Наприкінці 80-х рр. у деяких країнах Європи відбулася хвиля „оксамитових революцій”, котрі знищили монополію правлячих компартійних режимів.

Драматично розвивалися події в Югославії, де пошук шляхів виходу із кризи почався раніше, ніж в інших соціалістичних країнах. Незважаючи на федеральний устрій Югославії та конституційно декларовану рівність народів, які її населяли, протягом попередніх десятиліть у країні назрівали національні суперечки. Югославська федерація (СФРЮ) була спадкоємицею довоєнної Югославії, у якій поєдналися народи одного слов'янського кореня, але різні за рівнем економічного, культурного розвитку і віросповідання. Провідне місце у федерації належало сербам, найближчими союзниками яких за всіх часів існування федерації були чорногорці. Події, які безпосередньо поклали початок реорганізації політичної системи в Югославії, почалися у жовтні 1989 р. Коли утворювалася СФРЮ, значні райони, населені сербами, виявилися у складі інших республік. Разом з тим, у самій Сербії, де проживала значна частина албанців-мусульман, був створений албанський округ Косово. Коли республіки Хорватія, Боснія і Герцеговина почали впроваджувати державний суверенітет, а потім і державну незалежність, сербське населення в них почало вимагати, щоб сербські території республік, де вони проживають компактно й становлять більшість, залишилися в складі СФРЮ.

Починаючи з листопада 1988 р. Косово охопили хвилювання, котрі згодом переросли у збройне протистояння. Снову світове співтовариство змушене було ввести війська для „розведення” протидіючих сторін, а коли і це не подіяло, то вперше після Другої світової війни були застосовані бомбардування Югославії авіацією НАТО під егідою ООН. Полум'я війни було пригашено у 1999 р., але проблема остаточно не вирішена. Єдиною республікою колишньої Югославії, що здобула незалежність та уникла військового протистояння, була Македонія. Події в Югославії були самими кривавими в Європі із часів Другої світової війни.

„Євразійськими Балканами” дослідники називають групу пострадянських країн (Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, Узбекистан, Туркменістан, Азербайджан тощо), які мають природні запаси нафти й газу, що перевершують родовища Кувейту, Мексиканської затоки і Північного моря. Ці країни нестабільні в політичному та етнічному аспектах, мають територіальні претензії одна до іншої, не в останню чергу у зв'язку зі створенням кордонів без повного обліку етнічного розселення. До того ж, у XX ст. у Казахстані, Киргизстані, Таджикистані в етнічному складі населення відбулися значні зміни.

Міжнародна політика кінця ХХ ст. являла собою гібрид, систему з однією наддержавою та декількома великими державами. Сполучені Штати стали єдиною країною, що мала безперечну перевагу у всіх складових частинах впливу (економічному, військовому, дипломатичному, ідеологічному, технологічному та культурному) і була здатна відстоювати власні інтереси в кожному куточку миру. На другому рівні перебували великі регіональні держави, котрі переважали своїх сусідів по регіоні, але були неспроможними поширити свій вплив у глобальному масштабі. До них належали німецько-французький кондомініум у Європі, Росія в Євразії, Китай і Японія (потенційно) у Східній Азії, Індія в Південній Азії, Іран у Південно-Західній Азії, Бразилія в Латинській Америці, ПАР і Нігерія в Африці. На третьому рівні перебували другорядні держави, чиї інтереси часто суперечили більш сильним регіональним лідерам. До них відносять Великобританію (щодо німецько-французької комбінації), Південну Корею (відносно Японії), Пакистан (відносно Індії), Саудівську Аравію (відносно Ірану) і Аргентину (відносно Бразилії).

Розвиток подій у світі наприкінці XX ст. підтвердив, що державні інститути (особливо у таких нестабільних регіонах, як Чечня, Афганістан тощо) поступово губили контроль над використанням насильства і зброї, з'явилася загальна погроза того, що різні кримінальні, релігійні, етнічні угруповання за підтримкою міжнародних екстремістських організацій зможуть претендувати на реальну владу над окремими територіями. Ці процеси стали характерними для таких країн Африки, як Сомалі, Ліберія, Руанда, де в умовах нестабільної політичної й економічної ситуації широко використалися кримінально-терористичні технології. Виникли своєрідні зони, не контрольовані центральними урядами: „зона племен” у Пакистані, Шанська держава в М’янмі, держави з „локальним суверенітетом” – Абхазія, Карабах, Наддністрянщина, Південна Осетія, а також ряд країн з „обмеженим суверенітетом”, у яких присутні сили міжнародної безпеки й контролю, – Ірак, Сьєрра-Леоне, Боснія. Саме в державах такого типу з'явилася небезпека появи механізмів так званої деструктивної параекономіки, що характеризується присвоєнням державного господарського потенціалу, пануванням тіньової економіки, домінуванням кланових угруповань; їх існування стало частковим проявом загальносвітової кризи державності на зламі тисячоліть.

Аналіз збройних конфліктів наприкінці ХХ ст. дає можливість диференціювати їх за рівнем, складом учасників, мотиваціями, характером і етимологією:

а) міждержавні конфлікти, що виникли внаслідок загострення розбіжностей між декількома державами (ірано-іракський, ірако-кувейтський);

б) національно-державні конфлікти, під час яких однією зі сторін виступала держава, що відстоювала інтереси домінантного етносу;

в) міжетнічні конфлікти, у яких брали участь кілька етнічних угруповань, або які були викликані напруженістю відносин між корінним населенням та іммігрантами;

г) етнорегіональні конфлікти, що ставили за мету підвищення статусу етносу в межах діючих державних утворень;

д) етносоціальні та етноконфесійнні конфлікти, що виникали внаслідок соціально-економічних диспропорцій між подібними етнічними або релігійними угрупованнями.

На рубежі ХХ і ХХІ ст. коло провідних учасників світової політики поповнилося новими державами, регіональними угрупованнями, міжнародними організаціями і транснаціональними корпораціями, здатними істотно впливати на світові події. Властивому біполярному світовому порядку здебільшого вертикальна взаємозалежність країн у межах двох блоків поступово заступала переважно горизонтальна взаємозалежність, що характеризувалася відвертістю і гнучкістю. Регіональні об'єднання не були більше закритими блоками.

Деякі дослідники погоджуються, що з розвалом СРСР, США залишилися єдиною наддержавою і у такий спосіб сформувався однополярний світовий порядок на чолі з ними. До цієї групи можна віднести відомого політолога 3. Бжезинсбкого, який писав, що XX ст. було американським, таким самим буде і XXI ст., і пропонував створити „співтовариство розвинених країн” під ідейним і політичним проводом Сполучених Штатів. З його погляду, після розпаду СРСР, США стали першою, останньою і єдиною світовою наддержавою. Інша група вважає, що в нових умовах США вже не під силу відігравати роль єдиної наддержави, покликаної визначати стан речей в усьому світі, і їм це й не потрібно.