Тема 19. Екологічні аспекти війн..................................................................................................323.

Висновки............................................................................................................................................328.

Частина іі Хрестоматія

1. Військове мистецтво слов’ян. Із „Стратегікону” Маврікія ....................................................333.

2. Вторгнення слов’ян на територію Східної Римської імперії. Уривки з твору Прокопія Кессарійського „Готська війна”...................................................................................................334.

3. Стародавні германці. Уривки з твору Гая Юлія Цезаря „Записки про гальську війну”.........335.

4. Правління Хлодвіга. Суассонська чаша. З „Історії франків” Григорія Турського.................336.

5. Облога і завоювання Єрусалима хрестоносцями. З „Єрусалимської історії” Фулькерія Шартрського...................................................................................................................................337.

6. Воєнно-феодальна організація Єрусалимського королевства. З „Єрусалимської історії” Якова Вітрійського.........................................................................................................................338.

7. Розгром Константинополя хрестоносцями. З „Історії з часів Іоанна Комніна” Нікіти Акоміната........................................................................................................................................338.

8. Військо у Московській державі XVI ст. Уривок із „Записок про московітські справи” Сигізмунда Герберштейна.............................................................................................................339.

9. Військо у Московській державі XVI ст. Записка Ченслера „Книга про великого та могутнього царя”............................................................................................................................340.

10. Морські походи запорожців. Уривки з твору Г. де Боплана „Опис України”.......................341.

11. Промова Б.Хмельницького на Переяславській раді 1654 р.....................................................343.

12. Текст „Присяги або обіцянки будь-якого військового чину людям” з „Артикулу воїнського з коротким тлумаченням та з процесами, надрукованого велінням Його імператорської Величності” (1780 р.)......................................................................................................................344.

13. „Про навчання військ”. Уривок з „Підручника тактики” генерала М.І. Драгомірова.........344.

14. Витяги з попереднього мирного договору між Францією та Німеччиною 26 лютого 1871 р. (Франко-прусська війна 1870-1871 рр.).........................................................................................345.

15. 4-та Гаазька Конвенція про закони та звичаї сухопутної війни 18 жовтня 1907 року. „Положення про закони та звичаї сухопутної війни”..................................................................346.

16. Директива № 21. План „Барбароса”...........................................................................................354.

17. Виступ по радіо заступника Голови Ради Народних Комісарів Союзу РСР, народного комісара закордонних справ СРСР (В.М.Молотова) від 22 червня 1941 р...............................357.

18. Угода (про вступ Радянського Союзу у війну проти Японії), підписана СРСР, США та Великобританією 11 лютого 1945 р. на Кримській (Ялтинській) Конференції........................358.

19. Витяги з протоколу Берлінської конференції 17 липня - 2 серпня 1945 р.............................359.

20. „Загальний наказ №1”. Із таємного листування Й.Сталіна та Г.Трумена...........................367.

21. Витяги з документу СРСР-9 „Про руйнування та звірства, скоєні німецько-фашистськими загарбниками в місті Києві” (повідомлення Надзвичайної Державної Комісії).............................................................................................................................................370.

22. Витяги з Політичної доповіді Центрального Комітету КПРС XXVII з’їзду Комуністичної партії Радянського Союзу (25 лютого 1986 р.) (Питання щодо ядерної гонки озброєнь)..........................................................................................................................................374.

23. Указ Президії Верховної Ради СРСР „Про затвердження військових орденів: Ордену Суворова першого, другого та третього ступеня, Ордену Кутузова першого та другого ступеня і Ордену Олександра Невського”....................................................................................376.

Статут Ордену Суворова першого, другого та третього ступеня...........................................376.

Статут Ордену Кутузова першого та другого ступеня.............................................................377.

Статут Ордену Олександра Невського......................................................................................377.

24. Постанова Президії Верховної Ради СРСР „Про затвердження Ордену Богдана Хмельницького І, ІІ та ІІІ ступеня”..............................................................................................378.

Статут Ордену Богдана Хмельницького І, ІІ та ІІІ ступеня.....................................................378.

25.Указ Президії Верховної Ради СРСР „Про затвердження військових орденів: Ордену Ушакова І і ІІ ступеня та Ордену Нахімова І і ІІ ступеня”.......................................................379.

Статут Ордену Нахімова І і ІІ ступеня.......................................................................................380.

26. Витяги з Закону України „Про державні нагороди України” від 16 березня 2000 р.

(із змінами від 21.09.2006 р.).......................................................................................................381.

27. Витяги з Закону України „Про Збройні Сили України” від 6 грудня 1991 р.

(зі змінами від 28.12.2007 р.).......................................................................................................383.

Словник прийнятих умовних військових скорочень та військово-історичних термінів..............................................................................................................................................389.

Карти..................................................................................................................................................410.

Додатки..............................................................................................................................................424.

Список використаних джерел та літератури..............................................................................444.

ВСТУП

Древньою зброєю людей були руки, нігті й зуби,

Камені, а також лісових дерев уламки та гілки,

Полум'я потім і вогонь, як тільки пізнали їх люди,

Сила заліза потім і міді були відкриті,

Але вживання міді швидше, ніж заліза довідалися...

Лукрецій

„Про природу речей”

Військова справа – це термін, що в широкому розумінні охоплює всі питання військової теорії і практики, пов’язані зі створенням, підготовкою та діями збройних сил держави у мирний та воєнний часи, а також військовою підготовкою населення на випадок війни. Безпосередньо з військовою справою пов’язане військове мистецтво – теорія і практика підготовки та ведення бойових дій на суші, на морі та у повітрі.

Війни були і є полігонами, де випробовуються нові зразки зброї і техніки, форми й способи застосування збройних сил. Саме на військових протистояннях можна простежити стан військового мистецтва того або іншого періоду й спрогнозувати його подальший розвиток – упевнені військові. На думку ж істориків, війни та військові конфлікти – це екстремальні, часто не прогнозовані ситуації, що надовго вибивали „із колії” життя мільйонів людей.

Розвиток військової справи з найдавніших часів до наших днів, тобто усього, пов'язаного з військовою теорією і практикою, будівництвом, вишколом та діяльністю збройних сил у мирний і воєнний час, а також з підготовкою захисту населення на випадок війни, – все це є об'єктом військової історії.

За предметом дослідження і за своїм змістом військова історія належить до всесвітньої історії та, водночас, безпосередньо пов’язана з військовою наукою, для якої є базою розвитку. У свою чергу військова історія спирається на поняття та категорії військової науки, використовує її методики. Військова історія – це комплексна наука. Її складовими частинами виступають історія війн, історія військового будівництва (інакше – історія родів військ), історія військового мистецтва. Завданням військово-історичної науки є вивчення та узагальнення історичного і, певною мірою, сучасного бойового досвіду й досвіду будівництва збройних сил.

Практичне значення науки історії загалом, а в нашому разі – світової історії військової справи полягає в тому, щоб допомогти пояснити явища й процеси сучасності з урахуванням їх глибинних, прихованих у минулому причин, виявити під новими формами сталі тенденції.

Питання історіографії в історичній науці завжди займали особливе місце, у зв’язку з її складністю та багатогранністю.

Більшість науковців свої дослідження з розвитку військової справи починають із рабовласницького періоду війни, підкреслюючи цим значення вивчення джерел військового мистецтва для глибокого розуміння особливостей сучасних способів ведення війни й бою.

Основними джерелами при вивченні військової справи в цей період були численні праці древніх авторів, що дають багатий матеріал для розробки історії військового мистецтва рабовласницького періоду війни. Глибина аналізу військово-історичних подій у древніх авторів визначалася рівнем розвитку науки того часу й поінформованістю автора в питаннях військової справи. Проте, досить цінним є те, що більшість авторів або самі брали участь в описуваних ними подіях, або ж повідомляли про них на підставі більш-менш достовірних даних, отриманих від безпосередніх учасників. Незважаючи на це, у праці древніх авторів потрапило багато неперевірених фактів, слухів, легенд, вимислів. Тому завдання історика – відокремити достовірне від недостовірного, факти від вимислу, дійсне від можливого й точно відновити обстановку тієї або іншої воєнно-історичної події, з’ясувати її політичний зміст і значення в розвитку військового мистецтва.

Однобічність матеріалу є однією з особливостей військових джерел рабовласницького періоду війни. Висвітлення військових подій авторами сторін, що воювали, зустрічається занадто рідко. До таким відносяться єгипетські й хетські, ассірійські і єгипетські джерела та деякі інші.

По історії військового мистецтва рабовласницького періоду війни є східні, грецькі й римські джерела, серед яких переважають праці грецьких авторів. Це – літературні твори, створені на основі історичних фактів, загальноісторичні й військово-історичні праці, військово-теоретичні трактати. З літературних творів слід зазначити „Поему Пентуара”, де описується бій єгиптян з хетами під Кадешем, та „Іліаду” Гомера, де викладаються події Троянської війни. Основні події, освітлені в цих літературних творах, підтверджуються іншими джерелами, зокрема барельєфами й археологічними даними. Це майже єдині джерела того часу, що можуть уточнюватися лише порівняльним аналізом на основі даних про військове мистецтво вивчених племен, що перебували на етапі розкладання первіснообщинного ладу в період їх відкриття європейцями (в Америці, Африці та Австралії).

Для дослідження питань історії військового мистецтва важливе значення мають загальноісторичні праці, починаючи з „Історії у дев’ятьох книгах” Геродота. У всіх „історіях” древніх авторів значне місце займають питання підготовки й ведення війни, є описи бойових дій та спроби з’ясування причин перемог і поразок.

Грецькі історики – Геродот, Фукідід та Ксенофонт – повідомляють про події греко-перських війн, Пелопоннеської війни й інших внутригрецьких війн. В „Історії” Геродота ми зустрічаємося з великою кількістю легенд, слухів, перебільшень. Але Геродот подорожував, багато чого сам спостерігав, зібрав відомості про племена й народності Сходу та Причорномор’я. У його працях є цінні дані з питань військового мистецтва багатьох древніх народів. Проте Фукідід, як історик, стоїть вище Геродота, бо повідомлювані ним факти відрізняються більшою вірогідністю.

Дещо більшу кількість джерел у своєму розпорядженні ми маємо з історії древнього Рима. До них відносяться роботи Тита Лівія, Тацита, Аппіана, Зосіма, Діона Кассія, Юстіна, Амміана Марцелліна, Діодора Сицилійського й інших. Прокопій Кессарійський та Агафій повідомляють про військові події в Східній Римській імперії періоду царювання Юстиніана. Вони звеличують Юстиніана і його полководців, особливо Велізарія. Повідомлювані ними цифри про чисельність військ досить реальні, але неповні. До того ж, давні історики дуже часто не дають точних дат військових подій і не завжди докладно говорять про те, де відбувалися бої. Відсутність цих даних не дозволяє дати всебічної оцінки бойовим діям військ.

Ксенофонт, Арріан, Курций Квінт, Полібій, Аппіан, Іосіф Флавій, Саллюстій і Прокопій Кессарійський створили праці з історії війн. Є всі підстави називати цих авторів військовими істориками. Вони описували хід війн, оцінювали їх і намагалися пояснити причини перемог і поразок. Втім, ці давні історики, як правило, переоцінювали діяльність полководців, які, на їх думку, повністю визначали хід війни або бою. Часто вони повідомляли найдокладніші, проте другорядні відомості про поводження полководця, й занадто скудно висвітлювали бойову діяльність війська.

Серед древніх військових істориків виділяється Полібій – найбільш давній та достовірний із римських істориків. Хоча його праця і названа „Загальною історією”, власне кажучи, вона є історією римських війн III-II ст. до н.е. Тому Полібія з повною підставою можна назвати військовим істориком. До того ж він не обмежився описом війн, а спробував визначити метод воєнно-історичного дослідження. Полібій наголошував на необхідності вивчення військових подій у тісному зв’язку між собою. Він вимагав не просто повідомляти факти, але й аналізувати їх, робити висновки. Праця Полібія, що відрізняється глибиною дослідження військових питань, пізніше знайшла багатьох наслідувачів, зокрема Прокопія Кессарійського.

Для історії військового мистецтва чимале значення мають біографічні й автобіографічні доробки. Такими є праці Плутарха, Светонія, Корнелія, Юлія Цезаря й інших, де описується життя політичних діячів і полководців. Як правило, діяльність політиків і полководців ідеалізована, а їх роль у ході військових подій перебільшена. Але у цих працях є додатковий матеріал з деяких питань історії військового мистецтва. Автобіографічні записки Юлія Цезаря містять цікаві дані, проте багато відомостей перекручені з метою виправдання зроблених промахів або підкреслення власних „полководницьких талантів”.

На особливу увагу заслуговують військово-теоретичні трактати древніх авторів, які узагальнювали сучасний їм бойовий досвід і залучали військовий досвід минулого. Древні військові теоретики завжди підкреслювали практичне значення своїх праць. Опираючись на бойовий досвід, вони рекомендували полководцям кращі способи організації, озброєння й підготовки військ і способи ведення війни та бою.

Сунь-цзи, Ксенофонт, Вегецій, Фронтін, Онісандр, Поліен Македонський, Маврикій і деякі інші автори на основі узагальнення воєнно-історичного досвіду створили великі за обсягом військово-теоретичні праці, де розглядали питання військового мистецтва, основи військової справи, „стратегеми” – військові хитрості. Характерною рисою більшості цих робіт є тісний зв'язок військової теорії з історичним бойовим досвідом. Деякі трактати з питань військового мистецтва являють собою систематизовані за темами військово-історичні приклади, викладені у гранично стислій формі, часто просто в декількох фразах. Тематика таких трактатів досить багата: розглядаються питання розвідки, охорони, раптовості, побудова бойових порядків, значення забезпечення флангів, пристрій засідок, дотримання військової таємниці тощо.

У військових трактатах древніх теоретиків велике місце займають питання створення й підготовки армії. Досліджуються способи її комплектування та форми організації, з’ясовуються обсяг і методи навчання військ, багато уваги приділяється військовому вихованню, особливо виробленню фізичної витривалості й забезпеченню моральної стійкості воїнів. У трактатах розглядаються деякі тактичні питання, зокрема, побудова бойового порядку. Дії військ зазвичай зводяться до різного роду військових хитростей. Є відомості про оборону й атаку фортець. Організація взаємодії родів військ і складових частин бойового порядку, що є основним змістом тактики, не досліджується. Лише випадково зачіпаються деякі моменти стратегічного керівництва. У працях древніх військових теоретиків питання військового мистецтва трактуються примітивно, однак це не виключає багатьох, іноді геніальних здогадів про дійсну сутність явищ війни і бою.

Не завжди, але досить часто історичні факти можливо перевірити співставленням декількох джерел. Додатковим матеріалом є дані археології: зброя, залишки фортець, оборонних споруд, могили полеглих воїнів, різні написи на скелях, гробницях. Не менш важливе значення має вивчення місцевості (театру війни й поля бою) за допомогою історичної географії та військової топографії. Багатий археологічний матеріал, особливо з питань озброєння і устрою оборонних споруд племен скіфів, урартів, массагетів й інших, дають роботи археологів. Заслуговують на увагу роботи вчених, які досліджували залишки оборонних споруд древніх народів у Південній Європі, в Азії й у Північній Африці. Цінність археологічних даних, а також матеріалів історичної географії та військової топографії полягає у тому, що вони підтверджують або відкидають повідомлення літературних джерел.

Проте, після багатого військово-історичного матеріалу античних авторів можемо констатувати, що в середньовіччі не було значних праць з історії військової справи. Середньовічні автори обмежувалися лише коротким переказом древніх військових істориків і теоретиків. Із всієї військово-теоретичної літератури виділяється лише трактат італійця Макіавеллі „Про військове мистецтво”, у якому обґрунтовується вимога створити таку військову організацію, що могла б захистити інтереси тільки-но сформованої буржуазії. Але і Макіавеллі шукав рецепти у військовому досвіді давніх римлян. У своїх теоретичних положеннях він опирався на трактат Вегеція і не розглядав перспектив подальшого розвитку військового мистецтва.

Ряд значних робіт з історії військового мистецтва відноситься до другої чверті XIX ст. Найбільш докладні праці з’явилися в Росії та Німеччині. Значна їх кількість була опублікована в томах „Військової бібліотеки”, що видавалася в Росії. Так, у 1836 р. в Росії з’явилася праця Зедделера „Огляд історії військового мистецтва”. У другій половині XIX ст. і на початку XX ст. були надруковані спеціальні роботи з історії військового мистецтва древніх єгиптян і греків авторів Пасипкіна, Мартинова й інших. Історики Богданович, Голіцин, Міхневич, Пузиревський й інші велику увагу приділяли дослідженню військового мистецтва стародавнього світу. Були видані замітки Наполеона про діяльності древніх полководців („Так говорив Наполеон”).

У другій половині XIX ст. з’явилися праці з історії родів військ, військової техніки й флоту. Серед них можна відзначити монографії Маркова, Денисова, Ролана (історія кінноти), К’юї, Міллера (історія довгострокової фортифікації), Боголюбова, Вільсона (історія флоту). Розробка історії родів військ сприяла поглибленню вивчення історії військового мистецтва рабовласницького періоду війни.

Рівень розвитку військово-історичної науки в першій половині XIX ст. визначив характер праць з історії військового мистецтва того часу. Це були більш-менш докладні описи військової організації стародавніх греків і римлян, війн, котрі вони вели, і діяльності їх полководців. Такі праці Зедделера, Голіцина й інших. Критичний аналіз фактичного матеріалу, як правило, був відсутній; спроби узагальнень носили випадковий характер; про основи розвитку військового мистецтва навіть не згадувалося. Не досліджувалося військове мистецтво народів древнього Сходу, Причорномор’я, слов’янських племен, германців, франків й інших, що воювали із греками та римлянами.

У загальних працях з історії військового мистецтва, виданих наприкінці XIX ст. і на початку XX ст., особливо у Міхневича й Пузиревського, є спроби розгляду військового мистецтва в розвитку, від самих основ цього процесу. Так, Міхневич розкривав історію військового мистецтва з найдавніших часів і висловив думку, що рівень військового мистецтва залежить від якості людей і зброї. Але він також стверджував, що сутність принципів військового мистецтва незмінна, змінюється лише зовнішня форма їх застосування.

Деякі військові історики зводили історію військового мистецтва лише до діяльності полководців стародавнього світу. Ця концепція в значній мірі властива праці Голіцина.

У 1900 р. вийшло перше видання першого тому „Історії військового мистецтва в рамках політичної історії” Ганса Дельбрюка, у якому досліджувалося військове мистецтво античного світу. Потім вийшов другий том, де головна увага приділялася військовому мистецтву древніх германців. Дельбрюк покритикував старовинні джерела й довів неправдоподібність багатьох цифр, що визначали чисельність військ та військові втрати. Дослідження джерел, критика численних праць із питань історії військового мистецтва стародавнього світу, ретельне вивчення місць боїв, – все це становить позитивні сторони праці Дельбрюка. Однак варто врахувати, що „Історія військового мистецтва” Дельбрюка являє собою історію боїв, вирваних з ходу війни, з конкретної політичної та стратегічної обстановки.

Перше видання „Всесвітньої військової історії” Вільяма Мітчеля вийшло у Нью-Йорку у 1929 р. Одне з останніх видань було випущено після Другої світової війни. З 750 сторінок праці 160 сторінок займала військова історія давнього світу, включаючи і стародавній Китай. Мітчель намагався показати, що народи древнього Сходу не могли зробити належного опору арміям Греції та Риму, якими командували великі полководці. Військову історію древнього світу він звів до історії діяльності полководців – Олександра Македонського, Ганнібала та Цезаря. Автор „Всесвітньої військової історії” не намагався розкрити основи розвитку військового мистецтва, він тільки описував війни, бої та діяльність полководців.

Для дослідження військового мистецтва рабовласницького періоду війни належне значення мають загальноісторичні праці, у яких певним чином зачіпаються військові питання. Література з історії рабовласницького суспільства велика. Серйозні дослідження з цього питання в основному відносяться до кінця XIX ст. і початку XX ст. Такими є праці Брестеда, Максутова, Моммзена, Дройзена й багатьох інших. Основне позитивне значення досліджень цих істориків полягає в систематизації наявного на той час археологічного матеріалу та у критиці відомих джерел.

Методологічна основа історіографії російського військового мистецтва феодального періоду війни була іншою. Вона визначалася необхідністю подолання князівських усобиць і феодальної роздробленості Київської Русі, необхідністю звільнення від татаро-монгольського ярма та зміцнення політичної й військової могутності Московської держави.

Документальних матеріалів, що відносяться до феодального періоду війни, до наших днів дійшло набагато більше, ніж документів рабовласницького періоду. Літературних праць феодального періоду збереглося мало. З історичних документів досліджуваного періоду слід відзначити тексти мирних або союзних договорів, дипломатичну переписку, устав таборитів та „боярські вироки” на Русі, котрі за своєю сутністю були інструкціями про порядок несення прикордонної служби. До документів варто віднести також замальовки сучасниками військового побуту, довгострокових і польових укріплень. Наочна ілюстрація є досить важливим доповненням до описів збройної організації.

З матеріальної військової культури феодального періоду війни до нас дійшли зразки холодної й вогнепальної зброї, захисне спорядження різних видів, залишки укріплень і деякі довгострокові оборонні споруди. У джерелах феодального періоду війни є більш точні в порівнянні з роботами древніх авторів вказівки відносно місць боїв, що дозволило уточнити багато тактичних питань на місцевості. Таким чином, дослідник історії військової справи та мистецтва феодального періоду війни має у своєму розпорядженні значну кількість документів, багаті залишки матеріальної військової культури й більш точні дані військової географії та топографії.

До документальних джерел можуть бути віднесені київські і російські літописи та західноєвропейські хроніки. Деякі дані літописів і хронік мають потребу в перевірці й уточненні за допомогою інших джерел. До таких даних, насамперед, варто віднести повідомлення про чисельність військ, що брали участь у тих або інших боях. Наприклад, не можна на віру прийняти повідомлення літописця про те, що на Куліковому полі зібралося російське військо, що нараховувало 200-400 тис. чоловік. Потім, варто врахувати, що у літописах і хроніках повідомлялося головним чином про життя й діяльність князів, королів, герцогів і духовної знаті. Іноді цінні історичні дані губляться в купі побутових відомостей про життя знатних осіб. Літописець і хроніст часто включали в літопис або хроніку неперевірені відомості, слухи, вимисли. У своїх записах вони відбивали інтереси певних угруповань панівного класу, що позначалося на характері історичних фактів, відібраних ними для записів.

Серед джерел історії військового мистецтва феодального періоду є і твори сучасників, з яких ми докладно довідалися про військову організацію й способи ведення війни тими або іншими народами. Так, наприклад, європейських послів і мандрівників дуже цікавила військова організація Російської держави та монголів, тому вони досить повно описали те, що самі бачили й чули від інших. До нас дійшли такі пам’ятки, як „Історія монголів” Плано Карпіні, де цілі глави відведені викладенню питань військової справи у монголів; праці Герберштейна, Гейденштейна, Флетчера й деяких інших. Уривчасті дані про військове мистецтво досліджуваного періоду зустрічаються у мусульманських письменників, у чеській і німецькій літературі.

Цінними джерелами є військові повісті древньої Русі та біографії видатних російських політичних і військових діячів. Найбільш важливі з них: „Сказання про Мамаєво побоїще”, повісті про облогу Казані, про героїчну оборону Пскова у XVI ст. й деякі інші. З біографічної літератури слід відзначити давньоруські „князівські житія” – біографії Олександра Невського, Дмитра Донського та інших російських князів. У літературних джерелах також є хоча й короткі, але іноді дуже цінні відомості по військовому мистецтву того часу. До таких доробків, насамперед, відноситься „Слово про полк Ігорів” невідомого автора, де повідомляється про бойовий порядок руської раті у XII ст. Значний матеріал є в листах Івана IV та у „записках” князя Курбського. У так званих „Римованих хроніках” повідомляються деякі відомості про військову організацію й війни феодалів-лицарів Західної Європи.

Для дослідження військового мистецтва феодального періоду війни велике значення мають узагальнені дані про матеріальну військову культуру, видані у вигляді ілюстрованих описів. Це „Історичний каталог Санкт-Петербургського артилерійського музею” Бранденбурга, „Історичний опис одягу й озброєння російських військ” Висковатого, „Історія корабля” Боголюбова, „Нарис довгострокової фортифікації” К’юї. Цінним внеском в історію фортифікації є колективна праця радянських авторів „Кріпосні спорудження древньої Русі” (археологічне дослідження).

З великих робіт, присвячених історії Російської держави, насамперед необхідно відзначити працю Ломоносова „Древня Російська історія”, у якій вперше висвітлюються й частково узагальнюються питання російської військової історії; багатотомну працю Карамзіна „Історія держави Російської”, „Історію Росії з найдавніших часів” Соловйова та „Курс Російської історії” Ключевського.

Праці, присвячені війнам ХХ ст., що містили аналіз їх причин, перебігу та наслідків, як правило, видавалися одразу після закінчення цих війн. Серед робіт про Першу світову війну своєю комплексністю виділяється праця Російського Бібліографічного Інституту Гранат у рамках Енциклопедії, що випускалася ним.

У 30-х-50 рр. ХХ ст. побачила світ комплексна праця зі світової історії військового мистецтва Разіна. Серед радянських вчених, що у своїх роботах у рамках дослідження того чи іншого періоду історії, або певної країни досить докладно розкривали і військову організацію варто також відзначити Борисковського („Древнейшее прошлое человечества”), Владімірцова („Общественный строй монголов”), Грєкова („Киевская Русь”), Авдієва („Історія Стародавнього Сходу”), Ковальова („Історія Риму”). Особливо багато літератури на військову тематику з’явилося після закінчення Другої світової війни. Була опублікована велика кількість мемуарів учасників бойових дій.

Останнім часом з’явилося дуже багато видань з історії зброї різних видів у різні історичні періоди. Серед серйозних робіт на цю тематику слід зазначити праці Е.Окшотта. Але, найбільш популярним для сучасних дослідників залишається все-таки період Другої світової війни. Підсумки минулого сторіччя будуть ще довго й всебічно аналізуватися та оцінюватися як сучасниками, так і прийдешніми поколіннями. І можна заздалегідь сказати, що оцінки ці виявляться далеко не однозначними, оскільки поряд з епохальними досягненнями у розвитку земної цивілізації, XX ст. залишило після себе чимало кривавих слідів, пов’язаних, насамперед, із численними війнами й військовими конфліктами, котрі безупинно поглинали багато мільйонів людських життів та плоди людської праці.

Щодо історії військової справи у нашій державі, то варто зазначити, що російська військово-історична наука не розглядала проблем української військовості. Дослідники зверталися до української тематики лише у контексті власних досліджень.

У 1920-х pp. в тогочасній УСРР розпочалося становлення військово-історичної науки, що спиралася на апарат Української військової округи й командувача Збройних Сил України та Криму.

Треба відзначити, що українські історики при розгляді питання розвитку військової справи в нашій країні, основну увагу приділяють розвитку військового мистецтва козаків. Комплексністю відзначаються праці В.Голобуцього та Д.Яворницького з історії козацтва. Особливо треба відмітити внесок у цю справу академіка В.А.Смолія.

Інші питання з розвитку військової справи на теренах України досліджують провідні українські вчені – О.Гуржій, М.Коваль, О.Моця, В.Баран та інші.

У 90-х рр. ХХ ст. почала формуватися певна система фахової військово-історичної періодики. Інститут історії України НАНУ з 1997 р. досить регулярно видає збірник наукових статей „Сторінки воєнної історії України”; Військовий гуманітарний інститут Національної академії оборони України випускає фахове серійне видання „Збірник наукових праць”; Центральний музей Збройних Сил України у 2000 р. започаткував випуск піврічника „Військовий історичний альманах”, також почав випускатися журнал „Воєнна історія”, заснований Українським інститутом воєнної історії.