Тема 6. Особливості війн феодального періоду
Отже, на зміну рабовласницькому ладу прийшов феодальний. Зародження та розвиток феодалізму у кожного народу мав свої особливості, що залежали від внутрішніх та зовнішніх умов у державі (від рівня розвитку економіки, від співвідношення та розміщення класових сил та суспільного поділу, від зовнішньої політичної обстановки тощо).
Рабовласницькі держави Китаю та Індії, а також Східна Римська імперія перетворилися у феодальні кріпосницькі держави. Але зміна ладу відбулася не у всіх країнах. Араби, франки, слов’яни, монголи та деякі інші народи у своєму розвитку минули рабовласницьку формацію. Ці народи хоча й мали рабів, але рабовласницького ладу в них не було, раби у цих країнах не були головною продуктивною силою. Тому немає підстав стверджувати, що феодалізм у цих народів виник у результаті розкладання родового ладу. Не можна ототожнювати племінні відносини навіть у період розкладання родового ладу з феодальними відносинами. Племінна знать – це не феодали. Не було у цих народів у той час і кріпосницьких порядків.
Між рабовласницьким ладом і феодалізмом у Європі та частково в Азії був тривалий перехідний період, протягом якого існували племінні об'єднання, що представляли собою військові держави. Племена або поєднувалися добровільно, або ж силоміць приєднували до себе ті племена, що не входили в союз добровільно. Військова держава являла собою політичну організацію племінної знаті, інтереси якої виражав князь (король, хан), що опирався на особисту дружину. Князь спочатку був родовим або племінним старійшиною.
Проте у феодальний період з цих військових країн виникли великі централізовані держави – „варварські імперії”. Це були: об’єднання арабських племен – Арабська держава; франкських племен – Франкське королівство (VI-IX ст.); слов'янських племен – Давньоруська держава –Київська Русь (IX-XI ст.); кочовиків-монголів – Монгольська держава (XII-XIII ст.).
Військо цих держав являло собою ополчення з бедуїнів і фелахів (арабські племена), вільних селян (франки, слов'янські смерди), скотарів-кочовиків (монголи). Ядром війська була дружина князя.
З розпадом древніх рабовласницьких держав центри суспільно-історичного прогресу перемістилися з Азії і Південної Європи у Східну та Західну Європу, що зажадало кілька століть боротьби європейських народів з Візантійською імперією, печенігами, половцями, арабами, монголами, турками. У цій боротьбі зароджувалися нова техніка, нова військова організація, нові форми військового мистецтва.
У X-XI ст. у Західній Європі остаточно склався феодальний спосіб виробництва, необхідними умовами й найважливішими ознаками якого були дрібне виробництво безпосередніх виробників при пануванні великої власності на землю, низька техніка виробництва, слабкий суспільний поділ праці, панування натурального господарства, прямий зв'язок безпосередніх виробників із засобами виробництва, зокрема, селян з їх земельними наділами, сплата селянами феодальної ренти в результаті позаекономічного примуса з боку сеньйора.
При феодалізмі основними класами були феодали та кріпосні. Пануючими станами були дворянство та вище духівництво. Селянство, ремісники міст – нижчі податні стани при феодалізмі. Купці, цехові майстри – міські стани, що користувалися феодальними привілеями. Стан – це форма класового розподілу суспільства при феодалізмі, коли класовий розподіл закріплювався правовим, тобто юридичним порядком. Замкнутість станів – одна з характерних рис станового розподілу суспільства. Дворянство строго охороняло цю замкнутість і не допускало у своє середовище вихідців з інших станів.
Цей переворот у суспільних і політичних відносинах визначив зміну характеру збройних сил. Тепер військова справа повністю зосередилася в руках феодалів й їх дружин. Укріплений замок став опорою влади феодалів над околишнім населенням. Замість скликуваного королем ополчення, наприклад з вільних франкських селян, з'явилося військо, складене зі служивих людей знаті. Першим наслідком цього було різке скорочення чисельності війська. На поле бою тепер замість десятків тисяч зазвичай воювали тисячі бійців, а найчастіше лише сотні лицарів.
Варто розрізняти феодалізм як суспільно-економічну формацію та способи організації промисловості на різних етапах його розвитку. Такими були феодальний або цеховий, а потім мануфактурний способи організацій промисловості
Стан продуктивних сил феодалізму характеризується подальшим розвитком залізоплавильної й обробної промисловості, розвитком землеробства й обробки продуктів, подальшим удосконаленням ремесла та появою мануфактурних підприємств. Удосконалення обробки заліза дозволило поліпшити якість виробництва зброї та захисного спорядження. Гарної якості зброя і надійне захисне спорядження були дуже дорогі, тому їх міг мати лише феодал, який не лише міг заховатися в недоступному замку, але й був закований у панцир, що не пробивали ні стріла, ні меч, ні спис.
У цей період був створений міцний і гнучкий клинок; меч подовжився й перетворився з рубаючої в кóлючу зброю (шпага); спис кінного воїна став важким; удосконалювалася, але одночасно й поважчувалася захисна збруя. Лицарське озброєння складалося з меча та важкого списа, що представляв собою металевий наконечник ромбічної форми, насаджений на довге ратище. Спис застосовувався для удару; метання копій з коня не практикувався. Зброєю лицаря служили також булава й сокира.
Булава (або палиця) була також улюбленою зброєю духовних феодалів-єпископів та абатів. Через те, що церква забороняла їм проливати кров, вони діяли не мечами та списами, а намагалися вдарити своїх супротивників по голові булавою. Наприклад, у бої при Бувині (1214 р.) один французький єпископ, добравшись до англійського командуючого, так ударив його булавою по голові, що той без почуттів повалився з коня на землю.
Захисна збруя лицаря складалися з панцира, кільчастої сорочки, запозиченої у слов'ян, що замінила колишні незручні шкіряні панцири з металевими пластинками, шолома, металевих рукавичок і таких же панчіх. Лицарський шолом у XI ст. був простий, без забрала, обличчя залишалося відкритим, і лише ніс захищався металевою пластинкою. До XIII ст. шолом став прикривати все обличчя лицаря; у шоломі залишалися тільки вузькі щілини для очей і дрібні отвори для подиху. Лицар XIII ст. був весь закований у збрую, і його захисне озброєння не залишало відкритим ні однієї частини тіла. Так, коли в бою при Бувині французький король Філіп Август був збитий з коня, вороги не могли знайти в його спорядженні ні однієї щілини, через яку можна було б уразити короля кинджалом. Поки вони марно намагалися це зробити, лицарі звільнили короля. Лицар мав щит, що спочатку був круглим, а потім довгастим. Цей щит під час бою закривав майже всього лицаря.
Феодал-лицар у важкому панцирі та зі зброєю міг боротися тільки на коні, без якого він був не в змозі самостійно пересуватися. Кінь також заковувався у важке захисне спорядження. Коня можна було вразити тільки знизу в живіт. У своєму захисному озброєнні лицар був настільки незграбний, що якщо його збивали з коня, то він сам без сторонньої допомоги не міг устати на ноги. У результаті цього навантаження було настільки великим, що кінь рідко міг іти риссю, та й то тільки на коротку відстань. Документи того часу відзначають скарги на „худоконність” і малу кількість коней, придатних для бою. Кавалерія лицарського типу була неповороткою. Це були важкі війська, що повільно рухалися. В атаку кінь лицаря ішов шагом.
Тобто, такий закутий у залізо вершник був менш рухливим у порівнянні з піхотинцем, але піхотинець був неспроможним боротися з лицарем. Так єдиним боєздатним родом військ у феодальній Західній Європі стала нечисленна лицарська кіннота. Проте малорухомий лицар, у свою чергу, виявився безсилим проти стійкою піхоти слов’ян, а також проти добре організованої фламандської піхоти й легкої кінноти Сходу.
Політичне дроблення Європи супроводжувалося децентралізацією збройних сил. Ополчення сеньйора перетворилося в самостійне карликове військо, що стало засобом ведення міжусобних війн. Під час цих нескінченних дрібних війн сеньйори часто поєднувалися в союзи, що виникали також й у результаті появи зовнішньої небезпеки. При виникненні таких союзів з васальних ополчень окремих сеньйорів складалося досить велике на той час військо, у якому кожен сеньйор зберігав за собою командування своєю дружиною.
Строк перебування в поході був коротким, зазвичай він дорівнювався 40 дням на рік. По закінченні цього строку васал залишав свого сеньйора, іноді в самий розпал кампанії. Феодальні війни за таких умов могли бути тривалими лише у виняткових випадках. Військо зазвичай жило за рахунок насильницького вилучення продуктів та всіх необхідних речей у населення, тому що постачання не було організованим. Кожен васал споряджався на війну за свій рахунок, кожний у поході знаходився на своєму власному утриманні.
Армія як така, з її строгою військовою організацією та військовою дисципліною, перестала існувати. Дружинна військова система в умовах васалітету виключала військову дисципліну. Звісно, феодальна система за своїм походженням була військовою організацією, але ця організація була не передбачала дотримання суворої дисципліни. Це виражалося, по-перше, у безперервних повстаннях окремих великих васалів; по-друге, у тому, що віддача наказів перетворювалася в гучну військову раду, а невиконання наказів бути звичайним явищем; по-третє, у тому, що бій не планувався, звичайно він починався і протікав неорганізовано.
До кінця X сторіччя кавалерія була єдиним родом військ, що усюди в Європі дійсно вирішував долю бою. З поневолюванням селянства піхота втратила свої бойові якості, та власне кажучи, вже не мала в бою якого-небудь серйозного значення. Незабаром служба у піхоті стала вважатися за обов'язок кріпаків. Піхотинець був вже не воїном, а слугою. В наслідок цього піхота була не чим іншим, як погано озброєною юрбою, організувати яку майже не робилося ніяких спроб. Неорганізовані й неозброєні селяни не могли боротися із закованими в броню лицарями-феодалами, які перебували в замках.
Слово „воїн” стало ототожнюватися зі словом „лицар”, „вершник”. Зіткнення з іррегулярною кіннотою Сходу також зіграло свою роль: воно звело нанівець значення і якість піхоти в бою, замість якої з'явилися кінні лучники. Як правило, ці кіннотники стріляли з луків у пішому ладі. Кінь зберігав сили вершника для метального бою. Крім того, лучники вміли вести рукопашний бій на коні. Застосовувалися вони також для ведення розвідки й переслідування.
Особливістю російської раті в цей період було те, що кіннота не втратила своєї рухливості, а піхота – свого бойового значення.
Феодальне військо складалося не тільки з лицарів, але й з „кнехтів”, які у всіх відносинах, у тому числі і у бойовому, забезпечували діяльність лицаря. Кнехти – це не тільки слуги, але в широкому сенсі воїни, які допомагали лицарям. У бою лицар виступав в оточенні декількох вершників (зброєносець, кінні лучники, слуги) і разом з ними становив самостійну нижчу бойову одиницю, що у XIV ст. одержала назву лицарського „списа”. Чисельність „списа” визначалася станом феодала. „Спис”, очолюваний багатим феодалом, міг нараховувати декілька десятків чоловік, у тому числі кілька лицарів.
Знизу феодальної ієрархічної градації стояли так звані „однощитні лицарі”, які зовсім не мали свити. Вищою адміністративною та тактичною одиницею феодального війська був „прапор” – загін з декількох десятків „списів”.
Лицарі перед початком бою зазвичай шикувалися у лінію й рідше в глибокий бойовий порядок – „клин”. За лицарями стояли їх зброєносці. Ця побудова не була бойовим порядком у повному сенсі цього слова, тому що бій являв собою єдиноборство. Лицарі наступали спочатку лінійним ладом, а потім бій розпадався на ряд двобоїв з лицарями супротивника або перетворювався у винищування піхоти супротивника. Атака вироблялася або розгорнутим ладом або в глибокій колоні. Спішуючись у бої, лицарі створювали неповоротку фалангу.
Середньовічна піхота комплектувалася з феодальної челяді та частково із селян; вона складалася з копійщиків і відрізнялася низькою боєздатністю. На озброєнні піхота мала, крім списа й меча, ще і лук. Частина піхоти була озброєна арбалетами (самострілами), удар стріли яких був дуже сильним. Але арбалети мали меншу скорострільність у порівнянні з луком; тятиву лука можна було натягати швидше, ніж тятиву арбалета. Так, національною зброєю селянства в Англії довгий час залишався довгий тисовий лук, стріли якого на відстані до 300 кроків пробивали лицарський панцир. У бою при Крессі (1346 р.) англійські лучники випускали від 10 до 12 стріл на хвилину, у той час як генуезькі стрілки, які перебували на службі у французів, випускали з арбалета всього лише 3-4 стріли на хвилину. Лучники діяли в розсипному або лінійному ладі. Застосовувалися також аркбалісти, що стріляли свинцевими кулями.
Феодал зі своїми наближеними жив у замку. Найпростіший замок являв собою вежу у два поверхи; у верхньому поверсі жив сам феодал, у нижньому перебували склади провіанту, інвентарю, стайні та худоба. Вежа огороджувалася ровом і валом, на якому ставився палісад. Через рів, зазвичай наповнений водою, перекидався звідний міст. У XII-XIII ст. з'явилися масивні спорудження з високими й широкими стінами та вежами, захопити які було майже неможливо примітивними облоговими знаряддями того часу (успадковані від стародавніх греків і римлян машини для метання важких копій, важких стріл, каменів, запальних снарядів тощо.). Для пророблення проломів у стіні замка застосовувалися тарани, рухливі облогові вежі й інші спорудження. Але таку складну й дорогу техніку могли мати тільки великі феодали.
Озброєння й спорядження середньовічного воїна, а також спосіб ведення бою вимагали від лицаря великої фізичної сили, витривалості, сміливості й спритності. Лицаря навчали їздити верхи всіма видами, вольтижувати на коні, на повному русі із землі піднімати вантаж, добре плавати, стріляти з лука та самостріла, колоти та вибивати супротивника із сідла, захищатися зброєю й прикриватися щитом, боротися, фехтувати обома руками, спритно стрибати. До своєї майбутньої бойової діяльності лицар готувався з малих років, виробляючи необхідні навички. Служба пажем у сеньйора протягом 12 років була для лицаря практичною школою. Після закінчення строку цієї служби вироблялася присвята в лицарі. Лицар повинен був володіти сімома лицарськими мистецтвами: їздою верхи, плаванням, стрільбою з лука, кулачним боєм, соколиним полюванням, грою в шахи та складанням віршів.
Необхідні лицарські навички вдосконалювалися у війнах, що їх вели феодали. Крім участі у війнах, гідним для себе заняттям лицар уважав тільки полювання й турніри. Турніри – це свого роду зразкові бої, що спочатку займали важливе місце у вишколі молодих лицарів. Батьківщиною турнірів була Франція, звідки цей звичай поширився по всьому Заходу. Спочатку на турнірах лицар тупим списом вибивав із сідла свого супротивника. Потім стали застосовувати гострі списи з дисками на кінці, щоб рана була не занадто глибокою. Згодом боролися й бойовими списами. Турніри служили не тільки для військової виучки, але, як і при справжній війні, давали переможцям великі матеріальні вигоди, тому що їм діставалися зброя й коні переможених, а іноді переможені платили за себе грошовий викуп. З XIII ст. турніри придбали кривавий характер. Так, у одному німецькому турнірі XIII ст. загинули, будучи збиті з коней, 60 лицарів.
Як вже йшлося вище, феодальне лицарське військо мало однорідний класовий склад і було замкнутою кастою. У лицарі посвячувалися тільки сини лицарів. Лицарями не могли стати сини духовних осіб, купців, ремісників і селян. Народ повинен працювати, лицарі – воювати, духівництво – молитися. Такі були вимоги феодалів.
Політична роздробленість при феодалізмі визначила той факт, що феодали перебували між собою в стані безперервної війни. У Західній Європі панувала феодальна анархія. Повсюдно було встановлене право приватної війни. Майже кожен феодал воював з іншими феодалами. Тимчасові та більш-менш тривалі союзи феодалів організовувалися з метою здійснення грабіжницьких походів у чужі землі. Період феодальної анархії був періодом дрібних, але численних і безперервних війн феодалів, що мали на меті захоплення чужого майна. Феодал прагнув раптовим нальотом захопити чужий замок. Якщо це йому не вдавалося, то він спустошував поля свого супротивника, захоплював його кріпаків, худобу. Від цих безперервних грабіжницьких війн страждали насамперед селяни.
Лицарі часто намагалися „поживитися” за рахунок церковних багатств, для охорони яких на церковних соборах був проголошений „божий мир”. Суть його полягала у тому, що під час війни духівництво і його селяни оголошувалося недоторканними. У другій чверті XI ст. церква ввела „боже перемир'я”, згідно якого заборонялося воювати в неділю. У половині XI ст. церква стала забороняти воювати з вечора четверга до ранку понеділка, а потім й у дні всіх християнських постів і свят. Церкви, монастирі й хрести на перехрестях доріг були оголошені такими, що перебувають під охороною „вічного миру”. Але всі ці заходи, звичайно, не запобігали феодальної анархії.
Феодальні розбійницькі війни усе більше й більше розоряли й спустошували Західну Європу. Війни феодалізму в стратегічному відношенні не були спрямовані до досягнення рішучої мети. Цілі кампанії проводилися за володіння одним яким-небудь пунктом. Проте ці бої, як правило, не відрізнялися кровопролиттям. Так, наприклад, бій при Бремюлє 1119 р. між французькими й англійськими феодалами у хроніках вважався запеклим, а у ньому брало участь усього 900 лицарів, з яких тільки 3 чоловіки було вбито й 140 узяті в полон. Проте це не означає, що феодальні війни були взагалі безкровними. Загальне число жертв, як правило з мирного населення, під час дрібних розбійницьких нападів було величезним.
У період феодальної анархії в Західній Європі єдиними великими війнами були походи германських імператорів в Італію та хрестові походи.
Ріст західноєвропейського торговельного капіталу і його прагнення до встановлення економічних зв'язків зі Сходом, економічне розшарування феодальної знаті та зростання кількості сільської бідноти, яку утягували в далекі походи, – все це послужило причинами хрестових походів.
Хрестові походи являли собою військово-колонізаторський рух феодального Заходу на Схід. У цих походах брали участь всі класи феодального суспільства Західної Європи. Але причини, що змушували їх брати участь у походах, були різні. Феодали прагнули захопити нові землі й придбати кріпаків. Збіднілі лицарі, виступаючи в похід, позбувалися від своїх кредиторів і сподівалися на багату військову здобич. Для купців хрестові походи були вигідними торговельними експедиціями на Схід. Селянська біднота йшла від феодального гніта в надії на одержання волі та земельних наділів. Для церкви хрестові походи були способом збагачення й зміцнення свого авторитету.
Ініціатива першого хрестового походу належала католицькій церкві, що була самим великим феодалом. У 1095 р. на Клермонському церковному соборі у Франції папа виступив із закликом відправитися в хрестовий похід для „звільнення християнських святинь” і згадав про багатий видобуток, що „очікував” хрестоносців на Сході. Таким чином, організатори завойовницьких походів маскували свої справжні цілі „визвольною” релігійною формою.
Проте Схід виявилося не так просто завоювати. Хрестоносцям чинили опір араби та турки, у яких головним родом військ була легка кіннота. Важкій і неповороткій лицарській кінноті Заходу довелося вступити у боротьбу з легкими кіннотами Сходу, що відрізнялася високою рухливістю. Тактиці турків сприяли також і природні умови: сонце розжарювало залізне лицарське спорядження, люди й коні не витримували спеки та гинули від сонячних і теплових ударів.
З погляду розвитку військового мистецтва, становить інтерес перший хрестовий похід (1095-1099 рр.).
Політична обстановка на Сході була сприятлива для проведення цього походу. У середині XI ст. більша частина Малої Азії виявилася в руках турків-сельджуків, держава яких розпалося на ряд окремих князівств, що ворогували між собою. Крім того, місцеве селянство повстало проти турецького ярма. Єдиного мусульманського фронту не було, хрестоносцям треба було перебороти опір розрізнених турецьких князівств.
Вслід за лицарями, у 1096 р. із всіх кінців Західної Європи в похід рушила біднота. На чолі одного із загонів стояв проповідник Петро Ам’єнський. Першим проявом діяльності хрестоносців були єврейські погроми в Празі, на Рейні та в інших місцях, спровоковані німецькими лицарями з метою масового грабежу. Коли загін Петра Ам’єнського прибув у Константинополь, візантійський імператор порадив йому почекати прибуття головних сил хрестоносців, тому що в загоні було всього дев'ять лицарів, а інша маса виявилася погано озброєною. Але хрестоносці переправилися у Малу Азію, де незабаром були розбиті турками.
Навесні 1097 р. у Константинополі зосередилися загони феодалів Західної Європи. Джерела називають сотні тисяч хрестоносців, але надалі в боях брало участь усього кілька тисяч. Тому дійсною кількістю хрестоносців можна вважати в декілька десятків тисяч, причому багато хрестоносців мали погане озброєння. Військо хрестоносців було посилене загоном візантійської армії. Уже на початку походу виникли розбіжності між феодалами та візантійським імператором, який розраховував використати ворожнечу між самими феодалами. Все це послабляло хрестоносців.
Першим переправився в Азію герцог Готфрід Бульонський, який очолював все військо, а за ним інші лицарі. Хрестоносці осадили сильно укріплену Нікею, та на початку червня 1097 р. захопили її. Потім вони рушили через Фрігію та Кілікію. Два дні військо хрестоносців ішло однією колоною (що вже виключає наявність сотень тисяч), а потім розділилося на дві колони: лицарі на чолі з Готфрідом склали праву колону й попрямували долиною Дорілеї; Боемунд Тарентський на чолі лівої колони направився в глиб країни по долині Гаргона. Нікейський султан Соліман, зібравши свої сили з Антіохії, Тарса, Алеппо й інших міст, вирішив скористатися поділом сил хрестоносців і розбити їх вроздріб. Та, тимчасове подолання феодальної ворожнечі перед обличчям загальної небезпеки, взаємодія піхоти та кінноти колони Боемунда та взаємодія обох колон забезпечили хрестоносцям перемогу над турками.
Через три дні військо хрестоносців рушило далі, але вже однією колоною, що змусило турків утриматися від подальших спроб вплутуватися у великий бій. Але тепер хрестоносці повинні були переборювати природні труднощі – безводну рівнину, де їм довелося переносити спрагу й голод, тому що організованого постачання війська не було. Лицарі втратили більшу частину своїх коней. Нарешті, хрестоносці вийшли у Кілікію, де були добре зустрінуті вірменами. Але тут знову підсилилися сепаратистські прагнення феодалів, у результаті чого виникло перше князівство хрестоносців – графство Едесса, що мало важливе стратегічне значення, тому що воно перебувало на шляху з Месопотамії у Сирію.
У жовтні 1097 р. хрестоносці підійшли до Антіохії та осадили її. Облога тривала сім місяців, деякі хрестоносці не витримали тяжких умов і повернулися додому. Але фортеця все-таки була взята шляхом підкупу жителів міста, які таємно відкрили вночі головні ворота, через які хрестоносці ввірвалися в місто. Незабаром військо хрестоносців осадив в Антіохії моссульський султан, однак він швидко був розбитий.
Боемунд заснував тут князівство Антіохію, що з'явилося важливою базою на шляху до Єрусалима. Тільки в листопаді 1098 р. під тиском селянських мас лицарі змушені були продовжити перерваний похід, і сильно поріділе військо хрестоносців рушило на південь, витративши по шляху багато часу на облогу міст Марра та Акра, що з'явилося великою стратегічною помилкою, бо дала можливість мусульманам підсилити оборону Єрусалима. У червні 1099 р. військо хрестоносців підійшло до Єрусалима, який перебував під владою єгипетського халіфа, і обклало місто.
У відповідь єгипетський флот винищив або захопив весь генуезький флот, що віз облогові засоби та постачання для війська хрестоносців. Тільки один корабель із облоговою технікою та матеріалами прорвався в Лаодикею, що дало можливість успішно провести штурм. 15 липня в результаті запеклого штурму хрестоносці взяли Єрусалим. Цей успіх був закріплений боєм при Аскалоні 12 серпня 1099 р., де хрестоносці розбили єгипетське військо. На чолі Ієрусалимського королівства встав Готфрід. Перший хрестовий похід закінчився успішно й завершився затвердженням на Сході західно-європейських феодальних порядків, котрі, у свою чергу, були закріплені „ієрусалимськими ассізами” – хартіями прав короля й сеньйорів.
Проте завоювання хрестоносців були не міцними, що визначалося внутрішньою слабістю феодальних держав і несприятливою зовнішньою політичною обстановкою: треба було захищати завойовану територію від турків і від замахів Візантії. Плинність населення цих новостворених князівств, яке складалося із хрестоносців, заважала правильній організації оборони, а міжусобиці феодалів різко знижували обороноздатність держав.
Більш міцною опорою оборони виявилися духовно-лицарські ордена, створені у вигляді постійних військових організацій. Першим з них був заснований у 1119 р. Орден тамплієрів; потім з'явився Орден іоаннітів, і наприкінці XII ст. виник Тевтонський орден німецьких лицарів. Це були військово-чернечі організації, члени яких не могли мати родини; від них вимагалося суворе виконання уставу ордена й беззаперечне підпорядкування великому магістру – главі ордена. У передмові до уставу Ордена тамплієрів говорилося, що світські лицарі займалися обкраданням і розбоєм, а лицарі ордена повинні були служити церкви. Устав вимагав від тамплієрів у першу чергу слухняності, тобто дисципліни, зобов'язував уникати надмірностей і зберігати єдність. За статутом тамплієрів, кожен лицар повинен був уміти перемагати в бою одразу трьох ворогів.
З 1130 р. завоювання хрестоносців пішли на спад. У другій половині ХІІ ст. хрестоносцям довелося мати справу із сильною державою Саладіна (Салах-ад-Діна), що об'єднала у собі Єгипет, частину Сирії й частину Месопотамії. Саладін розбив хрестоносців при Тіверіадському озері, та у 1187 р. захопив Єрусалим, що дало поштовх до організації третього хрестового походу (другий хрестовий похід відбувався протягом 1147-1149 рр.), на чолі якого встали германський імператор Фрідріх Барбаросса, французький король Філіп II Август та англійський король Ричард Левине Серце.
Фрідріх Барбаросса зі своїми лицарями рушив через Візантію старим сухопутним шляхом, по якому проходили хрестоносці першого й другого походів. Військо Фрідріха випробовувало ті ж труднощі, що і перші хрестоносці, через що швидко зменшувалося; при переправі через ріку потонув і сам Фрідріх Барбаросса. Французи й англійці обрали морський шлях, але спочатку захопили острів Сицилію, й тільки потім рушили до Палестини. Проте після третього походу за хрестоносцями залишилася лише вузька смуга узбережжя.
Починаючи із третього походу, змінився стратегічний напрямок руху хрестоносців: була надана перевага морському шляху перед важким сухопутним, чому всіляко сприяли багаті торговельні міста Італії. Але й ця зміна шляху не принесла позитивних результатів. Хрестові походи безрезультатно тривали протягом майже 200 років (восьмий похід був організований у 1270 р.). Схід відбив натиск феодалів Заходу й сам перейшов у наступ проти феодальної Європи, внаслідок чого турки захопили Балканський півострів.
Проте хрестові походи мали важливі політичні й економічні наслідки. Вони поклали кінець пануванню арабів і візантійців на Середземному морі. Середземноморська торгівля опинилася тепер у руках Венеції та Генуї, що прискорило темпи розвитку міст Північної Італії. Походи сприяли ознайомленню феодальної Європи з культурою та технікою Сходу.
У військовому відношенні походи в цілому дали невеликі результати. Мали місце незначні технічні запозичення зі Сходу: у феодальних арміях з'явився арбалет, стали застосовувати трубу й барабан. Крім того, у XIV ст. на Заході був організований рід легкої кавалерії: частина лучників, з метою збільшення їх рухливості, була посаджена на коней. Важка лицарська кіннота, що перемагала в одиночному рукопашному бої, виявилася нездатною вирішувати не тільки стратегічні, але навіть тактичні завдання в боротьбі з легкою кіннотою Сходу. Лицарі, зокрема, не могли форсувати ріки вплав. Про розвиток рівня інженерного мистецтва можна судити за таким бойовим епізодом 1218 р. Вхід у дельту Нила перепиняла неприступна вежа в Дамієтте. Леопольд Австрійський наказав на двох скріплених кораблях побудувати велику вежу на 300 воїнів. У цій вежі хрестоносці підплили до сторожової вежі мусульман і взяли її зверху по перекидному мосту.
Хрестові походи непрямим образом сприяли розвитку флоту. На Сході був запозичений компас. Це значно поліпшило технічні умови мореплавства. У період хрестових походів почався перехід від гребного до вітрильного флоту. Це був початок нового періоду в розвитку флоту, у розвитку морської стратегії й тактики.
Наряду з хрестовими походами, у самій Європі не переставали точитися збройні сутички між феодалами. Деякі з них, користуючись перебуванням володаря якого-небудь замку у хрестовому поході, захоплювали його маєтки. Через ці війни Європа розорялася. Спустошувалися села, занепадали міста, ущемлялися інтереси нижчого духівництва та дворянства. Назрівала потреба подолання існуючого становища. Боротьбу з цим свавіллям феодалів очолила на Русі великокнязівська, а у Західній Європі – королівська влада.
Раніше всього феодально-абсолютистські порядки стали складатися в Англії у другій половині XI ст., коли виникла феодальна монархія. У міру політичної централізації феодальна монархія перетворювалася на станову монархію. У XIII ст. цей процес в основному завершився. У Франції цей процес також затягся на декілька сторіч (XII- кінець XV ст.), у Росії – з XIV ст. до другої половини XVII ст. У період складання феодально-абсолютистських порядків королівська та великокнязівська влада вели боротьбу за подолання опору феодалів і за утвердження абсолютизму. Це були великі та малі війни королівської та великокнязівської влади, що мали досить прогресивний для того часу характер, з великими феодалами – в носіями самого порядку феодальної роздробленості. Слов’янські народи у цей час вели важку боротьбу за „збирання Русі” і за звільнення від монголо-татарського ярма.
Опорою абсолютизму були постійні армії найманців у Західній Європі та дворянські помісні війська в Росії. За своєю організацією та основам ці армії являли собою повну протилежність феодально-лицарському війську.
У XIV-XV ст. почався процес розкладання феодального ладу, росли міста, розвивалося ремісниче виробництво. Все це сприяло вдосконаленню та розвитку техніки, науки й мистецтва. Розвиток науки та техніки був необхідною передумовою використання пороху для військових цілей у Європі, та винаходу у XIV ст. вогнепальної зброї. XV-XVI ст. – період удосконалення першої вогнепальної зброї, що стала зброєю нового війська міст і феодально-абсолютистських держав, коли „пушки городян зруйнували замки феодалів, а кулі їх мушкетів пробили лицарські панцири”. Це був час виникнення перших елементів нових способів ведення війни та бою. Процес складання феодально-абсолютистських порядків завершився утвердженням кріпосництва та самодержавства. Соціальною опорою самодержавної влади (царської, королівської, імператорської) були дворяни-поміщики, купецтво, духівництво. Засобами контролю над кріпосним селянством та мешканцями міст були поліцейський апарат і постійна регулярна армія, оснащена вогнепальною зброєю.
Абсолютизм в Англії остаточно затвердився наприкінці XV-на початку XVI ст. з приходом до влади династії Тюдорів. Те ж саме можна сказати і по відношенню до Франції. У Росії самодержавний лад усталився на початку XVIII ст.
За аналогією з феодальним або цеховим способом організації промисловості, способи організації ведення війни також мали цеховий характер. У феодальний або цеховий період війни дружини феодалів, а потім загони кондот’єрів, ландскнехтів, швейцарських та інших найманців, являли собою строго замкнуті цехові корпорації. Лицар або князь, а потім кондот’єр були свого роду цеховими майстрами, організаторами своїх загонів – цехових корпорацій.
Фізична сила окремого воїна була основою його мистецтва в бою, де він діяв холодною ударною зброєю – мечем, списом, сокирою, булавою. Навіть при винаході вогнепальної зброї, коли стала застосовуватися сила порохових газів, результат бою усе ще вирішували пікінери. Виробництво та бойове застосування нової зброї також носило цеховий характер. Роди військ, особливо нові (артилерія, аркебузери та піщальники, інженерна частина), були цеховими корпораціями.
Військові корпорації були вузькими, замкнутими в межах своєї професії організаціями. Наслідком усього цього було роздроблення військового справи між феодалами або князями, потім загонами найманців, а далі цехова замкнутість родів військ. На війні феодали, а потім цехові корпорації найманців висували свої вимоги та змушували командуючого виходити насамперед із цих вимог у рішенні стратегічних завдань. Тобто і бойова діяльність військ носила цеховий характер. Відносно збройної організації Російської держави слід зазначити, що цеховий характер тут був виражений слабкіше, що визначалося особливостями суспільного розвитку та зовнішньої політичної обстановки. Однак устрій основних родів російського війська у цей період мав риси цехового характеру, що сприяли виникненню постійного війська.
Цеховий характер носило і військове мистецтво. Роди та види військ на полі бою зберігали свій цеховий характер. Як правило, вони вступали у бій послідовно й тільки випадково взаємодіяли між собою. Те ж саме можна сказати і відносно родів військ – піхоти, кавалерії та артилерії. Були відсутні технічні передумови організації взаємодії та систематичного здійснення його в ході бою. Національні баталії найманців зберігали свій цеховий характер при побудові бойового порядку та у ході всього бою. Найомництво – головна основа цехового характеру збройної організації та військового мистецтва військ Західної Європи, – не одержало розвиток у війську східнослов’янських народів.
У цілому варто сказати, що цеховий характер військового мистецтва мав історично прогресивне значення, тому що сприяв удосконалюванню прийомів ведення бою кожним видом і родом військ окремо, що створювало передумови для виникнення тактики загальновійськового бою. Крім того, у феодальний або цеховий період війни було покладено початок поділу бойових функцій у війську, що також було умовою виникнення тактики загальновійськового бою.
Феодальний або цеховий період війн тривав приблизно з VII-VIII ст. (дружини племінних вождів, свого роду цехові корпорації) по XVI ст. включно.
Феодальний період у військовій історії ділиться на кілька етапів. Перший етап феодального періоду війн – в військове мистецтво збройних організацій племінних об'єднань слов'ян, арабів, франків, монголів і турків, а також військове мистецтво у період феодальної анархії в Європі та Азії; другий етап – військове мистецтво збройної організації феодальних монархій у період їх становлення, а також розвиток військового мистецтва в національних і селянських війнах. Отже, усередині феодального або цехового періоду війн розвиток військового мистецтва розглядається у зв'язку зі зміною політичних форм класового панування, що визначали зміну збройних сил, наслідком чого були інші способи їх застосування у війні.
У феодальний період війн важливе значення для розвитку військового мистецтва мали: 1.) війни східнослов’янських народів, які вели боротьбу з хазарами, печенігами, половцями й, прийнявши на себе перший удар монголів-завойовників, послабили їх сили, у наслідок чого монголи не змогли здійснити плану завоювання Західної Європи; 2.) національно-селянська війна чеського народу, який боровся за свою незалежність із німецькими феодалами; 3.) революційні селянські війни, у котрих закріпачене селянство та міські плебеї вели боротьбу з феодалами.
У прогресивних війнах феодального періоду висунулися народні герої, серед яких виділяються багато українських видатних гетьманів та полководців, Єрмак Тимофійович у Росії, Ян Жижка в Чехії, Томас Мюнцер у Німеччині, Жанна д'Арк у Франції та багато інших.
Війни феодального періоду підтверджують важливе положення про вирішальну роль у війні народних і військових мас. Безперечно, творча діяльність полководця та воєначальників має важливе значення, але результат збройної боротьби на театрі воєнних дій і на полі бою вирішують прості воїни. Так, наприклад, організувавши похід проти Візантії, князь Київської Русі Святослав не мав одностайної підтримки серед населення Києва, і це стало однією з основних причин того, що йому не вдалося досягти стратегічної мети походу. Проте загальнонародний характер боротьби з німецько-шведською агресією та боротьби за звільнення від татаро-монгольського ярма визначив успіхи слов’янського війська у Льодовому побоїщі та Куліковській битві. Національні та антифеодальні цілі боротьби чехів згуртовували їх і забезпечували високі моральні якості воїнів, що стало однією з основних причин успіхів чеського війська при відбитті хрестових походів німецьких феодалів. Результат Столітньої війни вирішили народні маси Франції – селяни й городяни, а не феодали-лицарі. Те ж саме можна сказати і про причини успіхів фламандців і швейцарців, які боролися за свою волю й незалежність. А відсутність єдності в рядах панівних класів і недостатня підтримка уряду Івана IV з боку народу, були основними причинами невдачі Лізонської війни.
Такі були рушійні сили війн, що зробили вплив на розвиток військового мистецтва у зазначений період. Варто підкреслити також і той істотний вплив, що робив на хід і результат війн рівень розвитку військової організації держав і військового мистецтва збройних сил, ведучих війну.
Характеризуючи розвиток тактики в період феодальної роздробленості в Західній Європі, деякі дослідники називають весь цей час „марним у розвитку військового мистецтва”. Єдиноборство закованих у залізо лицарів не могло сприяти розвитку тактики, а лише вдосконалювало навички вершника у володінні списом і мечем. Міжусобиці феодалів переслідували дрібні, особисті цілі, що виключало можливість розвитку стратегічних форм. Отже, не було необхідних умов для прогресу в області військового мистецтва.
Інша обстановка склалася у Східній Європі, де слов'яни боролися з печенігами, половцями, татарами й німецько-шведськими феодалами, відстоюючи свою незалежність і прикриваючи феодальну Європу від навал кочівників. Потім довелося вести важку боротьбу за скинення татаро-монгольського ярма і ліквідацію його наслідків. Все це були великі політичні завдання, що визначали великі стратегічні цілі. Тут же були умови й для розвитку тактики.
Відносно військово-теоретичної думки можна сказати, що яких-небудь значних досягнень у цій області в розглянутий період не було.
Отже, феодальна суспільно-економічна формація складалася, розвивалася, пережила процес свого розкладання, а потім була переборена прогресивною капіталістичною формацією. Панівні класи феодального суспільства розвивалися й змінювалися. Між ними майже постійно виникали протиріччя, йшла боротьба між потомственими феодалами, з одного боку, і служивими дворянами-поміщиками, з іншого боку, тобто між старими аристократичними родами та новими кріпосниками-дворянами. Зміна співвідношення та розміщення класових сил, а також особливості класової боротьби визначали розвиток форм феодальної держави. Феодали вважали військову справу своєю професією, тому не допускали до нього осіб з інших станів. Особливість суспільного устрою при феодалізмі визначила й особливість військової організації, що була особистою організацією феодала, давала йому владу над кріпосними і феодальним містом. Процес складання феодальних відносин містив у собі виникнення великого землеволодіння, закріпачення селян, економічний і політичний розпад військових держав. У результаті панування натурального господарства село переважало над містом. Військова справа перебувала в руках лицарів-феодалів.
Економічна та політична роздробленість при феодальному ладі породжувала роздробленість військову. Феодал мав укріплений замок і свою особисту дружину, чисельність якої визначалася ступенем багатства феодала. Військо, якщо таке було, являло собою ополчення феодалів, їх тимчасове й неміцне об'єднання.
У XI-XIII ст. бій носив неорганізований характер, розпадався на єдиноборство лицарів; кожен лицар діяв за своїм розсудом. Не було ні керування боєм, ні маневрування в бою. Бойовий порядок існував тільки перед боєм, з початком бою він розпадався. Лицаря навчали мистецтву ведення одиночного бою, але його зовсім не вчили діяти у складі підрозділу.
У період феодальної роздробленості переважали дрібні війни феодалів. Якщо воєнні дії зводилися головним чином до облог замків і міст, то вони продовжувалися місяцями та навіть роками; великі бої були рідкими, а їх стратегічне значення досить невелике. Особливості стратегії феодальних війн Західної Європи визначалися насамперед відсутністю великих політичних цілей, а також нечисленністю війська. Не було і єдиного командування. Хрестові походи, що піднімали великі маси населення Західної Європи, не мали централізованого військового керівництва, тому були стихійним рухом. Політичне керівництво перебувало в руках католицької церкви, що піднімала маси в похід, але була не в змозі організувати ці маси на боротьбу. Перші успіхи хрестоносців, куплені дорогою ціною, пояснюються лише політичною й військовою слабістю їх супротивників. Надалі можна бачити спроби хрестоносців використовувати морські комунікації, що видозмінило характер стратегії хрестоносців. Але про стратегічне мистецтво, як таке, не йшлося; для цього не було необхідних елементарних передумов – організованого дисциплінованого війська й централізованого головного командування. Хрестові походи, що тривали близько 200 років, не досягли великих результатів.
