Тема 13. Розвиток збройних організацій країн західної європи у ході європейських війн XVII-XIX ст.

Основними моментами політичної обстановки в Західній Європі у XVI ст. були іспано-французьке суперництво, „релігійні війни” за участю Іспанії та Нідерландська буржуазна революція. Це був період іспанської переваги в Європі. Однак внутрішня і зовнішня політика іспанського абсолютизму і безперервні війни, привели, в остаточному підсумку, країну до занепаду, до руйнування і зубожіння народу. До кінця XVII ст. в Іспанії налічувалося 5,7 млн. чоловік населення, майже на 2 млн. осіб менше в порівнянні з XVI ст.

Соціально-економічний і політичний розвиток у XVII ст. ряду інших країн Західної Європи йшов по шляху прогресу. У XVII ст. гегемонія у Західній Європі належала абсолютистській Франції, що перетворилася одночасно на велику колоніальну державу. Французький абсолютизм завоював таке міжнародне становище, користуючись боротьбою Іспанії з Нідерландами, англо-іспанським суперництвом за панування на морях, Тридцятирічною війною та англо-голландською боротьбою за колонії. Це був також час значного посилення Англії, яке привело надалі до поглиблення і загострення англо-французьких протиріч.

У Нідерландах та Англії в результаті росту продуктивних сил економічна могутність зосередилася в руках буржуазії. Перші буржуазні революції XVI -XVII ст. створили нові збройні сили, висунувши нові принципи комплектування, організації, навчання і виховання військ. Військова дисципліна одержала нові ідеологічні основи. Замість феодальних ополчень виникли перші буржуазні армії.

У XVII ст. у Франції та у Швеції усталювався абсолютизм, соціальною опорою якого було дворянство. На засоби, одержувані з міст і від селянства, абсолютизм створив свою збройну силу – найману армію. Це була нова армія, не схожа на загони кондотьєрів, військове мистецтво яких носило характер цехового ремесла. Рядовий склад найманої армії вербували по всій Європі, але офіцерський склад представляв замкнуту станову касту, доступ у яку мало тільки дворянство.

Подолання феодальної роздробленості в тогочасних передових країнах Західної Європи, економічна та політична централізація на основі зміцнення абсолютизму (Франція, Швеція) і перших буржуазних революцій (Голландія, Англія), розвиток промисловості і торгівлі, ріст культури – все це створило необхідні передумови для виникнення і розвитку збройних сил – постійних найманих армій і військово-морських флотів. Чисельний ріст населення Європи (з 95 млн. у 1600 р. до 130 млн. у 1700 р.) забезпечував необхідні контингенти для армій і флотів, що безупинно збільшувалися, а пограбування колоній служило одним з основних джерел їх утримання. Для постійних армій і флотів були необхідні зброя, боєприпаси, спорядження, обмундирування, візки, збруя, підкови – і все це у великих кількостях, що спричинило бурхливий розвиток промисловості.

Військово-технічна думка і винахідництво у флоті були спрямовані на вдосконалення та типізацію кораблів, на вдосконалення морської артилерії і оснащення вітрильних судів. У кораблебудуванні прагнули створення потужних стогарматних судів, озброєних гарматами на поворотних верстатах.

У 1620 р. голландець Корнеліус ван Дреббель побудував човен, що міг плавати під водою. Це був дерев'яний човен, обтягнутий подвійним шаром шкіри. Приводили його в рух 12 веслярів. Однак для розвитку ідеї підводного флоту були відсутні необхідні технічні умови (ще не був створений механічний двигун), а також теоретичні основи. Зміст військово-технічної думки визначався не винахідництвом, а практичними потребами військово-морського флоту.

Праці з артилерії, фортифікації, військового мистецтва, військово-морського мистецтва та, навіть, із питань права війни і миру, що побачили світ у XVII ст., являли собою спроби систематизації військових знань і їх диференціації, що означало процес становлення військової науки. Вироблялися певні правила організації і підготовки армій та військово-морських флотів, правила підготовки і ведення війни та бою для досягнення перемоги. Військова наука, що зароджувалася, носила описовий характер. Автори праць ставили перед собою лише прикладні цілі. Для теоретичних досліджень не було ще необхідної бази. Змістом військового і військово-морського мистецтва були лише тактичні питання. У розробці питань стратегічного керівництва військова теорія відставала від практики. Стратегія ще не виділилася в самостійну галузь знань військової науки.

Нідерландські та англійська буржуазні революції сприяли подоланню консерватизму у військовій області. Поряд із цим, абсолютизм стимулював розвиток і поширення серед панівних класів військових знань. З відкриттям військових шкіл (артилерійських, морських) виникла потреба в посібниках для курсантів. Виявлялася необхідність розробки практичних керівництв (уставів) для підготовки і бойової діяльності армії та військово-морського флоту. Практичні запити стимулювали військово-теоретичну думку, сприяли становленню військової науки. Узагальнювалася організаційна і бойова практика, систематизувалися елементарні військові знання. Військова наука XVII ст. мала сугубо прикладний характер, а її змістом був опис зовнішніх форм військової діяльності без спроб проникнути у внутрішню сутність військових подій.

У Франції кадри офіцерів і кораблебудівників військово-морського флоту готувалися в Тулоні, у морському училищі. Професор математики цього училища Павло Гост, який років плавав священиком на флагманських кораблях французького флоту, у 1697 р. видав працю „Мистецтво військових флотів або твір про морські еволюції, що містить у собі корисні правила для флагманів, капітанів і офіцерів, із прилученням прикладів, узятих з найважливіших подій на морі за п'ятдесят років”.

Це довге найменування праці, характерне для того часу, відбиває його зміст („правила” для практичного користування) і основи – історичні приклади за п'ятдесят років, тобто фактично за час існування вітрильного флоту. Взагалі, вся тогочасна теорія військово-морського мистецтва була узагальненням бойової практики і призначалася для конкретного практичного керівництва.

Найбільш високого наукового рівня досягла фортифікація та кораблебудування, що ґрунтувалися на досягненнях математики і механіки.

Проте, військові теоретики зазвичай ставили своєю метою забезпечення військової і військово-морської могутності буржуазних республік й, особливо, монархій, що заохочували розвиток військової науки. Наявність військової науки, хоча б у примітивному, зародковому стані, була необхідною умовою створення регулярних армій і військово-морських флотів. Така передумова для формування нових збройних сил з'явилася наприкінці XVII ст.

Процес становлення військової науки характеризується виділенням і спеціалізацією різних галузей військових знань – артилерії, фортифікації, військового мистецтва, військово-морського мистецтва, кораблебудування, військово-санітарної служби, служби тилу (магазинної системи постачання військ). Воєнно-історична наука перебувала в єдності з теорією військового та військово-морського мистецтва, наслідком чого було важливе практичне значення військової історії. Критичне дослідження історичних подій сприяло розвитку наукового аналізу з метою розкрити причини успіхів або невдач у конкретній військовій діяльності.

На розвиток військового мистецтва у XVII ст. також вплинуло значне впорядкування тилу армії, що виразилося у виникненні магазинної системи постачання військ і зародженні військово-санітарної служби. У штати військових з'єднань уводилася посада військового лікаря, у підрозділах – цирульника (фельдшера). Здобувалися медикаменти, засновувалися госпіталі, розроблялися гігієнічні правила устрою та утримання таборів.

Надзвичайно великий внесок у становлення та розвиток військової справи та мистецтва країн Західної Європи на початку XVII ст. зробили Моріц Оранський і його двоюрідний брат Вільгельм Людвіг Нассауський у ході Нідерландської буржуазної революції (1566-1609 рр.) та опісля на її досвіді. Вони ретельно вивчали військову спадщину стародавніх греків і римлян та, зокрема, знайшли в них важливе правило, відповідно до якого попередня команда повинна передувати виконавчої (наприклад, „кроком – руш!”, а не навпаки). Побудови і перебудови роти вони спочатку робили на столі олов'яними солдатиками, потім виробляли команди, і лише потім всьому цьому навчалися солдати. Так було вироблено близько 50 необхідних військових команд. Вільгельм Нассауський вважав, що вводити треба лише необхідний мінімум команд, щоб полегшити солдатам їх запам’ятовування.

Перший основний обов'язок солдата полягав у знанні ним свого постійного місця в ладі, який він швидко займав за сигналом барабана. Це призвело до того, щоб вишикуватися, двом тисячам голландців було потрібно близько 20 хвилин, а на побудову однієї тисячі іспанців витрачалася ціла година. Другим наслідком нової дисципліни стало проведення нідерландськими солдатами окопних робіт, від яких найманці інших армій категорично відмовлялися.

Воєначальники нідерландської армії вели жорстоку боротьбу з аморальними явищами. Так, наприклад, Моріц Оранський наказав повісити двох солдатів за крадіжку капелюха та кинджала, а одного солдата розстріляти за пограбування жінки. Нідерландських солдатів населення не побоювалося, як це було відносно інших найманців.

Таким чином, у нідерландській армії були наявними всі елементи регулярності: штатна організація військ, одноманітне озброєння і обмундирування, регулярна виплата платні та централізоване постачання, регламентування уставами поводження військовослужбовців, їх навчання і способів бойових дій. У Західній Європі це була перша регулярна армія.

Багаторічна військова практика голландців підготувала переворот у військовій справі взагалі. Так, ця практика стала вихідним пунктом розвитку військового мистецтва громадянської війни в Англії та Тридцятирічної війні, а російський уряд у XVII ст. закуповував в Голландії зброю та порох. Петро I і багато дворян за його наказом навчалися військовій і військово-морській справі в Амстердамі, у голландців. Практика військового будівництва Нідерландської республіки враховувалася та сприймалася урядами абсолютистських держав, особливо королями Франції і Швеції, які прагнули створити потужні збройні організації, здатні вести боротьбу за твердження гегемонії в Європі та за колонії.

Постійні армії мали у своїй основі систему найомництва, що було характерно для всіх західноєвропейських держав. Внаслідок цього, значна кількість людей жила війною і для війни, будучи професійними солдатами. Військова спеціалізація контингентів, якими комплектувалися армії, мали позитивне значення для розвитку військового мистецтва, але деградація моральних якостей солдат позначалася негативно і вимагала протидії у вигляді особливих мір, що сприяли зміцненню військової дисципліни. У полках постійних армій починали вводити одноманітне військове обмундирування і спорядження, що поліпшувало зовнішній вигляд військ і сприяло зміцненню військової дисципліни. Під впливом військового корпоративного духу вироблялося поняття „честі мундира”.

Вербування солдатів проводилося не тільки на час кампанії, але й на більш тривалі строки. Частина завербованих солдат залишалася на постійній службі і була ядром армії. У Франції та Швеції це були полки королівської гвардії.

На початку XVII ст. піхота складалася на 2/3 з пікінерів і тільки на 1/3 з мушкетерів. Зростання ролі піхоти у вогнепального бою сприяло збільшенню кількості мушкетерів. У середині століття вони вже становили половину всієї піхоти.

У ході Тридцятирічної війни змінювалася структура армій: збільшувалася питома вага кінноти, артилерії та мушкетерів. На початку війни на один кавалериста зазвичай припадало три – п’ять піхотинців, потім це співвідношення змінилося: на один вершника – два-три піхотинці. Зростала роль драгунів – кінних мушкетерів, які іноді об’єднувалися з кінними пікінерами. Зброєю драгунів були ґнотовий мушкет і коротка шабля.

Збільшувалася кількість і роль польової артилерії, що, однак, обчислювалася в арміях десятками гармат. На тисячу чоловік максимально доводилося до чотирьох гармат, а мінімально – менше однієї гармати.

Армії зазвичай утримувалися за рахунок контрибуцій із захоплених міст і мародерства. так, у 1632 р. німецький імператор наказав своєму полководцю Валленштейну навербувати армію у 20 тис. осіб. Валленштейн відповів, що 20 тис. чоловік можуть загинути з голоду, а з 50 тис. він може виступити в похід, тому що з таким числом помічників можна накладати контрибуції у всіх землях, тобто здійснювати організований грабіж.

Відносно устрою військ, їх бойової підготовки і тактики, самою передовою у Західній Європі була шведська армія, реорганізована під безпосереднім керівництвом короля Густава Адольфа.

У шведській армії вже зароджувалося централізоване постачання військ продовольством і фуражем. У добу на людину видавалося 800 гр. хліба та 400 гр. м'яса. Добова дача фуражу на коня становила 2,5 кг вівса (або 1,6 кг ячменя), 4 кг сіна та соломи. Заготівлею фуражу завідував брандмейстер. Для забезпечення регулярності постачання військ виникла необхідність у будівництві складів продовольства і фуражу, сукупність яких становила базу армії. Так з'явилися нові об'єкти воєнних дій – бази і комунікації.

З метою поліпшення якостей офіцерського складу шведські дворяни примушувались служити в армії. Як стимул – до військової служби дворянству були надані широкі економічні та політичні привілеї.

Добровільне вербування солдатів у шведській армії було майже замінене примусовим набором по розсуду місцевої влади. Для цієї мети за допомогою духівництва по всій країні були складені посімейні списки всіх чоловіків старше 15 років. Це були сини селян і бюргерів, які утворили національне ядро збройних сил Швеції. Однак шведські війська не були повністю національною армією.

Озброєння піхоти на початку XVII в. було вдосконалено. Мушкети були настільки полегшені зменшенням калібру, що шведський король Густав Адольф знищив практику використання сошки при стрільбі. Він увів паперові патрони, що зберігалися в шкіряній сумці, котру носили на спині. Все це дозволило різко скоротити кількість прийомів при заряджанні. Швидкість стрільби сильно зросла. Піка була вкорочена більш ніж на півметра, а за рахунок скорочення кількості пікінерів збільшилося число алебардистів. Змінилося співвідношення мушкетерів і пікінерів. Шведські полки на 2/3 складалися з мушкетерів, а деякі з них були цілком мушкетерськими полками. Отже, мушкет витісняв піку, але відсутність у мушкетерів холодної зброї для боротьби з кавалерією усе ще змушувало зберігати піку.

Зміна властивостей зброї і якостей солдата привели до необхідності скасування глибоких побудов піхоти. Збільшена скорострільність мушкета дозволила відмовитися від „караколе” і прийняти побудову мушкетерів у шість і навіть у три шеренги. Пікінери шикувалися у шість шеренг. Інтервали між рядами та дистанції між шеренгами рівнялися одному метру. Стрільба проводилася повзводно та шеренгами. Скорочення глибини побудови дозволяло найбільш повно використовувати потенціал ручної вогнепальної зброї.

Нова тактика вимагала і нових форм організації піхоти. Чисельність полків була скорочена до 1300–1400 чоловік. Шведський полк складався із трьох фірфенлейнів (батальйонів), що нараховували 576 пікінерів, 648 мушкетерів, і мав полкові гармати. Основною тактичною одиницею був фірфенлейн чотирьохротного складу. Рота складалося з 48–54 пікінерів, 54–82 мушкетерів та 18 запасних солдат. При побудові бойового порядку три – чотири фірфенлейна зводилися в бригаду.

Адміністративною одиницею кавалерії був полк (512-528 коней), що складався із чотирьох ескадронів. Тактичною одиницею був ескадрон (125 коней), а корнет (взвод) був бойовий одиницею. В ескадроні було чотири корнети.

Кавалерія армії шведів будувалася в три – чотири шеренги. Четверта шеренга виконувала функцію підтримки перших шеренг. У період панування феодалізму кавалерія розташовувалася в центрі, тепер же вона стала розміщатися на флангах, як це було у древніх рабовласницьких арміях. У бойовому порядку армії кавалерія будувалася у дві лінії.

Пушки були замінені чавунними гарматами вагою 310 кг, довжиною 16 калібрів, які перевозилися двома кіньми. Із цих гармат робили шість пострілів, тоді як за той же час із мушкета можливо було зробити лише два постріли. Така зброя призначалися для стрільби картеччю, але дуже скоро вони були пристосовані й для стрільби ядрами. Кожен полк мав дві гармати. Так у західноєвропейських арміях виникла полкова артилерія.

У цей же період польова артилерія була розділена на легку і важку: легкі пушки супроводжували піхоту, а важкі – займали під час бою постійну позицію або залишалися в резерві. Найважчі пушки польової артилерії перевозилися 20 конями.

Моральні якості найманих солдат безупинно погіршувалися, і була потрібна сувора дисципліна для того, щоб тримати їх в підпорядкуванні. Із цією метою у шведській армії вводилося покарання шпіцрутенами. Провиненого пропускали крізь ряд, кожен солдат якого повинен був завдати удару ціпком по спині покараного. У більшості випадків це означало у кращому випадку довічне каліцтво та презирство.

Усі вищевикладені зміни у військовій справі та мистецтві західних країн знайшли своє практичне втілення у війнах та революціях, що постійно потрясали Європу. Але необхідність багатьох змін також випливала під час цих бойових дій. Найбільшою європейською війною XVII – XIX ст. стала Тридцятирічна (1618-1648 рр.).

У ході Тридцятирічної війни виділяють наступні періоди: 1) чеський (1618 – 1624 рр.); 2) датський (1625-1629 рр.); 3) шведський (1630-1635 рр.); 4) франко-шведський (1635-1648 рр.)

У цю війну було втягнуто багато великих європейських країн. Хоча Росія безпосередньо не приймала участі у бойових діях, з її позицією приходилося рахуватися усім воюючим сторонам.

Розв'язання війни, її характер і перший (чеський) період (1618–1624 рр.). Феодально-католицька реакція, що оформилася у 1609 р. у військовий союз – Католицьку лігу, мала на меті відновити панування католицизму на всій території „Священної Римської імперії”, а також у тих державах, у яких панувала реформація. До складу реакційного союзу ввійшли німецький імператор, католицькі князі імперії та Іспанія. Маючи у своєму розпорядженні великі засоби, Католицька ліга ще у 1609 р. почала формувати армію для ведення війни.

Католицькій лізі протистояв військово-політичний союз протестантських князів Південної та Західної Німеччини, заснований у 1608 р. і названий Євангелічною унією. До унії потім приєдналися курфюрст Бранденбурзький, ландграф Гессенський та деякі міста Німецької імперії.

Західна Європа розділилася на два табори, і в її центрі виникло вогнище великої загальноєвропейської війни.

Тридцятирічна війна – це, по-перше, повстання чехів проти габсбурзького ярма; по-друге, боротьба двох феодально-поміщицьких угруповань за панування в Німеччині, боротьба великих світських і духовних князів із дворянами-поміщиками; по-третє, боротьба бюргерів і буржуазії північно-німецьких міст із феодально-католицькою реакцією. У внутрішні німецькі справи вмішалися сусідні держави, і Тридцятирічна війна перетворилася на боротьбу за гегемонію в Європі, і, особливо, за володіння басейном Балтійського моря. Спочатку Данія, потім Швеція, нарешті, Франція послідовно вступили у війну з метою захоплення нижнього плину великих німецьких рік і територій за течією Рейну.

У 1618 р. проти феодально-католицької реакції повстав чеський народ з метою скинути австрійське панування та відновити національну незалежність своєї країни. Проти Чехії об'єдналися всі сили реакції – німецький імператор, римський Папа, іспанські Габсбурги та польський король, тобто вся феодально-католицька Європа.

Територія Чехії й надалі продовжувала залишатися театром воєнних дій. Війська утримувалися за рахунок місцевого населення, яке піддавалося поборам і мародерству. Головний тягар окупації ліг на селян, які неодноразово повставали проти іноземних поневолювачів. У 1623 р. відбулося одне з великих селянських повстань, подавлене переважаючими силами.

На першому етапі першого періоду війни (1619 р.) ініціативу захопила армія чехів, нанесла декілька поразок імперським військам і зайняла передмістя Відня. Однак закріпити та розвити ці успіхи, взявши Відень, чеські війська не могли, тому що чеське дворянство відмовилося від союзу з народом. Внаслідок цього армія не мала міцного тилу, сил було явно недостатньо, а у вождів не вистачало рішучості. Другий етап першого періоду війни (1620-1624 рр.) характеризується тим, що об'єднані сили феодально-католицької реакції рушили на Прагу, обходячи чеське військо, що безуспішно намагалося затримати просування супротивника.

Другий (датський) період війни (1625–1629 рр.). Поразка Чехії сприяла зміцненню католицьких держав у Європі. Посилення Австрії та Іспанії створювало безпосередню погрозу Франції та Голландії, а також Данії, Швеції і Англії. Уряд Франції, що очолювався кардиналом Ришельє, прагнув зберегти феодальну роздробленість Німеччини, не допускаючи там посилення політичної централізації.

Зовнішньополітичні протиріччя, що поглибилися на основі феодально-католицької реакції, привели до виникнення антигабсбурзької коаліції та оформленню двох ворожих таборів у Європі. У 1625 р. уряди Англії, Голландії та Данії при сприянні Ришельє уклали договір, що мав метою боротьбу з австрійськими та іспанськими Габсбургами.

Уряд Данії розраховував захопити південне узбережжя Балтійського моря та забезпечити панування датчан на півночі Європи.

Отже, у другому періоді Тридцятирічної війни основною політичною метою стала боротьба за панування в Німеччині та на Балтійському морі. Корінними питаннями війни тепер виявилися необхідність об'єднання дій антигабсбурзької коаліції, а також сприяння боротьбі Чехії проти австрійських окупантів, тому що ця боротьба відволікала війська феодально-католицької реакції і сприяла дезорганізації тилу імперської та католицької армії. Важливе значення мало протиріччя між Католицькою лігою та австрійським імператором.

На англо-голландські субсидії датський король Христіан IV сформував велике наймане військо, що перевершувало чисельністю сили Католицької ліги, що очолювалися Тіллі. Бажаючи підсилити військо Ліги, імператор Фердінанд II доручив Валленштейну (великому землевласнику в Чехії) навербувати найманців і утримувати їх за рахунок населення країни, на яке накладали контрибуції. Так була створена 50-тисячна армія.

Об'єднані сили Ліги та імператора на чолі з Тіллі і Валленштейном рушили проти Данії. Розбіжності, що були між цими воєначальниками, не зіграли вирішальної ролі, тому що велика перевага сил була на їх стороні. Датські війська потерпіли ряд поразок.

У такій обстановці Данія вийшла з війни, і у 1629 р. у Любеці був підписаний мирний договір, відповідно до якого датський уряд зобов'язався не втручатися у справи імперії.

Поразка Данії не тільки не вирішила протиріч, але сприяло їх поглибленню та загостренню. При віденському і мадридському дворах розроблялися плани відновлення католицтва у всій Скандинавії, завоювання панування на Балтиці, підпорядкування Російської держави римської курії та боротьби з Нідерландами і Англією за встановлення феодально-католицького панування в Європі. Такі задуми сприяли організації нових сил на боротьбу з феодально-католицькою реакцією.

Третій (шведський) період війни (1630–1635 р.). Посилення Габсбургів та їх загарбницькі задуми загрожували Франції, уряд якої на чолі з Ришельє прагнув зберегти „політичну рівновагу” (феодальну роздробленість Німеччини) і встановити „природні кордони” Франції (по Рейну), включивши в її склад Ельзас і Лотарингію, Савойю та Ніццу. Політика Ришельє мала на меті затвердити французьку гегемонію в Європі, використовуючи антигабсбурзькі сили. Католицька Франція вступила в союз із протестантськими державами Європи для боротьби з Католицькою лігою та імператором. Цим самим релігійні мотиви ведення війни остаточно були відкинуті. Корінними питаннями третього періоду війни були боротьба за розширення антигабсбурзького союзу та залучення для боротьби з феодально-католицькою реакцією всіх можливих сил.

Ришельє уклав союз із урядом Швеції на основі взаємного зобов'язання „відновити волю Німеччини”, тобто зберегти її політичне розпилення з метою відновлення „політичної рівноваги”, що означало б гегемонію Франції. Французький уряд виплачував Густаву Адольфу щорічно один мільйон ліврів, а шведський король зобов'язувався тримати в Німеччині 30 тис. піхоти та 6 тис. кінноти. Ціла держава виступила у якості французького найманця.

Шведські дворяни і купецтво мали й свої власні інтереси у війні – забезпечення панування на Балтійському морі за допомогою оволодіння всім його узбережжям.

Союз із містом Стральзундом (приморське місто Померанії на захід устя р.Одер), обложеним військами Валленштейна, був першим втручанням шведів у німецькі справи.

Тим часом російський уряд готувався до війни з Польщею за повернення Смоленська і був зацікавлений у тому, щоб сили шведів включилися в боротьбу проти Габсбургів. Густаву Адольфу був обіцяний російський хліб. Смоленська війна (1632-1634 рр.) відволікла сили феодально-католицької Польщі, позбавивши австрійських Габсбургів можливої допомоги з її боку, а також виключала погрозу поновлення польсько-шведської війни, припинення якої домігся Ришельє. Так російсько-польська війна вплинула на хід Тридцятирічної війни.

У вересні 1634 р. славетна шведська армія (Бернгард і Горн) у бою при Нердлінгені зазнала поразки. Слідом за цим протестантські князі виявили прагнення до укладання миру з імператором, що суперечило інтересам французького уряду. На „допомогу” протестантам тепер рушили війська католицької Франції.

Четвертий (франко-шведський) період війни (1635–1648 р.). У 1635 р. Ришельє настояв на поновленні франко-шведського союзу для продовження війни з метою затвердження французької гегемонії в Європі. Корінним питанням четвертого періоду війни була боротьба за розширення антигабсбурзької коаліції і театру воєнних дій.

До франко-шведського союзу примкнули Голландія, Мантуя, Савойя і Венеція. Війна була перенесена на території Італії й Іспанії, але головним театром воєнних дій, як і раніше, залишалася вже сильно зруйнована Німеччина. Тактичні перемоги і поразки військ не вирішували в даній обстановці результату війни.

Для четвертого періоду війни характерні походи армій, що розоряли і виснажували території театрів воєнних дій. Особливо спустошливі походи робила французька армія під командуванням Конде та Тюренна.

Відголоски англійської буржуазної революції змусили французький уряд поквапитися із закінченням Тридцятирічної війни. Та й основні цілі були досягнуті:

По Вестфальському миру 1648 р. Франція отримала Ельзас і єпископства Мец, Туль і Вербен. Швеція одержала майже всю Померанію з м. Штеттином та островом Рюгеном, макленбургське м. Вісмар, Бременське та Верденське єпископства. Інакше кажучи, Швеція захопила устя Одеру, Ельби і Везеру, що виявилося найбільш згубним для Німеччини. Балтійське море перетворилося у „Шведське озеро”. За рахунок пограбування Німеччини зросла могутність шведської абсолютистської монархії, що укріпила своє внутрішнє і зовнішнє політичне становище.

Вестфальський мир фіксував розпад Німеччини і втрату нею будь-якого міжнародного значення. Визнавалася повна самостійність князів, і Німеччина перетворилася на конгломерат самостійних держав. Тепер налічувалося до 300 самостійних держав і більше тисячі імперських лицарських маєтків, що майже не відрізнялися від дрібних князівств. Країна була остаточно розорена. У результаті війни вона втратила 75% свого населення (12-13 млн.). Війна прискорила економічний занепад Німеччини, що тепер перетворилася в глуху провінцію і надовго залишилася осторонь від розвитку європейської буржуазної культури. Міста прийшли у занепад і втратили своє економічне та політичне значення.

Єдиною позитивною стороною Тридцятирічної війни, на думку Ф. Мерінга, була повна катастрофа кондотьєрства, на зміну якому прийшли постійні наймані армії.

Громадянська війна в Англії ( 1642-1651 рр.) і створення нової збройної організації.

Повстання в Шотландії 1637-1638 рр. і війна, що почалася за ним, у якій шотландське дворянство і буржуазія відстоювали свою самостійність, стало поштовхом до розв'язання в Англії відкритої революційної боротьби.

У зв'язку із шотландською війною загострилася політична криза – конфлікт королівської влади з парламентом. Так фактично сформувалися два ворожих табори: роялістів, які були опорою короля та прагнули збереження старих феодальних порядків, і прихильників парламенту. Певною мірою визначилося і територіальне розмежування сторін: у руках парламенту перебував багатий південний схід країни, ряд великих промислових центрів на півночі, більшість морських портів і весь флот; у руках короля і його прихильників перебували північні та західні території Англії. Відсутність контролю над флотом утрудняло доставку з континенту артилерії для королівської армії, а парламент мав потужну по тим міркам промислову базу, отже, він мав можливість гарного військово-технічного оснащення армії.

Існуюча в історіографії періодизація громадянської війни в Англії виходить із зовнішніх ознак – тих або інших змін у ході воєнних дій. Тому при розгляді ходу війни виділяються три періоди: перша громадянська війна (1642-1644 рр.), друга громадянська війна (1648-1649 рр.) і, нарешті, „придушення республікою опору в Ірландії і Шотландії” (1649-1651 рр.).

Особливістю внутрішньої політичної обстановки була недостатня база, внаслідок чого король міг сформувати лише невелику армію, мав невисокої боєздатності піхоту, мало гармат і ще менше грошей. Соціальну основу королівської армії становило феодальне дворянство. Внаслідок цього головною бойовою силою армії короля була кіннота, укомплектована добре озброєними та досвідченими у військовій справі вершниками. Єдина класова мета боротьби і єдине командування були основою військової дисципліни. Ненависть феодалів до буржуазії, „нового” дворянства та до народних мас, що збунтувалися, сприяла подоланню феодальної ворожнечі та об’єднувала ворогів революції. Очолював королівську кінноту талановитий кавалерійський воєначальник – принц Руперт.

Протягом тривалого часу парламентська армія складалася із двох різнорідних частин – з найманців та ополчень графств. Заможне та середнє англійське селянство (йомени) становили соціальну базу парламентської армії. З йоменів в основному була сформована піхота, а згодом створена і кіннота. У порівнянні з королем парламент мав значно більші можливості відносно озброєння армії артилерією та фінансування всіх військових заходів.

Велику роль у формуванні нової буржуазної армії та в організації її перемог над королівським військом зіграв Олівер Кромвель (1599–1658 р.), політичний діяч і талановитий полководець цієї громадянської війни.

Влітку 1642 р. у Кембриджі Кромвель сформував загін чисельністю у 60 вершників, яким і командував у чині капітана. Цей загін став ядром парламентської кінноти, відомої за назвою „залізнобоких”. У результаті енергійної діяльності Кромвеля, який знаходив гроші і кадри, в остаточному підсумку була створена боєздатна кіннота.

При формуванні парламентської армії особлива увага зверталася на соціальний склад її контингенту. Армія, на думку Кромвеля, не може складатися „з негідників, п'яниць і всякого роду суспільних покидьків”. В армію треба приймати „богобоязливих людей і гідних громадян, готових жертвувати всім для волі батьківщини”, „божих людей”, „людей духу”, „чесних людей”, готових служити „справі” аж до повної перемоги над „загальним ворогом”. Такими були пуритани з рядів самостійного селянства (йоменів), які і визначили єдиний соціальний склад буржуазної армії.

Сувора пуританська дисципліна об’єднувала солдат парламентської армії, а гарне навчання робило їх майже професіоналами. Однак кращою школою Кромвель вважав бойову практику, недоліку якої в ході війни не було. Пуританська пропаганда мала солідну економічну основу. Солдати одержували велику платню, багато хто з них мали власних коней. В армії було уведено одноманітне обмундирування – червоний мундир із сукна гарної якості.

Першим заходом військової реформи, прийнятим палатою 19 грудня 1644 р., став „Білль про самозречення”, відповідно до якого члени палати не мали права займати військові посади. Цей захід сприяв встановленню єдиноначальності в армії. Головнокомандуючим парламентськими військами парламент затвердив генерала Томаса Ферфакса, а його заступником (генерал-лейтенантом) – Кромвеля, якому поручалося командування кіннотою.

Парламент вирішив створити „нову модель” (армію „нового зразка”) чисельністю у 22 тис. чоловік, що складалася з 10 полків кавалерії, 1 полку драгунів та 12 полків піхоти. Структура армії виражала ріст питомої ваги кінноти, що була засобом маневру та атаки. Утримання парламентської армії фінансувалося з коштів загальноанглійського державного бюджету, тому була можливість здійснити централізацію у формуванні та бойовому використанні армії.

У 1644 р. англійським військам був даний „Солдатський катехізис”, що роз'ясняв мету громадянської війни та вказував засоби досягнення перемоги. Англійським солдатам парламентської армії говорилося, що їх професія шляхетна, а війна є релігійною, тому що була спрямована проти ворогів, які переслідували релігію, руйнували „мир справедливості й волі”. Тобто, солдат перетворювали на фанатиків.

Отже, у результаті всіх здійснених заходів була створена „нова модель” армії, що фактично була національною англійською регулярною армією та вирішила результат боротьби з королем. Надалі „нова модель” була перетворена у революційну армію.

Парламентська новостворена армія у бої при Незбі (1645 р.) знищила військо короля. Сам король був узятий у полон. Здавалося, війна закінчена. Але становище народних мас, за рахунок яких збагачувалася буржуазія, не покращилося. Звісно, боротьба проти загального ворога – королівської влади об’єднувала всі антифеодальні сили, але після перемоги над королем розкрилися протиріччя між буржуазією і селянсько-ремісничими масами. Внаслідок війни та господарської кризи становище народу було важким, але парламент нічого не робив для його поліпшення.

У такій обстановці „нова модель” вирішила взяти долю революції у свої руки, хоча незадовго перед цим, виконуючи волю парламенту, виступала проти клобменів (дубинщиків) – загонів селянської самооборони, створених для взаємного захисту „прав і власності проти всіх грабіжників і всіх беззаконь та насильств, від кого б вони не виходили”. Клобмени вели боротьбу невеликими розрізненими загонами, що представляли собою партизанську народну армію, котра нараховувала до 50 тис. чоловік, які виходили із самих низів села і деяких міст.

Перед погрозою широкого народного повстання парламент вирішив позбутися від армії, розпустивши її. У лютому 1647 р. він ухвалив рішення з 40 тис. осіб залишити для гарнізонної служби 10 тис. піхоти і 6400 кавалерії, щоб потім сформувати особливу армію (12 тис. чоловік) для війни в Ірландії, а інших розпустити. Проте, незважаючи на обіцянки, парламент не подбав про те, щоб виплатити армії заборгованість (піхоті за 18 тижнів, кавалерії за 43 тижні).

У березні комісари парламенту прибули у розташування частин, щоб організувати розпуск військ. Солдати вручили їм петицію з наступними вимогами: негайно виплатити заборгованість, не примушувати до служби в Ірландії, забезпечити вдів і сиріт, оголосити амністію за участь у війні. У відповідь на це парламент оголосив бунтівниками тих, хто буде продовжувати наполягати на цих вимогах.

Рішення парламенту сприяло виникненню політичної організації солдат. Вісім кавалерійських, а за ними і піхотні полки вибрали по два агітатора (представника) від кожного полку, які склали раду агітаторів. У кожному полку були організовані ради агітаторів із представників рот. Метою цих рад був захист інтересів солдат. Так „нова модель” перетворилася у революційну організацію, що протиставила себе парламенту.

Солдати, невдоволені поступливістю індепендентського (ліві пуритани) керівництва, і народні низи ще влітку 1647 р. утворили політичну партію, яку вороги назвали партією „левеллерів” („зрівнювачів”). Розколом армії намагалися скористатися роялісти. Вони відновили громадянську війну, перетворивши Шотландію в основну базу її ведення. Перед особою нової небезпеки левеллери та індепенденти об'єдналися і дали клятву притягти до відповідальності Карла Стюарта, що утік з-під варти.

Армія „нової моделі” розбила шотландців, придушила повстання роялістів, зажадала провести „зачищення” парламенту, суд і страту короля. 30 січня 1649 р. Карл Стюарт був страчений як „тиран, зрадник, убивця і ворог держави”. У лютому парламент оголосив Англію республікою, що стало проголошенням нового політичного ладу європейського суспільства.

У серпні 1649 р. Кромвель почав похід в Ірландію з армією у 12 тис. солдат (на 132 судах) під приводом „покарання” ірландців за повстання 1641 р. Похід фактично перетворився на жорстоку каральну експедицію, тому що ірландці не могли зробити організованого опору.

Навесні 1660 р. (через два роки після смерті Кромвеля) у Лондон вступив Карл II і відновив монархію. Зміна розміщення і співвідношення класових сил та зовнішньополітичної обстановки в остаточному підсумку привела до державного перевороту 1688-1689 р., відомого в англійській історіографії за назвою „славної” й „безкровної” революції 1688 р., тому що ця „революція” була здійснена без участі народу і фактично представляла політичний компроміс англійської буржуазії зі значною частиною великих землевласників. Формою цього компромісу стала конституційна монархія в Англії.

Війна за австрійську спадщину 1740-1748 рр.

На початку XVIII ст. Австрійська монархія значно збільшилася за рахунок поділу „спадщини” іспанської лінії Габсбургів. Коли після смерті її останнього представника, Карла II (1700 р.), почалася війна за іспанську спадщину (1700-1713 рр.), австрійські Габсбурги в союзі з Англією і Голландією виступили проти Франції та союзної з нею Баварії. За мирними договорами в Утрехті (1713 р.) і Раштаттії (1714 р.) Австрія одержала Іспанські Нідерланди (Бельгію, Ломбардію з Міланом, Неаполь і Сардинію – у цілому понад 145 тис. км ²). Згодом Сардинія була відступлена савойському герцогу, який почав йменувався сардинським королем, в обмін на Сицилію, що разом з Неаполем була у свою чергу відступлена у 1735 р. Іспанії. Але свої територіальні придбання в Ломбардії австрійські Габсбурги міцно втримували за собою.

Не маючи синів, Карл VI (1711 – 1740 рр.) оголосив у 1713 р., що всі австрійські „спадкоємні землі” залишаються на вічні часи нероздільними й передаються при відсутності чоловічого потомства у спадкування старшій дочці (відповідно до цього принципу був виданий закон – „Прагматична санкція”). У даному конкретному випадку малися на увазі права старшої дочки імператора – Марії Терезії.

Дворянство, як панівний клас Австрійської монархії, німецька за походженням бюрократія, а також торговельна буржуазія, значною мірою теж німецька, були зацікавлені в збереженні єдності і неподільності Австрійської монархії. Тому Прагматична санкція одержала в період з 1720 по 1723 рр., юридичне визнання у всіх „землях” (провінціях) Габсбургів, включаючи Чехію і Тіроль.

З іноземних держав визнали Прагматичну санкцію Іспанія, Росія, Пруссія, Англія, Голландія і Франція. Незважаючи, однак, на це визнання, Пруссія та Франція скористалися вступом у 1740 р. на престол Марії Терезії (1740-1780 рр.) і, разом з Баварією, Саксонією, Іспанією та Савойєю, почали війну „за австрійську спадщину” (1741-1748 рр.), прагнучи розділити між собою Австрійську монархію.

Ця війна стала серйозним випробуванням для держави Габсбургів. Особливо великої небезпеки піддавалася Австрія в перші роки війни, коли Росія, зайнята війною зі Швецією, не втручалася в боротьбу за австрійську спадщину. Марія Терезія могла розраховувати лише на англійські субсидії. Положення докорінно змінилося у 1746 р., коли Росія відкрито виступила проти Франції і Пруссії. Супротивники Австрії пішли на укладання миру, який був підписаний в Ахені у 1748 р. Австрія вийшла з боротьби з територіально невеликими, але важливими втратами за рахунок своїх слов'янських земель, віддавши Пруссії розвинену вже тоді у промисловому відношенні Сілезію (35 тис. кв. км), а Іспанії та Сардинському королівству – частину своїх італійських володінь.

Проте територіальний ріст Австрії тривав надалі, головним чином за рахунок Польщі і земель південних слов'ян, що перебували під владою Туреччини. Війна з Туреччиною (1716-1718 рр.) закінчилась мирним договором у Пожареваце. Монархія Габсбургів значно розширила свої володіння на південному березі Дунаю приєднанням північної частини Сербії з Белградом і частини Боснії. Тоді ж Туреччина змушена була поступитися їй Банатом (Темешваром) і Малою Валахією до р. Альти. Але після невдалої для Австрії війни 1737-1739 рр. Бєлградський мир відновив північний кордон Туреччини, і Белград був Австрією загублений.

Участь Росії у Семирічній війні (1756-1763 рр.) ще раз урятувала Австрію від військового розгрому і дала їй можливість зберегти територіальний статус-кво (крім Сілезії, що відійшла до Пруссії). Хоча, після невдач у війні 30-х років XVIII ст. Габсбурги уникали збройних зіткнень із Туреччиною, це не перешкодило у 1774 р. скористатися російсько-турецькою війною і окупувати Буковину. Вона була приєднана до Австрії за договором 1775 р. По першому та третьому розділах Польщі, у 1772 та 1795 рр., до Австрії були приєднані Західна Україна (Галичина) і польське місто Краків із прилягаючої до нього територією.

Таким чином, у XVIII ст. навколо старих „спадкоємних земель” австрійських Габсбургів виросла австрійська монархія, що стала однією із самих великих держав Європи. До кінця XVIII ст. вона по кількості населення посідала третє місце в Європі (понад 20 млн.), уступаючи щодо цього лише Росії та Франції. У територіальному відношенні Австрійська монархія (близько 576 тис. кв. км) перевершувала Францію (близько 550 тис. кв. км).

Революції в Європі 1848-1849 рр.

У 1848-1849 рр. у багатьох країнах Європи спалахнули нові буржуазні революції. Вони охопили Францію, ряд німецьких та італійських держав, Австрійську імперію. Революції 1848-1849 рр. були результатом подальшого росту капіталізму, промислової буржуазії та робітничого класу. Внаслідок цього мінялася і збройна структура цих держав.

У Австрії, Німеччині та Італії революції були наслідком того, що феодальні порядки заважали подальшим успіхам капіталістичного розвитку.

У Франції справа обстояло інакше. Феодальні порядки були там знищені в ході революцій 1789-1794 рр. та 1830 р. Але режим Липневої монархії не відповідав інтересам широких кіл промислової та торговельної буржуазії, викликав невдоволення і ненависть робітників та усього народу взагалі.

При Липневій монархії панувала не вся французька буржуазія, а лише одна її фракція – фінансова аристократія. Виборчими правами користувалося менш 1% населення країни. Більшість буржуазії і весь народ залишалися політично безправними. Промислова буржуазія домагалася не тільки зниження виборчого цензу, але й установлення республіки. У той же час буржуазні, або „помірні”, республіканці були проти заходів з поліпшення становища робітників.

Самими рішучими прихильниками знищення Липневої монархії були робітники: багато хто з них вимагали такої республіки, що забезпечила б захист інтересів трудящих, насамперед ліквідацію безробіття – прийняття закону про право на працю для всіх громадян, скорочення робочого дня, поліпшення умов праці. Ці вимоги робітників викликали сильний острах у буржуазії. Отже, невдоволення промислової буржуазії та усього народу пануванням фінансової аристократії при одночасному наростанні класової боротьби пролетаріату було основною причиною революції 1848 р. у про Францію. До цього варто додати і випадки голодування у містах.

У 1847 р. вибухнула економічна криза, що охопила багато країн, у тому числі і Францію. Вона не була основною причиною революції, але сприяла виникненню на початку 1848 р. революційної ситуації, тому що ще більше підсилила невдоволення народу. Наступило масове безробіття, заробітна плата знизилося більш ніж удвічі. До того ж, неврожаї 1845-1847 рр. привели до різкого росту цін на продукти харчування. У ряді департаментів почалися хвилювання голодних робітників і ремісників, розгроми магазинів, маєтків, власники яких продавали продукти по збільшеним цінам.

Загострилася політична боротьба. Незадоволені кола буржуазії в лютому влаштували ряд зборів, вимагаючи зниження виборчого цензу. На збори стали приходити юрби народу – активність мас зростала. Коли на 22 лютого були призначені великі збори, уряд заборонив їх проведення. Буржуазні діячі підкорилися забороні, але туди, де воно мало відбутися, рушили тисячі людей – робітники, ремісники, студенти, до яких нерідко приєднувалися і солдати. Таємні революційні суспільства призивали народ до повстання. У різних місцях столиці народ почав будувати барикади. На наступний день переляканий король оголосив відставку міністрів, але революція вже почалася. Маси вийшли на вулицю.

Увечері війська відкрили стрільбу по демонстрантах. Заклик „До зброї! Убивають наших братів!” підняв на ноги все населення Парижу. За ніч у східних кварталах міста було побудовано безліч барикад. 24 лютого 1848 р. повсталий народ захопив склади зброї та головні пункти столиці. Луї Філіп біг у найманій кареті та переправився в Англію. Повстанці захопили палац і спалили королівський трон. Липнева монархія була скинута.

Збройне повстання привело до перемоги революції. Але палата депутатів намагалася передати владу кому-небудь із королівської родини. У відповідь повстанці зі зброєю ввірвалися в палату. Під натиском повсталих палата депутатів затвердила Тимчасовий уряд, складений з буржуазних діячів. Головний вплив у ньому одержали „помірні” республіканці.

Тимчасовий уряд намагався затягти рішення питання про республіку, але на інший день після скинення Луї Філіпа, народ оточив міську ратушу, де засідав уряд, і змусили його оголосити Францію республікою. Завоювавши її своєю кров'ю, мешканці Парижу вимагали, щоб прапором республіки став червоний прапор, але „помірні” республіканці прийняли триколірний прапор часів Першої республіки та прикріпили до нього червону розетку, згодом відкинуту.

Робітники захопили багато зброї, а військ у столиці було мало. Буржуазія змушена була йти на поступки робітником. Велика юрба робітників з рушницями оточила ратушу й зажадала права на працю, тобто закону про надання роботи тим, хто її потребує. Уступаючи робітником, Тимчасовий уряд обмежив робочий день 10-11 годинами та прийняв декрет про те, щоб „забезпечити роботу для всіх громадян”. У Парижі виникло безліч революційних клубів.

У травні відбулися вибори в Установчі збори. Селяни віддали свої голоси буржуазії. Установчі збори замінили Тимчасовий уряд Виконавчою комісією. Буржуазія стала готувати розправу над робітниками. З паризьких жебраків була навербована „мобільна гвардія” у 24 тис. чоловік під командуванням реакційних офіцерів. „Мобілі” одержували гарну платню та обмундирування. Їх готували для дій проти робітників. У столицю стягалися війська.

22 червня уряд видав декрет про закриття „національних майстерень”, що мали забезпечити безробітних роботою. Всі зайняті в них неодружені робітники у віці до 25 років підлягали заклику в армію або висилці на примусові роботи з осушення болотистих місцевостей.

Отже, якщо у Франції основним контингентом нових збройних формацій були робітники та жебраки, в основному зі столиці, то революція в Австрійській імперії у 1848-1849 рр. характеризувалася у військовому плані тим, що студенти одержали дозвіл створити свій збройний загін – „академічний легіон”, буржуазія – організувати національну гвардію, а збройні виступи селян носили масовий, проте стихійний характер – всі вони були головною бойовою силою революційних виступів. У Німеччині ж, у ході революції 1848-1849 рр., була створена буржуазна Національна гвардія, яка, втім, не допомогла городянам виграти цю революцію.

У Франції XVIII ст. у ході революції були знищені майже всі пережитки феодалізму. У Німеччині збереглося панування поміщиків, а країна залишилася політично роздробленою. Західноєвропейській буржуазії вдалося домогтися лише деяких реформ. У 1850 р. у Європі почався промисловий підйом, в умовах якого вже не можна було очікувати нового росту революційного руху, проте народ придбав бойовий досвід революційної боротьби.