Тема 11. Розвиток військової справи та мистецтва в країнах західної європи у XIV-XVI ст.

Становлення феодально-абсолютистських порядків у Західній Європі.

У XIII ст. народ, який жив у Московії та на території України, боротьбою з татаро-монголами врятував країни Західної Європи від руйнування. У результаті цього Західна Європа мала досить сил, щоб у XIV-XV ст. запобігти глибокому вторгненню турків у Європу. Під турецьким ярмом опинилися лише народи Балканського півострова, що надовго затримало їх економічний, політичний і культурний розвиток. Проте татаро-монгольське і турецьке ярмо не торкнулося народів Західної Європи. Тому процес суспільного розвитку йшов тут значно швидше, ніж у Східній Європі.

У XIV-XV ст. розвивалося товарне виробництво, безупинно зростала роль грошей у економічному і політичному житті західноєвропейського суспільства, відбувалося розкладання натурального господарства і цехового ремесла. Головною рушійною силою суспільного розвитку, що підривала феодальні порядки, були селяни і ремісники. Боротьба цих класів створювала умови для виникнення нових, більш прогресивних громадських порядків. Розміри торгівлі усе більше й більше зростали. Утворилося два центри європейської торгівлі: середземноморський, де панували італійці, і північних морів (Балтійського та Північного), що перебували у владі ганзейців (купецьких союзів північних міст). Зв'язок між цими двома центрами підтримувався сухопутним шляхом, що проходив через альпійські гірські проходи та Німеччину.

Навкруги вже виростали міста; в Італії, Південній Франції, на Рейні відродилися давньоримські муніципії; в інших місцях, особливо у Німеччині, створювалися нові міста. Ці старі й нові міста були захищені стінами та ровами. Укріплення городян були більш неприступні, ніж тогочасні замки феодалів. У містах розвивалося середньовічне ремесло, накоплялися перші капітали, розвивалася торгівля, створювалися засоби охорони безпеки цієї торгівлі. У XV ст. міські бюргери були для суспільства більше необхідні, ніж феодали, які самі тепер мали потребу в містах, тому що своє єдине знаряддя виробництва – панцир і зброю, а також предмети розкоші вони одержували з міста.

Могутнім знаряддям городян у боротьбі з феодалізмом були гроші. Якщо при феодалізмі гроші були лише політичною функцією (служили для сплати податків), то в період розкладання феодалізму вони стали загальним засобом обміну. Самі феодали не могли обходитися без грошей і прибігали до позик у міських лихварів.

До кінця XV ст. гроші підточили феодалізм. Золото тепер було „магічним металом”, що гнав іспанців через Атлантику, португальців – в Африку, в Індію та на Далекий Схід. Наслідком цього стало те, що Колумб у 1492 р. відкрив Америку, а Васко де Гама у 1498 р., обігнувши Африку, досяг Індії. До того ж, мореплавство було „буржуазним промислом”, що наклав печатку свого антифеодального характеру також і на всі тогочасні військові флоти.

Розвиток буржуазних відносин загострював боротьбу між городянами та феодалами. Ця боротьба особливо підсилилася, починаючи ще з XI ст. в Італії і Нідерландах, а потім у Франції. У 1077 р. місто Камбре у Франції першим домоглося статусу комуни. Комуна звільняла городян від вимагань із боку феодалів.

В Італії феодалізм був розвинений менше, і міста порівняно легко здобували перемогу над своїми сеньйорами. Мілан та Клермона у XI ст. мали своє самоврядування. Венеція, Мілан, Генуя, Флоренція й ряд інших міст Італії стали містами-державами, які підкорили собі околишні села і мали, таким чином, досить значні території. Місто знову починало панувати над селом, але вже на основі буржуазних відносин.

Цех регулював ремісниче виробництво. З розвитком міст патріархальні відносини в цеху стали витіснятися відносинами буржуазними. Майстер, він же хазяїн майстерні, користувався своїм монопольним положенням і використовував працю учнів і підмайстрів. Розшарування усередині цеху в остаточному підсумку привело до того, що підмайстер перетворився у найманого робітника. Стали з'являтися великі майстерні мануфактурного типу, що представляли собою ранню форму капіталістичної промисловості. У Флоренції такі мануфактури були вже у XIV ст.

Місце старого, феодального способу виробництва в обстановці запеклої класової боротьби поступово займав новий, капіталістичний спосіб виробництва з новими, буржуазними виробничими відносинами. Розкладання натурального господарства та цехового ремесла було необхідною передумовою виникнення нового способу виробництва.

Боротьба міст за свою незалежність, а також складання буржуазних відносин робили свій вплив на розвиток військового мистецтва. Замість феодальних дружин, що панували раніше на полі бою, стали з'являтися ополчення городян, які все частіше й частіше наносили поразки лицарям. Міське населення несло гарнізонну службу. Всі купці й ремісники були озброєні.

Для захисту від нападу ворогів у місті зводилися масивні, міцні стіни, за якими у випадку небезпеки вкривалося й сільське населення. З ростом міст навколо стін виникали передмістя, котрі також захищалися укріпленнями. Міські укріплення будувалися у вигляді концентричних кіл.

Розвиток міської промисловості забезпечував виробництво зброї гарної якості у великій кількості. Вогнепальна зброя була зброєю городян. Міські ополчення тепер були озброєні краще феодальних дружин.

Феодальне дворянство ставало перешкодою подальшому прогресу. Воно гальмувало економічний і політичний розвиток міст і національних держав. У військовому відношенні феодали-лицарі були носіями військової роздробленості, що визначало відсталість лицарського військового мистецтва.

Існували дві суперечливі тенденції: сила тяжіння васалів до королівського центра, що захищав їх від зовнішнього ворога й друг від друга, і сила відштовхування від центра, що проявлялася у безперервних бунтах васалів стосовно королівської влади. Такі були основні причини безперервної боротьби між васалами й королівською владою. Проте буржуазія була ще слабка, і тому перший потужний удар по феодалах нанесла не вона, а королівська влада. Надалі буржуазія звільнялася від свого „високого” союзника – короля шляхом буржуазні революції.

Феодальна анархія приводила до того, що купці самі повинні були охороняти себе й свої товари від розбійників-феодалів і морських піратів. Купці подорожували великими загонами, для охорони наймали збройну варту, а свої кораблі озброювали пушками. Наймані збройні загони та озброєні кораблі стали зародками нової армії і нового флоту.

Розкладання натурального господарства і розвиток товарно-грошових відносин створювали економічну базу для виникнення нової збройної організації, здатної вирішувати нові політичні завдання. Процес же первісного нагромадження капіталу вивільняв контингент людей, які були кадрами для нової військової організації.

У процесі утворення особисто „вільних” людей створювалася нова соціальна база для комплектування війська. Виникнення ринку „вільних” людей і розвиток товарно-грошових відносин були необхідними передумовами вербування найманих солдатів. Наявність найманців, у свою чергу, забезпечувало полювання за золотом, рабами і створювало умови для ведення грабіжницьких війн.

Відкриття золотих і срібних копалень в Америці, поневолення й винищення тубільного населення в рудниках, перші кроки до завоювання і розгарбування Ост-Індії, перетворення Африки на поле полювання на чорношкірих рабів – така була ранкова зоря капіталістичної ери виробництва. Ці процеси становлять головні моменти первісного нагромадження. За ними почалася торговельна війна європейських націй. Війна ця почалася відходженням Нідерландів від Іспанії (1568-1609 рр.).

З відкриттям Америки та морського шляху в Індію навколо Африки світові центри торгівлі перемістилися на захід – з Італії в Іспанію та Португалію, а з розвитком промисловості і торгівлі в Голландії та Англії – пересунулися на північ. Швидко розвивалася фламандська і англійська промисловість. У морській торгівлі англійці, і особливо голландці, почали усе більше й більше витісняти інші народи.

На Піренейському півострові утворилися Іспанське та Португальське королівства, у Франції Людовик XI (1461 - 1488 рр.) остаточно відновив національну єдність, в Англії Тюдори (1485-1603 рр.) так укріпили могутність королівської влади, що їм могли позаздрити як їх попередники, так і спадкоємці. Скандинавські країни були об'єднані вже давно. Польща, королівська влада якої ще не ослабнула, із часу свого об'єднання з Литвою йшла назустріч періоду свого блиску, і навіть у Росії скорення дрібних князів ішло рука об руку зі звільненням від татарського ярма й остаточно було закріплено Іваном III. У всій Європі були ще тільки дві країни, у яких не було ні королівської влади, ні національної єдності: Італія і Німеччина.

Так затверджувалася королівська влада й складалися прогресивні для того часу феодально-абсолютистські порядки.

Розкладання феодалізму і розвиток нових, буржуазних, відносин у Західній Європі прискорили процес утворення націй. Національності, що виділилися в Європі, стали розвиватися в нації, котрі перетворювалися на самостійні національні держави. Тенденції до створення національних держав виступали усе ясніше, і це було одним із важливих важелів прогресу в середні століття.

Таким чином, безпосереднім результатом розкладання феодалізму й розвитку нових буржуазних відносин у Західній Європі стало затвердження феодально-абсолютистських порядків і виникнення національних держав.

Однак складання в Західній Європі централізованих національних держав не привело там до організації національних армій. Провідною основою, на якій виникали і розвивалися нові збройні сили, були буржуазні соціальні й економічні відносини, що породили наймані армії, у формуванні яких велику роль грали гроші, що підривали феодальні основи і у військовій сфері.

Збройні сили держав Західної Європи у XIV-XV ст.

У період розкладання феодальних порядків за феодалами ще зберігалися монополії на військову справу. Але з появою та розширенням ринку „вільних” людей, тобто з ростом міст, становище докорінно змінилося. Феодальне дворянство, лицарі більше не потрібні були полі бою.

Вже на початку XIV ст. королі прагнули створити своє власне військо та звільнитися від феодальних дружин. Із цього часу в рядах королівського війська ми спостерігаємо безперервний ріст найманців, які усе більше й більше витісняють дружини феодалів.

Потреба в найманцях насамперед виникла в містах Північної Італії, котрі мали і засоби для їх утримання. На чолі загону італійських найманців стояв ватажок-кондотьєр (від слова condotta – наймана плата). Кондотьєр, зазвичай збіднілий лицар, набирав загін і наймався з ним на службу. Так, наприклад, у Флоренції збіднілі лицарі найнялися на службу місту та утворили „баштові братерства”, що обороняли міські ворота за допомогою складної техніки.

У XIV-XV ст. загони кондотьєрів неодноразово доводили свою перевагу над феодальним ополченням. Кондотьєрів часто обвинувачували у тому, що вони часто затягували війну, тому що це їм було вигідно, а їх бої бували іноді „безкровними”. Ці факти, безумовно, мали місце. Але кондотьєри, як професіонали військової справи, вплинули на розвиток військового мистецтва: стали відроджуватися античні ідеї тактики і стратегії, зверталася увага на правильне оснащення війська, з'явилася військова література.

Загони кондотьєрів були пішими, кінними або ж складалися із двох родів військ. В останньому випадку піхота нараховувала від однієї третини до половини всього загону та ділилася на важку і легку. Важка піхота в запобіжному спорядженні та озброєна піками і шпагами була головним видом піхоти. Легка піхота (лучники, арбалетники та аркебузери) становила не більше 10 % всієї піхоти. Вона зав'язувала бій, а потім забезпечувала фланги і тил важкої піхоти, що боролася в зімкнутій квадратній побудові або шикувалася клином. Піхота, коли її чисельність була великою, розчленовувалася на дві, три або чотири „баталії”, що дозволяло будувати бойовий порядок в одну, дві та три лінії (хрестоподібна побудова).

Кіннота кондотьєрів ділилася на важку, середню і легку. Важка кіннота складалася з „копій” по 5-6 вершників у кожному. До складу кожного такого загону входили латник у лицарському спорядженні, зброєносець та 3-4 лучники. Кінні арбалетники були середньою кіннотою, що мала полегшені панцири. Легка кіннота, або стратіоти (від слова strada – дорога), виконувала завдання розвідки. Для бою кінноти шикувалася у 12-16 шеренг. У середині XIV ст. у кондотьєрів з'явилися бомбарди (перша вогнепальна зброя).

У середині XV ст. збройні сили держав Західної Європи базувалися на різних основах: на ленній системі (лицарі), на міській міліції (ополчення) і на найомництві. Із затвердженням феодально-абсолютистських порядків стало переважати найомництво. Союз королівської влади з містами створював необхідну матеріальну умову для утримання великого найманого війська. Дисципліна в такому війську багато в чому залежала від акуратності виплати платні найманця

До кінця XV ст. склалася система комплектування найманого війська.

Вербування найманців поручалося фахівцеві – полковнику, який набирав капітанів-кондотьєрів, які і формували роти. Капітани не були вчителями чи вихователями своїх солдаті, а були лише кращими за них воїнами. Склад капітанів відрізнявся демократичністю: це були вихідці з ремісників, переважно городяни.

Полковник засновував свій „регимент”, тобто порядок служби. Цей порядок викладався в артикулі, у який заносилися права й обов'язки солдата. Артикули були прообразом майбутніх воїнських уставів. Найманців поставляли італійські й фламандські міста, а надалі і швейцарські кантони, що мали необхідні контингенти для вербування професійних солдатів.

Зброя, спорядження, обмундирування і продовольство заготовлювали самі солдати. Озброювалися найманці піками, алебардами та мечами. Із захисного озброєння в них були панцири та шоломи, що захищали піхотинця від списа і меча кавалериста. Санітарна служба ще не була організована. Для господарського обслуговування солдати зазвичай наймали жінок. На 6-10 найманців покладався один візок, що створювало в поході великі обози.

Нова боєздатна піхота в Західній Європі також вийшла із фламандських промислових міст і зі швейцарських кантонів.

Швейцарці взагалі були професійними воїнами, що зумовлювалося розвитком військової справи у самій середньовічній Швейцарії, і високо цінувалися у європейських арміях. Кожен мешканець швейцарського кантону повинен був мати гарне спорядження та по першому виклику виступати в похід. Військовозобов’язаними вважалися всі чоловіки спочатку з 14-річного, а згодом з 16-річного віку. Помешкання тих, хто не бажав йти в похід, підлягали руйнуванню, але зазвичай бажаючих виступити в похід було більше потреби. Ті, хто залишався поза обов’язковим призовом, йшли за військом у якості резерву. Швейцарські общини зобов’язані були постачати військо продовольством та в’ючною худобою. Щорічно у кожній общині вибиралася комісія у складі трьох осіб, які перевіряли стан зброї та захисного спорядження, а інколи і вміння чоловічого населення общини користуватися зброєю. Навичкам поводження зі зброєю кожен повинен був вчитися самостійно.

Головною зброєю швейцарської піхоти була алебарда, якою можна було добре колоти і рубати. Піки, арбалети і вогнепальна зброя у швейцарців з'явилися пізніше. Це була легка піхота. Оборонне озброєння в легкій піхоті мали лише передні шеренги й флангові ряди.

Основною бойовою побудовою швейцарської піхоти була баталія – квадратний лад, що розвивала велику ударну силу. Уміле використання місцевості при наявності вогнепальної зброї було надійним захистом від кавалерії. У каре або в хрестоподібній побудові швейцарці використовували ручну вогнепальну зброю і за підтримкою артилерії відбивали атаки кінноти. Із цього часу кавалерія як головний рід війська поступилася місцем піхоті. Піхота стала вирішувати результат бою. Проти спішених лицарів, озброєних довгими списами, швейцарці винаходили різні тактичні прийоми, котрі дозволяли їм успішно вести боротьбу проти закованих у залізо воїнів. У рукопашній сутичці вони застосовували короткі й важкі алебарди, що розрубували збрую лицарів.

Бойовий порядок швейцарців складався із трьох основних частин: авангарду, головних сил та ар'єргарду. Розчленована побудова забезпечувала відносну рухливість і дозволяла застосовувати досить різноманітне тактичне маневрування.

В Англії в результаті розкладання феодальних порядків також виникли соціальні умови, необхідні для появи боєздатної піхоти. Англійські лучники були озброєні луком, довжина якого дорівнювала 1,83 м, довжина стріли – від 0,915 м до 1,5 м, дальність польоту легкої стріли - 350 м, важкої стріли – 180-200 м, влучність – до 100 м: стріла попадала в стрілу. Взагалі, лук вважався тогочасною англійською національною зброєю.

Лицарські панцири легкою стрілою довгого англійського лука пробивалися на відстані у 70 м, важкою – до 150 м. Скорострільність лука була дуже високою. Англійський лучник випускав у хвилину 10-12 стріл, а знаменитий у той час генуезький арбалетник тільки чотири стріли. Лучник міг через тятиву закидати лук за спину і вести рукопашний бій, а арбалетник не міг цього. Вертикальне положення лука в бою (в арбалета для стрільби обов'язковим було горизонтальне положення) дозволяло на тій же самій ділянці побудови розмістити у два - три рази більше лучників, ніж арбалетників. Великі габарити арбалету не дозволяли застосовувати його в ладі без того, щоб уникнути втрати зімкнутості рядів. У цьому полягала тактична перевага лучників перед арбалетниками. Проте арбалет мав дальність польоту важкої стріли до 400 м, а на 200 м його стріла пробивала лицарські панцири. Влучність арбалета, який мав приціл по дистанції була більш високою. Для натягування тятиви на арбалеті був пристосований воріт, що полегшувало фізичні зусилля арбалетника в порівнянні з лучником, але в той же час знижувало скорострільність. Для обслуговування арбалета потрібні були два чоловіка. Ця зброя була більш придатна для оборони фортець, ніж для польового бою.

Бої англійських лучників у пішому ладі послужив поштовхом до істотних змін у тактиці англійських військ. Починаючи з бою при Крессі (1346 р.), англійські лицарі також воліли боротися в пішому ладі. Стрілки з лука починали бій і дезорганізовували ряди ворога. Фаланга спішених лицарів, розташована в тилу лучників, чекала атаки супротивника або зручного моменту для наступу. На конях залишалася лише частина вершників, що атаками флангів ворога у вирішальний момент надавала підтримку спішеним лицарям.

У XIV ст. з'явилася піхота і у Франції. Це були аршери, або вільні стрілки, яких повинні були виставляти громади. У 1368 р. французький король Карл V наказав навчати стрільбі з лука простий народ, з якого і виходили аршери. Але дворяни перешкодили озброєнню народу і по очевидним причинам зірвали цей захід короля.

У XIV ст. у Західній Європі з'явилася вогнепальна зброя, що метала великі і малі ядра силою порохових газів. У XIV ст. від арабів нову зброю запозичили іспанці, а від них всі інші європейські держави: в 1326 р. воно з'явилося в Італії, у 1338 р. – у Франції, у 1348 р. – в Англії. Перша вогнепальна зброя була двох основних видів: легкі бомбарди і важкі бомбарди, що були попередниками ручної вогнепальної зброї і артилерії. У першій чверті XV ст. були винайдені приціл і мушка, що дозволило робити прицільний постріл. До цього наведення на ціль робилося по стовбуру. Стрілок носив на ремені через плече 11 дерев’яних трубок (зарядів пороху), пороховий ріг для насипки пороху й сумку з кулями.

Проте, у цей період аркебуз – ручна бомбарда, уступав арбалету в дальності, влучності, пробивній силі та скорострільності. Наприкінці XV ст. з аркебуза ціль вражалася на 200-250 кроків, тобто на дистанції вдвічі меншій, ніж з арбалета. Переваги аркебуза полягали в меншому його габариті, незалежності від фізичної втоми стрільця та звуковому ефекті, що лякав коней лицарської кінноти.

Важкі бомбарди стріляли камінням, шматками заліза, розпеченими та палаючими ядрами (ядро обліплювали смолою чи сіркою та підпалювали), чавунними ядрами (XVст.). Тоді ж з’явилися і перші бомби.

У практиці та теорії в той час було досить багато супротивників нової зброї. Феодали наказували полоненим аркебузерам відрубувати руки й виколювати очі, а бомбардирів убивати. Лютер публічно проголосив нову зброю витвором пекла. Однак до кінця XV ст. ця зброя одержала загальне визнання й поширення.

Для придбання пороху та вогнепальної зброї потрібні були промисловість та гроші, чим володіли городяни. Тому вогнепальна зброя, за підтримкою монархів проти феодалів, з самого початку стала зброєю городян. Таким чином, застосування нової зброї мало важливі соціальні наслідки, а також визначило виникнення нової структури армії.

Одним з наслідків розвитку буржуазних порядків і зміцнення королівської влади в Західній Європі стала зміна характеру збройних сил. У містах Північної Італії та Фландрії найманці часто вербувалися не тільки для ведення війни, але й для несення гарнізонної служби в мирний час. З'являлися зародки постійного війська.

Королівська влада у своїй боротьбі з феодалами не могла опиратися на феодальні ополчення. Необхідно було позбавити феодалів права мати свою збройну силу та централізувати військову справу. Перші кроки в цьому напрямку були зроблені у Франції в середині XV ст. під час Столітньої війни.

У першій половині XV ст. генеральні штати Франції, що були органом станового представництва, прийняли рішення, згідно якого феодалам заборонялося утримувати власне військо. У замках дозволялося мати лише невеликі гарнізони. Тільки король міг мати військо та через своїх чиновників збирати грошові податки для його утримання. Незабаром після цього, у 1445 р., король Карл VII видав ордонанси (укази) про введення нової податкової системи і про організацію війська з уродженців Франції. Це військо не розпускалося в мирний час.

На підставі указу Карла VII було сформовано 15 ордонансних кінних рот загальною чисельністю у 9 тис. чоловік. Солдатам і офіцерам була покладена певна платня.

Незабаром на досвіді перших постійних військ у Західній Європі з'явилися постійні регулярні армії з найманців, що стали збройною силою централізованих феодально- абсолютистських монархій.

Виникали нові форми організації армії. Лицарський „спис” перетворювався на певний підрозділ. З „копій” складалася рота (compagnie). Цей термін походить від слова „співтрапезник” і означав солдатську корпорацію. Рота стала організаційною, а потім і тактичною одиницею.

Кількість „копій” у роті було від 10 до 100; джерела повідомляють і про різний склад „списа”. Згідно ордонансу 1445 р. „спис” складався із шести чоловік (лицар, „кутільє” – піхотинець, озброєний списом з гаком, паж, два кінних стрільці і кнехт – слуга) та шести коней. Таким чином, до складу „списа” входили важкоозброєний воїн (лицар) і легкоозброєний (паж), вершник, піхотинець і кінні стрілки. Для бою ордонансна рота будувалася в чотири шеренги: у першій – лицарі, у другій – „кутільє”, у третій та четвертій – кінні стрілки.

У 1471 р. бургундський герцог Карл Сміливий за прикладом французьких королів також організував ордонансні роти, що мали більш складну організацію. Спочатку рота складалася з 10 „копій” по 10 чоловік у кожній, потім у роті стало 25 „копій”, які розділялися на 4 „ескадрес” по шести „копій” у кожному; 25-й „спис” був особистим підрозділом командира роти. До складу „списа” входило вісім чоловік: лицар, „кутільє”, паж, три кінних лучники, арбалетник, кулевринер (стрілок з кулеврини). Роти мали прапори різних кольорів, на яких позначалися їх номери.

У цих постійних військах регламентувалися виплата грошової платні, постачання й відпустки. Уводилася сувора військова дисципліна. Для підняття боєздатності роти виводилися на навчання в поле. Важких вершників навчали атакувати в зімкнутому ладі зі списом наперевіс, розділятися та знову збиратися. Кінні лучники вчилися спішуватися, стріляти з лука та взаємодіяти з пікінерами. Регламентація служби та навчання була тим елементом, що потім одержав розвиток у регулярній армії.

Збройні сили феодально-абсолютистських монархій у XVI ст.

Подвійний прогрес у військової справі відбувся наприкінці XV ст. – на початку XVI ст.: французи вдосконалили артилерію, а іспанці додали новий характер піхоті, поліпшивши ручну вогнепальну зброю. Після французько-італійських війн, що тривали протягом майже 65 років (1494-1559 рр.), швейцарська піхота поступилася своїми позиціями німецьким ландскнехтам та іспанській піхоті.

Удосконалення техніки металургійного виробництва дозволило поліпшити якість виливки гармат. Бронза і чавун замінили тепер залізо, з якого раніше робили бомбарди. З'явилася можливість зменшити вагу гармат і підвищити їх балістичні властивості. Змінилася і конструкція гармат. Французи відмовилися від рухливої казенної частини стовбура, котрий стали відливати цільним. Були уведені цапфи та лафети на чотирьох і двох колесах. Артилерія стала рухливою і могла пересуватися разом з піхотою і кіннотою.

Велике значення мав виливок чавунних ядер, що майже повністю замінили кам'яні ядра. Застосування чавунного ядра дозволило збільшити довжину стовбура до 20 калібрів, не гублячи в поперечному навантаженні снаряда та зменшуючи вагу гармати. Став більшим заряд, підвищилася початкова швидкість ядра. До середини XVI ст. удалося поліпшити якість пороху. Почали застосовувати запальні і розривні чавунні снаряди. Наслідком усього цього стало подальше підвищення балістичних властивостей гармат та ефективності стрільби. Винахід примітивних прицільних пристосувань, а також застосування клина для зміни кута піднесення стовбура гармати дозволили досягти відносної влучності вогню артилерії. Дистанція дійсного вогню в польовому бою вимірялася сотнями метрів, а скорострільність була досить невисокою.

Бомбарди більше не застосовувалися. Були вжиті заходи до встановлення калібрів гармат. У 1540 р. Гартман винайшов каліброву артилерійську шкалу, що дозволяла вимірювати кожну частину гармати по її відношенню до діаметра каналу стовбура. Цим уводилася єдність розмірів і зв'язувалися ваговий калібр із лінійним. Був покладений початок розробці теоретичних основ виробництва матеріальної частини артилерії.

У першій чверті XVI ст. французька артилерія ставала самостійним родом війська, підлеглим спеціальному артилерійському начальнику. Кожна гармата обслуговувалася групою артилеристів. Фахівці-офіцери завідували боєприпасами, пересуванням артилерії, ремонтом доріг і будівництвом переправ, розвідкою артилерійських позицій. Новий рід військ вимагав великої кількості підготовлених фахівців. З'явилися школи для підготовки артилеристів. У середині XVI ст. для французької артилерії було прийнято шість калібрів гармат: пушка (найбільша вага снаряду – 13 кг), велика кулеврина, незаконна кулеврина, середня кулеврина, фокон, фоконо (найменша вага гармати з усіх – 200 кг).

Рухливість цих гармат дозволяла артилерії брати участь у польовому бою та міняти артилерійські позиції в ході бою, супроводжуючи піхоту. Зростала роль артилерії в бою, поступово збільшувалася кількість гармат. Однак артилерія вважалася сильною, якщо одна гармата припадала на тисячу солдатів.

Італійці усе ще перевозили свою артилерію на волах. Їх пушки складалися з декількох частин; для стрільби вони встановлювалися на зрубах і стріляли кам'яними ядрами і за весь день бою робили стільки пострілів, скільки французи за одну годину. Італійська артилерія виявилася відсталою.

Від французів не відставали лише іспанці. Вони ввели лафетні передки, що ще більше збільшило рухливість артилерії; дрібні іспанські пушки могли рухатися „галопом”, супроводжуючи в бою навіть кінноту.

Одним з перших результатів удосконалення артилерії був повний переворот у мистецтві фортифікації. Кам'яна стіна швидко руйнувалася вогнем артилерії, тому тепер стала замінятися земляним валом, облицьованим каменем, а бічна вежа перетворилася у великий п’ятикутний бастіон.

Ще більший вплив новий рід військ справив на розвиток бойових порядків і способів ведення бою.

У XVI ст. іспанці вдосконалили аркебуз, що мав тепер кращі балістичні властивості та одержав нову назву – мушкет. Нова рушниця у порівнянні з аркебузом мала більший калібр і більшу довжину. Калібр мушкета – до 23 мм, довжина – до 1,8 м, вага – від 8 до 10 кг, куля важила 50-60 грамів. Стріляли з мушкета із сошки, що представляла собою палку з гострим кінцем і з розвилкою вгорі, у якій містився стовбур мушкета під час стрільби. Довжина сошки визначалася залежно від росту солдата від 1,2 – 1,4 м. Мушкет мав ґнотовий замок, шомпол мушкета був дерев'яний. Дистанція стрільби досягала 200-300 м. Кулі мушкета пробивали найважчі панцири, що мало вирішальне значення в боротьбі з важкою кавалерією.

Скорострільність мушкета була невеликою, до того ж під час його заряджання мушкетер виявлявся беззахисним. Тому теоретики й практики вирішували два питання: як забезпечити хоча б відносну безперервність ведення вогню і як прикрити мушкетерів від атак піхоти та кінноти? Перше питання вирішилося з введенням спеціального ладу мушкетерів – „караколе” (равлик). Друге питання вдалося вирішити шляхом спільного розташування мушкетерів і пікінерів.

„Караколе” являло собою побудову мушкетерів у 10 шеренг. У бою перша шеренга давала залп, розділялася на дві частини та ішла в тил для заряджання мушкетів. Потім цей маневр повторювали друга, третя й інші шеренги. Цим шляхом створювалася безперервність ведення вогню при наявності мушкетів, що повільно заряджалися. Контрмарш мушкетери робили не тільки назад, але навіть уперед і до флангів. „Караколе” зіграло велику роль у стройовій підготовці армії та у підвищенні військової дисципліни, тому що для всіх маневрів необхідно було добре навчання. В армії почали впроваджувати стройову підготовку, що напрацьовувати необхідну чіткість, швидкість, вправність і дисципліну бійців.

Більшу частину піхоти продовжували становити пікінери-піхотинці, озброєні піками; довжина піки збільшилася з 3 м (у швейцарців) до 5 м (у німецьких ландскнехтів). Пікінер мав також шпагу. Швейцарці зневажали оборонним спорядженням. Іспанська ж піхота мала нагрудники, шоломи, ножні панцири, поручні та латні рукавиці. У мушкетерів не було запобіжного озброєння, а для самооборони вони мали шпагу.

У першій чверті XVI ст. роті пікінерів зазвичай надавалося від 10 до 20 мушкетерів. Потім кількість мушкетерів безупинно зростала, і до кінця століття мушкетери вже становили половину всієї піхоти.

Кавалерія також одержала вогнепальну зброю. Це була „маленька аркебуза” з колісним замком, суть устрою якого полягала у тому, що колесо з гострими зазубринками оберталося за допомогою пружини й вибивало із кременя іскру, що підпалювала порох, насипаний на поличку.

У Франції в тридцятих роках XVI ст. кожній роті кінних жандармів надавали по 50 кінних аркебузерів, які вміли вести бій в пішому та кінному ладі. У третій чверті того ж століття з'явився і термін, що позначав цей новий вид кавалерії, – драгуни.

Жандарми ж у важкому захисному спорядженні, заковані в панцири, як і раніше становили важку кінноту. Вони мали на озброєнні піку й меч, а потім одержали і пістоль.

Рейтари, або наймані кавалеристи, що відповідали в піхоті ландскнехтам, мали довгу шпагу та два пістолі. Із захисного спорядження в них були нагрудні панцири та залізний шолом.

Протягом сторіччя змінювалося співвідношення піхоти і кінноти, коливаючись відповідно в межах від 3:1 до 8:1, тобто піхоти було більше кінноти у три і максимально у вісім разів. Розвиток вогнепальної зброї закріплював за піхотою роль головного роду військ.

Причини, які викликали появу постійних армій на суші, визначили і виникнення постійного військового флоту на морі. На початку XVI ст. в Англії був створений постійний, регулярний військовий флот, що був власністю держави. Цей флот мав на озброєнні артилерію. На найбільшому кораблі („Великий Гаррі”) було встановлено 80 гармат. Взагалі, англійські кораблі перевантажувалися артилерією, що погіршувало їх морехідні якості. Іспанці та французи визначали тоннаж корабля залежно від числа гармат, внаслідок чого їх судна мали більшу плавучість. Іспанські та французькі кораблі були більш швидкохідні та мали гармати більшого калібру.

У 1500 р. французькі кораблебудівники винайшли гарматні порти. У зв'язку із цим з'явилася можливість використати борти корабля для установки великої кількості гармат, розміщаючи їх на батарейних палубах.

Однак, у початковий період свого розвитку, корабельна артилерія недооцінювалася і вважалася лише засобом зав'язки бою. Тільки наприкінці XVI ст. з появою вітрильних кораблів артилерія вплинула на тактику морського бою.

Таким чином, другий період розвитку вогнепальної зброї характерний тим, що: по-перше, артилерія виходила із цехового періоду свого розвитку та перетворювалася в новий рід військ; по-друге, піхота і кіннота одержали нову зброю, що сприяло відродженню різнорідності старих родів військ на новій технічній основі; і по-третє, корабельна артилерія змінила в остаточному підсумку способи ведення морського бою. Але у цілому через технічну недосконалість вогнепальної зброї та невеликі виробничі можливості нові засоби боротьби робили досить незначний вплив на розвиток тогочасного військового мистецтва.

На початку XVI ст. гармати в бою давали велику кількість перельотів, а тому колони піхоти або лягали на землю, або спрямовувалися на гармати, щоб перешкодити артилеристам зробити більше одного пострілу. Військовий теоретик XVI ст. Макіавеллі рекомендував брати гармати супротивника штурмом або ж підходити до них розсипним ладом, щоб скоротити втрати від їх вогню. Кращим способом він уважав кинути на гармату 300 „бігунів”, включивши до їх складу декілька аркебузерів. Все це були пасивні способи захисту від вогню артилерії, що мали, як правило, лише негативні результати. Вигравав бій той, хто поліпшував якість гармат, збільшував їх кількість і вміло застосовував у бойовій обстановці.

Незважаючи на технічні недосконалості гармат, повільність заряджання, примітивність прицільних пристроїв та невелика дистанція стрільби, втрати від вогню артилерії ставали відчутними. Швейцарська баталія, глибокі побудови, прийняті в західноєвропейських арміях у XV ст., тепер виявлялися гарною метою для вдосконаленої вогнепальної зброї. Прийоми виходу зі сфери вогню артилерії були вже малоефективні. З метою зменшення втрат, бойовий порядок почав розосереджуватися на полі бою, а глибина побудови його складових частин стала зменшуватися.

Ще одним новим моментом у побудові іспанських піхотинців-пікінерів для бою був поділ всієї їх маси на кілька квадратних колон, названих терціями, що нараховували по 2-3 тис. чоловік кожна. Терція будувалася у 30 шеренг, що забезпечувало необхідну ударну силу при атаці. Іспанська терція була більше рухливою у порівнянні зі швейцарською баталією та була менш великою мішенню для артилерії. Терції будувалися для бою в шаховому порядку з урахуванням необхідності забезпечення їх взаємодії. Збільшувалися можливості маневру.

Другим новим моментом у тактиці піхоти була організація взаємодії пікінерів та мушкетерів. Аркебузери, а потім і мушкетери виявлялися беззахисними, особливо від атак кінноти. Вони могли діяти під прикриттям або своєї кінноти або пікінерів.

Мушкетери, розташовуючись у кілька шеренг, зазвичай облямовували лад пікінерів. Атакуючи супротивника, мушкетери робили залп із мушкетів і вкривалися за піки квадратного ладу пікінерів. Часто лад мушкетерів, становлячи „караколе”, був додатком до флангів у якості „крил” („рукавів”). У всіх цих побудовах мушкетерам приділялася другорядна роль. Вони своїм вогнем лише сприяли початку атаки або контратаки пікінерів. Вирішити завдання підготовки атаки пікінерів мушкетери своїм вогнем ще не могли. Вони самі мали потребу в охороні від атак кавалерії.

Для прикриття мушкетерів теоретики XVI ст. придумували різні форми побудови: порожні усередині квадрати, ромби, восьмикутники тощо. У одному бої всі ці фігури не застосовувалися, а отже, і не мали практичного значення.

У цілому бойовий порядок складався з різнорідних частин – трьох родів військ і різних їх видів. Опорою бойового порядку був квадратний лад пікінерів (терції в іспанців); мушкетери або облямовували пікінерів або ж розташовувалися на флангах їх побудови; кіннота в щільних ладах, як правило, становила одне або два крила всього бойового порядку; артилерія поорудійно займала позиції попереду усього фронту. Успіх бою тепер багато в чому залежав від мистецтва організації та здійснення взаємодії родів військ і різних складових частин бойового порядку. Зросла роль начальників у бою, навчання військ ставало усе більше складним.

До початку XVI ст. остаточно склалася система комплектування найманих військ, що справила вплив і на форми їх організації. Щодо цього досить характерні німецькі ландскнехти, які наймалися на службу у дрібні феодальні та у більші централізовані держави.

Швейцарці були „вчителями” німецьких ландскнехтів. У 1499 р. вони розбили ландскнехтів, але зберегли свою перевагу лише до битви під Павією (1525 р.), у якій вже ландскнехти розбили швейцарців.

Вербування давало досить строкатий склад найманців. На закличний бій барабана вербувальника йшли різні в соціальному відношенні контингенти. Це були лицарі, що розорилися, і сини міської знаті, що служили за подвійний оклад; сини бюргерів і селян, що становили основну масу ландскнехтів; чимало в рядах найманого війська виявлялася навіть злочинців. Такий склад найманців утрудняв зміцнення військової дисципліни, що юридично базувалася на договірних засадах і визначалася, головним чином, регулярністю виплати платні. Дисципліна впроваджувалася методами примуса – фізичною розправою, військовим судом, що присуджував до різних видів страти аж до шибениці і колесування, „судом рядового солдата” (суд самих солдатів), які діяли за розпорядженням полковника. Найманий солдат не цікавився питанням, за що він бореться. Він служив тому, хто більше і справніше платив. Часто полонені переходили на службу до тих, у кого вони виявилися в полоні.

Характер договірних основ змінювався в напрямку перетворення двосторонньої угоди у однобічне зобов'язання найманця. Воєначальник зобов'язувався лише регулярно виплачувати платню, що дотримувалося досить рідко. Нерегулярність одержання платні найманці звичайно компенсували грабежами місцевого населення і військовим видобутком, яким було не тільки майно, взяте у бою, але й матеріальні статки міста, що капітулювало. Нерідко при відсутності виплати платні та військового видобутку спалахували бунти. Тому наслідком виникнення централізованих держав було розширення економічної бази найманства. Великі держави мали досить багаті фінансові ресурси, а також широко користувалися позиками. На цій основі зростала чисельність найманців, загони яких тепер перетворювалися у наймані армії. Чисельність цих армій зазвичай була вище тієї, яку держава могла фінансувати (припускаючи переможний результат війни, а це не завжди виправдувалося) – ці наймані армії нараховували по кілька десятків тисяч солдат й офіцерів.

На початку XVI ст. термін служби ландскнехта визначався трьома місяцями, а до кінця століття збільшився до одного року. По закінченні договірного строку, ландскнехт, як правило, перетворювався на чергового найманця. У цей час він жив за рахунок місцевого населення, обов'язки якого по відношенню до „безробітних” найманців уряди намагалися регламентувати, щоб припинити грабежі. Так стихійно виникав свого роду запас ландскнехтів – готових кадрів для набору. Власне кажучи, ландскнехти були професійними воїнами.

Місячна платня ландскнехта у XVI ст. не перевищувала чотирьох гульденів. Зазвичай солдати виставляли вимогу, щоб для вирахування платні після кожного бою або штурму міста починався новий місяць. Найманці змусили французького короля Франциска I дати зобов'язання утримувати їх на службі не менш 10 місяців, а напередодні бою виплачувати плату за один місяць понад покладену плату. На свою платню ландскнехт зобов'язаний був придбати необхідне озброєння, спорядження, обмундирування, а рейтари купували і коней. Маркітанти (купці, що постачали свою продукцію в армію) по встановленій таксі продавали солдатам продовольство.

Наймані армії супроводжувалися громіздкими обозами, котрі різко знижували рухливість військ, а в бою були тягарем, і формування армії починалося з організації постачання, що мала досить примітивні форми.

Особливості формування найманої армії у XVI ст., у порівнянні з попередніми століттями, полягали в наступному. Глава тієї або іншої держави видавав воєначальнику патент на право набору військ і певну суму грошей та брав від нього зобов'язання створити військо необхідної чисельності. Головний воєначальник запрошував відомих йому військових фахівців як полковників, які у свою чергу підбирали собі капітанів, що формував роти. Капітани мали лейтенантів (заступників), що безпосередньо відали вербуванням ландскнехтів. У кожній роті призначався прапорщик (той, хто ніс ротний прапор), фельдфебель (розпорядник – спочатку посадова особа у полку, а потім у роті) і ротмістри (командири відділень).

Полковники та капітани найманих військ не завжди відрізнялися чесністю, що негативно позначалося на дисципліні ландскнехтів. Дуже часто під прапорами виявлялося значно менше солдат, ніж значилося в договорах. Це було одне із джерел збагачення командування найманих військ. Деякі воєначальники намагалися на оглядах виставити повне число солдатів за рахунок включення так званих „пассивволантів” – переодягнених хлопчаків, жінок і різних сторонніх осіб. Для боротьби із цими зловживаннями іноді давалися накази відрізати носи ”пассивволантам”, але й це покарання мало допомагало справі.

Військо складалося з полків, які у свою чергу складалися з рот; роти підрозділялися на капральства, по 10 солдатів у кожному. У німців у полку нараховувалося від 10 до 18 рот, в іспанців – від 24 до 29 рот, а в роті до 400 солдатів. Фактична чисельність рот завжди була менше. Полк і рота були адміністративними одиницями.

Тактичною одиницею була квадратна колона, що складалася з рот: у німців вона називалася „маса”, „банда” (батальйон); в іспанців – терція. Така організація забезпечувала виконання тактичних завдань в обстановці застосування нової вогнепальної зброї. Артилерія ще не мала тактичних одиниць.

Коли закінчувалося формування полку, полковник робив огляд, перевіряв кількість людей, їх відповідність вимогам військової служби і наявність у них предписаного озброєння. Після огляду зачитувалася „артикульна грамота”, у якій викладалися обов'язки ландскнехта та дисциплінарні правила, обов'язкові для виконання. Полковник підписував „артикульну грамоту” і скріплював свій підпис печаткою, а ландскнехти присягали, зобов'язуючись точно виконувати запропоновані вимоги. І полковник і його ландскнехти рідко виконували свої зобов'язання: платня виплачувалася неакуратно, бунти ландскнехтів були звичайним явищем. Основи військової дисципліни, що базувалися на матеріальній зацікавленості й фізичному впливі, були досить неміцні. Моральна й національна основи дисципліни були відсутні.

У XVI ст. військові теоретики Західної Європи вивчали праці грецьких, римських і візантійських військових письменників, рекомендуючи використовувати організаційний досвід древніх армій. Так, у 1533 р. французький король наказав формувати у провінціях легіони по „римському зразку”. Було сформовано сім легіонів, по 6 тис. чоловік кожний. Легіон складався із шести когорт. У когорті було 800 пікінерів або алебардистів та 200 аркебузерів. Ці формування власне кажучи були відновленням організації французьких вільних стрільців (аршерів).

Проте ці форми не відповідали ні новим соціально-економічним і політичним умовам, ні вимогам ведення бою, у якому застосовувалася вже нова зброя. „Римським зразком” виявилася лише одна назва, і від нього незабаром довелося відмовитися.

У цілому ж, у XIV-XVI ст. формувалися та розвивалися умови, що підготували становлення нового, мануфактурного періоду розвитку військового мистецтва, виникнення якого відноситься до кінця XVI – початку XVІІ століть.