Тема 1. Поява та еволюція зброї. Виникнення військової справи

1.1. Характер первісних збройних сутичок

Назву „кам’яний вік”, як визначення найдавнішого етапу в історії розвитку людства, було вперше вжито в стародавньому Римі. Римляни вважали, що люди в розвитку своїх знарядь праці та зброї пройшли три епохи – кам’яну, мідну (або бронзову) і залізну, що послідовно змінювали одна одну. Висловлена римлянами думка про існування кам’яної та інших епох була введена в науку датським вченим X. Томсеном у 1836 р.

Кам’яний вік характеризувався виділенням людини з тварин­ного світу, формуванням її у людину сучасного фізичного типу, розселенням людей по всіх материках земної кулі (крім Антарктиди). Протягом цього періоду люди навчилися широко застосовувати різні породи каменю для виготовлення різноманітних знарядь праці і зброї – за допомогою оббивання, сколювання, віджимання, шліфування, пиляння та свердління.

Першим матеріалом для виготовлення знарядь праці та полювання первісної людини, що збереглися до нашого часу, був камінь, – переважно кремінь. Кремінь, на відміну від усіх інших порід каменю, відзначається дуже важливими для цього технічними властивостями, такими, як міцність, здатність колотися на потрібні відщепи і пластини та давати тонкі гострі ріжучі краї. До того ж, кремінь є однією з найбільш поширених порід каменю на Землі, і через це був доступним для людей у різних районах їх розселення. В тих місцевостях, де покладів кременю не було, первісні люди вживали для виготовлення знарядь близький до нього кварцит, а також обсідіан (вулканічне скло, що утворилося в охололій лаві), гірській кришталь, яшму та інші породи каменю.

Дуже примітивні знаряддя праці виключали можливість існування індивідуального виробництва. Колективне життя в таких умовах було для людей єдино можливим і абсолютно необхідним. Кожна така група існувала відокремлено і незалежно від інших, спільно добуваючи собі засоби до життя і розподіляючи їх порівну серед своїх членів. Це пояснювалось не­значною кількістю первісного населення, недостатністю засобів до життя і характером його суспільної організації.

Удосконалення знарядь полювання, особливо лука та стріл, нагромадження навичок їх використання, удосконалення суспільного устрою на основі поділу праці всередині кожного роду сприяли розвитку полювання, особливо колективних його форм. Полювання було спеціальністю чоловіків, хоча у полюванні на великого звіра зазвичай брало участь все плем’я. Поступово способи полювання ставали більш різноманітними – створювались пастки, організовувались облави, вироблялися прийоми масового полювання – все це стало зародком майбутнього військового мистецтва цих груп населення.

Колективні форми полювання були різні, зокрема застосовувалися система ловчих ям, облави, загін звіра в загороди або засіки, спеціально для цього влаштовані. Навпроти залишених у загороді бічних проходів іноді встановлювалися великі луки з натягнутою тятивою, що спускалася з появою звіра в проході та вражала його. В більш пізні часи полювання загоном ще організовували ірокези в Північній Америці, ненці в Туруханському краї, ескімоси, бушмени та багато інших племен. Глибина загонів іноді досягала п’яти кілометрів. Побудова такого загону була під силу тільки великому колективу. Проведення полювання вимагало його чіткої організації від початку і до кінця, починаючи з розвідки району, вивчення маршрутів руху тварин, побудови загородей, організації загону звірів тощо.

З виникненням первісного скотарства та землеробства збільшилася продуктивність праці, наслідком чого був перехід до осілості. Рід міг, а часто був змушений через умови виробництва, усе довше й довше залишатися на одному місці. Стали виникали селища. Навколо селищ стали влаштовувати огорожі для захисту від диких звірів (перші оборонні споруди). Одночасно розвивалося первісне ремесло, що ставало основною галуззю праці найстарших, найбільш досвідчених чоловіків і жінок у роді (на полювання та сутички за територію відправлялася молодь).

У первісному суспільстві всі були вільні та рівні. При такій громадській організації, природно, не було й причин для виникнення збройної боротьби між людьми, а отже, і війн як таких. Це були лише збройні сутички між племенами. При первіснообщинному ладі племена управлялися народними зборами та радою племінних вождів, і являли собою „самодіючу збройну організацію”. Спеціальної військової організації в цей період ще не існувало.

Одним з наслідків розвитку виробництва було те, що плем’я мало свою певну територію, котру вoно охороняло від зазіхань з боку інших племен. Виникла власність на землю, володіння якою було необхідною умовою первісного виробництва, що стало соціальною основою можливих зіткнень між окремими племенами. Але ці збройні зіткнення людей не були закономірним явищем, відбувалися вони випадково й рідко. Кровна помста, розширення території племені, помста за напад – от через що відбувалися збройні зіткнення того часу, що ще не переслідували за мету поневолення людини. Якщо конфлікт розгорався через кровну помсту, для його вирішення кожен ворогуючий рід вибирав посередника з нейтрального роду та постачав його одягом, луком зі стрілами й списом. Такі посередники намагалися влагодити конфлікт мирним шляхом за допомогою викупу, що часто вдавалося.

Вивчення життя деяких австралійських та африканських племен дозволило виявити особливість тогочасних збройних зіткнень. Племена на цьому ступені розвитку рідко прибігали до зброї. Спочатку вони намагалися влагодити конфлікт мирним шляхом, і лише в крайньому випадку застосовували зброю, якою були знаряддя полювання – спис, бумеранг, луки й стріли.

У цих племен зазвичай існували суворі правила, яких дотримувалися при збройних конфліктах. По-перше, напад не міг бути раптовим, тому що йому передували переговори. По-друге, зіткнення відбувалося тільки на спеціально призначеному для цього місці, а застосуванню зброї звичайно передувала тривала суперечка сторін, які розташовувалися на деякій відстані друг від друга. По-третє, дуже часто для вирішення конфлікту використовували єдиноборство, а якщо зав’язувався „бій”, то він зводився до використання метальної зброї. При цьому досить було пролиття першої крові, як потерпіла сторона визнавала себе переможеною. Боротьба не носила запеклого характеру. Полонений не вважався цінною здобиччю, і його або вбивали, або приймали рівноправним членом роду, або ж відпускали. Другий і третій випадки ще пізніше переважали в древніх слов’ян, хоча і не у всіх їх племен.

Залишки подібних пережитків періоду розкладання родового ладу спостерігалися й у казахів XIX ст., у яких супротивники за звичаєм предків, перед тим як напасти, попереджали один одного. „Нехай укажуть місце бою”, – говорили вони, і лише після цього можна було збирати людей для бою. Така обстановка збройного зіткнення виключала раптовість.

Якщо не вдавалося вичерпати конфлікт мирним шляхом, то скривджений рід нападав на той, що скривдив. У нападі брало участь все доросле населення роду. Здійснювалося воно зазвичай вночі. Жінки, діти та все майно залишалося в будівлях без охорони, тому що вважалися недоторканним; це були неписані, але правові норми, яких строго дотримувалися. Були й норми тривалості нападу – зазвичай він тривав всю ніч до світанку. По закінченні строку, ті, хто нападали, віддалялися, після чого ті, на кого напали, робили підрахунок убитих. Якщо їх втрати були менше втрат супротивника, то конфлікт уважався вичерпаним. Якщо ж втрати тих, хто нападав виявлялися менше втрат тих, на кого напали, то останні відповідали таким же нападом на свого супротивника. Допускалося збройне зіткнення і у морі та на рибному лові (у народів півночі). На цей випадок у носовій частині човна був особливий „піднімальний” щит для захисту від стріл.

У результаті розвитку виробництва змінився суспільний устрій. З’явилися виборні особи, які відали справами роду: старійшина і воєначальник роду. У виборах на однакових правах брали участь чоловіки й жінки. Обрані особи могли бути зміщені родом у будь-який час. Старійшина ніяким примусом не користувався. Лідер племені обирався загальним голосуванням – головними чинниками була фізична сила й розум. Якщо він переставав задовольняти плем’я, то його переобирали. Вожді впливали на рядових воїнів насамперед особистим прикладом. Старійшини й воєначальники родів становили раду племені, яка засідала привселюдно, у присутності всіх, хто бажав слухати або брати участь в обговоренні питань. Рішення рада виносила при обов’язковій умові одностайності. Племінна рада визначала взаємини племені з іншими племенами. Так було в ірокезів та ацтеків у Америці, у німецькій марці, у грецьких і слов’янських племен.

У індіанців напад на сусідні племена або оборону свого племені здійснювали загони добровольців; вони формувалися з фізично розвинених чоловіків, які приймали участь у військовому танці. Очолював загін організатор військового танцю. Якщо в похід виступало кілька таких загонів, то керівництво здійснювала рада військових вождів цих загонів. На організацію походів згода ради племені не була потрібною. Судячи з даних про військову діяльність індіанських племен Америки – ірокезів та ацтеків, чисельність добровольчих загонів була невелика – у найкращому разі в похід виступали сотня воїнів.

Поступово стали практикуватися раптові напади, що зазвичай проводилися на світанку. Для забезпечення своєї безпеки люди почали будувати оборонні споруди: одні з них були добре замасковані (вовчі ями або отруйні колючки на підступах до селища), інші надійно укріплені (земляний вал, глибокий рів навколо населеного пункту). Відбувалася диференціація форм боротьби на наступальні та оборонні дії; як наслідок раптових нападів виникали оборонні споруди.

На початку розкладання родового ладу суспільні інтереси ще переважали над особистими, суспільна думка мала вирішальне значення. Воїни захищали інтереси всього роду або племені та користувалися великою пошаною. Дисципліна була заснована на підпорядкуванні суспільним інтересам, суспільній думці, в адміністративному примусі не було потреби. Суспільні основи дисципліни становили її міцний фундамент. Родові зв’язки й суспільні інтереси поєднували, згуртовували воїнів. У цьому причина високої боєздатності стародавніх греків, римлян, слов’ян, франків, індіанців тощо.

Взагалі, період розкладання первіснообщинного ладу характеризується як період безперервних війн, протягом якого виникла військова демократія – спеціальна організація, призначена для війни. Для ведення війни виділялися спеціальні групи, які зазвичай жили окремо від племені. Це були професійні воїни, весь суворий уклад життя яких мав на меті виробити в них необхідні бойові якості та навички. Ці тимчасові військові об’єднання пізніше перетворилися на дружини воєначальників. Це були вже зачатки спеціальної збройної організації. Збройні зіткнення ставали усе більше запеклими. Бій, як правило, починався застосуванням метальної зброї, а потім переростав у рукопашну сутичку.

З появою племінної знаті стали виділятися добре озброєні воїни. Племінні вожді мали гарне захисне озброєння (щит, панцир, шолом, поножі), кращі луки й списи з металевими наконечниками, а після приручення коней у II тис. до н.е. – бойові колісниці. Прості воїни мали більш дешеву зброю. Зав’язувала бій, як правило, добре озброєна племінна знать, яка боролася на бойових колісницях. Все військо, розташувавшись за родами і племенами, лише спостерігало за їх боротьбою. Потім у бій вступала вся маса воїнів, що в остаточному підсумку і вирішувало результат боротьби.

Отже, ні за своїми цілями, ні за своїм характером збройні зіткнення на початковій стадії розкладання первіснообщинного ладу не можна назвати війною. Проте поява приватної власності на засоби та продукти виробництва поглиблювали процес розкладання первіснообщинного ладу, та підготовляли у суспільному розвитку виникнення рабовласницької формації. Збройні зіткнення племен сприяли виникненню та розвитку рабства. Захоплення чужих багатств, видобуток рабів стали тепер цілями збройних нападів. Збройні зіткнення перетворилися у війну як таку, що велася вже з метою грабежу та поневолення інших людей.