2.3.2. Соціально-радикальніа модель

Соціально-радикальна модель є результатом сплаву філософських, політичних і соціологічних шкіл та напрямків. Вона кидає виклик психологічним поясненням проблем клієнтів.

Радикальні підходи набули популярності в багатьох західних країнах наприкінці

1960-х і на початку 1970-х. На той момент у соціальній роботі найчастіше послуговувались психологічними моделями, що призводило до надмірної зосередженості на терапевтичній практиці. Така практика зазнала нищівної критики з боку частини самих соціальних працівників, політиків, учених, студентів і користувачів соціальних послуг.

Основні ідеї радикальної філософії походять від марксизму, який справив значний вплив на соціальну роботу. Його характерною рисою, як і радикалізму в цілому, є те, що він обстоює розрив з визнаною традицією, виступає за рішучі методи розв’язання проблем, якими можуть бути як пасивний протест, так і революційні дії, великої ваги надає поліпшенню соціального законодавства, ролі централізованого управління.

Марксизм фокусується на ідеї існування в кожному суспільстві нерівності та несправедливості, оскільки представники різних соціальних класів мають неоднаковий доступ влади, ресурсів, інформації тощо. Причому змінити ситуацію в межах капіталістичного суспільства неможливо, оскільки саме його економічна та соціальна структура породжує такий стан речей. Звідси логічним витікає необхідність зміни суспільного устрою чи принаймні основних його структур, які б представляли та захищали інтереси більшості.

У рамках марксистської парадигми зарубіжної соціальної роботи формується традиція вивчення умов колективного буття людей, колективістських орієнтацій

123

особистості. При цьому зважають на особистісні, соціальні якості клієнтів, соціальне становище, належність до певної соціально-класової групи. Діяльність соціальних працівників розглядають як силу, що сприяє здійсненню спільних колективних дій,

спрямованих на розвиток самосвідомості клієнта та здійснення позитивних змін у суспільстві. Ця “сила” може бути спрямована на соціальний контроль або на виконання ролі соціального стабілізатора, соціального адвоката, соціального лікаря, соціального педагога.

Наразі виділяють наступні підходи марксистські підходи до соціальної роботи:

1. прогресивний, що розглядає соціальну роботу як носія позитивних змін, що сприяє покращенню взаємозв’язків у суспільстві та сприяє активізації колективного руху та підвищення свідомості;

2. репродуктивний, який робить акцент на участі соціальних працівників у відтворенні та посиленні – завдяки функції контролю – пригнічення робітничого класу в капіталістичному суспільстві,

3. контрадикторний, який фокусується на суперечливій ролі соціальних працівників,

які своєю діяльністю, з одного боку, зміцнюють капіталістичний контроль, а з іншого, -

підвищують функціональні можливості робітничого класу, завдяки навчанню, наданню повноважень клієнтам, більшість з яких належать саме до робітничого класу. В такий спосіб соціальні працівники збільшують протиріччя, що сприяє ліквідації капіталістичних відносин

Але якщо класичний марксизм пов’язував прояви нерівності та несправедливості,

насамперед, з належністю до робітничого, тобто пригнобленого, класу, то сучасні радикальні теорії йдуть шляхом модифікації уявлень про соціальний клас та беруть до уваги набагато більший набір чинників, що можуть впливати на підтримання нерівності у суспільстві. Це, наприклад, стосується радикальної феміністичної теорії та антидискримінаційних підходів, які розглядають пригнічення в суспільстві жінок,

представників національних меншин, гомосексуалістів, аналізують такі форми пригнічення, як упередження, негативні стереотипи, стигматизація та таврування тощо.

Радикальна практика соціальної роботи може розглядатися як соціальна дія, має наступні складові:

розвиток критичної свідомості (здатність аналізувати ситуацію соціальної роботи в соціальному та політичному планах, розумітися на політичних стосунках, локальних та глобальних взаємодіях, змінах та перебігу подій усередині організацій і громад);

звітність (питання розподілу влади не можна замовчувати, а варто намагатися

124

“зсунути” їх у бік користувачів служби)

наділення користувачів більшими повноваженнями та можливостями для реального впливу (розвиток здатності людей, які потребують підтримки, змінюватися самим, а також сприяти становленню політичної організації споживачів);

знання громад, їхніх сильних сторін та складнощів, на які можна наштовхнутися,

участь у боротьбі членів громад за свої права;

знання соціальної служби (розуміння, як виробляється політика і як здійснюється боротьба з нерівністю; володіння навичками впливу та знання стратегії організаційних змін);

колективна робота (забезпечення і підтримку практичних заходів створення сприятливої робочої атмосфери скрізь, де це тільки можливо; доцільно уникати авантюризму та ізоляціонізму, працювати на організаційну демократію).

Також важливого значення надають трансформації існуючих соціальних інститутів,

організації послуг. Так, наприклад, розвиток в Україні соціальної роботи з бездомними людьми стримується браком відповідних структур в нашому суспільстві. З іншого боку,

явище бездомності, пов’язане з безробіттям, низьким рівнем заробітної платні,

недосконалим законодавством, відсутністю системи соціального житла та житла з підтримкою для людей з особливими потребами тощо. Також часто причиною бездомності в Україні стає процедура реєстрації, яка передбачає наявність у людини офіційно зафіксованого місця проживання, без якого неможливо, наприклад, отримати втрачений паспорт, а без паспорта неможливо отримати роботу, яка б дозволила винаймати житло. Таким чином, індивідуальна проблема – відсутність житла – спричинена насамперед соціальними структурами та процедурами, що діють у суспільстві. Щоб допомогти цій групі клієнтів соціальні працівники мають радше вдаватися до зміни законодавства, створення структур та організаційний систем, які дозволять зменшити негативні впливи, тобто застосовувати радикальні підходи, аніж працювати з кожним конкретним випадком, застосовуючи психологічні моделі роботи.

Радикальні підходи застосовують як в індивідуальній, груповій роботі, роботі в громаді та груповому резидентному (стаціонарному) догляді. Причому ідею послуг розглядають досить широко. Вони включають освіту, покращення обізнаності щодо прав та свобод, підтримку в захисті клієнтами власних прав, допомогу в створені організацій чи в приєднанні до вже існуючих, заохочення колективної діяльності, здобуття доступу до ресурсів. Така практика має призвести до персонального та соціального звільнення як в думках, так і в діях. Групи самодопомоги, навчальні групи, гуртки, клуби, товариства

125

тощо вважають ефективними засобами підвищення свідомості.

Таким чином на одне з чільних місць у рамках радикального підходу ставлять

освітні заходи. Розвиток цього напряму пов’язують з ім’ям латиноамериканського діяча П. Фрейра. У книзі “Педагогіка пригнобленого” (1968 рук) він звертає увагу на дилему,

яку переживають пригноблені люди. Вони розглядають себе як «нижчих», а тих, хто пригнічує, як «вищих»: в такий спосіб цінності останніх перетворюються на цінності тих,

кого пригнічують. Так гнобитель стає моделлю гуманності та зразком для наслідування.

Страх свободи з її відповідальністю спонукає пригноблюваного до пошуку протекції гнобителя. Фрейр підкреслює, що така двоїстість не патологічна, це нормальний та стабільний стан у пригноблюючому суспільстві. І поки цей “внутрішній гнобитель” залишається нерозпізнаним, пригноблювана людина не може розвивати ані свою свідомість, ані свою самість. Особливо страшний такий аспект пригноблюваної свідомості, як “горизонтальне насильство”, спрямоване не на гнобителя, а на інші жертви

– подружжя, дітей, близьких тощо. Тому людям потрібно зрозуміти та усвідомити природу свого пригнічення, розвинути власну свідомість, та перестати сприймати пригнічення як належне. З огляду на це надзвичайно важливе місце в соціальній роботі має бути відведено розвитку чи підвищенню самосвідомості („свідомізації”) клієнтів.

У розвиток поглядів П. Фрейре була розроблена теорія соціальної дії , що базується на простій ідеї: зміни можливі. Однак зміни мають сенс тільки тоді, коли люди, яких вони стосуються, залучені до планування, реалізації та оцінки впливу цих змін. Ця теорія розроблялася у Центрі соціальної дії Університету Де Монфорту (Великобританія) та використовувалася на міжнародному рівні у різних країнах, таких як Росія, США,

Мозамбік, Камбоджа та Іспанія.

Соціальна дія - підхід, який дає змогу людям різного віку, досвіду та статусу об’єднати зусилля задля досягнення колективно визначеної мети. Підхід пропонує легкий для розуміння, гнучкий та відкритий робочий процес, який допоможе визначити нагальні проблеми, проаналізувати їх, розробити стратегію змін та здійснити її на практиці. Все це робиться відповідно до низки принципів, які поділяються усіма учасниками процесу та покликані забезпечити рівність та максимальну справедливість.

До принципів соціальної дії, які застосовують для активізації громади, відносять наступні.

1. Забезпечення соціальної справедливості означає протидію нерівноправ'ю та утискам за расовими, статевими, сексуальними, віковими, релігійними, класовими та іншими соціальними ознаками.

126

2. Всі люди можуть вирішити проблеми, з якими вони стикаються, завдяки набутим навичкам, досвіду і знанням.

3. Кожна людина володіє правами, включаючи право бути почутим, право розібратися в проблемах, з якими він/вона стикається і право зробити певні кроки для дозволу розв'язання цих проблем. Людина також має право на самовизначення, і ніхто не може нав'язувати їй будь-які стереотипи.

Кожна людина має право брати участь у змінах, що впливають на її життя. У

кожної людини має бути право голосу, і кожен повинен брати участь в житті суспільства.

На цьому фунтується активізація громади. Кожна людина має право на свій світогляд і самовизначення. Дуже часто людям доводиться боротися з неправильним розумінням своєї ситуації, з неточним і образливим описом своєї громади і культури, які були придумані для того, щоб полегшити життя певним політикам і стороннім фахівцям.

4. Коріння несправедливості та пригноблення криється в соціальній політиці,

навколишньому середовищі та економічній ситуації, тому індивідуальні проблеми людей можуть розглядатися в контексті загальних проблем громади.

У кожної людини існує велика кількість індивідуальних проблем. Усвідомлення цього може пригнічувати і бентежити людину, в неї навіть може виникнути відчуття провини. Активізація громади дозволяє людині звільнитися від цього негативного настрою, зрозуміти свої індивідуальні проблеми в ширшому соціальному контексті та зробити певні кроки разом з іншими людьми для їх вирішення.

5. Колективна робота робить людей сильнішими. Людина, якій не вистачає сили і впливу, щоб самотужки вирішувати проблему, може добитися перемоги в спільній роботі з іншими людьми, які перебувають у такій самій ситуації.

Активізація громади має на меті об'єднання людей для обміну досвідом, а також для спільного вирішення проблем за допомогою своїх ресурсів і вмінь. Пошук загальної ідеї може додати окремій людині волі й сили для розв'язання складніших проблем.

6. Працівники соціальної сфери, які сприяють активізації громади, не лідери, а

посередники. Їхнє завдання - надихнути людей і зробити так, щоб вони самі ухвалювали рішення і відчували відповідальність за можливий результат. Внесок кожної людини в цей процес оцінюється однаково, і дуже важливо, що практики соціальної сфери не володіють особливим статусом або привілеями.

Радикальні, зокрема марксистські, підходи зазнають критики через те, що вони не призначені для безпосереднього застосування на практиці й являють собою швидше ідеологічні погляди, аніж практичні рекомендації чи гіпотези. Їхнє значення для щоденної

127

практики соціальних працівників, котрі займаються, скажімо, соціальним захистом дітей,

може залишатися незрозумілим. Бо рішення щодо структурних змін виходять за межі їхньої компетенції, так само як і перерозподіл між представниками різних класів прибутків та життєво необхідних ресурсів не входить до обов’язків соціальних служб.

Радикальна теорія ігнорує невідкладні особисті проблеми клієнта, є слабкою в поясненні його емоційного стану, оминає увагою складну сукупність міжособистісних відносин,

зокрема, й між клієнтом та соціальним працівником, оскільки останні розглядається переважно як елемент процесу пригнічення.

Разом із тим радикальні підходи також сприяли усвідомленню владної нерівності у стосунках між клієнтами та фахівцями соціальної служби, а також між різними професійними групами. На думку британського вченого, Малкома Пейна саме завдяки

“теоретичному ґрунту, створеному радикальною школою, згодом стали можливими поява та розвиток таких форм соціальної роботи як надання повноважень, представництво,

підвищення свідомості”.

У 1980-х – 1990-х роках у західній соціальній роботі набув особливої популярності

феміністський підхід (феміністська практика), який спирався на радикальний фемінізм.

Мета цього підходу – наділення людини владою, підвищення здатності контролювати ситуацію. Він заохочує розвиток незалежної особистості, на яку не впливають відносини з іншими людьми. При використанні цього підходу по можливості дотримується рівна влада між клієнтом і спеціалістами; соціальні працівники не вважають себе експертами в проблемах клієнта, вони виконують роль своєрідного каталізатора, допомагаючи клієнту самому набувати влади. Феміністи прагнуть зрозуміти життя та переживання жінок,

виходячи з їхніх перспектив і цінностей, що відрізняються від чоловічих.

Ключовий внесок цього підходу полягає в нагадуванні, що особливу вагу потрібно приділяти зміні факторів пригнічення в суспільстві, аніж сподіватися жінок засвоїти очікувані від них рольові поведінки. Досвід радикальних працівників США продемонстрував, що “поєднання рішення проблем окремого клієнта і організаційних дій дає практичним соціальним працівникам можливість брати участь і в особистісних стосунках, і в соціальних процесах.

Прикладом застосування такого підходу є робота зі зміни статевих стереотипів,

зменшення насильства та експлуатації. Наприклад, у недержавній соціальній службі для жінок в Любляні (Словенія) соціальні працівниці допомагають, зокрема, жінкам, котрі страждають від булемії, анорексії, надмірної ваги тощо. При цьому вони проводять індивідуальні консультації та тренінгові групи не тільки з цими жінками, але й з їхніми

128

чоловіками та найближчим оточенням, пояснюючи природу стереотипів щодо жіночої краси.

Якщо згідно з традиційними підходами до соціальної роботи вважається, що жінці,

котра зазнає насильства в сім’ї, потрібно надати можливість для перебування в притулку чи знайти інше безпечне місце для тимчасового проживання, то з точки зору радикальних підходів необхідно діяти навпаки, а саме: чоловікові насильникові потрібно заборонити проживати вдома, замість того, щоб змушувати жінку і дітей, які вже і так постраждали,

шукати собі притулок та призвичаюватися до нових умов життя, що виступає для них додатковим стресом.

Отже, сфера діяльності соціальних працівників, котрі використовують феміністичний підхід, часто виходить за межі бюрократичної системи соціальних послуг. Чимало радикалів, особливо учасники феміністського руху, зосереджені на нових соціальних проблемах, які залишаються поза рамками державних програм, – проблемах бездомних і голодних, жінок, які потерпають від насилля, прав лесбіянок і гомосексуалістів,

використовуючи їх у боротьбі за зміни.

До обмежень феміністичної радикальні теорії можна віднести те, що вона не розглядає інші форми пригнічення, аніж спричинені патріархальним порядком у суспільстві, зокрема інституціоналізоване структурне пригнічення, майже не бере до уваги індивідуальний досвід жінок.

Попри ці застереження до соціально-радикальних підходів, їхня перевага полягає в тому, що вони входять як складова практики, як певне філософське підґрунтя до інших моделей практичної соціальної роботи, включаючи гуманістичну, когнітивно-

біхевіористську модель, психодинамічні підходи, тощо.