3.2. Соціальна робота з людьми,
що мають функціональні обмеження
3.2.1. Сучасні уявлення про інвалідність
Фіксуючи основні принципи демократичного устрою громадянського суспільства,
Організація Об’єднаних Націй у 1975 році прийняла Декларацію про права інвалідів. У
цьому документі зазначено, що інвалід – будь-яка особа, яка не може самостійно забезпечити повністю чи частково потреби нормального особистого та (чи) соціального життя у зв’язку з наявністю недоліку, вродженого чи набутого, її фізичними та розумовими можливостями.
Упродовж останніх 20 років у більшості країн Європи замість терміна „інвалід” вживають вираз „людина з функціональними обмеженнями” або „людина з обмеженими можливостями”. В українській літературі також поширеними є поняття “людина з особливими потребами”, “неповносправна людина”.
У рекомендаціях 44-ої сесії Парламентської Асамблеї Ради Європи від 5 травня
1992 року інвалідність визначено як обмеження в можливостях, обумовлені фізичними,
психологічними, сенсорними, соціальними, культурними, законодавчими бар`єрами, котрі не дозволяють людині, яка має інвалідність, бути інтегрованою до суспільства і брати участь в житті сім`ї чи суспільства на таких самих засадах, що й інші члени суспільства.
Тому суспільство зобов’язане адаптувати існуючі в ньому стандарти до особливих потреб людей, які мають інвалідність, щоб вони могли жити належним життям.
Згідно з визначенням Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), слід розмежовувати:
дефект як втрату психічної, фізіологічної/ анатомічної структури чи функції, або відхилення від неї;
інвалідність як обмеження чи відсутність (внаслідок дефекту) здатності здійснювати ту чи іншу діяльність таким чином чи в таких межах, які вважаються нормальними для людини;
непрацездатність як стан обмеженості конкретного індивіда, спричинений дефектом чи інвалідністю, що перешкоджає чи позбавляє його можливості виконувати роль, визнану цим індивідом нормальною, залежно від вікових, статевих, соціальних і культурних факторів; непрацездатність визначається стосунками між людиною, що має функціональну обмеженість, та навколишнім середовищем і виявляється при зіткненні інвалідів з фізичними і соціальними бар’єрами, які перешкоджають їх доступу до різних
185
сфер життя, доступних іншим членам суспільства”.
Кожен десятий житель Землі має функціональні обмеження, багато в чому залежить від засобів пристосування. Але відмінності у різних країнах достатньо відчутні. Так, в
Україні офіційно зареєстровані і такі, що стоять на обліку, інваліди становлять приблизно
6% населення, в США – майже п’яту частину всіх жителів. Це пов’язано, звичайно, не з тим, що громадяни нашої країни значно здоровіші за американців. Зі статусом інвалідності в Україні пов’язані певні соціальні пільги та привілеї. Звісно, особи з обмеженими можливостями прагнуть отримати офіційний статус інвалідності з його пільгами, суттєвими в умовах дефіциту соціальних ресурсів, тоді як держава встановлює жорсткі умови набуття статусу інваліда.
Незважаючи на все більш вражаючі успіхи медицини, чисельність інвалідів не тільки не скорочується, але неухильно зростає, причому практично в усіх типах суспільств і всіх соціальних групах населення. В основі настання інвалідності – багато різноманітних чинників. Причини, що призводять до інвалідності, можна поділити на дві загальні групи
– соціальні та біологічні. Потрібно враховувати, що такий поділ є умовним, і в дійсності ці причини взаємообумовлені, тому відокремити їх одну від одної досить важко.
До соціальних причин належать: зубожіння населення; каліцтва, отримані внаслідок військових конфліктів, професійної діяльності, аварій; погіршення екологічної ситуації. До біологічних причин належать: хвороби, в тому числі інфекційні захворювання; генетичні аномалії: це можуть бути хромосомні порушення, погіршення обміну речовин батьків, особливо матері, або дитини, вроджена патологія; до – і
післяпологові травми, ускладнення при пологах; старіння людини. Відповідно до часу появи обмеження є вродженими або такими, що з’являються впродовж життя.
Труднощі людини, яка стала інвалідом внаслідок виробничої травми чи професійного захворювання, полягають не тільки в обмеженні чи втраті працездатності,
перед людиною, яка стала інвалідом в дорослому віці (а тим паче, несподівано), постає проблема появи цілого комплексу перешкод, які така людина повинна навчитись ефективно долати.
Отже, інвалідність зумовлює певні соціальні обмеження, ставить перед людиною бар’єри. Соціальні обмеження, спричинені дефектами здоров’я, мають комплексний характер і тому особливо важко піддаються компенсації. В першу чергу можна говорити про фізичне обмеження, чи ізоляцію людини, - це обумовлено чи фізичними, чи сенсорними, чи психічними недоліками, які заважають їй самостійно пересуватись та / чи орієнтуватись у просторі. З іншого боку, фактори зовнішнього середовища можуть
186
поглибити чи, навпаки, компенсувати вплив цих індивідуальних недоліків. В цьому аспекті прийнято говорити не тільки про безбар’єрне середовище для інваліда, але також про доброзичливе чи недоброзичливе середовище. Це обмеження тягне за собою велику кількість наслідків, які ускладнюють становище людини з інвалідністю і вимагають проведення спеціальних заходів, що усувають просторову, транспортну, побутову ізоляцію такої людини, емоційну депривацію та забезпечують можливість трудової адаптації.
Другий бар’єр – це трудова ізоляція людини з особливими потребами: через свою ваду така людина має обмежений доступ до робочих місць або не має його зовсім. В
деяких випадках інвалід абсолютно не здатний до трудової діяльності, навіть найпростішої. Однак в інших ситуаціях інвалідам надаються (чи є гіпотетично доступними) робочі місця, які не потребують високої кваліфікації, передбачають монотонну, стереотипну працю і невисоку заробітну плату. Таке становище обумовлене не тільки (чи не стільки) обмеженістю їх індивідуальних фізичних чи інтелектуальних ресурсів, скільки нерозвиненим характером ринку праці для осіб з обмеженою мобільністю. В сучасних економічних умовах роботодавці розглядають адаптацію робочих місць для таких людей як невигідну і небажану.
Третім бар’єром в житті інвалідів є малозабезпеченість, яка є наслідком соціально-
трудових обмежень: ці люди вимушені існувати чи на невисоку зарплатню, чи на соціальну допомогу (яка теж не може бути достатньою для забезпечення гідного людини рівня життя).
Важливим і таким, який важко подолати, бар’єром для людини з обмеженими можливостями є просторово - середовищний бар’єр. Навіть у випадках, коли така людина має засоби пересування (протез, візок, спеціально обладнаний автомобіль), сама організація жилого середовища і транспорту не є поки що доброзичливою до неї. Не вистачає обладнання і пристосувань для побутових процесів, самообслуговування,
вільного пересування.
Іншою перешкодою для людей з обмеженими можливостями є інформаційний бар’єр, який має двосторонній характер. Інваліди обмежені в отриманні інформації як загальної, так і такої, що їх безпосередньо стосується (детальні відомості про їхні функціональні порушення, про заходи державної підтримки людей з інвалідністю, про соціальні ресурси їх підтримки, про наявні соціальні послуги для них). З іншого боку, існує інформаційний бар’єр, який відгороджує суспільство від інваліда: особам з обмеженими можливостями значно важче презентувати свої погляди і позиції, донести до
187
суспільства свої потреби та інтереси. Тому можуть виникати викривлені уявлення про потреби інвалідів, особливості їх особистості. На основі таких викривлень виникають і фобії, що ускладнює комунікацію між інвалідом та соціумом.
Емоційний бар’єр також є двостороннім, тобто він може складатись з неконструктивних емоційних реакцій оточуючих стосовно людини з обмеженими можливостями - цікавості, насмішки, ніяковості, почуття провини, гіперопіки, страху і т. д. – і фруструючих емоцій такої людини: жалість до себе, недоброзичливість по відношенню до оточуючих, очікування гіперопіки, прагнення звинуватити когось у своєму дефекті (що особливо актуально в ситуації, коли людина стала інвалідом внаслідок травми на виробництві), прагнення до ізоляції і т. д. Такий комплекс ускладнює соціальні контакти в процесі взаємовідносин людини з інвалідністю та її соціального середовища. І сама людина з обмеженими можливостями, і її найближче оточення гостро потребують того, щоб емоційний фон їх взаємостосунків був нормалізований.
Комплексний характер має комунікативний бар’єр, який обумовлений поєднанням дії всіх вказаних обмежень, які деформують особистість людини. Розлад спілкування, одна з найбільш складних соціальних проблем людей з обмеженими можливостями, є наслідком і фізичних обмежень, й емоційної захисної самоізоляції, і випадання з трудового колективу, і дефіциту звичної інформації. Тому закономірно, що відновлення нормальних для віку і соціального статусу комунікацій є однією з найбільш навантажених цілей соціальної реабілітації осіб з інвалідністю.
Наслідком багатьох функціональних порушень є обмеження життєдіяльності в сфері самообслуговування та пересування. Здатність до самообслуговування – здатність самостійно задовольняти основні фізіологічні потреби, виконувати щоденну побутову роботу і навички гігієни. Здатність до самостійного пересування – здатність самостійно пересуватися у просторі, долати перешкоди, зберігати рівновагу тіла в межах побутової, громадської, професіональної діяльності, що здійснюється.
Суспільства, в яких людей із функціональними обмеженнями відправляли до стаціонарних закладів, а не створювали їм можливості для інтеграції з суспільством, навіть елементарного безбар’єрного пересування не передбачали (а Україна належала саме до таких суспільств), схильне сприймати інваліда крізь призму негативних стереотипів. Значна кількість людей звикла ставитися до них упереджено, вважаючи інвалідів непрацездатними, неспроможними, ні на що не придатними. Людям з обмеженим можливості приписували й приписують негативні чи міфічні риси характеру, від них очікують певної незвичної поведінки, їх побоюються. Все це принижує людину, якій доводиться жити з інвалідністю.
188