3.2.3. Методи і технології соціальної роботи

1982 року Організація Об’єднаних Націй ухвалила Всесвітню програму дій стосовно інвалідів, яка передбачала такі напрями діяльності, як:

• раннє виявлення, діагностика і втручання;

• медичне обслуговування;

• консультування і надання допомоги в соціальній сфері;

• підготовка до самостійного індивідуального догляду, незалежного способу життя;

• забезпечення допоміжними технічними засобами, засобами пересування, соціально-побутовими пристосуваннями та ін.;

• спеціальні послуги в сфері освіти;

• послуги з відновлення професійної здатності (включаючи професійну орієнтацію, професійно-технічну підготовку, працевлаштування).

Завданнями соціального працівника є створення умов, які сприятимуть

самоактуалізації клієнта, якомога повнішому його включенню до соціального життя.З

191

огляду на це соціальна робота з людьми, які мають функціональні обмеження, може

включати:

• соціально-психологічну та педагогічну допомогу,

• соціальну адаптацію (пристосування з використанням резервних компенсаторних здібностей);

• соціальну реабілітацію (відновлення, активізацію діяльності клієнта).

Щодо форм і методів соціальної роботи з людьми з обмеженою мобільністю, то мова насамперед ведеться про реабілітацію таких людей. За визначенням ВООЗ 1986 року,

реабілітація – це “комбіноване і скоординоване застосування медичних, соціальних,

освітніх і професійних заходів для підготовки чи перепідготовки непрацездатної особи для діяльності на максимально високому рівні”. У “Стандартних правилах забезпечення рівних можливостей для інвалідів”, ухвалених 1993 року резолюцією ООН, реабілітацію визначено як “процес, що має за мету допомогти інвалідам досягти оптимального фізичного, інтелектуального, психічного та/або соціального рівня діяльності та підтримувати його, надавши їм тим самим засоби для зміни життя і розширення меж їхньої діяльності. В обох формулюваннях підкреслено комплексний характер реабілітаційних заходів і разом з тим активну позицію самого інваліда у процесі його залучення до нормального соціального функціонування. У такому сучасному тлумаченні

„реабілітація” втрачає значення „відновлення функцій” і збігається з поняттям

„абілітації”, тобто створення можливості для розв’язання людиною своїх проблем. До того ж, цей процес повинен бути комплексним, доступним, послідовним, безперервним.

Законодавство України передбачає досить широкий спектр соціальних послуг клієнтам соціальної роботи, зокрема, людям з обмеженою мобільністю як особливо незахищеній соціальній групі. У межах цих послуг слід відзначити такі форми та методи соціальної роботи з людьми з обмеженою мобільністю, як:

• організація центрів соціальної реабілітації та адаптації. Головна мета діяльності таких центрів – формування елементарних умінь, сприяння розвитку навичо самообслуговування, самостійної побутової діяльності, виявлення особистісних здібностей кожного клієнта, сприяння його адаптації і повній інтеграції до суспільства;

• збір і систематизація банків даних щодо дітей та дорослих з обмеженою мобільністю;

• індивідуальна робота (консультації з навчання і працевлаштування, вирішення юридичних питань з прав тa пільг, медико-соціальна та психолого-педагогічна допомога,

телефонне консультування);

192

- групова робота (клуби за інтересами для дітей та дорослих з обмеженою мобільністю, членів їхніх сімей), тобто відбувається здійснення психолого-корекційної роботи, проведення тренінгів, семінарів, бесід, диспутів, круглих столів, екскурсій,

змагань тощо;

• спеціалізовані служби знайомств для людей з обмеженою мобільністю;

• консультативні пункти, клуби спілкування та взаємодопомоги батьків дітей з обмеженою мобільністю, членів сімей дорослих осіб з обмеженою мобільністю,

просвітницькі курси для родичів таких людей;

• організація масових заходів (конкурсів, фстивалів, виставок, концертів,

доброчинних акцій);

• оздоровлення;

• сприяння навчанню та працевлаштуванню.

На державному рівні основними формами надання соціальних послуг людям з обмеженою мобільністю є матеріальна допомога та соціальне обслуговування. Хоча діяльність держави, згідно з Законом України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», мала б бути ширшою й полягати в створенні правових, економічних,

політичних, соціально-побутових і соціально-психологічних умов для задоволення їх потреб у відновленні здоров’я, матеріальному забезпеченні, посильній трудовій та громадській діяльності.

Для того, щоб людина з обмеженою мобільністю почувалася незалежною, їй необхідно мати професію і роботу. В Україні професійна реабілітація таких людей включає: медико-соціальну експертизу (здійснюється медико-соціальною експертною комісією), професійну орієнтацію, підготовку (навчання) таких людей до професійної діяльності, підготовку виробництва до використання праці інвалідів та заходи щодо їх працевлаштування, динамічне спостереження і контроль за раціональністю працевлаштування, успішністю соціально-трудової адаптації інвалідів та заходи з оптимізації соціально-професійної адаптації людей з обмеженою мобільністю на виробництві (здійснюється створеним у 2001 році Всеукраїнським центром професійної реабілітації інвалідів, місцевими центрами професійної реабілітації, Фондом соціального захисту інвалідів). Усі ці складові мали б бути взаємопов’язані, що не завжди спостергіається на нинішньому етапі.

Сфера професійної реабілітації та працевлаштування людей з обмеженою мобільністю поки що недостатньо розвинута в нашій країні. Держава пропонує людям з обмеженими можливостями переважно робітничі професії, які не потребують глибоких

193

знань (хоча ситуацію вже дещо виправляє Університет «Україна», який надає можливість людям з обмеженими можливостя здобути вищу освіту), передбачають монотонну й низькооплачувану працю. Звичайно, громадські організації в змозі запропонувати нові підходи до процесу професійної реабілітації людей з обмеженою мобільністю та скласти серйозну конкуренцію державній системі надання послуг у цій сфері. Однак вони поки що не надто переймаються саме цим напрямом роботи.

З точки зору створення оптимальних умов для реабілітації та інтеграції інвалідів до соціуму важливим є надання їм можливості відчувати свою незалежність, значимість і корисність для оточуючих та суспільства. В останні роки в Україні сформувалась розгалужена мережа громадських організацій людей з обмеженими можливостями, які представляють інтереси своїх членів в органах влади (переважна більшість з них входять до складу Всеукраїнського громадського соціально-політичного об’єднання «Національна асамблея інвалідів України», яке має реальний вплив на соціальну політику щодо інвалідів в Україні), організовують профільні конференції, семінари, здійснюють навчання людей з обмеженими можливостями різним професіям, забезпечують роботою та ін. В таких організаціях здебільшого використовують стратегію «рівний - рівному». На базі громадських організацій зазвичай діють реабілітаційні центри, в яких поруч з медичною здійснюється соціальна та психологічна реабілітація інвалідів.

Відомо, що люди з обмеженими можливостями схильні компенсувати наявні фізичні вади за допомогою творчості: участі в колективах художньої самодіяльності, складанні віршів, написанні картин та ін. Зокрема, в межах проведення в Україні у 2003 році Року людей з інвалідністю, на державному рівні здійснювались окремі заходи для виявлення творчих здібностей інвалідів – вперше була проведена Всеукраїнська акція «Зорі надії»,

організовано конкурс творчості «Струни душі», відбувся Всеукраїнський фестиваль творчості осіб з обмеженими можливостями. В Києві, наприклад, діє спортивно-

танцювальний клуб “Березіль”, учасниками якого є люди, що пересуваються на візках.

Доволі поширеним та таким, що має величезний терапевтичний ефект, є створення творчих майстерень при громадських організаціях людей з особливими потребами. Є в нашій країні й громадські організації інвалідів, діяльність яких спрямовано саме на реабілітацію людей з обмеженими можливостями засобами мистецтва. Наприклад,

Дніпропетровське обласне об’єднання інвалідів «Творчість» (засновники та члени організації – люди з особливими потребами, причому, значна частина з них – люди з обмеженою мобільністю), на базі якої створено культурний центр соціально-

психологічної реабілітації та творчості. В складі центру – жіночий хор «Шанс», який посів

194

призове місце на міжнародному фестивалі «Від Різдва до Різдва», ансамбль «Струни серця», який здійснює активну концертну діяльність і є відомим в Дніпропетровській області та за її межами, поети, художники, картини виставлялись за кордоном.

Значних успіхів в процесі реабілітації людей з обмеженою мобільністю досягли й організації, які надають послуги таким людям у сфері фізкультури і спорту. Зокрема, в м.

Євпаторія діє Національний центр параолімпійської та дефлімпійської підготовки та реабілітації інвалідів, створений відповідно до Указу Президента України. У доцільності функціонування такого закладу сумнівів немає, адже наша команда спортсменів на параолімпійських іграх стабільно демонструє або найкращий, або майже найкращий результат у світі. Фізкультурно-спортивні клбуи інвалдів, зокрема тих, що мають обмежену мобільність, ліють у багатьох регіонах України. Наприклад, у м. Сарни

(Рівненська область) діє громадське об’днання “Повір у себе”, де 80 осіб мають змогу займатися різними видами спорту, а також подавати приклад, чого можна досягнути в житті, не зважаючи на свої захворювання.

Активно впроваджуються новітні, як для України, підходи до комплексної реабілітації. Зокрема, іпотерапія – цікава методика реабілітації дітей та дорослих з обмеженою мобільністю. В Україні про лікувальну їзду верхи почали говорити в 1970 – х

роках, коли батьки дітей, хворих на ДЦП, дізнавшись про позитивний досвід застосування іпотерапії за кордоном, шукали місця, де б можна було покатати дитину на коні. Тоді це були поодинокі аматорські спроби застосування іпотерапії.

1994 року було утворено групу, яка складалась з п’яти дітей, хворих на ДЦП, з

якими проводили заняття за методикою іпотерапії. Приміщення, коней та інструкторів-

реабілітологів було надано Центром, який потім став основою благодійної організації

«Благодійний Фонд Олени Петрусевич». За 10 років діяльності Центру річний реабілітаційний курс пройшли понад тисячу дітлахів. Деякі діти проходять і 3-5 – річні курси реабілітації.

Зараз до груп занять за методикою іпотерапії отримують направлення велика кількість дітей з Києва та Київської області, а також з усієї України, чергу бажаючих пройти курс реабілітації розписано на 2-3 роки заздалегідь. Послуги надаються безкоштовно. Загалом, надання реабілітаційних послуг за методикою іпотерапії є надзвичайно актуальним. Громадські організації, зацікавлені в наданні таких послуг,

мають широке поле для діяльності: адже їх можна надавати як дітям з вадами опорно-

рухового апарату, так і дорослим, можливе сполучення іпотерапії з іншими реабілітаційними методиками (наприклад, використання терапевтичного ефекту від

195

догляду клієнтів за кіньми). Цінність цієї методики – в поєднанні медичної реабілітації з соціальною та психологічною (знижується рівень тривожності, поява відчуття власних сил і можливостей тощо), в тому, що користувачі такої послуги отримують від неї крім терапевтичної користі ще й величезне задоволення, намагаються відвідувати всі заняття.

Соціальне функціонування людини, що має набуту інвалідність, здійснюється на зниженому рівні у зв`язку з обмеженням життєдіяльності, втратою вольових ресурсів,

психологічною надломленістю. В інваліда формується специфічний образ “Я”, специфічне ставлення до себе та оточуючих, відбувається боротьба: хвороба й особистість, хвороба й інтелект, хвороба й емоції, хвороба й оточення. Нерідко виникає невротичний стан,

патологічний розвиток особистості. Наведені психологічні проблеми пов’язані з тим, що людина не має достатнього рівня опанування навичками життя з інвалідністю, невмінням адаптуватись в навколишньому світі за нових умов та ін. Такі проблеми можна вирішувати за допомогою різних методів соціальної роботи – консультування, бесіди, гри,

різних видів групової роботи, тренінгів.

Тренінгові методики є доволі ефективним засобом роботи з групами, оскільки сприяють підвищенню активності та розкриттю учасників, отриманню зворотного зв’язку від членів групи, творенню атмосфери довіри, щирості та конфіденційності того, що відбувається в групі. Розробляючи програму тренінгів для людей з особливими потребами, потрібно враховувати такі характеристики: час настання інвалідності; характер реакції на інвалідність (емоційна, когнітивна, поведінкова); тяжкість порушень (діапазон обмежень, спричинених травмою); рівень інтелектуального та емоційного розвитку;

дотримання логічної послідовності тренінгових занять.

Доцільність використання соціально-психологічних тренінгів для реабілітації людей,

які стали інвалідами внаслідок травми на виробництві, (на прикладі реабілітації потерпілих в аварії шахтарів) демонструють результати дослідження проведеного у Луганську на базі кризового центру з реабілітації шахтарів. У ході дослідження було здійснено психокорекційні заходи за техніками, запозиченими з методів гештальт-терапії,

психодрами, нейролінгвістичного програмування, приділялась увага і технікам пробачення. Було з’ясовано, що соціально-психологічні тренінги, які проводяться з врахуванням індивідуальних особливостей особистості, сприяють реабілітації людей, що отримали травму на виробництві. Одним із найважливіших аспектів групової чи індивідуальної роботи з людиною, яка стала інвалідом внаслідок травми на виробництві, є

прийняття себе у нових умовах, «пробачення» «винних» (роботодавець, держава, сім’я,

сама людина, весь навколишній світ, власне, сама фізична вада), навчання жити з

196

інвалідністю, жити, а не існувати.

Оскільки частина людей із функціональними обмеженнями не в стані самостійно вирішувати свої проблеми в певних закладах, то соціальним працівника доводиться займатися представництвом інтересів (адвокацією).

Соціальні працівники також мають приділити увагу й найближчому соціальному оточенню. Робота з сім’ями людей, які мають розлади здоров’я, передбачає:

• підтримку членів сім’ї, укріплення її ресурсів,

• розширення можливостей у виконанні функції догляду за хворим родичем,

• полегшення тягаря, який несуть сім’ї, що здійснюють догляд хворого родича,

• зменшення або модифікацію внутрішньосімейних стресових чинників, які можуть

спровокувати рецидив хвороби.

Дослідження показують, що переважна більшість інвалідів потребують розуміння та підтримки в сім’ї і знаходять їх. Недостатня увага з боку близького оточення справляють негативний вплив на самопочуття інвалідів. Позиція інваліда в сім'ї багато в чому визначається атмосферою, що панує в родині. Якщо він відчуває любов близьких,

оточений розумною увагою і ненав'язливим піклуванням, то така емоційна обстановка сприятливо впливає на його ставлення до сім'ї і, в якійсь мірі, до людей взагалі. І навпаки,

відчуття покинутості, непотрібності в сім'ї призводить до негативного ставлення до неї,

породжує черствість, егоїзм, замкненість, озлобленість у відношенні до оточуючих,

особливо "здорових" людей.

Важливий аспект роботи з інвалідами – забезпечення доступу до громадських закладів, обстоювання їхніх інтересів щодо впровадження безбар’єрної архітектури,

забезпечення візками та іншим реабілітаційним обладнанням, навчання користуватися ним. Впродовж останніх років певні зусилля в цьому напрямі робилися як державними,

так і недержавними організаціями соціальної сфери. Підсумком цієї роботи став указ Президента України від 1 червня 2005 р., в якому системно визначені напрями вирішення проблеми реабілітації та доступності інвалідів до інфраструктури міст.

У деяких випадках – доцільне переобладнання помешкання людини з

функціональними обмеженнями, що дозволить безперешкодно пересуватися квартирою або виконувати певні процедури з самообслуговування тим, хто пересувається на інвалідних візочках або за допомогою інших засобів.

Складовою соціальної роботи з людьми, які мають функціональні обмеження, може бути екскортування (супровід) до різних закладів. Наприклад, до полікліники, санаторію тощо.

197

Процес реабілітації людей з обмеженою мобільністю є складним. Ще складнішим він буває у випадку дітей, що мають вроджені або набуті вади опорно-рухового апарату.

Обмеження фізичних можливостей дитини справляє вагомий вплив на процес її соціалізації. Як показують дослідження, у частини людей з вродженими фізичними вадами спостерігається дефіцит вторинної соціалізації внаслідок обмеженого кола її інститутів. Вона має переважно монофакторний характер. Це спостерігається в інвалідів,

що мають обмеження в пересуванні, чи тих, хто не може пересуватись самостійно, має протипоказання до праці, навчальної діяльності.