1.2.3. Історія фахової соціальної роботи в Україні

Частина фахівців вважає, що однією з особливостей генезис соціальної роботи в Україні є те, що її професійний і науковий розвиток було перервано. Адже на початку ХХ століття намітився перехід від благодійності до професіоналізму, виникли перші навчальні заклади для жінок, які готували до такої діяльності. Фактично у Російській імперії повторювався, як відзначає російський дослідник Олександр Соловйов, процес,

властивий Великобританії та США.

Після Жовтневої революції всі сфери суспільного життя потрапили під суворий державний контроль. Так, 1919 року Раднарком УРСР видав декрет про націоналізацію всіх добродійних установ, які до того моменту перебували у віданні приватних осіб або добродійних товариств. Відповідно до цього декрету Наркомсоцзабезу УРСР і його місцевим органам передавалися приватні і суспільні установи. До 1941 року в системі Наркомсоцзабезу УРСР нараховувалося 154 будинки-інтернати для літніх та інвалідів, 22

дитячих будинки-інтернати. Проте ці стаціонарні заклади важко віднести до сфери соціальної роботи, адже вони створювалися за відмінними від прийнятими у фаховій соціальній роботі принципами.

Соціальна робота як фах „розчинилася в діяльності чотирьох відомств – освіти,

охорони здоров’я, соціального забезпечення та внутрішніх справ. Деякі подібні функції брали на себе партійні, комсомольські та профспілкові організації. Проте вся система цієї роботи була побудована за відомчим й бюрократичним принципом, що в багатьох випадках знизило її результативність”. Вважалось, що соціалістичні відносини призведуть до повного вирішення таких проблем, як злочинність алкоголізм, психічні захворювання,

бідність та злидні. Турбота про матеріальний добробут здійснювалась завдяки державному централізованому регулюванню зайнятості, заробітної платні, житлового забезпечення, освіти та охорони здоров’я. Це дало підстави для твердження, що в Україні інститут соціальної роботи „реалізовував колективні функції захисту”.

45

Фактично єдиною недержавною організацією, що надавала соціальні послуги, було Українське Товариство Червоного Хреста, створене на з'їзді, що відбувся 15-18 квітня

1918 р. в приміщенні Маріїнської общини. У його роботі взяли участь представники Союзу міст і медико-санітарних організацій Союзу земств. Маріїнсько-Благовіщенську громаду не випадково було обрано для з'їзду, бо вона вирізнялася з-поміж інших активною діяльністю. При ній у 1877 р. було створено перші в Україні курси сестер милосердя, збудовано благодійну амбулаторію, лікарню, аптеку. Новостворене товариство звернулося до уряду з проханням передати під його юрисдикцію майно установ Російського Червоного Хреста на території республіки. До функцій товариства входили допомога біженцям, інвалідам, дітям-сиротам, військовополоненим, боротьба з тифом та іншими масовими інфекціями, створення шпиталів, пунктів харчування, санітарна освіта серед населення. Під час голоду 1921-1923 рр. воно організувало сотні безкоштовних їдалень, видало селянам мільйони продовольчих пайків. Протягом 1920-х років було створено багато будинків для безпритульних, протиепідемічних диспансерів, амбулаторій.

За кошти Українського Товариства Червоного Хреста працювали 119 медичних, 206

профілактичних і дитячих закладів. Було відкрито 400 аптек і магазинів санітарії.

У роки Другої світової війни та у повоєнний час Товариство Червоного Хреста спільно із санітарними установами та медичною громадськістю підтримувало мережу лікувальних закладів, лазень, їдалень, реабілітаційних закладів, здійснювало профілактичну роботу, пропагувало санітарну культуру. У перші повоєнні роки сандружини Червоного Хреста взяли шефство над ветеранами-інвалідами, матерями загиблих, солдатськими вдовами — допомагали їм у господарстві, забезпечували продуктами, здійснювали медичне обслуговування, підтримували морально.

За висновками дослідників, за радянських часів система соціальної допомоги булла віддана на відкуп чиновникам, і соціальні проблеми людей або не вирішувались, або ігнорувалися з ідеологічних міркувань, а державна система соціальної допомоги, створена за відсутності благодійних організацій, обмежувалась рамками соціального забезпечення,

яка надавала мінімум соціальних гарантій.

Ця радянська система соціального забезпечення, фінансованa із державного бюджету, була далекою від ідеальної. Вона була безадресною й ґрунтувалася на патерналістичній моделі. Тимчасом педагоги у школах, лікарі в медичних закладах займалися невластивими їм функціями, які в багатьох країнах традиційно відносять до компетенції соціальних працівників. Люди похилого віку та інваліди або опинялися в великому будинку-інтернаті, які мали переважно медичну орієнтацію, або доглядалися

46

родичами, тривалий час перебуваючи в госпіталях або психіатричних лікарнях, людей із залежністю від психоактивних речовин відправляли на примусове лікування. Соціальні стаціонарні заклади не мали професійно підготовлених соціальних працівників. Замість науково-теоретичного підґрунтя система соціального захисту послуговувалася урядовими постановами та партійними документами, котрі й визначали ті типи клієнтів, що потребують допомоги.

Ситуація в соціальній сфері почала змінюватися у 1980-ті роки.

По-перше, виникали нові державні соціальні служби, призначені для надання послуг за місцем проживання. Так, 1985 року Міністерство соціального забезпечення УРСР видало наказ про проведення експерименту з соціально-побутового обслуговування самотніх непрацездатних престарілих громадян, які потребують термінового стороннього догляду та допомоги в домашніх умовах будинками-інтернатами п'яти областей

(Вінницької, Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Львівської та м. Києва).Тоді створили 10 спеціалізованих служб, для них виділили штат соціальних працівників,

розробили посадові інструкції, необхідні форми для обліку та звітності, провели підготовку кадрів, затвердили тимчасове положення про організацію надомного обслуговування. Експеримент засвідчив, що спеціалізовані служби повністю себе виправдали і їх утримання обійшлося для держави в 10 разів дешевше, ніж утримання самотніх пенсіонерів у будинку-інтернаті. 1987 року затверджено Типові положення про територіальний центр соціального обслуговування пенсіонерів та відділення соціальної допомоги вдома. Того ж року в Україні взято на облік 186 тисяч самотніх непрацездатних громадян, котрі потребували стороннього догляду та допомоги в домашніх умовах. У

державному класифікаторі професій виник новій запис – „соціальний робітник”, як робітнича посада, котра не потребує особливих умінь і навичок (низько кваліфікована праця). Звісно, що на той час було відсутнє розуміння соціального працівника як людини,

котра має високий рівень знань щодо запобігання, зменшення та усунення соціальних проблем.

По-друге, у 1980-х роках розпочалося погіршення матеріального становища значної частини населення країни. А як відомо потреба в соціальній роботі зростає саме під час соціальних і економічних криз, бо в таких умовах з’являється чимало людей, котрі не можуть обійтися без захисту й допомоги з боку інших членів суспільства. З початком перебудови й політики гласності стало відомо про соціальні проблеми, які накопичились у суспільстві. Разом із тим розпочалося проникнення із Заходу інформації щодо концепції соціальної роботи як важливого інституту громадянського суспільства, посилення уваги

47

до соціально-психологічних проблем і відповідних методів їхнього розв’язання.

Розпад Радянського Союзу й розвал державної економіки призвели до подальшого різкого зниження рівня життя населення, виникнення дефіциту товарів та продуктів харчування, появи нових соціальних проблем – безробіття, бездомності, біженства тощо.

Проголошення незалежності України поставило перед новою державою проблему реформування грошово-компенсаційної системи соціального забезпечення, створення дієвої моделі соціального захисту та розвитку громадянського суспільства. Проте першочерговими завданнями було визначено економічні реформи. На думку фахівців,

одна з головних причин "пробуксовки" цих реформ полягає в недооцінюванні важливості розвитку соціальної сфери і одного із головних її інструментів — професійної соціальної роботи, котра є засобом реалізації соціальної політики держави, який орієнтований не тільки на поліпшення матеріального добробуту нужденних, але й на розширення їхньої соціальної взаємодії, на пристосування до життєвих реалій, сприяння активній ролі у суспільстві.

У 1990-х в України почали активно створювати різного роду державні соціальні служби: територіальні центри з обслуговування самотніх людей похилого віку та інвалідів виникли практично в кожному районі. Так само набули поширення соціальні служби для молоді, які попервах (а почасти – в силу специфіки клієнтів – роблять це донині)

демонстрували в своїй діяльності орієнтацію на соціальну педагогіку й масову роботу.

Практично ніхто зі співробітників цих соціальних служб до останніх років мав ґрунтовну фахову освіту соціального працівника.

Відроджується благодійність і волонтерство. Відбувається й розвиток громадських організацій та груп самодопомоги: створюються клуби й денні центри для дітей інвалідів та їхніх батьків, людей із проблемами психічного здоров’я, наркозалежних та їхніх рідних тощо. Ці недержавні утворення потребують порад фахівців щодо організації колекційної,

адаптаційної роботи. Середині 1990-х властива тенденція до створення недержавних соціальних служб у громадах (прикладом можуть слугувати хеседи, котрі обслуговують людей літнього віку в єврейських громадах, а також київська організація „Джерела”, котра просуває ідею догляду в громаді для людей із розумовою відсталістю).

Отже, в незалежній Україні виникла об’єктивна необхідність у підготовці соціальних працівників. Офіційне введення її як навчальної дисципліни припадає на весну 1991 року й пов'язане з діяльністю Тимчасового науково-дослідницького колективу (ТНДК) "Школа

— мікрорайон" (створеного 1989 року Академією педагогічних наук і Державним комітетом народної освіти СРСР). Спеціальний факультет перепідготовки соціальних

48

педагогів і працівників відкрито 1992 року в Донецькому університеті.

1993 року розпочалася робота з відкриття нової спеціальності в Національному університеті „Києво-Могилянська академія”, керівники навчального закладу брали участь у міжнародних семінарах, де вони мали змогу ознайомитися з ключовими ідеями соціальної роботи. Одночасно в Україні діяла програма „Трансформація гуманітарної освіти в Україні”, впроваджуваний Міжнародним фондом „Відродження”.

Важливу роль у розвитку соціальної роботи як навчальної дисципліни та науки відіграв україно-британо-португальський проект ТЕМПУС-ТАСІС „Соціальна робота в Україні”. Завдяки гранту Європейського Союзу до Школи соціальної роботи Києво-

Могилянської академії, офіційно створеної у вересні 1994 року й очолюваної Володимиром Полтавцем, приїхали відомі закордоні фахівці (Шуламіт Рамон, Стівен Шардоу, Фернанда Родрігес та ін.), які викладали студентам і ділилися досвідом з українськими колегами, проводилися міжнародні науково-практичні конференції,

відбувалося стажування студентів і викладачів за кордоном. Оскільки проект було підтримано на урядовому рівні, це дозволило ввести нову спеціальність в перелік Міністерства освіти і таким чином „легалізувати” соціальну роботу як навчальну дисципліну.

Загалом, варто відзначити активність західних фондів-донорів, котрі прагнули якнайактивніше стверджувати фахові підходи в соціальній сфері. Так, україно-фінсько-

голландський проект ТАСІС Європейського Союзу „Соціальний захист в Україні”, який реалізовувався в 1996-1998 роках на базі Міністерства праці та соціальної політики, серед своїх численних компонентів передбачав і розвиток освіти в соціальній сфері. У його рамках діяла робоча група (та відбувалась розробка програми для підготовки фахівців у Чернігівському юридичному коледжі, де ввели нову спеціальність із соціальної роботи: 1997 року – на рівні молодшого спеціаліста, а вже згодом, 1999 року, - на рівні бакалавра.

Цей же проект підтримував розвиток післядипломної освіти – курсів підвищення кваліфікації для керівного складу системи соціального захисту, для чого у Харківській філії Академії державного управління при Президенті України створено відповідну програму з менеджменту соціального захисту.

У 1997-2000 роках діяв в Україні й україно-шведський проект, спрямований на створення моделі підготовки соціальних працівників базового рівня (пілотні курси було проведено в кількох областях України, а підсумком проекту стало видання навчального посібника „Введення у соціальну роботу”).

Таким чином в Україні спробували створити кількарівневу систему підготовки

49

соціальних працівників. Але за відсутності національної фахової громадської організації,

яка б опікувалась питаннями стандартів освіти, зміст навчання соціальній роботі у різних закладах суттєво варіюється. Певну координуючу роль у процесі об’єднання зусиль українських викладачів соціальної роботи відіграв україно-британо-бельгійський проект ТЕМПУС-ТАСІС щодо створення мережі навчальних закладів, які готують соціальних працівників, що впроваджувався на базі кафедри соціальної роботи Ужгородського державного університету. Чимало зусиль до підвищення кваліфікації та згуртування українських викладачів докладали й проекти, реалізовані Дитячим християнським фондом, у співпраці з різними міжнародними організаціям.

Організацію навчання супроводжувала поява першої україномовної фахової літератури: підручників, посібників, монографій, а також наукових і науково-популярних періодичних видань. Так, з 1997 року виходить журнал „Соціальна політика і соціальна робота”, згодом з’явився журнал „Практична психологія і соціальна робота”.

Продовжують виходити відомчі видання Міністерство праці та соціальної політики України, які мають багаторічну історію, як-от: „Україна: аспекти праці”, „Охорона праці”, „Соціальний захист”, а також виникають нові, наприклад, журнал „Соціальна робота в Україні: теорія і практика” (Державний центр соціальних служб для молоді) побачив світ наприкінці 2002 року.

Правове й законодавче закріплення соціальної роботи як фаху в Україні відбулося завдяки ухваленню нових законів – „Про соціальну роботу з дітьми та молоддю” (2001

рік), „Про соціальні послуги” (2003 рік), внесенню відповідних посад до державного класифікатора професій. Розроблюються стандарти надання соціальних послуг.

Позитивним моментом є ухвалення наприкінці 2003 року Етичного кодексу спеціалістів із соціальної роботи України. Проте він ще має бути засвоєний широким загалом соціальних працівників, потрібні й механізми, які регулюватимуть питання дотримання етичних норм.

Таким чином соціальна робота в Україні перебуває в Україні на етапі становлення,

як і вся система соціальних служб, правове забезпечення соціальних гарантій та громадянське суспільство, частиною якого є цей вид практичної діяльності.

Висновки

50

1. Соціальна робота як професія спирається на давні традиції благодійності,

суспільної допомоги й суспільного контролю. У передісторії соціальної роботи визначають кілька етапів: первіснообщинні і родові форм суспільної допомоги; церковно-

монастирська допомога; зародження державних і громадських підходів; наукова-

філантропія.

2. Соціальна робота належить до відносно нового різновиду практичної діяльності допомагаючого типу. Професіоналізація соціальної роботи відбувається в кілька етапів:

перетворення діяльності в основне заняття для цілої групи людей; організація спеціальних навчальних закладів; формування професійної асоціації; політична кампанія щодо надання професійній асоціації офіційних повноважень; розробка і затвердження етичного кодексу професії.

3. Першими країнами, де соціальна робота оформилась як особливий вид діяльності, а

згодом була поставлена на професійну основу, вважають Великобританію та США.

Перший навчальний заклад із соціальної роботи створили 1899 року голландські соціальні реформатори. До фундаторів соціальної роботи відносять Мері Річмонд, Джейн Адамс,

Алісе Саломон, котрі зробили значний внесок у становлення наукових та навчальних аспектів соціальної роботи.

4. В Україні, яка мала давні традиції благодійності й де за радянських часів було створено патерналістську систему соціального захисту, триває становлення соціальної роботи як фаху, науки на навчальної дисципліни, відбувається адаптація закордонних методик до українських умов. Як самостійний вид діяльності соціальна робота утвердилася нещодавно – у середині 1990-х років.

Запитання для самоперевірки

1. Розкрийте сутність благодійності за часів Київської русі.

2. У чому полягає особливість доброчинної діяльності козаків Січі?

3. У чому полягала роль громадськості у суспільній допомозі на селі?

4. Що передбачає професіоналізація соціальної роботи?

5. З чим пов’язують науковці зародження соціальної роботи як фаху?

6. Порівняйте підходи, запропоновані Мері Річмонд, Джейн Адамс, Алісе Саломон.

7. У чому полягає своєрідність становлення соціальної роботи як фаху в Україні?

8. У чому Ви бачите перспективу розвитку в нашій країні соціальної роботи як фаху, науки та навчальної дисципліни?

Література:

51

1. Вступ до соціальної роботи / За ред. Семигіної Т.В., Миговича І.І. – К.:

Академвидав, 2005.

2. Доброчинність в Україні: минуле, сучасне, майбутнє. – К: Гурт, 1998.

2. Козлов А.А. Социальная работа за рубежом. Сб. научн. очерков. – М.: Флинта,

1988.

4. Колков В.В., Студенова Е.Г. Основоположники социальной работы за рубежом //

Российская энциклопедия социальной работы. В 2-х т. Т. 2. – М.: Ин-т социальной работы,

1997.

5. Лоренц У. Социальная работа в изменющейся Европе. – К.-Амстердам: Ассоциация психатров Украины, 1997.

5. Лукашевич М.П., Мигович І.І. Теорія та методи соціальної роботи. – К.: МАУП,

2002.

7. Милосердие: Уч. пособие / Под ред. М.П. Мчделова. – М.: РОССПЭН, 1998.

7. Попович Г. Соціальна робота в Україні та за рубежем. – Ужгород: Гражда, 2000.

7. Соловьев А. Процесс рождения новых профессий: социальна работа в США,

Великобритании и России //Взаимосвязь социальной работы и социальной политики / Под ред. Ш. Рамон. – М.: Аспект Пресс, 1997.

10. Соціальна робота. У З-х ч. – Ч.1. Основи соціальної роботи / За ред. Семигіної Т.В.,

Григи І.М. – К.: Вид. дім „Києво-Могилянська академія”, 2004.

11. Соціальна робота: Короткий енциклопедичний словник. - К.: УДЦССМ, 2002.

11. Фирсов М.В. Введение в теоретические основы социальной работы (историко-

понятийный аспект). — М.: Ин-т практической психологии, Воронеж: МОДЭК, 1997.

13. Шанин Т. Социальна работа как культурный феномен современности

//Взаимосвязь социальной работы и социальной политики / Под ред. Ш. Рамон. – М.:

Аспект Пресс, 1997.