3.4.3. Методи та технології соціальної роботи

Виділяють кілька типів програм надання медичної та психосоціальної допомоги споживачам ін’єкційних наркотиків.

Моделі допомоги споживачам ін’єкційних наркотиків:

- орієнтовані на повну відмову від наркотику, які ґрунтуються на припущенні, що відмова від вживання наркотиків, припинення зловживання призведе до одночасного вирішення цілого комплексу проблем та негативних наслідків, пов‘язаних із зловживанням наркотиками. Їх здійснюють у наркологічних лікарнях, диспансерах, або реабілітаційних центрах. В лікарнях як правило використовують переважно фармакотерапію та обмежено психосоціальні заходи, тоді як у реабілітаційних центрах –

230

тільки психосоціальні. Прикладами програм та заходів, спрямованих на повну відмову людини від вживання наркотиків можуть бути різноманітні реабілітаційні центри та програми духовно-релігійного спрямування, медико-психологічні або соціально-

психологічні реабілітаційні програми, програми само- та взаємодопомоги (наприклад,

програма „12 кроків”), а також примусове ув‘язнення та реабілітація (як виконання покарання за скоєні злочини);

- спрямовані на зменшення шкоди від вживання наркотиків, які базуються на переконаннях про неможливість повного викорінення зловживання наркотиками як суспільного явища і натомість пропонують сфокусувати увагу на вирішенні першочергових проблем, спричинених зловживанням наркотиками, мінімізації наслідків зловживання. Передбачають, зокрема, проходження замісної терапії агоністами

(підтримуючої або детоксикаційної). Після детоксикації потрібно проводити курс реабілітації, яка, зокрема, передбачає психосоціальні заходи, при цьому їх застосування планують разом із клієнтом. Програми та заходи, спрямовані на зменшення шкоди від вживання наркотиків, є різноманітними через різноманіття тих проблем, що спричиняються вживанням наркотиків.

У соціальній роботі з наркозалежними виділяють три різновиди програм: 1)

профілактичні, 2) лікувальні, 3) соціально-реабілітаційні. Завдання соціальних працівників, які працюють з людьми із залежністю від психоактивних речовин,

обумовлюються різновидом програми, в якій вони беруть участь.

Профілактичні програми. Виділяють три рівні профілактики: 1)первинна профілактика – запобігання виникненню негативного явища (наприклад, зловживання ін‘єкційними наркотиками); 2) вторинна профілактика – запобігання появі негативних ускладнень, пов‘язаних із даним негативним явищем (наприклад, профілактика передачі ВІЛ, гепатитів через ін‘єкційне вживання наркотиків); 3) третинна профілактика – спрямована на полегшення наслідків, ускладнень даного негативного явища (наприклад,

паліативна допомога, різні види реабілітації).

Існують програми профілактики початку вживання наркотиків, які мають бути невід‘ємним елементом у системі виховання підростаючого покоління. Такі програми є програмами первинної профілактики наркоманії. Запобігати вживанню наркотиків також покликані системи моральних та законодавчих норм, що регулюють цей аспект суспільного життя. Однак, коли ми говоримо про профілактичні програми стосовно споживачів ін‘єкційних наркотиків, то розуміємо програми профілактики небажаних наслідків поведінки людей, які вживають наркотик і роблять це ін‘єкційним шляхом.

231

Добре відомим наслідком зловживання ін‘єкційними наркотиками є створення сприятливих умов для поширення соціально-небезпечних інфекцій, таких як ВІЛ,

гепатити та інше. Таким чином, профілактика ВІЛ серед споживачів ін‘єкційних наркотиків належить до заходів вторинної профілактики.

Існує чимало моделей профілактики. Так, Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) радить використовувати такі моделі профілактики вживання ін’єкційних

наркотиків:

• модель моральних принципів підкреслює те, що використання психоактивних речовин є аморальним та неетичним; як правило, вона набуває форми кампаній публічного вмовляння, яке часто проводять релігійні групи, а також політичні та громадські рухи, що зважають на такі принципи, як патріотизм, самопожертва заради загального добробуту. Моральний підхід здається найефективнішим у часи широкого релігійного відродження, а також активних фаз соціальних рухів, коли більшість населення залучено до загальноальтруїстичних заходів і соціальний контроль індивідуальної поведінки є найсильнішим;

• модель залякування ґрунтується на твердженні, що населення можна змусити не вживати наркотичні речовини, якщо інформаційні кампанії підкреслюватимуть небезпеку такої поведінки;

• модель фактичних знань докладає зусиль для покращання способів передачі та отримання інформації про наркотики; поширена думка, що програми фактичних знань ефективніші стосовно осіб, які мають певний досвід уживання наркотиків;

• модель афективного навчання полягає у застосуванні навчальних методик, які фокусуються більшою мірою на корекції деяких особистісних дефіцитів, ніж на проблемі власне вживання наркотичних речовин; визначальним принципом є той, що тенденція вживання може зменшуватися або зникнути, якщо такі дефіцити будуть подолані.

Проблеми, які ідентифікують у таких програмах, стосуються самооцінки, визначення та прояснення особистісних цінностей, прийняття рішень, навичок подолання та зменшення тривоги, розпізнавання соціального тиску;

• модель покращання здоров'я може бути використана як непрямий підхід до освіти в галузі наркотиків. Оздоровчі програми заохочують розвиток альтернативних звичок. Цей підхід особливо корисний для людей, які здатні турбуватися про своє здоров'я;

• профілактичну роботу з позицій підходу нормалізації, яка базується на наступних принципах: 1) розширення розуміння причин, у зв'язку з якими людина звертається до наркотиків, вивчення цих причин; 2) важливість заходів, які не дозволяють випадковим

232

споживачам стати залежними; 3) інформація щодо ризику вживання наркотиків повинна бути подана разом з інформацією про ризик, пов'язаний із вживанням алкоголю та тютюну; 4) образ залежної від наркотиків людини повинен бути демістифікований і зведений до реальних пропорцій. На саму цю тему слід зняти табу та властиві їй емоційні та сенсаційні обертони; 5) ініціативи, які включають соціоекономічну та культурну емансипацію, здаються кориснішими, ніж залякуючі повідомлення.

Ідеї профілактики з позицій підходу нормалізації є найбільш гуманними.

Профілактика наркоманії повинна базуватися не на заборонах і боротьбі з негативним, а

на сприянні росту можливостей особистості розв'язувати складні життєві ситуації та робити здорові життєві вибори.

Соціальні працівники мають сприяти тому, щоб батьки звертали на профілактику вживання психоактивних речовин. Адже стандарти поведінки, які встановлюються вдома,

дають дітям сильні стимули утримуватися від наркотиків і навпаки, іноді можуть провокувати експериментування з ними.

Профілактика адиктивної поведінки має починатися не в підлітковому віці, коли у дитини виникає потреба бути дорослою, яка часто реалізується через бунтарство та заперечення цінностей і норм, які прийнятті в сім‘ї, громаді, суспільстві, а значно раніше.

Профілактику у сім’ї необхідно починати ще у ранньому дитинстві. Для цього важливо обговорювати існування корисних і некорисних продуктів, важливість турбуватися про своє здоров‘я, існування небезпеки і не обов‘язково у вигляді алкоголю та наркотиків.

Небезпечними є речі, які часто знаходяться близько до дитини: предмети побутової хімії,

наявні у кожному домі, ліки, які можна приймати тільки під наглядом дорослих тощо. Вже у молодшому шкільному віці з дитиною варто обговорити вживання цигарок та алкоголю.

А до 10–11 років з дитиною варто обговорювати питання вживання наркотичних речовин.

Але надання самої по собі інформації про психоактивні речовини не є достатньою.

Необхідно створення довірливої атмосфери в сім’ї, чому можуть сприяти такі чинники:

розвиток близьких стосунків у сім‘ї та досягнення взаємодовіри; формування у дітей зрозумілих уявлень про добро і зло; допомога дітям ставити перед собою конкретні цілі;

надання можливості дітям відчути себе частиною дружної сім‘ї; пояснення дітям шкоди наркотиків; дотримання сімейних цінностей усіма членами родини.

Таким чином важлива психологічна підтримка, яку члени родини можуть надати одне одному. Дитина повинна відчувати, що її люблять і приймають у сім’ї такою, як вона є, з

усіма її перевагами та недоліками. Має бути встановлений сильний емоційний зв‘язок між членами родини, зокрема між батьками та дітьми. Інакше дитина (підліток) будуть шукати

233

ці емоційні переживання в інших джерелах. І якщо молода людина з тих чи інших причин спробує певну психоактивну речовину, в результаті отримавши переживання, яких не вистачало в житті, то існує великий ризик виникнення та закріплення адиктивної поведінки.

Соціальним працівникам годиться брати до уваги й те, що важливу роль у профілактиці відіграє школа. Програма профілактики у школі має носити системний характер і проводитися впродовж усього періоду навчання. Така робота повинна мати інтерактивний характер та набирати різних форм, як от: тренінги, тематичні зустрічі,

дискотеки тощо. Адже, як засвідчують українські дослідження, підлітки та молодь скептично ставляться до лекцій і формальних заходів.

Найбільш популярною формою подачі нових знань сьогодні стає тренінг. Тренінг – це вид групової роботи, що включає активні методи групової роботи з метою формування нових навичок, самопізнання та саморозвитку.

Другий тип програм — це лікувальні програми, ключове місце в яких посідає надання медичної допомоги клієнтам. З-поміж цих програм слід відзначити різні види детоксикації та замісну терапію. Таку допомогу як правило надають у наркологічних лікарнях,

диспансерах та інших спеціалізованих закладах охорони здоров‘я.

Детоксикація призначена для лікування абстинентних розладів («ломки»), що неминуче виникає при припиненні вживання наркотику. Важливо зрозуміти, що детоксикація не є лікуванням наркоманії. Її варто розглядати лише як перший, але дуже важливий етап позбавлення від наркотичної залежності. Проте інколи періодична детоксикація використовується споживачами наркотиків тільки для того, щоб покращити стан здоров‘я, зменшити потрібну дозу наркотику, стабілізувати свій стан. Можна виділити декілька різновидів детоксикації: 1) амбулаторна детоксикація 2) детоксикація в стаціонарі.

Зазвичай, програми детоксикації не передбачають участі соціального працівника.

Проте такої участі може потребувати клієнт, для якого дуже важлива підтримка соціального працівника як до, так і на перших етапах після проходження детоксикації.

Слід зазначити, що власне медикаментозне лікування без залучення реабілітаційних можливостей соціальних працівників та психологів, як правило, є неефективним. Так,

особи з опійної наркоманією, котрі отримали лише медичну допомогу в обсязі зняття гострого абстинентного синдрому, практично стовідсотково повертаються до вживання наркотиків упродовж року.

Слід орієнтуватися на програми, в яких професіонали працюють у

234

мультидисциплінарній команді, до складу якої можуть входити: лікар, медична сестра,

соціальний працівник, психолог. Разом з ними працюють парапрофесіонали: співзалежні,

екс-наркомани та екс-алкоголіки. Це дозволяє вже на перших етапах реабілітації розв'язувати проблему комплексно, із залученням до роботи членів родин залежних осіб,

із проведенням індивідуальної та групової роботи за різними напрямками.

Сучасним напрямом у лікувальних програмах для споживачів ін’єкційних наркотиків є замісна підтримуюча терапія - форма медичної допомоги, що базується на застосуванні подібної чи ідентичної речовини (прикладами таких речовин слугують метадон,

бупренорфін та ін.) при лікуванні опіоїдної залежності, що дозволяє запобігти розвитку синдрому відміни та блокувати потяг до нелегальних опіоідів.

Цінність замісної терапії полягає в можливості, яку вона надає залежним споживачам ін’єкційних наркотиків щодо зменшення ризикованої поведінки та стабілізації їхнього життя в медичному та соціальному сенсі. Зазвичай таку терапію розглядають як прийнятний варіант допомоги тим наркозалежним, які вважають припинення вживання наркотику та повне утримання від нього заважким для себе і фактично не в змозі припинити вживання, навіть якщо прагнуть це зробити. Бажано, щоб препарати замісної терапії мали більшу тривалість дії (період фармакологічного напіврозпаду), ніж наркотик,

який вони замінюють, задля відкладення появи синдрому відміни та зменшення частоти застосування. Це дає змогу людині концентрувати увагу на звичайній повсякденній діяльності без потреби в отриманні та вживанні препарату. Більше того, заміна всіх заборонених наркотиків на призначений препарат допомагає знизити злочинну активність,

змінити спосіб життя.

Основні цілі замісної терапії:

– допомогти пацієнтові залишатися здоровим, доки він / вона не зможе, належним доглядом і підтримкою, досягти способу життя, вільного від заборонених наркотиків;

– зменшити рівень вживання заборонених чи отриманих без рецепту наркотичних речовин окремими особами;

– вирішувати проблеми, пов’язані зі зловживанням наркотиками;

– зменшити рівень ризикованої поведінки, пов’язаної зі зловживанням наркотиками,

зокрема, ризик смерті від передозування, ВІЛ/СНІДу, гепатитів В, С та інших інфекцій,

що передаються через кров внаслідок спільного користування ін’єкційним обладнанням і матеріалами;

– зменшити тривалість епізодів зловживання наркотиком;

– зменшити ймовірність рецидиву — повернення до зловживання наркотиком у

235

майбутньому;

– зменшити кримінальну активність, що виникає, аби здобути кошти для зловживання наркотиком;

– стабілізувати стан пацієнта на препараті-заміннику, якщо це може бути застосовано, задля полегшення симптомів відміни;

– частіше звертатися по медичну допомогу з інших приводів;

– покращити загальне особисте, соціальне та сімейне функціонування.

Окрім суто медичних інтервенцій, хворий має ще отримати певну соціальну допомогу у вигляді послуг. як-от: консультування з питань ВІЛ/СНІДу; надання психологічної допомоги; сприяння в оформленні субсидій; надання безкоштовних продуктових пайків та харчування; сприяння в отриманні медичної допомоги; догляд вдома за людьми, що живуть з ВІЛ/СНІДом, які перебувають на термінальній стадії захворювання; залучення до груп самодопомоги; надання засобів профілактики та гуманітарної допомоги; клуб знайомств для ВІЛ-позитивних людей; організація дозвілля та розваг тощо.

До третьої групи спеціалізованих програм відносять такі, які можна назвати безмедикаментозними програмами (програмами соціальної реабілітації) і які мають на меті реінтеграцію, реадаптацію, ресоціалізацію осіб із залежністю. Реабілітаційні програми позбавлення від залежності базуються на тому, що одужання людини відбувається при утриманні від психоактивних речовин і на можливості застосування власного потенціалу як особистості, на вірі в кожну особу, котра здатна зрозуміти власне зростання. Цей чинник життєво важливий для одужання від алкоголізму та наркоманії.

Основні методи психосоціальної роботи із споживачами наркотиків:

1) психотерапія: у роботі з споживачами наркотиків найкраще зарекомендували себе форми сімейної терапії (робота із сім‘єю), групової терапії (робота над собою у групі взаємовпливу), арт-терапії (особисте зростання та зцілення через різні форми мистецтва),

психодрама (особлива форма рольових ігор). Більшість методів роботи із клієнтом застосовуються з метою сприяння особистому зростанню людини, подоланню особистих негараздів та психологічних проблем. Часто душевне зцілення відбувається під впливом різноманітних, часом – доволі несподіваних чинників;

2) релігійна психотерапія - залучення клієнта до релігійної спільноти, де через віру та соціальну підтримку він може досягати суттєвих змін у душевному стані, духовному розвитку та соціальному житті. Подеколи, у релігійних спільнотах свідомо застосовуються різні методи психологічного та психотерапевтичного впливу. У більшості

236

випадків релігійна терапія для клієнта означає не тільки і не стільки позбавлення від наркозалежності, скільки зовсім нове життя, пов‘язане із слідуванням нормам релігії та релігійного співтовариства, життя, що має свої переваги та вади;

3) програми, що базуються на принципах 12 кроків - головним завданням програми є зміна поглядів людини на світ, повернення його до більш традиційних людських цінностей. Програма «12 кроків» спирається на притаманну людині внутрішню релігійність, хоча і не вимагає віри у конкретного Бога або належності до якоїсь релігійної конфесії. Вона стала основою для розвитку інших програм («Мінессотська модель»,

тощо), які адаптували принципи програми до місцевих умов та успішно застосовують на практиці. Програми «12 кроків» можуть фунціонувати у вигляді груп взаємодопомоги.

Тоді соціальний працівник може сприяти входженню клієнта у таку програму, шляхом інформування його про її існування тощо. У адаптованих програмах, що базуються на принципах «12 кроків», інколи передбачається залучення соціального працівника на певних етапах роботі із клієнтами, для виконання таких важливих завдань як допомога у відновленні соціальних зв‘язків, документів, прав, матеріальної допомоги,

працевлаштування тощо;

4) психотерапевтичні спільноти, тобто об‘єднання людей, структуровані таким чином, що вони набувають терапевтичного значення. Терапія середовищем ґрунтується на психологічній атмосфері, утворюваній всіма учасниками спільноти.. Середовище в терапевтичній спільноті забезпечує високий рівень безпеки та захищеності людини, яка прагне одужати. Саме за таких умов людина може вільно навчатися новим способам поведінки, робити помилки і вчитися з цього атмосфера.

Важливою умовою повноцінного функціонування терапевтичної спільноти є сформоване середовище, тобто сукупність об‘єктивних чинників – організаційних (де саме, у якому закладі надається допомога) та функціональних (медичних, трудових,

освітніх, виховних, психолого-психотерапевтичних, сімейних тощо), об‘єднаних програмою реабілітації, яка впливає на відновлення та формування соціально прийнятних особистісних та поведінкових якостей людини, що сприяють її реабілітації та ресоціалізації.

Загалом, у процесі подолання залежності варто робити акцент на формуванні нових адаптаційних механізмів особистості, на навичках пошуку ресурсів у собі та найближчому оточенні. Це необхідно, аби людина могла максимально адекватно інтегруватися у суспільство (в макро- та мікросоціум) відповідно до індивідуальних особливостей,

можливостей, а також з урахуванням реалій її сімейного та трудового досвіду й громади.

237

Розв’язання таких складних проблем передбачає довготривалу реабілітацію людини, із залученням до програми фахівців та людей, які навчилися жити із залежністю.

Якщо людина залишається на етапі незацікавленості у зміні свого ризикованого способу життя, то їй пропонується програма зменшення шкоди. Тобто ті програми,

котрі ставлять за свою мету скорочення шкоди, пов’язаної з вживанням наркотиків, та не вимагають від клієнта зниження рівня споживання. “Зменшення шкоди” – це низка практичних стратегій, метою яких є встановлення контакту зі споживачами наркотиків “на їхній території” для надання їм допомоги, спрямованої на скорочення шкоди, пов’язаної із вживанням наркотиків як для самих споживачів, так і для суспільства в цілому (мова йде про “безпечне” вживання наркотичних речовин, попередження передачі ВІЛ-інфекції,

гепатиту С, сифілісу тощо через спільне використання шприців). Ця стратегія не слідує традиційним моделям ставлення до проблеми наркозалежності як до питання моралі,

кримінального права, або як до хвороби, але зосереджує свою увагу на покращенні здоров’я окремого індивіда та суспільства в цілому.

Модель пропонує різні напрямки роботи, включаючи допомогу тим людям, які хочуть припинити вживання наркотиків. Програма не розглядається як “лікування”, в цій роботі можуть бути зайняті як професіонали, так і колишні та активні споживачі наркотиків. Але при цьому відмова є оптимальним результатом діяльності моделі.

Компоненти програм зменшення шкоди:

– інформаційно-освітня робота: розробка інформаційних матеріалів разом зі споживачами наркотиків; навчання через волонтерів з числа колишніх чи “одужуючих” наркоманів; робота в громадах груп ризику;

– доступ до добровільних та конфіденційних послуг охорони здоров’я;

– добровільне й конфіденційне консультування та тестування на ВІЛ;

– доступ до дезінфікуючих засобів;

– доступ до чистих шприців;

– доступ до метадонової чи іншої замісної терапії;

– доступ до презервативів.

Складовою програм зменшення шкоди є вулична соціальна робота, спрямована на встановлення контакту та надання допомоги тим клієнтам, які не належать до числа користувачів існуючих служб чи послуг та з якихось причин є важкодоступними для закладів системи охорони здоров’я. Вулична робота — це також донесення профілактичної інформації до споживачів наркотичних речовин у ті місця, де вони зазвичай збираються, проводять час (наприклад, точки продажу наркотичних речовин у

238

місті, квартири споживачів, навчальні заклади, наркологічні чи інфекційні лікарні,

пенітенціарні заклади).

Ключовою метою проведення вуличної роботи, як і програм зменшення шкоди в цілому, є зміна норм поведінки в групі споживачів наркотичних речовин. Однак, зміна соціальних норм неможлива без зміни поведінки окремих членів цієї групи. Тому найефективнішою формою вуличної роботи визнано роботу за принципом “рівний – рівному” (“залучення наставників одного віку і однакового походження для передачі просвітницьких послань цільовій групі”, що дозволяє використовувати індивідуальний досвід та формувати індивідуальний підхід до кожного клієнта програми. Основним принципом вуличної роботи є те, що клієнт бере на себе відповідальність за проблеми.