2.4.4. Психосоціальна терапія

Становлення психосоціальної моделі соціальної роботи відбулося у 1960-ті роки. Її розвиток пов’язують з ім’ям американки Ф. Холліс. Ця модель ґрунтується переважно на використанні елементів психодинамічних і функціональних підходів, бере до уваги інші сучасні теорії та моделі, як-от: гуманістичну теорію, теорію ролей, сімейну терапію тощо.

Психосціальна терапія – комплексна модель соціальної роботи, яка передбачає тривалий супровід клієнта соціальним працівником і приділяє особливу увагу взаємостосункам клієнта з іншими людьми.

Цю модель ще інколи називають роботою з випадком. „Випадком” може бути індивід або група людей, пов’язаних родинними зв’язками. Проте в кожному разі робота є індивідуально спрямованою. Наприклад, у родині, де стався випадок насилля, робота може проводитися окремо з дитиною, матір’ю та батьком. Однак для соціальних працівників важливо спиратися на ключове уявлення психосоціальної терапії – „особа в ситуації”, бо, власне, робота з конкретними випадками займається поліпшенням взаємовідносин між людьми в межах ситуацій їхнього життя.

Ця модель ґрунтується на прагненні фахівця вичленити проблеми клієнта із середовища, усвідомити зв’язки між соціальними та психологічними проблемами,

підсилити сильні сторони „Я” клієнта та механізми, за допомогою яких він може подолати проблеми самостійно за достатньої підтримки соціального працівника.

З’ясувавши причину, сутність і взаємозв’язки проблеми клієнта, соціальні працівники переходять до роботи з конкретним випадком, який охоплює такі ключові процеси:

1) психологічну допомогу (сприяння в психосоціальній стабілізації, посилення

157

здатності клієнта адекватно бачити об’єктивну реальність, розвиток проникливості, щоб дозволити клієнтам розуміти вплив минулих і наступних емоцій тощо);

2) модифікацію середовища (робота з оточенням клієнта).

При цьому у межах психосоціального підходу більшу увагу приділяють структурі особистості, аніж використанню організаційних заходів (сприяння в отриманні матеріальної допомоги, доступ до освіти тощо).

Вплив у рамках цієї моделі є систематизованим і структурованим. Між клієнтами й соціальними працівниками налагоджуються тривалі стосунки, котрі можуть інколи тривати роками. Психосоціальна терапія спрямована на зміну особистості клієнта,

стосунків та/або соціальної ситуації. На відміну від психотерапії, здійснюваної психологами й спрямованої на виявлення глибоко прихованих почуттів, соціальна робота має справу з балансом сил і модифікує їх, працюючи над поведінкою або спогадами.

Наріжним поняттям психосоціальної роботи є повага до особистості клієнта. Від соціального працівника очікується контрольоване емоційне залучення, цілеспрямоване висловлення почуттів та неупереджене ставлення.

Модель визнає право клієнта на самовизначення. При цьому важливою є вмотивованість клієнта до змін і його згода. Наприклад, у Швеції, людині, затриманій поліцією в нетверезому стані, згідно з чинним законодавством запропонують пройти бесіду в соціальній службі задля з’ясування, чи не є вона залежною від психоактивних речовин. Визначається соціальний та психічний стан людини, її інформують щодо наявних ресурсів допомоги, правил стосовно посвідчення водія тощо. Людина може погодитися на продовження контактів і проходження психосоціальної терапії для досягнення певних особистих змін, а може відмовитися від цього. Отже, створення мотивації вважають найбільшою та найскладнішою частиною як на початковій стадії психосоціальної терапії, так і в процесі самого втручання.

Психосоціальна модель використовує передовсім такий метод роботи, як бесіди,

спрямовані на проробки певних „межових” проблем, актуальних для клієнта. На відміну від класичного психодинамічного підходу не відбувається занурення в минуле клієнта.

У деяких випадках потрібна безпосередня робота з соціальним оточенням клієнта

або створення груп спілкування для самотніх батьків, а не постійна індивідуальна робота з ними.

Інколи психосоціальна робота спрямована на те, щоб ліквідувати виявлену в ході терапії нестачу знань у клієнта, і для цього соціальному працівнику доводиться створювати клієнтові можливості відвідувати школу, курси або гуртки. Потреба в знання

158

може виявлятися й у життєвих сферах, скажімо, стосовно виховання дітей, налагодження стосунків тощо. Отже, модель передбачає доповнення бесід певною діяльністю, а в деяких випадках і наданням інших соціальних послуг. Хоча ключовою для все ж таки залишається „пояснювальна рефлексія”, а не дія. За кордоном психосоціальну терапію інколи здійснюють у виправних закладах, службах пробації та інших корекційних установах, де вона становить частину плану роботи з людиною, котра скоїла правопорушення.

В Україні ця модель не набула поширення. Адже здійснюваний багатьма соціальними службами супровід клієнтів більше орієнтований на соціальне обслуговування, а не на модифікацію індивідуального сприйняття. Проте елементи психосоціальної терапії застосовують працівники новостворених реабілітаційних центрів для людей із різними типами залежностей.

Психосоціальна терапія виявила свою ефективність при роботі з такими клієнтами,

котрі недостатньо контролюють свою поведінку, вихлюпують назовні власну напругу й агресивність, заважають оточуючим. Їхні проблеми, зазвичай, добре помітні для інших, а

недоліки в розвитку морально-етичної свідомості часто призводять до зіткнення з нормами та законами суспільства. Звичним для них є й досвід зловживання алкогольними та наркотичними речовинами, що здебільшого вкорінений у родинних традиціях.

За кордоном ця модель соціальної роботи дещо втратила популярність у 1980-х

роках, коли популярними стали мультидисциплінарний підхід, який передбачає залучення до надання допомоги групи фахівців, а також різні види короткострокового втручання

(зосереджену на завданні модель та кризове втручання. Однак ці тенденції не здатні применшити значущості психосоціальної терапії, яка ґрунтується на індивідуалізованому й емпатичному підході до роботи з клієнтом.