Нормативний метод обліку витрат86

Нормативний метод обліку витрат – метод обліку витрат із використанням нормативів.

Найважливішими елементами нормативного обліку є: калькулювання нормативної собівартості, облік змін норм, облік відхилень від норм, розрахунок фактичної собівартості продукції (робіт).

Калькулювання нормативної собівартості. Нормативна собівартість – один із видів попередньої собівартості, що визначає величину витрат на виріб за статтями, за діючими на початок місяця нормами і кошторисами. Основою калькулювання нормативної собівартості є створення нормативної бази – комплекс усіх завдань, нормативів, норм і кошторисів, що використовуються для планування і контролю виробничого процесу.

Облік змін норм. Нормативна собівартість продукції – розрахункова величина, виходячи з діючих норм витрати окремих елементів витрат. Тому своєчасне внесення всіх змін норм як у

технічну, так і нормативну документацію важливо для правильного функціонування нормативного обліку витрат виробництва.

На підставі інформації про зміну норм вносяться зміни щодо заходів, причин, виконавців. Для цього доцільно застосовувати спеціальні карти обліку змін норм на окремі види продукції та вироби, а також відомості обліку виконання плану організаційно-технічних заходів.

Облік відхилень від норм. Аналітичний облік відхилень від норм здійснюється за місцями виникнення, причинами і винуватцями, за видами продукції, що випускається. Усі відхилення фактичних витрат за будь-якою статтею від діючих норм розглядаються як відхилення від норм. Такий підхід дозволяє не тільки організувати достовірні облік витрат і калькулювання собівартості продукції, але й систематично аналізувати відхилення від норм для оперативного впливу на процес формування собівартості. Облік відхилень від норм є найбільш складним в організації нормативного обліку витрат виробництва. Для обліку відхилень на всіх етапах, стадіях і фазах виробництва (від моменту виявлення і реєстрації до включення в собівартість калькуляційної одиниці продукції) необхідно вирішити методичні та організаційні питання: підбір облікових номенклатур (місце, види, причини відхилення) та їх класифікацію; організацію первинного обліку (документування) відхилень; поточний облік відхилень; підсумовування відхилень за центрами обліку витрат (угруповання, перегрупування, зведення); розрахунок частки відхилень у собівартості калькуляційної одиниці.

Розрахунок фактичної собівартості продукції (робіт) в умовах нормативного обліку виробництва здійснюється на підставі даних зведеного обліку витрат, що проводиться постатейно за об’єктами обліку, цехами та підприємствами у цілому з поділом витрат за нормами, змінами норм і відхиленнями від норм.

Між системами обліку «стандарт-кост» і нормативного методу обліку витрат є як загальні риси, так і відмінності (табл. 2.3.9).

Системи обліку витрат «директ-кост»87

Директ-кост – система обліку змінних витрат.

Система обліку «директ-кост» – розрахунок «урізаної» собівартості продукції та визначення маржинального доходу. При цій системі обліку витрат до собівартості продукції і в оцінку кінцевих запасів включають тільки змінні виробничі витрати, постійні витрати відносять на фінансовий результат. В основу методу покладено

Таблиця 2.3.9 – Загальні риси та відмінності між системами обліку «стандарт-кост» та нормативного обліку витрат виробництва

Стандарт-кост	Нормативний метод обліку
Загальні риси
1. Наявність нормування усіх витрат (на основі встановлених норм (стандартів) витрати ресурсів за окремими статтями витрат складаються нормативні калькуляції, причому калькуляції ці складаються до початку звітного періоду). 2. Облік і контроль витрат як у межах норм так і у межах відхилень від норм (розмежування витрат у межах норм і за відхиленнями від них необхідно організовувати за місцями їх виникнення й у розрізі центрів відповідальності). 3. Систематичне узагальнення та аналіз відхилень (здійснюється з метою оперативного втручання, а не тільки наприкінці року, з метою усунення негативних явищ у виробничому процесі та управлінні витратами, вжиття заходів щодо їх запобігання в майбутньому).
Відмінності
Облік змін самих норм у поточному обліку не передбачається. Багато нормативів не змінюються місяцями і навіть роками. Нормативи можуть переглядатися тільки у зв’язку з істотними змінами, такими, як: зміна конструкції, удосконалення технології виробництва, зміна економічних умов, значне підвищення чи зниження вартості матеріалів, кількості робітників.		Передбачається облік змін самих норм у поточному обліку, у калькуляції застосовуються показники зміни норм.
Нормативні витрати списуються безпосередньо на рахунки виробництва. Відхилення, що виникають у кожному звітному періоді, між фактичними і передбачуваними витратами впродовж 1 року накопичуються на окремих рахунках відхилень і потім загальною сумою списуються не на витрати виробництва, а безпосередньо на фінансові результати підприємства.		Витрати у межах норм, а також відхилення від норм списують на рахунки обліку виробничих витрат.
Орієнтована на реалізацію продукції.		Орієнтовано на виробництво продукції, а не реалізацію.

класифікацію витрат на змінні та постійні, а також поняття «маржинального доходу».

Розрізняють:

– класичний «директ-кост» – калькулювання за прямими (основними) витратами, які одночасно є й змінними витратами, тобто у собівартість включають тільки прямі змінні витрати;

– система обліку змінних витрат – калькулювання за змінними витратами, які включають прямі змінні витрати та змінні накладні витрати;

– система обліку витрат залежно від використання виробничих потужностей – калькулювання змінних витрат та частки постійних витрат, які визначаються коефіцієнтом використання виробничих потужностей.

Загальним для цих підходів є калькулювання неповної («урізаної») собівартості. За неповною собівартістю оцінюються незавершене виробництво та готова продукція у балансі, постійні витрати списуються на рахунок прибутків (збитків)⁸⁸.

Основним показником системи «директ-кост» є маржинальний дохід. За цим показником визначають: поріг рентабельності виробництва, ціну беззбиткової реалізації продукції, асортиментну політику підприємства тощо. Маржинальний дохід покладений в основу управлінських рішень, пов’язаних із: скороченням виробництва (продукції); вибором альтернатив, що можуть виникнути під час обговорення зниження ціни, проведення спеціальних рекламних кампаній, використання премій, які стимулюють обсяг реалізації; вибором матеріалів чи устаткування, які забезпечують максимальний прибуток; вибором продукції, що дає найбільший маржинальний дохід; рішенням про асортиментну політику, а також про закриття чи оголошення банкрутства у випадку збиткової діяльності.

Прихильники цього підходу стверджують, що розрахунок собівартості на цій основі дозволяє менеджерам краще зрозуміти взаємозв’язок «витрати – обсяг – ціна – прибуток». Однак при аналізі «прибуток – витрати – обсяг» потрібно враховувати, що не завжди дотримуються умов, які були прийняті, як тільки змінюються умови, то можуть змінитися беззбитковий обсяг реалізації та плановий прибуток.

Основна перевага методу «директ-кост» – це розподіл витрат на постійні та змінні. Це дозволяє вирішувати такі найважливіші завдання управління витратами:

• визначення нижньої межі ціни продукції чи замовлення;

• порівняльний аналіз прибутковості різних видів продукції;

• визначення оптимальної програми випуску та реалізації продукції;

• вибір між власним виробництвом продукції чи послуг та їх замовленням;

• вибір оптимальної з економічної точки зору технології виробництва;

• визначення беззбиткового обсягу і запасу міцності підприємства тощо.

Приклади 2.3.1, 2.3.2

Рішення на основі маржинального доходу

Приклад 2.3.1

Рішення про додаткове замовлення

Підприємство виробляє продукцію «А» і продає її оптом за ціною 35 грн за одиницю. При цьому постійні витрати становлять 7,9 грн, а змінні – 21 грн. Повна собівартість одного виду продукції дорівнює 28,9 грн. Таким чином, прибуток становить 6,1 грн за одиницю.

Виробнича потужність підприємства – 1 500 одиниць продукції «А» за 1 місяць. Фактичний обсяг виробництва – 1 000 одиниць за 1 місяць, тобто виробничі потужності завантажені не повністю, і є резерви для подальшого нарощування обсягів виробництва. Підприємство не може збільшувати обсяг виробництва через труднощі зі збутом.

Підприємство одержує пропозицію підписати контракт на виробництво додаткової партії продукції «А» у кількості 100 одиниць за ціною 27 грн. Керівництво підприємства вирішує, прийняти чи відхилити отриману пропозицію.