156. Призначення, роль та основи організації цб.

Призначення ЦБ: управління пропозицією грошей і регулювання діяльності банків з метою забезпечення стабільності національної валюти, і як наслідок збалансованого розвитку економіки.

Роль ЦБ в ек сис-мі: ЦБ є емісійним центром готівкового обороту і органом державного управління, який забезпечує стабільність у монетарній сфері.

Основні напрями діяльності банку.

Центральний банк є:

• емісійним центром готівкового обороту;

• банком банків// тобто є спец банківською одиницею, яка формує банківські резерви і регулює діяльність банківської системи//;

• органом банківського регулювання та нагляду;

• банкіром і фінансовим агентом уряду;

• провідником монетарної політики.

ЦБ бере участь у фор­муванні пропозиції грошей:

• у формуванніїї готівкового компоненту//ЦБ здійснює емісію готівки для того, щоб забезпечити нею ком банки в обмін на їх резерви, розміщені в ЦБ. Ком банки постачають готівку своїм клієнтам в обмін на їх депозити в банках, залишаючи у своїх касах незначну суму готівки як резерв//

• у формуванніїї безготівкового (депозитного)компоненту// ЦБ забезпечує банківську систему додатковими резервами, надаючи ком банкам позички та купуючи цінні папери й іноземну валюту на відкритому ринку//

БАЗОВІ елементи діяльності ЦБ

1. Таким чином, ЦБ створює гроші підвищеної ефективності — готівку в обігу і резерви комерційних банків, що слугують базою (грошовою) для зростання пропозиції грошей.

2. ЦБ установлює для ком банків норму обов’язкових резервів, але розмір надлишкових резервів і характер їх використання комерційні банки визначають самостійно, враховуючи вплив різних чинників:

• невизначеність коливання залишків за депозитами, що залежить від поведінки вкладників. Чим мінливіший приплив і відплив депозитів, тим більше надлишкових резервів треба банкам мати;

• вартість кредиту, який ком банкам потрібно взяти для задоволення обов’язкових резервних вимог у разі недостатньої кількості резервів. Вона визначається рівнем офіційної процентної ставки центрального банку. Зростання офіційної ставки збільшує співвідношення між надлишковими й обов’язковими резервами, бо позички для тимчасового поповнення резервів стають дорожчими, і навпаки;

• процентний дохід, який комерційні банки втрачають, тримаючи резерви у центральному банку. Сума втраченого доходу визначається ринковою процентною ставкою. Зростання останньої зменшує співвідношення між надлишковими та обов’язко­вими резервами, і навпаки.

3. ЦБ має монопольне право здійснювати емісію готівки. Проте маса готівки, необхідна для обігу, визначається головним чином поведінкою суб’єктів економіки, котрі вирішують, в якій пропорції вони триматимуть гроші готівкою і на депозитних рахунках у банках. Основні чинники, що впливають на це рішення:

• довіра до банківської системи (імовірність банківської паніки);

• сподіваний дохід від розміщення коштів у банках, який визначається рівнем депозитної процентної ставки комерційних банків;

• масштаби тіньової економіки;

• рівень доходів суб’єктів економіки//зростання доходів (багатства) веде до зменшення співвідношення між готівкою і грошима, розміщеними на депозитних рахунках//

4. ЦБ, регулюючи пропозицію грошей, впливає на ціну грошей, тобто на рівень процентних ставок. Між пропозицією грошей і рівнем процентних ставок існує складний дво­значний взаємозв’язок. Так, у короткостроковій перспективі, коли пропозиція грошей зростає, рівень процентних ставок знижується, але з перебігом часу ситуація змінюється:

• збільшення пропозиції грошей може мати стимулюючий вплив на економіку і забезпечити зростання національного доходу. В умовах зростання доходу суб’єкти економіки підвищують попит на гроші для нагромадження вартості і для фінансування інвестицій. Зростання попиту на гроші викликає підвищення рівня процентних ставок;

• збільшення пропозиції грошей може викликати зростання загального рівня цін в економіці і розгортання інфляційних процесів, що, у свою чергу, також зумовлює підвищення попиту на гроші, а отже, і зростання рівня процентних ставок.

• Таким чином, початково зростання пропозиції грошей знижує рівень процентних ставок, але з плином часу інші фактори починають діяти у протилежному напрямі, що стимулює підвищення процентних ставок.

ЦБ мають особливий правовий статус: ЦБ це державний орган управління з покладеними на нього особливими завданнями у сфері грошово-кредитних відносин і банківської діяльності. Для виконання цих завдань центральний банк наділяється відповідними державно-владними і цивільно-пра­вовими повноваженнями. Він є самостійною юридичною особою; його майно відокремлено від майна держави; центральний банк може ним розпоряджатись як власник. Він не є комерційною організацією.

Правовий статус ЦБ пов’язаний із вирішенням питань, що стосуються його діяльності, а саме:

• визначення на законодавчому рівні завдань й основних напрямів діяльності банку;

• формування статутного капіталу банку;

• визначення взаємовідносин банку з органами державної влади;

• порядок призначення і звільнення вищого керівного складу банку.

Правовий статус ЦБ розвинених країн закріплений у правових актах: у законах про центральні банки та в їхніх статутах, законах про банки і банківську діяльність, у валютному законодавстві.

Порядок формування статутного капіталу ЦБ не є однаковим у всіх країнах.

• Статутний капітал банку може належати державі (Франція, Німеччина).

• Держава може володіти тільки частиною капіталу, а інша частина може перебувати у власності акціонерів (Австрія, Швейцарія, Японія).

• Весь капітал банку може бути власністю приватних акціонерів (США, Італія).

Характер взаємовідносин ЦБ з органами державної влади за своїм змістом і формою в різних країнах неоднаковий.

• Перший аспект взаємовідносин стосується рівня самостійності, незалежності ЦБ у визначенні і реалізації монетарної політики//Нині у більшості країн з розвиненою ринковою економікою ЦБ або взагалі нікому не підзвітні (Німеччина), або підзвітні вищому законодавчому органу державної влади (США, Японія, Європейський економічний і валютний союз) і є незалежними від органів державної влади у встановленні цільових орієнтирів монетарної політики й у виборі інструментів регулювання грошового обороту. Безумовно, незалежність ЦБ не може бути абсолютною, адже монетарна політика, яку визначає ЦБ, є складовою загальної економічної політики держави. У своєму впливі на реальну економіку вона взаємодіє з фіскальною, ціновою, інвестиційною, структурною політикою. Як провідник монетарної політики ЦБ повинен враховувати загальноекономічні цілі та узгоджувати свої дії з урядом й іншими державними установами// На ступінь незалежності центрального банку певним чином впли­ває порядок призначення і звільнення вищого керівництва банку//

• Другий аспект стосується взаємовідносин ЦБ з урядом з приводу фінансування дефіциту державного бюджету// Для того щоб уряд не мав можливості чинити тиск на центральний банк, у багатьох країнах центральному банку на законодавчому рівні забороняється надавати уряду прямі кредити на фінансування бюджетного дефіциту, а також забороняється купувати державні цінні папери на первинному ринку. Операції з цінними паперами центральні банки можуть здійснювати тільки на вторинному ринку з метою регулювання грошового обороту.//

Організаційна структура центрального банку значною мірою визначається формою державного устрою країни, нац традиціями й особливостями банківського законодавства.

ЦБ США.

Стр-ра цього банку визначається федеративним устроєм держави, а також традиційною ворожістю американців до центр фінансової влади, до надмірного втручання держави у справи приватних установ..

ФРС США, складається з Ради керуючих, 12 федеральних резервних банків, Федерального комітету відкритого ринку і Федеральної консультативної ради.

Рада керуючих із 7 осіб очолює ФРС. Кожний керуючий призначається Президентом США за згодою сенату. Щоб ізолювати Раду керуючих від політичного тиску з боку президента, законодавчої та виконавчої влади, керуючі виконують свої обов’язки протягом 14-річн строку, який не можна подовжити. Голова Ради керуючих обирається Президентом з її членів на 4-річн строк і може бути обраний вдруге.

Рада керуючих визначає і реалізує монетарну політику, має певні повноваження стосовно регулювання банківської діяльності та нагляду //встановлює норми обов’язкових резервних вимог, контролює офіційну облікову процентну ставку, направляє діяльність Федерального комітету відкритого ринку, затверджує злиття банків//

Рада керуючих має незалежний статус і підпорядковується безпосередньо Конгресу. Двічі на рік Рада надає в Конгрес звіт, в якому дається оцінка макроек показників і грошових агрегатів за звітний період, а також передбачаються прогнозні розрахунки цих показників на наступний період.

Федеральні резервні банки є у 12 округах Сфера діяльності банків не відповідає адміністративно-територіальному поділу країни. Федеральні резервні банки — це самостійні акціонерні банки. Акціонерами резервних банків є комерційні банки відповідного округу — члени ФРС. Резервні банки емітують в обіг готівку, вилучають з обігу зношені гроші, здійснюють кліринг чеків, є для комерційних банків свого округу розрахунковою палатою, тобто організовують і проводять міжбанківські розрахунки, надають позички ком банкам, досліджують проблеми, пов’язані з проведенням монетарної політики, мають певні повноваження щодо банківського нагляду тощо. Першочерговим завданням федераль­них резервних банків є досягнення загальнодержавних цілей, установлених Радою керуючих, а не намагання отримати прибуток. Значну частину своїх доходів (понад 90%) банки перераховують до державного бюджету.

Федеральний комітет відкритого ринку — це спец і дуже впливовий орган американського ЦБ, для якого операції на відкритому ринку є найголовнішим інструментом проведення монетарної політики. Комітет складається з 7 членів Ради керуючих і 5 президентів резервних банків, одним із них є президент Федерального резервного банку Нью-Йорка. Комітет з метою регулювання грошового обороту здійснює купівлю-продаж державних цінних паперів через Федеральний резервний банк Нью-Йорка.

Федеральна консультаційна рада складається з 12-ти членів, яких обирають щорічно по одному від кожного федерального резервного банку.

Японія- є унітарною державою, що, як уже зазначалось, певною мірою визначає організаційну структуру центрального банку. Банк Японії — це єдиний центральний банк, який за згодою міністерства фінансів має право відкривати філії, відділення, представництва. Капітал банку частково належить державі (55%), а частково приватним акціонерам (страховим компаніям, фінансовим інституціям, приватним особам). Акціонерам гарантовані дивіденди, розмір яких зафіксовано на законодавчому рівні. Невикористаний прибуток банку надходить до державного бюджету. Керівництво банком покладається на Правління, яке складається з дев’яти осіб. Голова та два заступники Голови при­значаються Кабінетом Міністрів за згодою Парламенту, інші чле­ни Правління — Кабінетом Міністрів. Усі особи призначаються на посади на п’ять років. На засіданнях Правління в разі необхідності можуть бути присутні представники уряду. Вони можуть вносити на розгляд Правління свої пропозиції стосовно монетарної політики, але остаточне рішення з усіх питань приймає Правління банку. Банк Японії здійснює діяльність, що є традиційною для центральних банків. Метою монетарної політики Банку є збалансований розвиток національної економіки шляхом підтримки цінової стабільності. Двічі на рік Центральний банк подає парламенту звіт про свою діяльність.