157. Створення та розвиток цб.

Створення ЦБ відбувалося 2 шляхами.

1)))Перший шлях еволюційний, — це поступове перетворення банку, який мав статус емісійного, у центральний банк. Положення емісійного банку в ролі центрального банку зміцнювалося в міру того, як він брав на себе або йому делегувались певні повноваження.

Приклад: банк Великої Британії. Банк Англії спочатку використовувався невеликими приватними банками для безпечного зберігання їх грошових резервів на відкритих у ньому рахунках. У 19 ст. емісія банкнот почала концентруватися у Банку Англії, що спричинило централізацію касового обслуговування банків у Банку Англії. Це також вимагало відкриття банками їх рахунків у Банку Англії і збереження на них вільних грошових резервів. Пізніше це сприяло розвитку системи міжбанківських розрахунків через Банк Англії. Якщо банківських резервів виявлялось недостатньо для задоволення вимог вкладників і кредиторів, банки звертались за позичками до Банку Англії і таким чином підкріплювали свою ліквідність. У результаті Банк Англії поступово перетворювався на банк банків. Ураховуючи особливу емісійну функцію Банку Англії і значущість установлення належного контролю за емісією банкнот, згідно з Законом про банківські привілеї 1844 р. Банк Англії було реорганізовано у два самостійні департаменти: емісійний департамент, який здійснює емісію банкнот, і банківський департамент, який відповідає за всі інші аспекти діяльності банку. Від Банку почали вимагати щотижня публікувати банківський звіт, який містить баланси обох департаментів, що він робить і досі.

Завершенням 1 шляху становлення центрального банку можна вважати визначення на законодавчому рівні особливого статусу емісійного банку як банку банків, як органу регулювання грошового ринку. Еволюційний шлях характерний для країн, в яких на початок 20 ст. вже існували емісійні банки (Велика Британія, Франція).

2)))Другий шлях — це створення центрального банку на основі спеціального закону, який передбачає особливий статус новоствореного банку з моменту його заснування.

Цей шлях є характерним для:

А) для розвинутих країн, в яких з тих чи інших причин не існувало єдиного емісійного банку;

Наприклад, у США до 1913 р. не було єдиного емісійного банку. На початок 1913 р. правом емісії банкнот користувались усі національні комерційні банки, які були засновані згідно з національним банківським актом 1863 р. (їх було 7475). За цим актом банки мали право здійснювати емісію банкнот у межах суми власного капіталу, вкладеного в облігації державних позик. Американська громадськість вороже ставилась до централізації влади взагалі і до централізації фінансової влади, уособленням якої був центральний емісійний банк, зокрема. Таке ставлення простежується з невдач перших двох спроб утворити емісійний банк США. Перший банк було розформовано у 1811 р., а другий — ліквідовано у 1836 р. У ХІХ ст. і на початку ХХ ст. банкрутства банків і банківські паніки в межах всієї країни стали в США регулярним явищем. Паніка 1907 р. закінчилась такими значними втратами для вкладників банків, що американська громадськість, зрештою, переконалася у необхідності створення особливого банку, діяльність якого була б спрямована на забезпечення стабільності грошового обороту і банківської системи. Згідно з федеральним резервним актом 1913 р. у США було створено 12 федеральних резервних банків, які виконують роль центрального банку на чолі з Федеральною резервною радою (яка пізніше стала Радою керуючих). Федеральні банки дістали право:

• емісії банкнот;

• надання комерційним банкам позичок для підтримки їх ліквід­ності;

• накопичення частки резервів комерційних банків у межах установ­леної норми обов’язкових резервів з метою гарантування депозитів.

Б) для колишніх колоній, які після завоювання політичної незалежності створювали власну національну банківську систему, враховуючи світовий досвід. Вони використали принцип дворівневої побудови, за яким одному з банків надається статус центрального;

В) для постсоціалістичних країн, які в умовах трансформації економіки на ринкових засадах проводили реформування банківської системи за принципом дворівневої побудови.

У сучасних умовах головною ланкою банківської системи країни, як правило, є центральний банк. У різних країнах цей банк називається по-різному: національний, центральний, резервний, народний, державний банк (Австрійський національний банк, Резервний банк Австралії, Народний банк Китаю, Шведський державний банк, Центральний банк Російської Федерації) або зовсім скорочено – Банк Японії, Банк Італії, враховуючи його ключову роль у банківській системі країни.

У другій половині 20 ст., яка характеризується глобалізацією грошових ринків, тобто поступовим перетворенням національних грошових ринків у єдиний загальносвітовий простір, діяльність центральних банків розвивається у трьох напрямах:

• співробітництво центральних банків на міждержавному рівні;

• співпраця центральних банків з міжнародними валютно-кре­дитними і фінансовими організаціями;

• створення наднаціональних центральних банків.