3. Руське посольство 838-839рр до візантійського імператора Феофіла й франкського імператора Людовіка Побожного

Першою згадкою про зовнішньополітичну діяльність Київської держави був запис у Бертинських анналах про прибуття в травні 839 р. до „імператора Римської імперії” Людовіка І Побожного в Інгельгейм на Рейні візантійського посольства від імператора Феофіла. Разом з візантійцями у Інгельгейм прибули російські посли, які поверталися на батьківщину кружним шляхом з Константинополя. Метою послів «було затвердження договору миру, вічної дружби і любові між обома імператорами і їхніми підданими». Правитель Візантії прохав Людовіка Побожного, щоб той дав їм можливість повернутися в свою країну і охорону по всій своїй імперії, оскільки шляхи, якими вони прибули до нього в Константинополь, йшли серед варварів.

З'ясувалось, що посли-роси належать до шведської народності. Людовік запідозрив, що вони можуть бути розвідниками, тому залишив їх у себе для подальшого викриття ситуації, а візантійського імператора повідомив, що якщо вони виявляться людьми добропорядними, то відправлять їх додому з охороною, а в противному випадку будуть під супроводом відправлені до Константинополя, і Феофіл сам вирішить, що з такими належить робити. Про подальшу долю руського посольства Бертинські аннали мовчать.

В Західній Європі тоді ще не знали про Київську Русь, зате поява руських послів у Константинополі, як і візантійських у Інгельгеймі, виглядає вповні логічно. Візантійська імперія потерпала від наступу Арабського Халіфату, в полон до арабів ледве не потрапив сам імператор Феофіл, виникла загроза безпосередньо Константинополю, тому актуалізувалася ідея «хрестового походу» проти мусульманського світу.

В той час Володар Русі вже прийняв титул «кагана», чим поставив себе на один рівень з монархами Хозарії й Дунайської Болгарії та задекларував суверенність своєї влади.

4. Дипломатія Аскольда

Князь Аскольд проводив активну зовнішню політику. За його правління Русь міцно утвердилася на узбережжі Понту Евксинського (Чорного моря), який у тогочасних джерелах не випадково дістав назву «Руського моря». Головний напрям політичних інтересів полянського князя був спрямований на південь і південний схід, де знаходилися найрозвинутіші на той час країни. У 852—853 роках руське військо на прохання санарійців бере участь у відсічі арабського наступу в Закавказзі. 864 (865) року київські дружини досягають міста Абесгун в Ісфагані — Іранській провінції на південному березі Каспійського моря. Руських купців зустрічали в Багдаді — столиці Арабського халіфату, що тоді переживав найблискучішу пору своєї історії.

Русь гучно повідомила про своє існування, змусивши затремтіти могутню Візантію. На світанку 18 червня 860 p. Константинополь - столиця імперії, чиє зневажливе ставлення до інших і особливо «варварських» народів було нормою зовнішньої політики, зазнала атаки з моря. Цей похід очолював князь Аскольд.

Час для нападу на Константинополь був обраний не випадково: київський князь Аскольд був проінформований про зовнішньополітичні труднощі й слабкість війська імперії через війну Візантії з арабами. Імператору довелось залишити війська в Малій Азії та з ризиком для життя пробиратися до столиці, щоб очолити її оборону. Місто ледь не було взяте штурмом. Але переконавшись у неможливості подолання гігантських стін, Аскольд пішов на таємні переговори з Михайлом III і за великий викуп зняв облогу, повернувшись додому «з тріумфом», що свідчило про певні успіхи в його спробах таємної дипломатії. Щоправда, наступний похід Аскольда на Константинополь у 866 р. завершився невдачею, оскільки шторм нагнав руську ескадру у відкритому морі й розкидав легкі ладді. А в 867 р. до Константинополя прибули посли з Києва, які уклали з новим імператором Василієм І договір «мира і любові». Він передбачав відновлення припиненої війною русько-візантійської торгівлі, забезпечення привілейованого статусу руським купцям у Візантії, а грецьким - на Русі, виплату Візантією Русі щорічної данини й надання Руссю військової допомоги імперії. Важливою умовою договору була згода на прийняття християнства князем Аскольдом і його найближчим оточенням.

Так відбулося «дипломатичне визнання» Київської Русі за часів правління Аскольда світовою імперією Середньовіччя - Візантійською.