80. Українсько-російські міждержавні переговори 1918 р. В Києві та причини їхньої невдачі

За умовами Брестського договору Росія зобов'язувалася, укласти мир з Україною. 23 травня 1918 року до Києва прибула урядова делегація РСФРР на чолі з X. Раковським та його заступником Д.Мануїльським. Делегацію Української Держави очолив професор С. Шелухин, заступниками якого почергово були І. Кистяківський та П. Стебницький.

На пряме запитання: чи визнає Радянська Росія Україну незалежною державою — голова делегації відповів ствердно. Очевидно, це було обов'язковою умовою початку переговорів. Обговоренню й вирішенню підлягала низка життєво важливих для обох країн питань: припинення воєнних дій, фінанси, транспорт, поштові зв'язки, обмін полоненими, економічне та культурне співро-бітництво.

Переговори йшли повільно. Здавалося, Росія навмисне зволікає з укладенням угоди. Навіть процедура була незвичайною – переговори велися через перекладачів. Зростаючим невдоволенням гетьманським правлінням скористалися українські соціалістичні партії, що почали готувати повстання проти гетьманського уряду і знайшли вихід на делегацію Радянської Росії, яка вела переговори в Києві.

12 червня 1918 року російсько-український договір про перемир'я був підписаний. Воєнні дії за умовами договору припиняли обидві сторони, встановлювалися демаркаційних ліній полегшувалося повернення громадян на батьківщину, провадився обмін полоненими, встановлювалися торговельні відносини, була висловлена готовність розпочати остаточні переговори про мир. Переговори тривали й далі, але помітних результатів не давали. Тим часом було вчинено три замахи: на німецького посла Мірбаха в Москві (6 липня), головнокомандувача окупаційними військами в Україні фельдмаршала Айхгорна (30 липня), на В. Леніна в Москві (30 серпня). Вони не могли не внести знервованості в переговори. Останнє засідання відбулося 7 жовтня 1918р.

81. Використання гетьманатом п.Скоропадського силових методів при вирішенні Бессарабського, Кримського і Холмського питань та визначенні кордону з Білоруссю

Багато зусиль уряд гетьмана П.Скоропадського доклав до розв'язання бессарабського питання. Румунія, користуючись війною в Україні, загарбала Бессарабію. Прем'єр-міністр УНР В.Голубович опротестував анексію перед Берліном і Бухарестом, указавши на те, що в краї живуть переважно українці. Румунський уряд не звернув на протест жодної уваги, а скориставшись розпадом А-У, в листопаді 1918 р. окупував й укр частину Буковини.

Коли війська УНР поверталися в Україну разом з австро-німецькою армією, Крим окупували німці, й у травні 1918 р. з їх дозволу там було сформовано уряд Криму на чолі з генералом С. Сулькевичем. Сулькевич відновив дію законів Російської держави й оголосив свій уряд гарантом самостійності Криму, поки його державна незалежність не буде розв'язана на міжнародному рівні. П.Скоропадський вважав, що Крим має бути приєднаний до Української Держави на правах автономного краю. В серпні 1918 р. гетьман установив блокаду Криму. За короткий час економічне життя півострова було паралізоване. Позбавившись підтримки з боку Німеччини, Сулькевич капітулював, і до Києва прибула делегація для вироблення умов приєднання Криму до УкрДерж. Наприкінці вересня умови було узгоджено. Криму надавалася широка автономія, включно з правом мати власний законодавчий орган та армію. Однак незабаром пів-о був окупований Добровольчою армією.

Встановлення контролю над Холмшиною і Підляшшям, які відходили до України за умовами Брестського миру, також виявилося надзвичайно важким завданням. Під тиском добре організованої фракції польських депутатів у Віденському парламенті уряд Австро-Угорщини не допустив у п'ять повітів Холмщини, які перебували під його контролем, призначеного українським урядом губернського комісара О.Скоропис-Йолтуховського з його адміністрацією. Коли Австро-Угорська монархія розпалася, австрійські чиновники передали владу місцевим органам польського самоврядування. А на початку листопада, коли в Берліні почалася революція, збройні сили Польщі зайняли територію Холмщини й Підляшшя, яка перебувала під німецькою окупацією. О.Скоропис-Йолтуховський разом зі своїми чиновниками опинився в ув'язненні. Велику увагу уряд гетьмана

П.Скоропадського надавав розв'язанню кубанського питання. Уряд Кубанського краю, який в лютому 1918 р. прийняв акт про державну незалежність, очолював Лука Бич - палкий прихильник об'єднання з Україною. Проте в березні більшовики захопили Катеринодар і Краєва рада відступила на північ Кубанського краю, по сусідству з Доном. Гетьманат передав кубанцям велику кількість зброї, боєприпасів і амуніції. У Д.Дорошенка визрів план військового десанту на Катеринодар, який мав послужити сигналом для антибільшовицького повстання на Кубані. Для цього треба було перекинути Запорозьку дивізію, яка дислокувалася в Харківській губернії, на азовське узбережжя і далі кораблями на Кубань. Важливо було випередити генерала А.Денікіна, який уже готував похід добровольців на Катеринодар. У цьому разі ставало можливим возз'єднання Української Держави з Кубанським краєм. Однак операцію зірвала зрада у військовому міністерстві. Дізнавшись про виплекані Д.Дорошенком плани, білі швидко захопили Катеринодар і рушили на Новоросійськ. Тим часом розпад Австро-Угорщини і революція в Німеччині змусили П.Скоропадського шукати союзників у таборі переможців. Доводилося налагоджувати контакти з білогвардійською Росією, яку підтримувала Антанта.

Таким чином, зовн політика УкрДерж була надзвичайно жорстко детермінована чинниками, на які українська дипломатія практично не могла вплинути. Заданість зовнішнього курсу не залишала можливостей для вибору політики, яка б була адекватною українським інтересам. Проте і в цих умовах за кілька місяців українська дипломатія не лише сформувалась інституційно, а й зробила перші самостійні кроки, здобула перші успіхи.