86. Дипломатична підготовка Акту злуки унр і зунр та його міжнародно-правові наслідки.

Підготовка: В результаті ухвалення ІІІ Універсалу Української Центральної Ради 7 листопада 1917 р. була проголошена УНР, до складу якої увійшло 9 українських губерній. Під впливом цих подій в жовтні 1918 р. у Львові представники західноукраїнських політичних партій створили Українську Національну Раду, а 19 жовтня 1918 було проголошено утворення ЗУНР. Відтоді між урядами УНР і ЗУНР велися переговори про втілення ідеї соборності.  1 грудня 1918 р. у Фастові з Директорією УНР був підписаний «Передвступний договір» про об'єднання УНР і ЗУНР Лонгином Цегельським і Д. Левицьким у якому було заявлено про непохитний намір в найкоротший строк створити єдину державу.  3 січня 1919 року Національна Рада УНР у місті Станіславі (Івано-Франківськ) схвалила закон про об'єднання Західноукраїнської Народної Республіки з Наддніпрянською Українською Народною Республікою в Народну Республіку. Акт Злуки був глибоко детермінований історично і спирався на споконвічну мрію українського народу про незалежну, соборну національну державу. Він став могутнім виявом волі українців до етнічної й територіальної консолідації, свідченням їх самоідентифікації, становлення політичної нації. Вперше за 600 років він став реальним кроком до об'єднання українських земель, що вплинув на подальші національно-політичні процеси в Україні. 23 січня, розпочався Трудовий конгрес України, який мав виконувати функцію всеукраїнського парламенту. Акт злуки було затверджено вищим законодавчим органом України. На основі цих рішень ЗУНР перейменовувалась у Західну область УНР (ЗО УНР). Єдиним державним гербом став тризуб замість раніше затвердженого для ЗУНР золотого лева на голубому полотні. У той же час злиття урядів, армій, законодавчих органів УНР та ЗУНР відклалося до скликання Установчих Зборів об'єднаної України.

87. Дипломатія Директорії унр і більшовицька Росія.

Директорія прийшла до влади 14 грудня 1918 р., не маючи чіткої зовнішньополітичної концепції та єдиного погляду на пріоритети у міжнародних справах. Україна НЕ могла втриматися власними силами без союзу з одним із головних центрів сили у Східній Європі - Антантою, РСФРР чи “білою” Росією. Більшість керівництва Директорії виступала за союз із більшовиками проти Антанти. Це були В. Винниченко, В. Чехівський, М. Шаповал та ін.

Незважаючи на договір між В.Винниченком і Д.Мануїльським про спільну боротьбу проти німців та австрійців, що перебували в Укр, а також на обіцянку X. Раковського і того ж Мануїльського визнати в Укр той лад, який буде встановлено новою укр. владою, більшовицьк. уряд П'ятакова виступив зі звинуваченнями Директорії в контрреволюційності. Почалася війна УНР з РРФСР, офіційно оголошена 16 січня 1919р. До Москви була відряджена дипломатична місія Семена Мазуренка з пропозицією укладення військ. союзу та економічної угоди на умовах припинення бойових дій та визнання Кремлем суверенності. Але проблему миру з УНР ленінський уряд цинічно зводив до урегулювання внутрішньо укр. конфлікту й відставки Директорії, тому московські переговори зайшли в глухий кут і на поч. лютого 1919 р. були припинені.

Надзвичайно важливим напрямком зовнішньої політики Директорії було налагодження добросусідських відносин із державами, що постали на терені колишньої Рос. імперії, - Фінляндією, Литвою, Латвією, Естонією, Польщею, Білоруссю, Кубанню, Державою Всевеликого Війська Донського, Грузією, Азербайджаном, Вірменією. Спільно цим країнам було набагато легше протистояти спробам відродження “єдиної й неділимої” Росії і домогтися дипломатичного визнання на світовій арені. Шляхом активної участі у виробленні й підписанні Політичної конвенції на 4й конференції Прибалтійських держав у Ризі 31.08.1920 р. та укладенням до кінця осені 1921 р. військ.-політ. союзницьких угод із Кубанською Республікою, Демократичною Донською Групою, Рос. Політ. Комітетом Б.Савінкова, Грузинською і Азербайдж. Демократичними Республіками та Республікою Горців Пн. Кавказу дипломатії УНР вдалося в цілому завершити міжнародно-правове оформлення регіонального Балто-Чорноморського союзу. Але військова поразка УНР від більшовицької Рос. та окупація останньою Пн. Кавказу і Закавказзя звели нанівець зусилля укр.. дипломатії. Двозначність і нерішучість зовнішньої політики Директорії взимку 1918-навесні 1919р. лише ускладнила її стосунки з Кремлем.

88.Дипломатія Директорії УНР і Антанта. Вкрай несприятливим було зовнішньополітичне оточення України. Війна з боку Росії, розгул отаманщини, опозиція найближчих сусідніх держав спричинили намагання уряду Директорії встановити контакт з командуванням військ Антанти, які окупували південь України - Одесу, Миколаїв, Херсон - вже восени 1918 р. Справа погіршувалася ще й тим, що в уряді не було спільної політ. лінії. Частина керівництва Директорії на чолі з С. Петлюрою орієнтувалася на спілку з Антантою проти більшовиків. З французьким командуванням цих військ вели переговори міністр закордонних справ Мацієвич і генерал Греков, які з цією метою постійно перебували в Одесі. Антанта вперто виступала за збереження «єдиної неділимої» Росії, де самостійній Україні місця не було. Мало того, що Україні відмовляли в засобах боротьби з більшовиками, одночасно Денікін, який уособлював оту «єдину неділиму», отримував усе необхідне. із 100-тисячної армії, що підтримувала Директорію під час повстання проти гетьмана, залишилися вірними Директорії трохи більше 20 тисяч вояків. Цього було замало, аби протистояти наступу червоних військ та отаманщини. 2 лютого 1919 року Київ зайняли більшовики. Директорія переїхала до Вінниці. Втрата Директорією своєї столиці значно ослабила її міжнародні позиції. Звернення до Антанти: умовою переговорів була обов'язкову відставку В. Винниченка, В. Чехівського та С. Петлюри, запровадження контролю Антанти над фінансами України, звільнення із в'язниць гетьманських міністрів, збереження незалежності України навіть не висували. І Директорія капітулювала. Винниченко вийшов з її складу й виїхав за кордон. Петлюра взяв на себе обов'язки Голови Директорії, одночасно вийшовши із соціал-демократичної партії. До влади прийшов несоціалістичний уряд С. Остапенка, прибічника союзу з Антантою. Антанта подавала реальної допомоги новому урядові Директорії, зате висувала щораз нові вимоги (намагалася встановити повний контроль над внутрішньою політикою Директорії). Але найбільші протести діячів УНР викликало домагання об'єднати війська Директорії з армією Денікіна. Тим часом справи Антанти на півдні України були кепські - антантівські війська втрачали бойову готовність. А тут ще стався вибух отаманщини й перехід багатьох отаманів до червоних. Отаман Григор'єв розпочав успішний наступ на Одесу. Антанта змушена була поспіхом евакуювати звідти своє військо. Дискримінаційна політика Антанти щодо певних сил України, спроби Антанти керувати окремими з них призвели до розколу в лавах Директорії. (Між зунрівцями та східняками) Є. Петрушевич картав членів наддніпрянського уряду за їхню близькість до Петлюри, якого Антанта вважає більшовиком і тому не надасть допомоги, доки той очолює армію. Не вірила Петлюрі й значна частина наддніпрянців, які не визнавали його за військового діяча. А в цей час розпочався польський наступ. Хоч Антанта, зокрема Франція, й підштовхувала Польщу до боротьби з Україною, однак і вона не могла не рахуватися з міжнародною громадською думкою, яка після виснажливої Першої світової війни була не на боці тих, хто продовжував воювати. Тому для підписання перемир'я між Польщею та УНР у Парижі на початку травня 1919р. зібралася міжсоюзницька конференція, яка визначила демаркаційні лінії. Варшавський договір 21.04.1920.Але через тиждень перемир'я було зірване польською стороною. Вже 16 травня 1919 року поляки взяли Луцьк, захопивши багато полонених. їм дісталися й величезні військові склади. Директорія переїхала до Красного й Тернополя. А польські війська продовжували наступати.