77. Гетьманат п.Скоропадського у Брестській регіональній системі міжнародних відносин

П.Скоропадський відхиляв звинувачення у прихильності до Росії, і наголошував на меті стоврення сильної У. Він надавав перевагу вживанню титулу „гетьмана усієї України”, яка вказувала на загальнонаціональний характер влади. Побоюючись поширення сепаратистських настроїв у Галичині, австрійці заперечували легітимність гетьманського правління, вважаючи Українську Державу „невизнаним протекторатом”. Офіційний Берлін і командування Київської групи армій активно втручались у внутрішню й зовнішню політику гетьманату. Найвищі посадові особи гетьманату тоді двічі відвідали Німецьку імперію з офіційними візитами, започаткувавши традицію міжнародних переговорів на вищому рівні керівників незалежної України у ХХ ст.

Визначальним чинником у ставленні Центральних держав до гетьманського режиму залишалася його здатність виконувати умови поставок продовольства й сировини. Тому публічні декларації про рівноправні партнерські відносини різко контрастували з окупаційною практикою ставлення до У як держави-сателіта. Причому Нім обстоювала хоча б формальний державний суверенітет У, а А-У розглядала гетьманат як тимчасове суспільно-політичне явище, домагаючись задоволення лише своїх прагматичних інтересів.

Таємний австро-український протокол щодо створення автономного коронного краю зі Східної Галичини й Буковини був вигідний не лише Києву, а й офіційному Відню. Адже Австро-Угорщина, підписавши саме таємну домовленість, отримала можливість імпортувати з УНР хліб і водночас зберегти в секреті очевидну зраду раніше санкціонованих Віднем політичних польських інтересів у Галичині.

Австро-Угорщина так і не спромоглася ратифікувати Брестський мирний договір, на відміну від решти учасників його підписання.

Українська Держава посідала помітне, місце у зовнішньополітичних стратегіях Центральних держав на завершальному етапі Першої світової війни. Відносини офіційного Києва з ними різнилися від загалом безпроблемних та доброзичливих із Болгарією й Османською імперією, дещо конфліктних, але в цілому партнерських із Німеччиною, до вельми напружених і навіть юридично не формалізованих із Австро-Угорщиною. Антанта неприхильно ставилась до існування самостійної Української Держави і прагнула б її бачити у федеративному зв’язку з Росією.

Для У безперечним позитивним наслідком участі в Брестській мирній конференції було те, що згідно з 1 із статей Брестського мирного договору Центральних держав із РСФРР від 3 березня 1918 р., остання зобов’язувалася підтвердити право укр народу на самовизначення й законність влади ЦР на тер У, визнати мирний договір УНР з державами австро-німецького блоку, укласти з нею мир, негайно вивести з укр тер формування Червоної гвардії й припинити будь-яку агітацію та пропаганду проти уряду й громадських установ УНР.

Гетьман П.Скоропадський та його уряди надавали великої уваги міжнародним аспектам вирішення українського питання, тому врегулювання спірних територіальних питань і налагодження конструктивних та взаємовигідних відносин із „рандштатами” посіли чільне в системі зовнішньополітичних пріоритетів київської дипломатії. Керівництво гетьманату зосередилося на приєднанні всіх територій, що були пов’язані з Україною як з етнічного, так і з історичного погляду (Бессарабія, Південна Білорусь, Крим, Кубань, Підляшшя, Холмщина). А відносна фінансово-економічна й політична стабільність Української Держави слугували притягальним фактором для „окраїнних держав” у їхніх спробах утвердження в якості повноправних суб’єктів міжнародних відносин..

Однак проголошення П.Скоропадським 14 листопада 1918 р. курсу на федерацію з майбутньою небільшовицькою Росією, що продемонструвало повернення до дореволюційних (ліберально-реформістських) варіантів вирішення українського питання, з насторогою було зустрінуте керівництвом переважної більшості „рандштатів” (за винятком Дону і, частково, Кубані), а всередині України постфактум стало одним із вагомих аргументів на користь антигетьманського повстання під проводом Директорії.