12. «Шлюбна дипломатія»

«Шлюбна дипломатія» Рюриковичів з кін. 950-х (одруження Святослава Ігоревича з дочкою мадярського князя Ташконя) – до 1320-х рр. (шлюбні угоди нащадків Данила Романовича Галицького) перевищує 100 одружень. А в літописах одного тільки ХІ ст. зафіксовано 38 шлюбів осіб із динас­тії Рюриковичів: на Німеччину припало 8 шлюбів, на Польщу - 7, на Угорщину - 6, на Скандинавію й династійно пов’язану з нею тоді Англію - 5, на Францію – 2, 1 шлюб було укладено з візантійською принцесою й три – з представниками візантійської аристократії, ще три шлюби припадає на половецьких князівен.

Таким чином, левова частка шлюбних союзів київських Рюриковичів припадала в ХІ ст. на держави Центральної й Західної Європи, за тими ж літописними даними у наступному столітті частка Візантії зросла до 7 випадків, але не за рахунок істотного зменшення шлюбних угод із правлячими династіями центрально- і західноєвропейських держав. Хоч би як применшували окремі дослідники значення династичного фактора в питаннях культурної орієнтації середньовічних держав, протягом XI-ХІІ ст. Русь у своєму політичному житті була значно тісніше зв’язана із Західною й Центральною Європою, аніж з Візантією й балканськими слов’янами. Русь жила напруженим міжнародним життям, а її зовнішня політика ХI-ХII ст. - це передусім, як слушно зазначив відомий московський історіософ-мистецтвознавець, професор Михайло Алпатов, «зустрічний рух великої європейської держави на Захід».

Традиційно стабільними були династичні зв’язки Русі із Скандинавією, особливо зі Швецією, коли в 1019 p. великий князь київський Ярослав Володимирович вдруге (попередня дружина – норвежка Анна була в 1018 р. захоплена в полон у Києві майбутнім першим польським королем Болеславом І Хоробрим) одружився з донькою першого християнського шведського монарха Олафа Шьотконунга – Інгігердою. Не виключено, що таким чином було оформлено антипольську коаліцію, оскільки Болеслав І Хоробрий був союзником англо-данського короля Кнуда І Великого, який планував завоювати й Швецію, очолювану рідним братом, створивши, таким чином могутню імперію вікінгів у Північній Європі.

Найбільш вдало «шлюбну дипломатію» проводив Ярослав Мудрий, якого називали «тестем Європи». Завдяки цьому аспекту його політики були встановлені взаємовигідні відносини з правителями європейських держав.

13. Русько-французьке зближення 1040р.

Наприкінці 1040-х pp., після тривалої перерви, відновилися дружні відносини Русі з Францією. Згідно з «Анналами міста Мо», на поч. 1048 р. до Києва прибуло посо­льство на чолі з єпископом Готьє д’Савейром і міністром королівського двору Гасселіном д’Шаліньяком прохати руки наймолодшої дочки Ярослава Мудрого - Анни для французького короля Генріха І Капета. Фінансова й моральна підтримка Київської держави могла стати в нагоді королю в тяжкій боротьбі за єдність країни проти феодальної ліги графа Рауля де Крепі і де Валуа – прямого нащадка Карла Великого. Великий київський князь бачив Париж у колі союзних йому держав, які можна було б протиставити двом імперіям Середньовіччя – Візантійській та Священній Римській. Однак ні французькому, ні київському володарям так і не судилося реалізувати свої глобальні наміри.

На Великдень, 19 травня 1051 р., у Реймському кафедральному соборі, де коронувалися французькі монархи, відбулося пишне він­чання. Із собою Анна привезла давньоруське Євангеліє, що залишилося в соборі й згодом отримало назву Реймського. Сходячи на французький прес­тол, усі наступні королі аж до Людовика ХVІ у 1774 р. давали клятву на цій книзі, яка нині знаходиться у Національній бібліотеці в Парижі.

Укладений із високих державних міркувань династичний шлюб не був вповні щасливим, хоча Анна Руфа, тобто «Руда», як її прозвали у Франції, користувалася в країні значною повагою і стала матір’ю трьох си­нів: Філіпа І, який у 1060 р. став французьким королем, Роберта, що помер молодим, і Гуго І Великого, графа Вермандуа і Валуа – одного з героїв Першого хрестового походу. З французьких хронік відомо, що незадовго до смерті Генріх І пропонував Анні оголосити її регентшею королівства до повноліття Філіпа. Але та відмовилася, й по смерті чоловіка була опікункою малого сина, а регентом-правителем став чоловік сестри покійного короля - граф Фландрії Бодуен V де Лілль.