69.Федералістська концепція українського національно-визвольного руху в Росії й Австро-Угорщині на поч. XX ст.

Повалення російського самодержавства в лютому 1917 р. спричинили своєрідний демократичний вибух у країні, його похідною й водночас органічною складовою стала Українська національно-демократична революція, а її натхненником, ідеологом, організатором і політичним керівником виступила УЦР. Одним із перших завдань, які вона виконала, стала розробка концепції укр. революції, визначення стратегічної мети, до якої мала йти нація. Теоретичні програмні настанови в найзагальнішому вигляді звелися до двох наріжних моментів: українці мали зробити вагомий внесок у закріплення, розвиток й оптимізацію демократичного республіканського ладу в Росії та перетворення країни на федерацію автономних утворень, одним із яких мала стати Україна.

Федералістські позиції керівництв ЦР й абсолютної більшості її депутатів були об’єктивно зумовлені ступенем політичної зрілості тогочасної стадії укр. нац. руху. Загалом, у найголовніших параметрах обраний ЦР курс був сумісним з тим напрямом на демократизацію й децентралізацію, якого спершу дотримувався Тимчасовий уряд Росії. Для розроблення й реалізації завдань автономно-федеративного переустрою Російської республіки, зокрема підготовки майбутньої федеральної конституції, було вирішено створити Раду народів з місцеперебуванням у Києві за участю чотирьох депутатів від кожного народу, що мав представництво на з’їзді. Підсумовуючи значення З’їзду народів, слід зауважити, що хоч його рішення й не мали юридичної сили, але у той час вони спричинили колосальний політичний резонанс: ТУ і всеросійська демократія могли наочно переконатися, що ідея федеративної перебудови республіки охопила громадськість численних націй Росії та протистояти їй безрозсудно. Розвиток внутрішньополітичної ситуації в Росії явно не сприяв реалізації амбітних федералістських планів укр. провідників. Федералістські позиції керівництва ЦР і тверде його переконання в необхідності перетворення унітарної держави на спілку народів не дозволили Києву визнати більшовицький Раднарком як загальноросійську владу. Переоцінивши власну роль у тогочасному співвідношенні військово-політичних сил, ЦР стала на шлях ініціювання федерації вільних державних утворень на постімперському просторі Росії. Саме її вимога створення загальноросійського соц. Уряду з представників самоврядних регіонів спричинила збройний конфлікт із більшовицьким Петроградом, внаслідок чого їм прийшлося запрошувати німецько-австрійських військ для порятунку УНР від більшовицької агресії.

70.Переговорний процес між Центральною Радою і Тимчасовим урядом щодо запровадження автономії України.

16 травня 1917 р. — відрядження Українською Центральною Радою делегації до Петрограда на чолі з В. Винниченком.— Вручення українською делегацією Тимчасовому уряду Декларації Української Центральної Ради з вимогами надання автономії Україні у складі федеративної Росії.— Відхилення Тимчасовим урядом українських вимог. ініціювання ІІ Військовим з’їздом проголошення автономії України без згоди Тимчасового уряду. -10 (23) червня 1917 І Універсал Центральної Ради, що проголошував автономію Укр, створення виконавчого органу влади — Генерального Секретаріату на чолі із В. Винниченком.

У кінці червня 1917 р. у Києві з метою налагодження взаємин - переговори між ЦР і представниками Тимчасового уряду (Керенський, М.Терещенко, І.Церетелі). У ході переговорів було досягнуто певного компромісу. Центральна Рада погодилася зачекати законодавчого затвердження автономії України загальноросійськими Установчими зборами у листопаді 1917 р. Тимчасовий уряд, зі свого боку, визнавав Центральну Раду представницьким органом українського народу (за умови її поповнення представниками національних меншин), а Генеральний Секретаріат - органом крайової адміністрації. Тимчасовий уряд погодився також сприяти об'єднанню українців в окремі військові частини.

З липня 1917 р., дотримуючись узятих на себе зобов'язань, ЦР схвалила Другий Універсал, у якому погодилась, що остаточно форму автономії України буде вирішено Установчими зборами Росії.". А вже 11 липня до складу Центральної Ради ввійшли представники неукраїнських організацій .

Але Тимчасовий уряд відступився від прийнятих домовленостей. 4 серпня він затвердив "Інструкцію Тимчасового уряду Генеральному Секретаріатові", згідно з якою правочинність Генерального Секретаріату поширювалася лише на 5 із 9 українських губерній: Київську, Волинську, Полтавську, Подільську, частково Чернігівську, а його компетенція значно звужувалася.

УЦР, засудивши дії Тимчасового уряду, все ж таки не наважилася на відкриту конфронтацію і не припинила співробітництва з ним аж до його повалу у ході Жовтневого перевороту