95.Міжнародно-правове становище і програма діяльності Державного центру в еміграції.

Зазнавши поразки і ліквідувавши регулярний фронт боротьби з Червоною армією, в листопаді 1920 р. на територію Польщі були змушені перейти державні установи та рештки армії УНР. С Петлюра й уряд УНР - державний центр УНР в екзилі розташувався в невеличкому містечку Тарнові на південному сході Польщі. МЗС УНР розміщувалося у Варшаві. Втративши державну територію, уряд УНР вирішив продовжувати боротьбу за відновлення суверенної УД.

За часів Директорії УНР Україна мала 11 посольств у різних країнах (Австрії, Німеччині, Угорщині, Туреччині, Болгарії, Румунії, Чехословаччині, Естонії, Латвії, Фінляндії, Грузії). У 1921 р. уряд Аргентини прийняв рішення про визнання УНР. Після цього було призначено повноважного представника УНР, який так і не приступив до виконання обов'язків. Перебування екзильного уряду в Тарнові вважалось тимчасовим, звідси планували проводити акції, спрямовані на повернення уряду в Україну. Екзильний уряд здійснював дипломатичні кроки щодо визнання УНР, а також очікував допомоги від союзників та близьких сусідів України. Зовнішня політика стала пріоритетною для уряду УНР в екзилі. Він і далі утримував дипломатичні місії та представництва в небагатьох зарубіжних країнах: Австрії (Г. Сидоренко), Бельгії та Голландії (А. Яковлев), Великій Британії (Я. Олесницький), Італії (В. Мазуренко), Німеччині (Р. Смаль-Стоцький), Румунії (К. Мацієвич), США (Ю. Ба-чинський), Туреччині (В. Мурський), Франції (О. Шульгін), Чехословаччині (М. Славинський) і Швейцарії (М. Василько). З огляду на фінансові проблеми, всі ці закордонні установи не були чисельними. На початку 20-х років XX ст. міжнародні умови стосовно подальшої боротьби за відновлення української державності виявилися менш сприятливими, ніж в умовах революції. Становище Державного центру (ДЦ) УНР в екзилі ще більше ускладнювалося після підписання Ризького мирного договору між Польщею та радянськими Росією й Україною. За ним польський уряд зобов'язався заборонити перебування на території всім "антирадянським" організаціям. Відтоді польська політика в "українському питанні" стала ще непослідовнішою, хоча польський уряд загалом толерантно ставився до уряду УНР. У своїй зовнішній політиці ДЦ УНР на еміграції орієнтувався здебільшого на Велику Британію та Францію, яким належала вирішальна роль у повоєнній Європі. Уряд УНР намагався скористатися політикою Франції, пропагуючи концепцію Балтійсько-Чорноморського союзу під егідою Парижа. Україна повинна була стати складовою ланкою такого союзу. Однак Франція категорично відкинула можливість своєї підтримки українського уряду УНР в еміграції.

96.Західноукраїнське питання в Лізі Націй

Ліга Націй — перша міжнародна міждержавна організація, створена з метою розвитку співробітництва, досягнення миру і безпеки між народами на Паризькій мирній конференції в 1919-20. Статут Ліги Націй включався як складова частина всіх післявоєнних мирних договорів. На ній чи не вперше в модерній історії Україна могла виступити єдиним загальнонаціональним фронтом завдяки Акту Злуки УНР і ЗУНР від 22 січня 1919 р. Хоч у принципі прийнято було, що армія і закордонна політика спільні, проте було дві армії і дві закордонні політики. Їх інтереси мали здебільшого регіональний характер, а загальноукраїнські питання носили 2-горядний характер. Західноукраїнське питання мало важливе місце серед питань, з якими українські дипломати вирушили на конференцію. Різні держави мали різні думки щодо питання приєднання Сх Галичини чи то до Польщі, чи то до У. Американці були в цьому плані найбільш лояльними, адже у них була лише вимога створення сильного державного утворення, яке б могло зупинити поширення більшовизму далі в Європу. Французи ж були невблаганні у своїх прагненнях віддати Сх Галичину, Холмщину, Підляшшя та Західну Волинь полякам. У цілому Паризька конференція не бажала розглядати проблему політичної долі України як суверенної держави, обмежуючись лише обговоренням державної належності Західної України. 25 червня 1919 р. «Рада десяти» Паризької конференції терміново зібралася на нараду й ухвалила фатальне для ЗО УНР рішення, за яким полякам дозволялося проводити військові операції аж до р. Збруч. 11 липня полякам було доручено запровадити цивільну владу в Сх Галичині й водночас «в якнайвищій мірі забезпечувати територіальну автономію, як і політичну, релігійну та особисту свободу населенню». комісія в польських справах 23 вересня 1919 р. оприлюднила на своєму останньому засіданні Статут для Сх Галичини. Згідно з документом Польщі надавався мандат на управління Сх Галичиною лише на 25р під контролем Ліги Націй, проте, як відомо, цей статут так і залишився на папері, а українське питання забутим.