§2. Періодизація історії кримінології та характеристика її основних напрямів

У розвитку кримінології можна виокремити три етапи: класичний, позитивістський, плюралістичний (сучасний).

Перший (класичний) період продовжувався з другої половини XVIII ст. до останньої третини XIX ст., другий (позитивістський — біологічні (антропологічні), психологічні, соціологічні теорії) — з останньої третини XIX ст. по 20-ті рр. XX ст.; третій (плюралістичний, сучасний) — з 30–40 рр. XX ст. до нашого часу.

К ласичний період характеризувався тим, що кримінологічні ідеї формувались у межах класичної школи кримінального права, яскравими представниками якої були італійський дворянин Чезаре Беккаріа (1738 – 1794) та англійці Ієремія Бентам (1748 – 1832), Джон Говард ( 1726 – 1790).

Ч.Беккаріа (1738-1794)

Для того, щоб краще оцінити революційність їх ідей, згадаємо деякі історичні моменти. Хоча у 18 столітті Європа швидко розвивалась індустріально, практики покарання залишались на рівні Середньовіччя. Катастрофічно швидко збільшувалась прірва між бідними і представниками вищого класу. Кількість злочинів зростала, а покарання ставали жорстокішими. На той час обвинувачених у злочинах (зокрема, й у релігійних проступках) піддавали тілесним покаранням, тортурам, смертна кара передбачалась за більшість складів злочинів.

Найбільш відомим представником класичного напрямку був Ч. Беккаріа. Сучасники відмічали той факт, що науковець проявляв видатні здібності з моменту навчання в університеті м. Павія. Після повернення в рідний Мілан, Ч. Беккаріа приєднався до групи радикальних інтелектуалів, які об’єднали зусилля для знаходження шляхів модернізації італійського суспільства. Учений ретельно студіював праці англійських і французьких філософів – гуманістів. Наукові пошуки призвели до публікації у 1764 р. (коли Ч. Беккаріа виповнилось тільки 26 років) монографії «Про злочини і покарання», де чітко, всебічно було викладено ідеї того, що система кримінальної юстиції повинна служити людям, а не монархії (хоча багато його ідей були синтезовані із творів інших науковців). Автор дуже швидко став відомим у всьому світі. Один із підрозділів роботи було присвячено питанням запобігання злочинності. Саме Ч. Беккаріа виголосив принцип: «Краще запобігти злочину, ніж потім карати за нього». До ефективних засобів боротьби зі злочинністю він, зокрема, зараховував якість, чіткість і доступність законів, публічність і невідворотність покарання, подолання свавілля в діяльності влади, виховання в людях поваги до закону замість страху перед владою. Важливим є те, що італійський учений велике значення надавав свободі - «поневолені люди завжди більш сластолюбні, розпусні і жорстокі, ніж вільні», та просвітництву і вихованню – «найбільш вірним, хоча і найбільш важким засобом запобігання злочинності є удосконалене виховання».

Смертну кару він називав «війною нації з громадянином», наводив низку аргументів на користь її скасування. Звертаючись до історичного досвіду, Беккаріа дійшов висновку, що насильницьку смерть, заподіяну громадянину, не можна абсолютизувати як єдиний дієвий засіб для утримання інших від скоєння злочину. Смертна кара подає людям приклад жорстокості, сприяючи цим самим вчиненню нових злочинів. 

Значний вплив на реформу кримінального права справив Ієремія Бентам. Його ідея про те, що людина прагне отримати максимальне задоволення і мінімальні страждання, стала центральною для кримінального права того часу (хоча вперше на це звернув увагу ще давньогрецький філософ Платон). На загальному рівні Бентам не поділяв діяння на злочинні та незлочинні, адже, на його думку, будь-якою поведінкою керує прагнення уникати страждань та отримувати насолоду. На цьому рівні його теорія не розмежовує гріх і злочин, аморальний учинок та нещасливу пригоду, погані манери та неправомірні погляди. Останні розмежовуються штучно, залежно від санкцій, передбачених або державою, або релігійними інституціями чи суспільством. Тобто система санкцій визначає, якою є поведінка – злочинною чи аморальною.

Джона Говарда вважають першим англійським реформатором тюрем, а також відомим філантропом. Він доклав багато зусиль для покращення умов утримання в’язнів у тюрмі.

Отже, представники класичної школи пов’язували діяльність, що запобігає вчиненню злочинів, із свободою, просвітництвом, досконалим вихованням. Ці вчені заклали підвалини майбутніх наукових пошуків кримінологів. Головні постулати їх праць є такими: людина сама контролює свою долю згідно зі своєю вільною волею; від учинення злочинів її можна утримати за допомогою загрози покарання; аби ця загроза була реальною, потрібно, щоб покарання наставало невідворотно і було співмірним тяжкості вчиненого злочину. Держава повинна контролювати злочини завдяки визначеності, суворості і вчасності використання наявних у її розпорядженні санкцій.

Методологічною основою кримінологічних теорій позитивістського періоду є філософія позитивізму (від. лат. positivus — позитивний). Він визначається як такий напрямок у філософії та науці, який випливає із «позитивного», тобто із даного, фактичного, стійкого, незаперечного знання, а інші пояснення навколишнього світу вважає недостовірними і непотрібними. Позитивізм ґрунтується на принципі, що справжнє (позитивне) знання може бути тільки результатом окремих наук або їх спеціальних комплексів і здобутись методом досвіду і спостережень. Позитивізм як методологічна основа кримінології проявився в емпіричному аналізі взаємозв’язку між окремими криміногенними факторами і злочинною поведінкою. Позитивістська школа кримінології дотримується детерміністської теорії, у відповідності до якої злочинна поведінка не обирається правопорушником довільно, а зумовлюється соціальними, психологічними, біологічними факторами або їх поєднанням (звідси й отримали назву відповідні теорії).

Засновником біологічного (антропологічного) напрямку (і першим ученим-кримінологом) вважають італійського тюремного лікаря Ч. Ломброзо, який у 1876 р. опублікував книгу «Злочинна людина». На великому емпіричному матеріалі (досліджено понад 26 тисяч злочинців) ним було сформовано так звану теорію природженого злочинця, якого можна розпізнати за певними анатомічними і фізичними ознаками, що свідчать про дегенерацію і атавізм (тобто поява в організмі ознак, властивих віддаленим предкам і відсутніх у осіб цього покоління), а саме: аномалії черепа, низьке чоло, асиметрія обличчя, знижена чутливість до болю, подовжені або недорозвинені мочки вух тощо. Однак окрім цього типу, італійський учений поділяв злочинців на випадкових, душевнохворих, злочинців за пристрастю, до яких він відносив і «політичних маніяків».

Саме Ч. Ломброзо почав дослідження фактичного матеріалу, поставив питання про причинність злочинної поведінки та про особистість злочинця. Пізніше Ч. Ломброзо частково змінив свою теорію, зосередивши увагу на інших факторах, що обумовлюють злочинність: кліматичних, етнічних, культурологічних, виховних, спадкових, родинних. Головною заслугою вченого вважають те, що він започаткував системні дослідження особистості злочинця.

Наукові дослідження у цій сфері були продовжені і трансформовані учнями вченого — Е. Феррі (1856 — 1929) та Р. Гарофало (1851—1934). Е. Феррі, ставши університетським професором у 25 років, є автором «Кримінальної соціології» і вважається засновником багатофакторного підходу. Він рекомендував розглядати злочин як хворобу, а каральну систему – як клініку, тобто відводив інституту покарання суто запобіжний характер. Він також звертав увагу на важливість соціальних заходів впливу на злочинність.

Італійський професор Р. Гарофало у 1885 р. видав доволі об’ємну працю, що мала назву «Кримінологія». Її підзаголовок розкривав сутність роботи: «Природа злочинності і теорія покарань». У своїх працях учений приділяв увагу психологічним і соціальним факторам, що обумовлюють злочини. Гарофало бачив причини злочинів, перш за все, не у фізичних рисах людини, а у їх психологічному еквіваленті — «аномаліях моралі» конкретної особи.

У рамках позитивістського напрямку наприкінці XIX — на початку XX ст. сформувався психологічний підхід до пояснення злочинної поведінки. Його започаткували Р. Гарофало, продовжили Ж. Пінатель, Г. Годдард, К. Горні. Англієць Ч. Горінг визнавав, що злочинні риси притаманні всім індивідам, а різниця між злочинцями і незлочинцями полягає у ступені виявлення цих рис.

Засади соціологічного напрямку у кримінології позитивізму заклали французькі вчені Габріел Тард (1843—1904) , Еміль Дюркгейм (1858—1917), Франц фон Ліст (1851 — 1919).

Г. Тард психологізував суспільні відносини, основними соціальними процесами вважав конфлікти, пристосування й наслідування, за допомогою якого індивід засвоює норми і правила поведінки. Е. Дюркгейм — один із засновників французької соціологічної школи — розробив теорію аномії (безнормативності), підтримував ту ідею, що злочинність є нормальним явищем у суспільстві, поки вона не переходить певний «поріг насиченості». Згідно з поглядами Е. Дюркгейма і його послідовників, суспільство нормально функціонує при «соціальній згуртованості», яка урегульована нормами права й моралі. Відсутність між людьми соціальної згуртованості призводить до стану аномії і соціальної дезорганізації, яка породжує злочинність.