Розділ 7. Причини та умови окремого (одиничного) злочину

§1. Причина конкретного злочину

Серед кримінологів немає однозначного розуміння причин та умов вчинення конкретного злочину. Численні точки зору можна згрупувати у три основні підходи.

Згідно з першим підходом, причиною вчинення конкретного злочину визнавалися негативні соціальні явища і процеси, під впливом яких у особи виникають антисуспільні погляди, звички, установки, що втілюються у кримінальну мотивацію і внутрішню готовність до протиправних дій (І. М. Даньшин, Л. М. Давиденко). Іншими словами, причина злочину лежить у площині соціального середовища.

Прихильники другого підходу убачали причину злочину у самому злочинці, а точніше у дефектності інтелектуальної, вольової та емоційної структур його особистості. Доводилося, що уроджені і набуті риси та властивості особи у складній взаємодії породжують кримінальну мотивацію і рішучість на вчинення злочину за певної життєвої ситуації (А. Ф. Зелінський, А. П. Закалюк, О. М. Костенко).

Згідно з третім підходом, причиною злочину є взаємодія криміногенних факторів соціального середовища і антисуспільних властивостей особи (А. І. Долгова, О. М. Яковлєв, С. А. Тарарухін).

Найбільш обґрунтованим видається другий підхід. При поясненні причин індивідуальної злочинної поведінки слід виходити з того, що будь-які об’єктивні (зовнішні) впливи середовища, а також суб’єктивні (внутрішні) риси та властивості не здатні самі по собі спричинити вчинення злочину. Вони мають пройти через психіку особистості (світогляд, цінності, інтереси, нахили) і втілитися у мотивах та рішенні діяти протиправно. Отже, носієм причини індивідуальної злочинної поведінки виступає людина, а не зовнішні впливи та ситуації. Встановлення безпосередньої причини вчинення конкретного злочину (вбивства, розбою, крадіжки) має здійснюватися шляхом з’ясування мотивів, що виступають підставою для прийняття рішення діяти певним чином для досягнення поставленої мети. Мотив злочину дає відповідь на питання: чим керувалася особа при постановці мети та виборі засобів її досягнення в умовах конкретної життєвої ситуації? Доки не з’ясований мотив взагалі невідомо, що в дійсності відбулося: злочин чи подвиг? (М. Й. Коржанський, 2001).

Мотив злочинної поведінки розуміється як сформований під впливом соціального середовища та життєвого досвіду особи намір, який є внутрішньою безпосередньою причиною вчинення злочину та виражає особисте ставлення до того, на що спрямоване це діяння (К. Є. Ігошев, 1974). Мотив складається з двох взаємопов’язаних частин: змістовної і динамічної (енергетичної). Змістовна сторона мотиву вказує на задум, яким насправді керувалася особа при постановці конкретної мети та виборі протиправного шляху її досягнення. Це те, заради чого в дійсності вчиняється злочин, його безпосередня причина. Через змістовну сторону мотиву виражається спрямованість особистості, її інтереси, схильність мислити і готовність діяти у певний спосіб. Предметний зміст мотиву пов'язаний з умислом і метою ймовірного посягання, обмірковуванням його доцільності. Енергетичну сторону мотиву утворюють емоції і почуття, що збуджують вольову активність та підтримують стан готовності до цілеспрямованих дій. Емоційне переживання злочинного наміру рухає вольовим процесом у певному напрямі.

Таким чином, мотиви одночасно виступають підставою (причиною) і рушійною силою цілеспрямованої поведінкової активності, а отже є безпосередньою причиною вчинення конкретного злочину (крадіжки, розбою, вбивства та ін.). Безмотивних злочинів не існує. До конкретних посягань людей штовхають певні спонукання: прагнення незаконного збагачення, помсти, задоволення статевої пристрасті, самоствердження через насильство над особою, національна, расова та релігійна нетерпимість тощо. Мотиви виникають та утверджуються у процесі мотивації.

Кримінальна мотивація – це поетапна психічна діяльність із формування мотиву та приведення свідомості і волі у стан підвищеної готовності реалізувати злочинний задум. Кримінологічний інтерес до категорії мотивація полягає в тому, що вона допомагає пізнати: яким чином люди замислюють вчинення злочину та наважуються реалізувати намір на практиці? Мотивація є тією внутрішньою силою, що породжує особистий вибір одного із можливих варіантів поведінки і штовхає людину до досягнення поставленої мети. Сама ж вона, визначається спрямованістю особистості злочинця. За змістом останньої робляться висновки про домінантні мотиви й обрану лінію поведінки. Спрямованість особистості – це сформована під впливом соціального середовища і життєвого досвіду ієрархія цінностей та відповідних їм провідних мотивів, якими керується її носій при виборі лінії поведінки. Вона виражає особисте ставлення її носія до норм і цінностей суспільства, видів дозволеної діяльності, відносин між людьми. Так, наприклад, злочинці із корисливою спрямованістю особистості, вмотивовані на незаконне збагачення. Проте одні з них, роблять це ненасильницьким шляхом. Інші – поєднують реалізацію корисливих мотивів із насильством над особою. Добре відомі широкому загалу насильницькі злочинці – мають агресивну спрямованість особистості, зневажають недоторканістю особи, її життя та здоров’я, честі й гідності.

Кримінальна мотивація може бути різною за мірою усвідомлення, повнотою розгортання, стійкістю, силою каузального впливу на мислення і поведінку індивіда. Вона організовує, регулює та скеровує свідомість і волю у напряму формування наміру, визначення мети і прийняття рішення діяти у протиправний спосіб. Відповідно до цього, вирізняють три етапи мотивації: 1) формування мотиву; 2) цілеутворення (уявлення про ціль та образ дії); 3) прийняття рішення діяти у певний спосіб. Зазначені етапи мотивації притаманні будь-якому акту поведінки, при цьому кримінальна мотивація вирізняється антисоціальним змістом.

За класичною схемою, формування мотиву злочинної поведінки починається із відчуття нужди у задоволенні певних потреб. У структурі останніх зазвичай переважають матеріальні. Далі, в уяві особи, відбувається пошук предмету, що може задовольнити актуальну (особисто значущу) потребу. Найчастіше, матеріальні потреби абстрактно пов’язуються із грошовими коштами та майном. Усвідомлений, таким чином, предмет потреби, набуває форму інтересу. Він полягає у наданні переваги протиправному шляху задоволення матеріальної потреби, скажімо, у грошових коштах. На цьому етапі, особа вже розуміє характер майбутнього діяння і, прийнятно ставиться до можливості реалізувати намір. Потім, йде внутрішня боротьба протилежних думок, емоцій, почуттів. Внаслідок – виникає декілька мотивів одночасно. Це може бути: бажання незаконного збагачення, страх викриття і кримінального покарання, сором перед знайомими людьми, заздрощі багатим співвітчизникам тощо. У боротьбі мотивів перемагає той, що скеровує мислення у певному напрямі. За загальним правилом, провідний (домінантний) мотив визначає цілеутворення.

На етапі цілеутворення, мислення переходить від абстрактних до конкретних форм: визначається кінцевий результат і образ поведінки, що його забезпечить. При постановці мети, вона співвідноситься із провідним мотивом, а також внутрішньою шкалою цінностей, поглядами, переконаннями, набутим досвідом поведінки у схожих ситуаціях. Вибір серед різних варіантів поведінки протиправного – свідчить, що насправді особа була до цього морально готовою, бо кожен для себе знає крайню межу, через яку не зможе переступити. У процесі цілеутворення, особа просувається на шляху конкретизації наміру, перебирає можливі способи та засоби посягання і зупиняється на найбільш підходящих за конкретних обставин. Далі, мотивація переходить у стадію прийняття рішення.

На етапі прийняття рішення, свідомість оцінює шанси і ризики замисленого злочину, прогнозує його наслідки. Тут, особа має визначитися: реалізовувати намір чи ні, якщо так, то коли, і за яких умов? Ствердне рішення втілюється у планування посягання та готування до його вчинення, а не ствердне – у добровільну відмову реалізувати намір.

За ступенем організації та регуляції поведінки кримінальна мотивація може бути стійкою та ситуативною. В одних випадках, мотивоутворення розгорнуте у часі, зважене і продумане у деталях. Це характерно для злочинів із заздалегідь сформованим умислом, конкретизованим у загальному плані дій. Переважно йдеться про корисливі ненасильницькі злочини. Водночас, при вчиненні групи тяжких насильницьких злочинів проти життя й здоров’я особи, досить часто мотивація має згорнутий вигляд, протікає фрагментарно лічені хвилини чи навіть секунди та призводить до спонтанних дій на емоційній основі. Зокрема, важко збагнути логіку більшості вбивств з особливою жорстокістю, заподіяння смерті під час масових бійок, спонтанних конфліктів між рідними та близькими людьми. Тут беруть верх емоції над розумом, а свідома регуляція тимчасово поступається неусвідомленим реакціям (А. Ф. Зелінський, 1986). Зазвичай тимчасово ослаблений контроль свідомості виникає внаслідок перебування особи у стані алкогольного, наркотичного сп’яніння, сильного психоемоційного збудження, а також через розлади психіки і поведінки в межах осудності. Однак це ще не означає відсутність мотивів (причин) вчинення таких злочинів.

Психіка людини має кілька рівневу структурну організацію. Звідси, мотивація може протікає на різних рівнях абстрагування та усвідомлення. Нижчі рівні саморегуляції психіки відповідають за мотиви елементарних дій, що не вимагають напруженого вибору шляхів і засобів досягнення цілей. У повсякденному житті, люди рідко замислюються над причинами підвищеної конфліктності у побуті та сім’ї, агресивним реагуванням на нікчемні приводи, потягом до садизму і сексуальних збочень. Між тим, в основі такої поведінки лежить фіксована агресивна установка до насильства над особою заради самоутвердження, отримання задоволення і навіть захисту від удаваних страхів та небезпек. Носії зазначеної установки емоційно нестійкі, мають понижені пороги агресивних реакцій і ослаблену схильність до повного усвідомлення змісту та прогнозування наслідків своїх дій. Про таких людей говорять, що вони спочатку діють, а згодом думають. Натомість для більшості людей вчинення злочину – подія неординарна, пов’язана із можливим досягненням бажаної мети в умовах невизначеності і ризику. У дійсності, мало хто із адекватних людей впевнений в успішності реалізації злочинного наміру та досягненні бажаного результату. Невизначеність перебігу ситуації посягання, ризик бути викритим і покараним, загроза втратити здоров’я і навіть життя у протиборстві із жертвою – породжують стрес для психіки та «вмикають» усі її приховані резерви. Як результат, маємо розгорнуту мотивацію: зловмисники вагаються, зважують вигоду і ризик, переборюють страх, роблять помилки, приймають принципове рішення реалізувати намір чи відмовитися від вчинення злочину. На підтвердження такого висновку свідчать дані кримінально-правової статистики, згідно з якими за всі роки незалежності України у структурі злочинності першу позицію посідають злочини проти власності (понад 60%). А як відомо, за силою каузального впливу на особу та динамічною здатністю викликати вольову активність – корисливі мотиви не мають собі рівних і поступаються хіба-що сексуальним інстинктам (Б.С. Волков, 1984).