3.4. Цицерон

Марк Тулій Цицерон (106-43 pp. до н. е.) - відомий римсь­кий оратор, державний діяч і мислитель. Його державно-правові погляди викладені в спеціальних працях "Про державу", "Про за­кони" та "Про обов'язки", а також у численних політичних і судо­вих промовах.

У вченні про державу і право Цицерон виходить із загальних теоретичних положень, викладених у творах Платона, Аристоте­ля, Полібія та стоїків.

Однак загалом творче використання ідей попередників у політико-правовому вченні Цицерона поєднується з власним дороб­ком. Саме він увів низку оригінальних і нових понять у галузі тео­рії держави га права, що були невідомі грецьким філософам (поняття громадянина як суб'єкта права і держави) і зумовлені певними умовами тодішньої римської держави.

Державу (respublika) Цицерон визначає як справу, надбання народу.

При цьому він зауважує, що "народ не всяке поєднання людей, зібраних разом яким би то не було способом, а поєднання багатьох людей, взаємопов'язаних згодою в питаннях права і спільністю інтересів". Цим самим держава у трактуванні Цицеро­на постає не лише як вираз загального інтересу всіх його вільних членів, що було характерно і для давньогрецьких концепцій, а й водночас і як узгоджене правове спілкування цих членів, певне правове утворення, "загальний правопорядок'. Таким чином, можна стверджувати, що Цицерон стояв у джерел ідеї "правової держави".

На думку Цицерона, держава заснована на ідеї справедливості. Він стверджує, що там, де влада заснована на свавіллі та насиль­стві, там не може бути держави. Заперечує він також ідею договір­ного походження держави. Він вважав, що причиною походження держави є притаманна людям потреба спілкування. Цицерон під­тримував ідею Аристотеля, що в основі держави є сім'я, але наго­лошував, крім того, на первинному зв'язку держави і власності, так як метою і завданням будь-якої держави є охорона майнових інтересів громадян, зокрема охорона приватної власності.

Багато уваги приділяв Цицерон аналізу різних форм держав­ного устрою, виникненню одних форм з інших, "кругообіг" цих форм, пошукам "найкращої" форми. Критерії розмежування форм державного устрою Цицерон вбачав у "характері й волі" тих, хто править державою.

Залежно від кількості правлячих осіб він розрізняв три простих форми правління: царську владу, владу оптиматів (аристократію) і народну владу (демократію). Кожна з цих форм має певні пере­ваги і недоліки, але якби довелося вибирати серед них, перевага надавалася б царській владі, а останнє місце посідала б демок­ратія. У демократії, коли все звершується за волею народу, то якою би справедливою і помірною вона не була, все ж таки власне рівність - це несправедливо, якщо при ній немає ступенів у сус­пільному становищі. Переваги всіх трьох форм правління, стверд­жує Цицерон, можуть і повинні перебувати в сукупності, взаємозв'язку і єдності, створити мішану (а тому найкращу) фор­му держави, тому що недоліки цих простих форм призводять до боротьби між різними прошарками населення за владу, зміни форм влади, їх виродження у "неправильні" форми. Царської вла­ди - в тиранію, влади оптиматів (аристократів) - панування клі­ки багатих і знатних. "Немає, - пише він, - спотворенішої фор­ми правління, ніж та, за якої найбагатіші люди вважаються найкращими". Відповідно й повновладдя народу, за оцінкою Цицерона, призведуть до жахливих наслідків, "до безглуздя і свавіл­ля натовпу", її тиранічної влади. Тому ідеалом може бути "міша­на" держава, в якій "бажано, щоб було щось видатне і нарствене, щоб одна частина влади була виокремлена і надана авторитету чисельних людей, а деякі справи були надані судженню і волі на­роду".

Таким чином, Цицерон, розуміючи непримиримість класових суперечностей, створює власний утопічний ідеал з фактично виступає прибічником монархії. До речі, ці самі класові су­перечності й спричинили його загибель. Цицерон 7 грудня 43 р. до н. е. був обезголовлений як супротивник військової диктатури.

Після обрання його консулом, Цицерон дещо самовпевнено атестував себе як історичного захисника народу. Він стверджував, що особа, яка відає справами держави, має бути мудрою, справед­ливою, стриманою і красномовною. Крім того, вона повинна "зна­ти засади права, без знання яких ніхто не може бути справедли­вим". Цицерон розвивав ідею про те, що істинні (важливі) інтереси "верхів" і "низів" цілком можуть бути поєднані та враховані в ме­жах "загальної згоди".

Вчення Цицерона про право ґрунтується на теорії природного права давніх греків та його ідеї про те, що в основу права покладе­но притаманну природі справедливість. Під справедливістю ро­зуміється нині вічна, незмінна і невід'ємна якість природи загалом і людської природи зокрема. Усій цій "природі" (силою її божест­венного начала) притаманні розум і законовідповідність, визначе­ний порядок.

Сутність права Цицерон вбачав в істинному розумі, який є ви­раженням справедливості та який приписує людям вічні й нез­мінні закони. "Істинний закон" - один і той самий скрізь і завж­ди, ї "на всі народи в будь-який час розповсюджуватиметься один вічний і незмінний закон, це буде один загальний наставник і во­лодар усіх людей - бог, творець, суддя, автор закону'". Справед­ливість як основний принцип природного права, її сутність, на думку Цицерона, полягає в тому, що вона "віддає кожному своє"' і зберігає рівність між нерівними.

Звичайно, вчення Цицерона про державу і право ґрунтувалось на ідеалістичних поняттях про вічну справедливість і було далеке від дійсності, але багато його юридичних положень і визначень були запозичені мислителями наступних епох і використовуються і в наш час у концепціях правової держави.