4.2. Фома Аквінський

Фома Аквінський (Томас фон Аквіно) (1224-1274 pp.) - ви­датний представник середньовічної схоластики і ревний захисник інтересів панівного класу, а саме духовних феодалів. Народився на півдні Італії поблизу містечка Аквіно. Належав до знатного графського роду. Освіту здобув у Неаполі. Близькість до доміні­канських монахів привела його до монастиря.

Слід зауважити, що боротьба церкви з "єретиками" потребу­вала розробки відповідних теорій як ідеологічної зброї проти "єресі". Для розв'язання цього завдання було створено монарший орден домініканців (засновник Домінік Гусман), статут якого був затверджений папою в 1216 р. З того часу домініканці стають пер­шими фахівцями з богослов'я і захоплюють майже в усіх універ­ситетах відповідні кафедри. Про живучість цього ордену засвідчує хоча й застарілий факт, але порівняно з часом заснування ордену доволі показовий. У статті "Нелегка місія місіонерів" у журналі "Наука і релігія" за 1971 р. (№ 4, с. 61) наводяться дані, що в Чика­го (США) існує так званий Інститут з дослідження соціальних дій", господарем якого є орден домініканців. Про характер діяльності інституту, наголошується у статті, свідчить така деталь: нещодавно його керівники відправили до країн Латинської Америки місіо­нерів, яким доручено у проповідях і "задушевних" бесідах роз'яснювати яким чином багатодітні сім'ї можуть прожити на гаку мізерну суму, як 80 центів на день.

Надзвичайні здібності Фоми виявились у тому, що генерал ор­дену відправив його для вдосконалення в науках у Кельн до відо­мого на той час вченого Альберта Великого. Похмурий (відлюдку­ватий) Фома отримав від товаришів з навчання прізвисько "безсловесного бичка". "Ви скоро побачите, - казав люблячий його вчитель, - як зареве цей бичок на весь світ!" І справді, дуже швидко Фома здобув репутацію видатного вченого і філософа. Його запрошували викладати філософію майже всі відомі на той час західноєвропейські університети. За вірність церкві його нази­вали "універсальним доктором", "ерудитом", "ангельським докто­ром".

Фома Аквінський помер у 1274 р. (у віці 50 років), а в 1323 р. був причислений до лику святих. Згодом у 1507 р. папа Пій V визнає його "великим вчителем церкви". У 1879 р. папа Лев ХШ визнає його вчення офіційним вираженням католицького світогляду, єдиною істинною філософією католицизму.

Вчення Фоми Аквінського про державу та право викладено го­ловним чином у праці "Про правління князів", а також у бого­словському творі "Сума богословія", коментарях до "Політики" і "Етики" Аристотеля.

Філософія Ф. Аквінського спирається на початкове положення про підпорядкованість (підлеглість) розуму вірі.

Тільки розумом неможливо пізнати сутність речей, власне ро­зум не може проникнути в догмати віри. "Те, що не підвладне ро­зуму, - твердить Фома, - відкривається вірі". Тому те, що виходить від віри - головне, діяльність розуму другорядна. Матерія набуває форму тільки з причини всього існуючого - Бога. Бог - це вища і чиста форма, яка ніколи не може бути матерією.

З позиції людини, наголошував Фома, форми та ідеї виходять із предметів, які ніби передують створенню загальних понять, але насправді ідеї існують у Богові раніше від земного втілення (рані­ше, ніж з'являються предмети). Як бачимо, Фома наслідує ідеалізм Платона, віддаючи перевагу ідеї як першопричині, а не реальним речам.

Як ревний захисник інтересів панівного класу Фома стверджу­вав,   що хоча Бог створив людей вільними, рабство існує як пока­рання за гріхи. На захист рабства, крім аргументів, які висував ще Аристотель (про природну нерівність), Фома додає ще два: повну законність обернення в рабство військовополонених: економічну користь, а саме необхідність рабства для потреб домашнього гос­подарства.

Таким чином, Аквінський відверто захищає нерівність людей у суспільстві. На його думку, селяни і городяни (міщани), які добу­вають засоби для прожиття землеробством і ремеслом, становлять нижчу групу населення, "найманці", "брудний люд" - їхнє при­значення - виконання "низької" роботи і вони не мають права брати участь в управлінні державою. Вони лише додаток до ос­новних елементів держави. До середнього класу він зараховує вій­ськових, суддів, адміністраторів, а також заможних дворян, які зберігають у собі родові нахили до добра і справедливості (добро­чинності).

Фома захищає також приватну власність, яка, на його думку, якщо й не випливає з природного права (так як за цим законом усе належить Богові), але й не суперечить йому. Доцільність права власності Аквінський вбачав у наступному:

1.                  Кожен докладає більше праці до того, що належить йому, ніж до того, що належить іншим.

2.                  Цивільний порядок забезпечується найкраще тоді, коли ко­жен задовольняється тим, що йому належить, не претендуючи на чуже.

Очевидно, що ці аргументи спрямовані на захист власників і забезпечення спокою у феодальному суспільстві.

Фома запозичив у Аристотеля думку про те, що людина за природою є "тварина", яка здатна до спілкування і політична; у людях від природи закладено бажання об'єднатись і жити в державі, тому що поодинці люди не мають змоги задовольняти власні потреби. З цієї природної причини й виникає політичне суспільство. Процедура аналогічна процесу створення Богом світу.

Перед тим як почати управляти світом. Бог вносить у нього чіт­кість (стрункість) і організованість. Так само і монарх спочатку створює й обладнує державу, а потім починає управляти нею. "...досконалість всесвіту вимагає, щоб у речах була нерівність, з тим, щоб здійснились усі ступені досконалості".

Держава - це союз для досягнення "загального блага", це за­безпечення умов для досягнення гідного, розумного життя. Проте досягнути цього "загального блага", зауважує Фома, можливо тільки за допомогою церкви, а досягнення кінцевої мети можливе лише у потойбічному світі (у загробному житті). У характеристиці державної влади Фома розрізняє три важливих елементи:

• походження набуття влади;

• сутність влади (відносини між панівними та підвладними і можливість творити закон);

• використання влади.

Такий підхід до визначення цих важливих елементів влади не­обхідний Фомі для того, щоб довести, що держава і державна вла­да - установи людські. Він дає своєрідне тлумачення тези христи­янської релігії про те, що "кожна влада виходить від Бога" ("нет власти, еще не от Бога" - апостол Павло). Цю тезу Фома й відно­сить до сутності державної влади. "Справді, - стверджує він, - влада як така має у своїй сутності божественний характер. Проте це зовсім не стосується питань її набуття і використання, які мо­жуть бути зовсім протилежними волі Бога".

Тому питання про те, чи походить влада від Бога, законна вона чи ні має вирішувати, на думку Фоми, тільки католицька церква. Безсумнівно, ці ідеї Фоми Аквінського мали реакційний характер, так як спрямовувалися на встановлення беззаперечного авторите­ту влади папи Римського порівняно зі світською (імператорською) владою.

Передбачаючи можливість зіткнення церкви з державою, Фома припускає можливість опертя державній владі, якщо вона буде визнана як така, що походить не від Бога. Фома припускає мож­ливість повстання проти такої влади. Причинами повстання мо­жуть бути: 1) протизаконне придбання влади шляхом насильства або підкупу. Це є порушенням заповідей Бога, повелінь римсько-католицької церкви як єдиної влади на землі, що представляє со­бою волю Христа; 2) неправильне використання або зловживання владою (коли правитель перетворюється на тирана).

Таким чином, Фома вважає повстання народу правом природ­ним і навіть необхідним, якщо порушуються божественні закони, коли страждають інтереси громадян і церкви. Однак при цьому Фома застерігає від вбивства царських персон (царевбивств), ос­кільки це може призвести до ще більших збитків у Державі. Пи­тання про допущення крайніх методів боротьби з тиранією, на думку Фоми, вирішує церква.

Кращою формою держави Фома вважає монархію. Він розріз­няє абсолютну і політичну монархію. Перевагу надавав останній, оскільки в ній вагому роль відіграють великі феодали - "князі церкви". Влада монарха залежить від закону і не повинна виходи­ти за його межі, стверджує Фома. Це звучить дуже красиво, але не треба забувати, що йдеться про закон експлуататорської феодаль­ної держави. При цьому Фома зауважує, шо монарх - це прави­тель і творець держави, що за його волею рухаються усі частини державного механізму, що він (монарх) є уособленням народу.

Поряд з монархією Фома називає також відомі йому здавна аристократію, олігархію, демократію. Однак, захищаючи монар­хію як кращу форму, Фома наводить аналогії зі світовим поряд­ком, яким управляє тільки Бог, з людським організмом, який при­водиться в рух одним серцем, з думкою, якою керує розум, з вуликом бджіл, де править цариця-матка.

Держава, в якій влада належить одному, на думку Фоми, завж­ди має успіхи, а там, де влада належить багатьом, завжди мають місце неспокій і безчинства.

Завдання монархів Аквінський вбачав у тому, щоб керуватись у своїй діяльності виключно благом народу.

Зауважимо, що ще здавна цим терміном спекулювали ідеоло­ги панівного класу. Фома висуває цікаве положення про те, що на­городою за справедливе управління державою має бути монарху не земна слава, а милість Бога, який звеличить монарха в загроб­ному житті. З огляду на це Фома знеславлює тиранів, що правлять в інтересах власної вигоди.

Треба віддати належне цим прогресивним думкам філософа. Проте питання про співвідношення влади духовної і світської Фома вирішує так, що Папа має всі права, щоб відлучати від церк­ви, а отже, і від влади імператорів та королів. Фома вимагав не­щадного викорінення єресі державою і теоретично обґрунтував необхідність інквізиції. Він також вимагав смертної кари єрети­кам, але через світську владу (церква виносила тільки вирок).

"Спотворювати релігію, - пише Фома, - від якої залежить життя вічне, значно більший злочин, ніж підробляти монету, яка призначена для задоволення потреб тимчасового життя. Тому, якщо фальшивомонетників, як і інших злодіїв, світські государі справедливо карають смертю, то ще справедливіше знищувати єретиків, якщо вони звинувачені в єресі", (У 1229 р. було запровад­жено інквізицію.)

За Аквінським, право - це правила, а саме закони, згідно з якими підтримується суспільний порядок, як і світовий.

Право - це сфера правди, справедливості. Справедливість по­лягає у постійному намаганні віддати кожному своє (Edem das Sein). Закон, стверджує Фома, є відоме правило, або мірило дій, згідно з яким людина має діяти або утримуватися від дій. "Закон є відоме встановлення розуму для загального блага" (як у Аристотеля) - у цьому Фома вбачає сутність права. Він поділяє закони, які правлять світом і суспільним порядком, на чотири категорії.

1.                  Вічний закон - це основний закон, що уособлює божествен­ний розум, що править світом. Вічний закон втілений у Богові, то­тожний йому. Він існує сам собою і від нього походять усі інші види законів.

2.                  Природний закон - це відображення вічного закону в усіх жи­вих істотах, людському розумі, який передбачає прагнення до са­мозбереження, народження і виховання дітей. Природний закон є фундаментом позитивного закону. Природний закон - це ті самі закони природи, які Фома називає вічними, але діючими в ор­ганічній природі. Цей закон встановлює також норми моралі.

Конкретизацією природного закону е людський закон - пози­тивне право. Це імператив, зміст якого змінюється. Наприклад, покарання за вбивство ґрунтується на природному законі, але ха­рактер покарання визначається нормами позитивного (людсько­го) права. Його призначення - силою і страхом примушувати людей (створінь за природою недосконалих) уникати зла й дома­гатися добра.

3.                  Божественний закон - так само позитивний, але покликаний виправляти недоліки закону людського (оскільки людині властиво помилятись).

Далі Фома стверджує:

1.                  Людський закон не здатний повністю викоріняти зло.

2.                  Від недосконалості розуму люди самостійно не можуть дійти єдиного уявлення про право.

3.                  Допомогти може тільки така авторитетна настанова, як Біб­лія. Тому Божественний закон - це закон, викладений у Старому і Новому Завітах, а також у канонізованих католицькою церквою священних книгах.

Згідно з власними визначеннями закону Фома висуває і прави­ла тлумачення закону, а саме "по духу", а не за буквою. Слід вихо­дити з того, що будь-який закон побудований на справедливості, рівності і загальному благу. Невідповідне цьому началу тлумачен­ня має бути визнане неправдивим, тому що суперечить намірам законодавця.

Таким чином, вчення Ф. Аквінського цілком виправдовувало владу церковної ієрархії і було реакційне. Тому його вчення й нині пропагується його послідовниками (неотомістами), які дотриму­ються реакційних тенденцій.